ЕКОНОМІЧНІ МЕЖІ КРЕДИТУ. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК КРЕДИТУ 1 ГРОШЕЙ

Питання про межі кредиту е відносно новим у теоретичних дослідженнях кредиту, мало вивченим і досить спірним. Одні ав­тори взагалі не говорять про межі кредиту, а розглядають лише закономірності його руху І принципи кредитування¹. Інші не про­сто погоджуються з наявністю об'єктивних меж розвитку креди­ту, а й налічують їх таку велику кількість, яка істотно ускладнює розуміння економічної сутності цього явища і його практичного значення. Нерідко говорять про економічні, часові, просторові, зовнішні і внутрішні, макро- та мікроекономічні, якісні і кількіс­ні., перерозподільні, емісійні та інші межі кредиту². Такий різно­бій думок з цього приводу можна пояснити низьким рівнем до­слідження самої сутності кредиту та недостатнім усвідомленням об'єктивного характеру його руху та ролі у відтворювальному процесі.

Насамперед слід чітко визначити саме поняття меж- кредиту. Під ним ми розуміємо такий рівень розвитку кредитних відносин в народному господарстві, за якого попит і пропозиція на кредит балансуються при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості нормально працюючих позичальників, про­центної ставки. Іншими словами, реальний попит на позичкові кошти , який пред'являють економічні суб'єкти — учасники від-творювального процесу при нормальній ставці банківського про­цента, є кількісним виразом межі нарощування пропозиції позичок з боку кредиторів, передусім банків. За такого підходу динаміка банківського процента стає основним показником дотримання чи порушення меж кредиту. Якщо рівень банківського процента швидко зростає чи надмірно високий, це свідчить про недостатню пропозицію кредиту, недостатнє задоволення реальних потреб економічних суб'єктів у позичкових коштах, про недокредитуван-ня економіки, а отже — про порушення меж кредиту з боку їх «не­заповнення». І навпаки, якщо рівень банківського процента надто

У виданій у 1989 р. широко відомій монографії О.І.Лаврушина «Кредит как стоимостная категория социалметического воспроизводства» питання про межі кредиту навіть не згадується, У підручнику «Гроші та кредит» за ред. Б, С. Івасіва, виданій у 1999 р., питання про межі кредиту теж не висвітлюється.

Див.: Гроші та кредит / За ред. М. І. Савлука. — К., 1992. — С.140—146; Деньги, кредит, банки / Под ред. Г. Й. Кравцовой. — Минск, 1994. — С.112—119,

Під реальним попитом на кредит ми розуміємо попит кредитоспроможних позичальників, які можуть своєчасно погасити заборгованість за позичками і сплатити проценти.

низький, чи швидко і тривалий час знижується, це свідчить про надмірну пропозицію кредиту, випереджаюче зростання її порів­няно з реальним попитом, про перекредитування економіки, тобто про порушення меж кредиту в бік їх «переповнення».

Пов'язування меж кредиту з ринковим механізмом його руху, зокрема з обсягом реального попиту на кредит, надає цьому яви­щу більшої об'єктивності в теоретичному плані і більшої значу­щості — у практичному. Виявляється, що розміри меж кредиту визначаються поведінкою суб'єктів грошового ринку, а не суб'єктивними оцінками аналітиків чи державних органів. Яким би заниженим чи недостатнім не видавався їм фактичний рівень кредитування економіки, розширювати його недоцільно, якщо не зростає реальний попит на позички. Спроби в цих умовах підви­щити рівень кредитування економіки під тиском суб'єктивних оцінок та вимог неминуче призведуть до появи в обороті зайвих платіжних засобів, що негативно вплине на економічну ситуацію на окремих підприємствах та Б економіці в цілому.

Більше того, регулювання ставки банківського процента, який є важливим Інструментом грошово-кредитної політики централь­ного банку, стає ключовим важелем формування економічної межі кредиту та забезпечення її дотримання з боку банківської системи. Якщо центральний банк проводить політику зниження процента (здешевлення кредиту), то попит на позички зростати­ме, а межа кредиту — розширюватиметься. 1 навпаки, якщо про­водитиметься політика подорожчання кредиту, то попит на пози­чки буде зменшуватися, а межа кредиту — звужуватися.

У такому розумінні межі кредиту набувають суто економічно­го змісту, оскільки вони'формуються під впливом економічних Інтересів (попиту) юридичних і фізичних осіб — суб'єктів гро­шового ринку. Говорити ще про якісь неекономічні аспекти цієї проблеми — часові чи просторові, на наш погляд, немає достат­ніх підстав.

Разом з тим сама економічна межа може розглядатися в кіль­кох аспектах:

— залежно від певного рівня економічної системи — як мІк-
роекономІчна і макроекономічна межі кредиту;

— залежно від призначення можна говорити про кількісну і
якісну межі кредиту.

Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників — юридичних чи фізичних осіб. Вони формуються під впливом кількох економічних чинників:

•динаміки ринкової ставки позичкового процента;

•характеру коливання потреби позичальника в основному й оборотному капіталі;

•стану забезпеченості позичальника власним капіталом та ефективності його використання;

• ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких по­зичаються кошти.

Перший Із цих чинників — динаміка процентної ставки — спільний для всіх мікроекономІчних суб'єктів кредитного ринку, однаково впливає на попит на позички кожного з них. Решта чинників у кожного позичальника може істотно різнитися як за їх набором^гакл за потужністю дії. Зокрема, в одних підприємств у даний момент попит на позички може спричинюватися сезонним зростанням виробничих затрат (сільське господарство) чи сезон­ним накопиченням товарних запасів (оптова торгівля), а в Інших — у цей час сезонних запасів чи затрат немає, зате реалізуються ве­ликі інвестиційні проекти, для фінансування яких вони потребу­ють довгострокових позичок.

Розширення мікроекономічних меж кредиту, як реального по­питу на позички незалежно від чинників, що його зумовили, по­винно супроводжуватися відповідним нарощуванням пропозиції позичок. Таке нарощування забезпечується насамперед збіль­шенням банківського кредитування, а також розширенням міжго­сподарського кредитування, що оформляється комерційними ве­кселями. Якщо ж з якихось причин не відбудеться розширення банківського та комерційного кредитування підприємства, то по­зичальники не зможуть нормально виконувати свої виробничі плани: у них не буде достатніх коштів, щоб забезпечити вироб­ництво матеріальними ресурсами, оплатити робочу силу та пога­сити боргові зобов'язання тощо. Неминуче уповільниться оборот капіталу, знизяться темпи відтворення. В одних підприємств сформуються значні суми простроченої кредиторської заборго­ваності, а в інших — дебіторської заборгованості. Економіку країни вражає так звана платіжна криза. Про це переконливо свідчить українська дійсність 1995—2000 рр. Після того як Наці­ональний банк України заради стабілізації гривні став обмежува­ти кредитну діяльність комерційних банків (високою ставкою облікового процента, високою нормою обов'язкового резерву­вання тощо), почали помітно зростати неплатежі у вигляді про­строченої кредиторської і дебіторської заборгованості. На почат­ку 2000 р. загальний обсяг кредиторської заборгованості перевищив 250,0 млрд грн., а дебіторської— 180,0 млрд грн., перевищивши річний обсяг ВВП у 5 та в 4 рази відповідно.

Проте мікроекономІчнІ межі кредиту можуть порушуватися І з іншого боку — коли обсяг позичок (банківських та комерційних) перевищує реальний попит на кредит у позичальників. Таке по­рушення цих меж кредиту може спричинюватися:

• надто ліберальними умовами банківського кредитування, ко­
ли банки надають позички на перше прохання, не дотримуючись
належним чином принципів кредитування;

• довільним залученням економічними суб'єктами в оборот
додаткових коштів через механізми внутрішньогосподарського
кредитування: через використання незабезпечених векселів (фі­
нансових, товариських), залучення в оборот простроченої креди­
торської заборгованості;

«несвоєчасними розрахунками за некомерційними платежа­ми: у бюджет, у позабюджетні фонди, по заробітній платі тощо;

• надмірним залученням коштів на грошовому ринку за допо­
могою інших інструментів (випуск облігацій, випуск банківських
векселів тощо).

Перевищення в масовому порядку мікроекокомічних меж кредиту (перекредитування) призводить до не менш загрозливих наслідків, ніж недокредитування. За рахунок надмірного залу­чення позичкових коштів підприємства будуть створювати під­вищені запаси, покривати нераціональні затрати, збитки, прово­кувати неефективні інвестиції тощо. Результатом цього неминуче стане уповільнення процесу відтворення, зниження ефективності виробництва, що гальмуватиме розвиток економіки.

Іншими словами, лише при оптимальному дотриманні мікро-економічних меж кредиту, коли виключається як недокредиту­вання, так і перекредитування позичальників, вплив кредиту на економіку буде найефективнішим.

Світова практика кредитного регулювання виробила інстру­менти, за допомогою яких можливо забезпечити дотримання мї-кроекономІчних меж кредиту. Це, по-перше, загальновизнані принципи кредитування, які були розглянуті у підрозділі 8.3, та оцінка кредитоспроможності позичальника. По-друге, це регу­лювання ставки банківського процента з тим, щоб забезпечити доступ дсі позичкового фонду всім кредитоспроможним пози­чальникам. По-третє, це механізм регулювання банківської лік­відності (рефінансування комерційних банків центральним бан­ком, ринок міжбанківського кредиту, зміна норм обов'язкового резервування). По-четверте, це механізм вексельного обігу, який сприяє розвитку комерційного кредиту. За допомогою цих інструментів банківська система може оперативно збільшити чи

Поиск по сайту: