Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Зменшити кредитування економічних суб'єктів до їх кредитних мїкромеж



МІкроекономічна межа кредитупотенційно Існує у кожного економічногосуб'єкта, протереально вонавиявляється тільки тоді, коливін звертається на грошовий ринок за позичкою.Тому скільки є в даниймомент позичальників, стількиіснує індивіду­альних мікромежкредиту. Всю сукупністьїх можна розглядати якодну макроекономічну межу кредиту, яка визначає об'єк­тивний обсяг кредитнш вкладень у народне господарство в ці­лому. Проте макроекономічна межа кредитує непростою меха­нічноюсумою багатьох мікромеж,а маєвідносну самодостат­ність і формується під впливом додаткових загальноекономічних чинників, таких як:

— обсяги і темпи зростання ВВП;

структура І рівень розвитку фінансової системиі стан дер­
жавних фінансів;

цілі і методи державної грошово-кредитної політики;

— розвиток ринкових відносин тощо.

Обсяги і темпи зростання ВВП прямо пропорційно вплива­ють на макроекономічну межу кредиту, оскільки відповідно до цього зростання збільшуються запаси і затрати, Інвестиції, інші потреби в капіталі. Для задоволення цих потреб необхідні додат­кові позичкові кошти. Проте ця залежність може бути Істотно де­формована дією інших чинників. Так, якщо в структурі фінансової системи важливе місце займає власний капітал підприємств І його роль зростає, а стан державних фінансів дає змогу скорочувати рі­вень оподаткування підприємств, то додаткова потреба в капіталі може бути задоволена за рахунок використання власних коштів, без залучення позичкового капіталу І макромежа кредиту не роз­шириться чи розшириться меншою мірою, ніж зросте ВВП. І нав­паки, якщо в базовому періоді (до зростання ВВП) економіка була недокредитована, то в новому періоді макромежа кредиту зросте не тільки в міру зростання обсягу ВВП, а й на обсяг «невикориста­ної» межі кредиту в попередньому періоді. Про можливість істот­них розходжень у динаміці ВВП та кредитних вкладень свідчить досвід України 1995—1999 рр. (табл. 9.1).

Як видно з даних таблиці, динаміка кредитних вкладень коме­рційних банків мала протилежну спрямованість порівняно з ди­намікою ВВП у порівнянних цінах та істотно відхилялась від ди­наміки ВВП у фактичних цінах.

Особливу роль у формуванні макромежі кредиту як об'єктивної потреби в ньому відіграє грошово-кредитна політика. Передусім"


Таблиця 9.1

ДИНАМІКАВВП ТА КРЕДИТНИХ ВКЛАДЕНЬ В ЕКОНОМІКУ УКРАЇНИ В 1995—1999 рр., % ДО ПОПЕРЕДНЬОГО РОКУ

 

Показники
ВВП; — у порівнянних цінах — у фактичних цінах 100,0 100,0 90,0 149,0 97,0 114,5 98,0 109,9 99,6 129,3
Кредити комерційних банків господарюючим суб'єктам 100,0 134,0 134,0 121,0 133,0
Державні внутрішні позики 100,0 1000,0 272,0 153,8 40,0

Джерело: Бюлетень НБУ, — 2000, — №1. —- С. 48, 85.

вона активно впливає на динаміку процентної ставки, під тиском якої, як зазначалося на початку цього розділу, перебуває реальний попит на кредит. По-друге, грошово-кредитна політика центрально­го банку визначає динаміку маси грошей в обороті, на базі якої формуються кредитні ресурси банківської системи, її здатність за­довольнити зростаючий попит на позичковий капітал.

Нормальне задоволення цього попиту сприяє економічному зростанню, а отже — розширенню об'єктивної макрос коном і чної межі кредиту в подальших вІдтворювальних циклах.

У зв'язку з цим постає питання про роль мобілізованих бан­ками ресурсів як макрос коном і чної межі кредиту. Деякі дослід­ники вважають, що якраз обсяги цих ресурсів, а не реальні по­треби економічних суб'єктів у позичкових коштах, можуть визначати макромежу кредиту, оскільки не можна видати в кре­дит коштів більше, ніж є в наявності. Проте в даному разі, коли мова йде про макроекономічну межу і про банківську систему в цілому, цей досить логічний аргумент є недостатнім.

По-перше, в обороті може бути зайва маса грошей, спроможна спричинити надмірний запас кредитних ресурсів у банках і поза банками. Якщо весь цей запас вважати об'єктивною межею кре­диту і спрямувати в нові позички, це неминуче спровокує знеці­нення грошей, інфляцію.

По-друге, банківська система виконує емісійну функцію і поте­нційно спроможна в будь-який час збільшити масу грошей в обо­роті та приростити запас кредитних ресурсів банків. І якщо вона не буде орієнтуватися в цій функції на якусь зовнішню межу чи кри-


терій, то неминуче перекредитує економіку з усіма негативними наслідками, про які йшлося вище. Такою межею може бути лише реальний попит економічних суб'єктів на позичкові кошти.

По-третє, кредитні ресурси існують не тільки в грошовій фор­мі, а й у натуральній, забезпечують комерційне кредитування. Вони перебувають поза банками і не включаються в їх ресурси, що теж робить неприйнятним «ресурсний» підхід до визначення макроекономічної межі кредиту.

По-четверте, свої вільні резерви (кредитні ресурси) банки не завжди можуть надійно і вигідно розмістити в позички через ни­зьку кредитоспроможність позичальників, низький рівень позич­кового процента тощо і змушені розміщувати їх в не кредити і ак­тиви чи навіть на міжнародних ринках. Це є підтвердженням того, що реальні потреби в кредиті є меншими від кредитних ре­сурсів банківської системи і більш об'єктивною межею кредиту, ніж обсяг ресурсів.

Поняття макроекономічної межі кредиту — суто абстрактне. Тому кількісно визначити її обсяг та використати для організації кредитування як обмежувальний чинник практично неможливо. Дати оцінку того, наскільки ця межа на практиці дотримується, можна лише за деякими опосередкованими показниками чи про­цесами, які розглядаються як критерії такого дотримання. Це — динаміка і рівень ставки позичкового процента; рівень і динаміка інфляції; відношення кредитних вкладень в економіку до обсягу ВВП та до обсягу всього капіталу, що є в розпорядженні еконо­мічних суб'єктів; співвідношення між темпами зростання банків­ського кредитування господарюючих суб'єктів та ВВП та Ін,

Найбільш універсальним із цих критеріїв дотримання макро­економічної межі кредиту є динаміка та рівень позичкового про­цента. Проте тією мірою, якою він піддається регулюючому впливу центрального банку з монетарних та інших «некредит-них» міркувань, цей показник може не досить точно виражати дотримання межі кредиту (більш детально про цей критерій іш­лося на початку цього розділу).

Рівень та динаміка інфляції теж певною мірою характеризу­ють дотримання межі кредиту — їх зростання повинно свідчити про перевищення межі кредиту, а зниження — про стискування кредитування до об'єктивної межі. Проте показник інфляції може бути проявом і інших, некредитних, процесів, таких як зміна за­тратності І структури виробництва, зміна дефіцитності бюджету та Ія. Тому він є менш достовірним критерієм дотримання межі кредиту, ніж показник рівня та динаміки процента. Особливо не-


надійним цей показник є за умов недокредитування економіки, коли центральний банк своїми монетарними заходами знижує інфляцію до невисокого рівня, а процент залишається надто ви­соким1. Інші з названих вище показників теж досить однобоко характеризують розвиток кредиту І не можуть бути універсаль­ними критеріями дотримання макроекономічних меж кредиту. Наприклад, в одній країні відношення кредитних вкладень банків в економіку до обсягу ВВП становить 15%, а в другій — 20%. Але це зовсім не означає, що в першій країні економіка недокре­дитована чи в другій — перекредитована. Все залежить від об'єктивної макромежІ кредиту в кожній із країн. Якщо в першій вона вдвічі нижча, ніж у другій, то може виявитися, що при 15% кредитів до ВВП економіка прокредитована нормально, а при 20% — вона недокредитована.

У питанні про макроекономІчну межу кредиту слід розрізняти два аспекти:

— якою є сама об'єктивна межа — достатньо розвинутою,
широкою чи нерозвинутою, вузькою;

— наскільки кредитна практика дотримується межі, що
об'єктивно склалася,— перевищує ЇЇ чи не використовує її в пов­
ному обсязі для забезпечення економіки позичковими коштами.

Найбільш сприятливою для розвитку економіки країни є ситу­ація, коли межа кредиту є добре розвинутою, достатньо широ­кою, а кредитна практика оптимально дотримується цієї межі, уникаючи надмірного перекредитування та недокредитування економіки.

Досі ми розглядали межі кредиту як явище кількісне, обсяго-ве. Ряд авторів говорять також про якісну межу кредиту, яка ві­докремлює цю категорію від інших економічних категорій як са­мостійну сутність. Звичайно, так можна ставити питання, проте його дослідження не слід відривати від кількісних меж кредиту. Ці дві межі нерозривно пов'язані, і їх слід розглядати в єдності. Наприклад, якщо кількісна межа порушується в бік перекредиту­вання економіки (чи окремого підприємства), то частина кредитів не буде повернута. Вони втратять свої головні родові ознаки — зворотність та платність — і перетворяться в інше економічне явище — примусове безповоротне фінансування, а їх якісні межі будуть розмиті, І навпаки, якщо при наданні позичок порушую­ться основні принципи кредитування, що випливають з родових

1 Така ситуація мала місце в Україні в 1997—1999 рр„ коли зусиллями дер­жави, передусім НБУ, інфляція була знижена до 10—20% за рік, а ставка кре­дитування залишалася на рівні 50—60% річних.


ознак кредиту, то неминуче буде перекредитування підприємств, а отже порушення мікромеж, а можливо — і макромеж кредиту.

Питання про взаємозв'язок кредиту І грошей, їх єдність та відмінності, вже розглядалося в розділі 8.2. Тут зупинимося лише на взаємозв'язку кредитування з грошовим оборотом.

Як зазначалося в розділі 2, кредит як економічний процес створює самостійні грошові потоки, що є складовою єдиного грошового обороту і постійно взаємодіють з його іншими пото­ками — фіскально-бюджетними та грошовим обігом, обслугову­ючи процес суспільного відтворення. Проте кредитні потоки за­ймають особливе місце в грошовому обороті. Завдяки емісійній функції банківської системи через кредитні потоки в оборот «вливаються)) додаткові маси грошей, необхідні для розширення Інших Його потоків. Це дуже важлива передумова для успішного функціонування всього грошового обороту та економіки в ціло­му. Після проходження по всіх потоках сукупного обороту гроші повертаються в кредитні канали і через них вилучаються з оборо­ту через погашення позичок.

Інтенсивність і обсяги надання позичок та їх погашення без­посередньо впливають на масу грошей в обороті. Якщо Інтенсив­ність і обсяги надання позичок вищі, ніж погашення, маса грошей зростатиме, І навпаки. Складається враження, ніби сам кредит через форму позичок здійснює оборот, який стає кредитним за­мість грошового. Тому деякі економісти вважають, що кредит у сучасних умовах замінив гроші, а ринкова економіка з товарно-грошової перетворилася в товарне-кредитну. Проте така заміна принципово неможлива, гроші і кредит залишилися окремими економічними категоріями зі своєю специфічною сутністю і фун­кціональним призначенням. Тому одна з них об'єктивно неспро­можна виконувати функції та призначення іншої.

ПОЗИЧКОВИЙ ПРОЦЕНТ

Позичковий процент Існував не завжди. Він виник тоді, коли товарне виробництво уже досягло певного ступеня розвитку, на якому склався регулярний грошовий обіг та виникли більш-менш розвинуті кредитні відносини. Процент взагалі неможливий без існування кредиту, хоч останній іноді, як виняток, може надава­тись на безпроцентній основі. Проте це не означає, що він не є економічною -категорією, як це стверджують деякі економісти. Очевидно, така думка склалась через нерозуміння ієрархії еконо-


мІчних категорій, які певним чином ранжировані: категорією першого порядку є гроші, другого — такі грошові категорії, як ціна, фінанси, кредит тощо, які також без грошей не існують, третього — податки, позичковий процент і т. п.

Проте існування товарного виробництва та пов'язаних з ним кредитних відносин як основи виникнення процента не може до­сить повно пояснити природу позичкового процента.

Процент (від лат. рго сепшгп — на сотню) — сота частка будь-якого числа, що взяте за ціле. В українській мові його сино­німом є слово «відсоток». Такою часткою він був як у період іс­нування лихварського кредиту, так і в умовах сучасної ринкової економіки, коли лихварський кредит витіснений іншими форма­ми кредиту. Але, незважаючи на схожість зовнішньої форми, суть процента в різних способах виробництва надто відмінна.

Лихварському кредиту, характерному для рабовласницького та феодального суспільства, були притаманні надзвичайно високі процентні ставки, що часто приводило до повного розорення по­зичальників, їх високий рівень пояснюється тим, що, як правило, цей кредит мав непродуктивний характер. Позичальниками були рабовласники чи феодали, а також дрібні виробники — ремісни­ки і селяни. Однак якщо перші користувалися лихварським кре­дитом для купівлі предметів розкоші чи ведення війн, то другі — для сплати боргів, задоволення нагальних поточних споживчих потреб тощо. Високий процент за лихварський кредит нерідко поглинав не тільки весь додатковий продукт, а й частину необ­хідного продукту.

Капіталістичний кредит надається для задоволення потреб функціонуючого капіталіста у тимчасових коштах, щоб приско­рити або організувати процес виробництва чи обігу товарів. Зви­чайно, тут позичковий процент не повинен поглинати весь дода­тковий продукт. Інакше не буде сенсу користуватися кредитом. Процент може мати такий рівень, щоб користування кредитом було взаємовигідним і для кредитора, І для позичальника.

Отже, виробничі відносини визначають соціально-економічну природу процента. В умовах ринкової економіки його сутність полягає в тому, що позичковий процент є платою за користуван­ня позичковим капіталом, його ціною. При цьому між кредито­ром і позичальником відносно величини процента, строків І ме­тодів його сплати виникають певні економічні відносини, тому процент є економічною категорією.

Абсолютна величина доходу, який отримують від надання грошей у борг у будь-якій формі, називається процентними гро-


шима, або, коротко, процентами. І який би вид чи походження не мали проценти, це завжди конкретний прояв такої економічної категорії, як позичковий процент.

Для відносин з приводу процента характерно те, що вони ві­дображають єдність щодо його сплати та отримання. Сплата про­цента за використання споживної вартості позичкового капіталу є передачею певної частини вартості без одержання еквівалента. Процентна сума повністю переходить від позичальника до кре­дитора. Цей перехід вартості за напрямом протилежний рухові кредиту, що надається, але збігається з рухом кредиту, котрий повертається. Проте сплата процента, як правило, не збігається в часі з поверненням кредиту. Вона може здійснюватися раніше чи пізніше останнього.

Джерелом сплати процента є додаткова вартість, що створює­ться у процесі виробництва, а його кількісним визначенням — його ставкаї, або норма.

Норма позичкового процента — це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, на­даного в позичку, помножене на 100. Наприклад, якщо позичко­вий капітал дорівнює 200 тис. грн., а отриманий на нього річний дохід — ЗО тис. грн., то норма процента становитиме 15% річних

(

ЗОтис. грн. І 200 тис. грн. Г

На практиці норма позичкового процента виступає у формі процентної ставки — відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу (процентних грошей) до суми боргу за одиницю часу. Процентна ставка визначається в процентах І у вигляді десяткового чи звичайного дробу. В остан­ньому випадку вона фіксується у договорах позички з точністю до 1/16 чи 1/32.

Інтервал часу, до якого застосовується процентна ставка, на­зивається періодом нарахування процентів. За такий період бе­руть рік, півріччя, квартал, місяць або день. Щоб визначитись із величиною процентної ставки, потрібно її привести до річної ставки, помноживши ставку за півріччя, квартал, місяць чи день відповідно на 2, 4, 12 чи 365.

Норма позичкового процента перебуває у певній залежності від норми прибутку: у звичайних умовах середня норма прибутку є максимальною межею для норми процента. Нижню (мінімальну) межу норми процента точно визначити не можна. Але вона не повинна дорівнювати нулю, бо інакше надання кредиту втрачає


всякий сенс для кредитора. Відомо, що прибуток поділяється на процент та підприємницький дохід. Перший привласнює креди­тор, а другий — позичальник. Оскільки процент як ціна позичко­вого капіталу не виражає його вартості, а є лише ціною його споживної вартості, зміна норми позичкового процента не визна­чається законом вартості.

Рівень норми позичкового процента встановлюється під впли­вом конкуренції на ринку позичкових капіталів і залежить від спів­відношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Чим біль­ший попит на кредит, тим вища норма процента. Слід розрізняти ринкову норму процента, котра існує в кожен даний момент на грошовому ринку, І середню норму процента, тобто норму процен­та за певний період. Процентні ставки диференціюються залежно від виду кредиту, його цільового призначення та забезпеченості повернення, його розміру і строків користування, особистості кліє­нта тощо. Найнижчою є процентна ставка для «першокласних» по­зичальників (у США, наприклад, ЇЇ називають «прайм рейт»), яка встановлюється для найбільш надійних великих позичальників. Вона є базовою для встановлення інших процентних ставок.

Крім норми прибутку, на рівень норми процента впливає бага­то інших об'єктивних і суб'єктивних чинників, а саме:

— розміри грошових нагромаджень та заощаджень у суспіль­
стві та товарно-грошова збалансованість виробництва;

— масштаби виробництва, рівень його спеціалізації та коопе­
рування;

—співвідношення між внутрішнім І зовнішнім боргом держави;

— циклічність коливань виробництва;

— сезонність умов виробництва та реалізації продукції;

— темпи інфляції, прискорення яких викликає підвищення
процентних ставок, що слугує захистом від знецінення позичко­
вого капіталу. При цьому розрізняють номінальну і реальну (з
урахуванням рівня інфляції") процентні ставки. Якщо темпи ін­
фляції випереджають зростання процентної ставки, остання стає
«негативною» (від'ємною), тобто такою, коли процент стягується
з кредитора;

— своєчасність повернення кредиту;

— рівень кредитно-грошового регулювання економіки цент­
ральним банком з допомогою процентних ставок та інших влас­
тивих йому інструментів, їх диференційованості залежно від
грошово-кредитної політики;

— міжнародні чинники, особливо вільний перелив капіталів із
країни в країну, передусім так званих «гарячих» грошей.


В умовах економічної кризи важливо враховувати рух позич­кового капіталу і процента на різних фазах промислового циклу. Це випливає з того, що позичковий капітал обслуговує переваж­но кругообіг функціонуючого капіталу, а тому закономірності цього руху обумовлені передусім циклічними коливаннями ви­робництва. Однак динаміка позичкового та торгово-промисло­вого капіталу не завжди збігається.

Скорочення виробництва і надлишок дійсного капіталу під час кризи супроводжуються гострою нестачею позичкового капіталу і різким підвищенням норми процента. Адже в цей час вкладники, щоб уберегти свої заощадження чи грошові капітали від знецінення, намагаються їх отоварити. Це веде до відносного зменшення вкла­дів. Окрім того, щоб не збанкрутувати, торгово-промислові підпри­ємці мають великий попит на кредит для погашення боргів.

У період застою (депресії"), коли частина продуктивного капі­талу набуває грошової форми, нагромадження позичкового капі­талу випереджає нагромадження дійсного капіталу, знижується середня норма прибутку і норма позичкового процента. Дія періо­дів пожвавлення та промислового піднесення характерним є те, що різко зростає попит на кредит при недостатніх обсягах позичково­го капіталу, а тому норма позичкового процента підвищується.

У цілому ж у генеральній перспективі норма позичкового процента має тенденцію до зниження. Це обумовлено, по-перше, тенденцією середньої норми прибутку до зменшення, по-друге, з розвитком економіки зростає відносний надлишок позичкового капіталу. Збільшення останнього випереджає нагромадження дійс­ного капіталу. Однак цей надлишок виникає лише на певних фа­зах промислового циклу, передусім у період депресії, а також у зв'язку з використанням капіталу на непродуктивні цілі держа­вою, біржовими спекулянтами тощо.

Отже, динаміка норми позичкового процента визначається стихійним ринковим механізмом під впливом багатьох факторів І певною мірою залежить від державного грошово-кредитного ре­гулювання економіки.

Існують різні способи нарахування процентів, які залежать від умов договору позички. Відповідно застосовують різні види про­центних ставок, кожна з яких має свої ознаки. Зокрема, проценти розрізняються за базою, яка береться для їх нарахування. При­кладом можуть бути наднаціональні процентні ставки, які засто­совуються на євроринку валют. При цьому змінною вважається Лондонська мІжбанківська ставка пропозиції — ЛІБОР (ЬоткІоп іпІегЬапІс оґїегесі гаїе). До ЛІБОР додається надбавка (спред) за


кредитами. При цьому для розрахунків береться постійна або по­слідовно змінна база. В останньому випадку за базу береться сума, отримана на попередньому етапі нарощення, або дисконтування, інакше кажучи, проценти нараховуються на проценти. При пос­тійній базі використовуються прості, а при змінній — складні про­центні ставки. Процентні ставки можуть бути фіксованими або «плаваючими». В останньому випадку фіксується не сама ставка, а лише базова ставка і розмір надбавки до неї.

Маржа (від фр. т^г§е край) — різниця між процентними став­ками за наданий кредит і за залучені ресурси. Розмір маржі зале­жить від фінансового стану позичальника, строку кредиту, темпів інфляції, процентної ставки, яка сплачена за залучені кредитні ре­сурси тощо, І може бути постійним або змінним протягом терміну існування кредитних відносин між сторонами кредитної угоди. Ін­коли її розмір може обмежуватись центральним банком країни.

Поняття «маржа» б банківській практиці має й Інші значення та способи визначення. Вона може також означати різницю між процентними став­ками за кредитами, що надаються різним категоріям позичальників, між сумою забезпечення, під яке надана позичка, І сумою наданого кредиту, між ціною продажу і купівлі валюти чи цінних паперів тощо.

Позичковий процент виконує функції розподілу прибутку та збереження позичкового капіталу.

Щодо розподільної функції, то, як уже зазначалося, прибу­ток, отриманий позичальником з використанням позичкового капіталу, розподіляється на дві частини — позичковий процент і підприємницький дохід. Пропорція такого розподілу обумовлю­ється дією перелічених вище факторів І закріплюється кредит­ною угодою. Причому сплата і розмір позичкового процента мають Імперативний характер, тобто його сплати в обумовле­ному розмірі не можна уникнути. Значить, позичальникові на­лежить лише та частина прибутку, яка залишиться після сплати процентів кредитору.

Банки як установи, що торгують грошима, здійснюють певні витрати на проведення своїх операцій, які покривають за рахунок власних доходів. Тому вони не можуть платити за кредити, нада­ні їм підприємствами, організаціями, установами, населенням у вигляді залишків коштів на поточних рахунках або строкових де­позитах чи вкладах, а також іншими банками, більше або стільки ж, як стягують самі. Процентна ставка за кредитні ресурси, що її сплачують банки, як правило, нижча від ставок за кредити, що їх надають банки, на розмір маржі.


Розподільна функція процента змушує позичальника раціо­нально використати надані йому кредитором у тимчасове корис­тування кошти, щоб не тільки їх повернути, а й отримати додат­ковий дохід. Цього доходу має вистачити на сплату процентів і одержання власного прибутку, заради якого позичальник вступив у кредитні відносини.

Функція збереження позичкового капіталу полягає в тому, що з допомогою процента кредитору забезпечується повернення від по­зичальника як мінімум вартості, рівноцінної тій, яка була надана в кредит. Особливо дія цієї функції проявляється в періоди високих темпів інфляції. Адже інфляція породжує процентний ризик — не­безпеку втрат: у кредиторів — унаслідок зниження номінальних і реальних процентних ставок за кредити відносно темпів інфляції, у боржників — при їх підвищенні. Процентний ризик банків вини­кає і у разі перевищення процентних ставок, що сплачуються ними за залучені кредитні ресурси, над ставками за наданими позичка­ми. Тому під час інфляції процентна ставка за користування пози­чками зростає. У такий спосіб кредитор перекладає ризик знеці­нення позичкового капіталу на позичальника, а через нього — на все суспільство, адже сплачені підвищені проценти позичальник спробує відшкодувати шляхом підвищення цін на свої товари.

Щоб запобігти втратам або хоч зменшити ризик, банки в пері­од Інфляції застосовують такі способи: вводять плаваючі процен­тні ставки за кредит, які змінюються з урахуванням темпів ін­фляції, тобто переглядаються або через невеликі періоди — що­місячно чи щоквартально, або ж зі зміною центральним банком базової процентної ставки (ставки рефінансування), або ж зі змі­ною темпів інфляції; намагаються надавати не середньо- або дов­гострокові кредити, а переважно короткострокові; надають кре­дити не під проценти, а з умовою участі в прибутку від прокре-дитованого заходу тощо.

Функції процента визначають його роль у суспільстві. Насам­перед процент сприяє більш ефективному використанню креди­ту, зміцненню комерційного або господарського розрахунку. Ад­же повернути позичку і сплатити проценти легше тому, хто отри­має більший прибуток від прокредитованого проекту. Неефектив­ні проекти просто відсікаються. Водночас процент збільшує до­ходи банків, сприяючи зміцненню їх стійкості.

Процент сприяє й більш ефективному використанню суб'єк­тами господарювання своїх власних грошових коштів. Тримаючи їх у банку на поточному чи депозитному рахунку, вони мають можливість отримати додаткові доходи. Певною мірою це по-


легшує для них можливість користування банківськими кредита­ми, а часто ще й на пільгових умовах, бо кожен комерційний банк заінтересований у клієнтах, які забезпечують його грошо­вими ресурсами.

Велику роль відіграє процент у стимулюванні населення вкла­дати свої заощадження в банки. По-перше, отриманий процент захищає ці заощадження від знецінення внаслідок інфляції. По-друге, процент на вклади є додатковим доходом населення. Вища процентна ставка за строковими вкладами стимулює вкладників розміщувати свої заощадження в банках на тривалі строки, від­повідно зростають можливості банків надавати більше середньо-та довгострокових кредитів на розвиток економіки чи на підви­щення життєвого рівня населення.

Водночас високі процентні ставки, які вже тривалий час за­стосовуються в Україні, не дають можливості багатьом суб'єктам господарювання користуватись банківськими кредитами. Це стримує розвиток економіки, вихід її з економічної кризи. Під­приємства, які все ж таки користуються цими кредитами, високі проценти відносять на собівартість продукції, яку вони випуска­ють, а це часто робить її неконкурентоспроможною не тільки на світовому, а й на національному ринку.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.