Етапи індивідуальної психотерапії

А. Адлер виділив три основні етапи індивідуальної психотерапії:

1. Розуміння психотерапевтом специфічного для пацієнта життєвого стилю.

2. Допомога пацієнту у розумінні себе і своєї поведінки.

3. Формування у пацієнта підвищеного соціального інтересу.

Перший етап. Щоб розпізнати життєвий стиль, А. Адлер просив пацієнта детально розповісти про себе. Особливу увагу він звертав на спомини раннього дитинства, з’ясовував чи не мали місце фізична неповноцінність, гіперопіка або їх відсутність. А. Адлер підкреслював, що не буває “випадкових споминів”. Пам’ять пацієнта вибирає ті спомини, які мають відношення до сьогоднішньої ситуації.

При бесіді з пацієнтом, важливим є звертати увагу не тільки на зміст повідомлення, але і на особливості поведінки пацієнта, позу, міміку, інтонацію.

Крім повідомлення, матеріалом для аналізу служать сновидіння, вільні асоціації, малюнки та інше.

Другий етап. Основна проблема невротика, вважає А. Адлер, полягає в помилковій схемі аперцепції і визначається нереалістичністю і недосяжною мети переваги.

Головна задача психотерапевта полягає у тому, щоб виявити справжню структуру життєвого стилю пацієнта, виявити його фіктивні цілі і перевести їх у форму свідомості.

Усвідомлена фіктивна мета, за А. Адлером, втрачає здатність вирішальним чином впливати на поведінку людини.

Зрозуміти себе – це означає, найперше, усвідомити, яке місце ти займаєш в оточуючому світі, навчитись бачити свої помилки і розуміти їх наслідки.

Тут повинна бути тісна співпраця лікаря і пацієнта. Пояснення лікаря повинні бути ясними і детальними, а головне - звернуті до безпосереднього досвіду пацієнта.

Від пацієнта вимагається терпіння і бажання зрозуміти лікаря.

А. Адлер підкреслював, що дійсна зміна природи пацієнта – тільки його власна справа. На лікування і його успіх треба дивитись не як на успіх консультанта, а як на успіх пацієнта. Консультант лише вказує на помилки, всього іншого повинен досягти сам пацієнт.

Третій етап. А. Адлер переконаний у тому, що в основі переживань і прагнень невротика лежить турбота про власний престиж, і головна задача лікаря полягає у тому, щоб переключити інтереси пацієнта з власної персони на інтереси суспільства.

В основі індивідуальної психології лежить розуміння кожної людини як інтегрованої цілісності, яка невід’ємна від соціального середовища.

А. Адлер один з перших заклав основи “соціальної орієнтації” у лікуванні хворого, створивши базу для цілого напряму психотерапії.

Біхевіоризм

Історична довідка. Одним із засновників біхевіоризму, як самостійного напряму в психології, був американський психолог Джон Уотсон (1878 - 1958), який сформулював кредо біхевіоризму: “Предметом психології є поведінка”.

У 1913р. Уотсон опублікував свою програмну роботу “Психологія з точки зору біхевіориста”, у якій сформульовані основні поняття і задачі біхевіоризму. Ним же введений у практику термін біхевіоризм (від англ. Behavior - поведінка) – наука про поведінку. Особистість людини, з точки зору біхевіоризму, є не що інше, як сукупність поведінкових реакцій, притаманних певній людині. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, або ситуацію. Формула “стимул - реакція” (S-R) була визначальною в біхевіоризмі.

Закон ефекту Торндайка уточнює: зв’язок між стимулом(S) і реакцією (R) підсилюється, коли є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, отримання бажаного результату, матеріальна винагорода) або негативним (біль, покарання, невдача, критичне зауваження та інше).

Поведінка людини визначається, перш за все, очікуванням позитивного підкріплення, але інколи переважає бажання уникнути негативного підкріплення, тобто покарання, болі та інше.

Подальшу розробку ідеї Уотсона отримали в роботах його сучасника Едварда Толмена.

На основі багаторічних експериментів на щурах з використанням лабіринтів, у кінці яких знаходилась годівничка, Толмен піддав сумніву класичну схему біхевіоризму (S-R), як дуже спрощену, і ввів між цими членами важливу перемінну (І) – психічні процеси певного індивіда, які залежать від його спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду і природи стимула (S–I–R).

Подальший розвиток біхевіоризм отримав у працях Баррхуса Фредеріка Скіннера, який народився у США 1904 р. У 1938 році він опублікував наукову працю “Поведінка організмів”.

На початку 40-х років у Гарварді він створює лабораторію по вивченню законів поведінки людини.

Серед відомих монографій Б. Скіннера необхідно відзначити такі: “Наука і людська поведінка” (1953), “Технологія научіння” (1968), “Про біхевіоризм” (1974).

Б. Скіннер, розвиваючи концепцію біхевіоризму сформулював принципи оперантного обумовлення, згідно якого поведінка живих організмів повністю визначається її результатами і наслідками.

Загальні положення. На сьогодні в поведінковій корекції існують три основні тенденції:

1. Класична обумовленість.

2. Оперантна обумовленість.

3. Мультимодальне програмування.

1. Класична теорія умовних рефлексів І.П. Павлова була фундаментом, на якому побудовано сучасну споруду поведінкової корекції. І.П. Павлов вперше відповів на запитання, яким чином нейтральний стимул може стати умовним стимулом і викликати таку ж реакцію, як і безумовний рефлекс, який перебігає автоматично.

І.П. Павлов показав, що формування умовного рефлексу підкоряється певним вимогам:

– суміжності – співпадання за часом індиферентного і безумовного подразників з деяким випередженням першого;

– повторення – багаторазове поєднання індиферентного і бузумовного подразників

Таким чином, одним з шляхів управління поведінкою – управління пред’явлення стимулів, а також організація зовнішнього оточення і контролю за ними. Організовуючи зовнішнє оточення, певним чином можна формувати певну поведінку людини.

2. Теорія оперантного обумовлення пов’язана з іменами Е. Торндайка і Б. Скіннера. На відміну від принципу класичної обумовленості “стимул-реакція” (I→R) вони розробили принцип оперантного обумовлення “реакція-стимул” (R→S), згідно якого поведінка контролюється її результатами і наслідками.

При використанні оперантних методів управління результати поведінки використовуються для впливу на саму поведінку.

Оперантні методи використовуються для вирішення таких завдань:

– формування нового стереотипу поведінки, якого раніше не було в репертуарі людини (наприклад, поведінка самостверджуючого типу у сором’язливої дитини);

– закріплення стереотипу поведінки, який вже є в репертуарі людини;

– зменшення або згасання небажаної поведінки;

– підтримування бажаного стереотипу поведінки в звичайних (природних) умовах.

Основна мета поведінкової психокорекції – вироблення нової адаптивної поведінки або переборювання поведінки, яка стала дезадаптивною.

Психотехніки

1. Методика “негативного впливу”.

В її основі лежить парадоксальне припущення, що від нав’язливої негативної звички можна позбутися, коли свідомо багаторазово її повторювати (наприклад, клієнту з нав’язливими рухами пропонують по 10-15 хвилин спеціально повторювати ці рухи).

2. Методика формування поведінки “Шейпінг” (англ. Shaping – моделювання). Методика застосовується для поетапного моделювання складної поведінки, яка не була раніше притаманна людині.

Складається ланцюг послідовних кроків, оволодіння якими приводить до кінцевої мети – засвоєння нової програми поведінки. В цьому ланцюгу найважливішим є перший елемент, який повинен бути чітко диференційований, а критерії оцінки його досягнення повинні бути ясними. Перший елемент достатньо пов’язаний з кінцевою метою шейпінга, від оволодіння ним залежить успіх всієї програми, так як саме він спрямовує всю поведінку в необхідне русло.

Для полегшення оволодіння першим елементом бажаного стереотипу необхідно створити такі умови, в яких це відбудеться швидше і легше. Зокрема, використовуються різні підкріплення, як матеріальні, так і соціальні – схвалення, подяка і ін. Наприклад, при научінні дитини навичкам самостійного одягання першим елементом може бути привернення уваги до яскравого одягу.

3. Зчеплення. Методика зчеплення аналогічна методиці “шейпінга” за структурою і зворотньо спрямована за схемою формування бажаної поведінки.

Бажаний поведінковий стереотип розглядається як ланцюг окремих поведінкових актів, при цьому кінцевий результат кожного акту є дискримінантним (обмежуючим) стимулом наступного поведінкового акту.

Формування бажаної поведінки починається з формування і закріплення останнього поведінкового акту, який найближче знаходиться до кінця ланцюга, до мети.

Вправа продовжується до тих пір, поки бажана поведінка всього ланцюга не буде здійснюватися за допомогою звичайних стимулів.

4. Затухання. „Федінг” (англ. fading – ослаблення, зникнення) – це поступове зменшення величини підкріплюючих стимулів. При достатньо сформованому стереотипі поведінки клієнт повинен реагувати на мінімальне підкріплення попереднім чином. “Федінг” широко використовується в корекційній роботі з фобіями.

Один з варіантів методики полягає в тому, що в якості стимулів спочатку використовують слайди з зображенням страхітливого об’єкту, або страхітливої ситуації. Зразу ж за пред’явленням стимульних слайдів клієнту демонструють слайди, які викликають заспокоєння. Таке чергування проводиться до тих пір, поки суттєво не знижується рівень тривоги, який викликається появою страхітливого об’єкту.

5. Методика позитивного і негативного підкріплення.

Позитивне підкріплення – пред’явлення стимулу викликає у клієнта позитивно забарвлену емоційну реакцію, підсилення певних поведінкових реакцій.

Негативне підкріплення – видалення стимулу викликає негативно забарвлену емоційну реакцію і тому також приводить до підсилення певних поведінкових реакцій.

Підкріплюючі стимули можуть бути безумовними і умовними.

Безумовні стимули (їжа, вода, певний рівень сенсорної стимуляції і ін.) викликають вроджені реакції, які не залежать від попереднього научіння, і їх підкріплююча сила залежить від періоду депривації і наростає при його збільшенні.

Умовні підкріплюючі стимули формуються в процесі научіння і носять переважно соціальний характер (підвищена увага, ласка, схвалення, визнання, слова і т.п.).

Аналіз конкретного випадку, наприклад поява у дитини реакцій істеричного типу, дозволяє виявити ситуації, в яких відбувається підсилення або почастішання таких реакцій. Як правило, це ситуація, в якій дитина знаходиться в центрі уваги. Спостереження за поведінкою дитини дає можливість оцінити значення інших підкріплюючих стимулів.

Робота в рамках даної методики повинна будуватися на широкому залученні до корекційної роботи оточення клієнта.

6. “Контроль стимулу”.

Методика передбачає навчити клієнта:

1. Ідентифікувати дискримінантні і полегшуючі стимули в реальній ситуації і виявити умови, які підсилюють підкріплення небажаної поведінки, і уникати їх. Наприклад, встановлення зв’язку різних ситуацій з вживанням їжі (з метою контролю за вагою) – під час випадкових зустрічей, під час прогулянки, при перегляді телевізійних передач і ін.) – з наступним вилученням цих стимулів, тобто вживати їжу тільки в певному місці і певний час.

2. Зміцнювати стимули, пов’язані з бажаною поведінкою. Наприклад, складання переліку продуктів і страв, які мають низьку калорійність, і навчання клієнта певним правилам використання переліку. Так, щоденний письмовий звіт калорійності вживаних продуктів дозволяє бути послідовним у досягненні мети.

3. Маніпулювати періодом депривації, не доводячи його до рівня втрати контролю.

Механізм дії методики ґрунтується на положенні про те, що зв’язок між деякими стимулами і реакціями на них носить достатньо міцний характер. Поява стимула дозволяє точно передбачати відповідь, тому контролюючи умови появи стимулів і попередніх реакцій, можна добитися зміни поведінки з малою затратою часу і сил, ніж контролюючи результати самої поведінки.

Події, які передують поведінці групуються таким чином:

– дискримінантні стимули, які пов’язані в минулому з певним підкріпленням;

– полегшуючі стимули, які викликають певну поведінку. Наприклад, нова зачіска і новий стиль одягу може сприяти появі бажання спілкуватися;

– умови, які збільшують силу підкріплення (звичайно це період депривації будь-якої потреби, наприклад, період голоду).

7. “Згасання”.

Методика передбачає зняття всіх позитивних підкріплень небажаного стереотипу поведінки. Методика вимагає тривалого часу, так як небажана поведінка, перед тим як згаснути, проходить через період першопочаткового наростання за силою і частотою. Найефективнішим способом залишити людину всіх позитивних підкріплень є соціальна ізоляція. Наприклад, дитину відводять в іншу кімнату і залишають її там на деякий час. Така ізоляція викликає позитивне підкріплення або означає припинення дії стимула.

8. “Оцінка відповідей”. Методика штрафів. Суть її полягає в зникненні позитивних підкріплень за небажану поведінку.

9. “Насичення”.Методика ґрунтується на тому, що навіть поведінка, яка позитивно підкріплюється, має тенденцію до самовиснаження, коли вона довготривала.

10. “Покарання”. Методика полягає в використанні негативного (аверсивного) стимула зразу ж за реакцією, яку необхідно загасити.

Аверсивне обумовлення використовується у випадку антисоціальної поведінки або шкідливих звичок (куріння, алкоголізм, переїдання).

На противагу систематичній десенсибілізації, цей метод полягає в поєднанні неприємного впливу або неприємного стану з ситуацією, яка звичайно приносить задоволення.

Наприклад, коли кожний раз алкоголік, підносячи склянку до рота, отримує удар електричним струмом, то задоволення, яке він раніше отримував від алкоголю, буде слабшати а в подальшому зміниться умовнорефлекторним неприйняттям алкоголю.

В методиці покарання використовують переважно соціальні стимули, такі, як висміювання, осудження, негативна оцінка поведінки та ін. Соціальні стимули діють специфічно, індивідуально, на відміну від больових стимулів, які діють майже стовідсотково.

Методика ефективна при наступних умовах:

1. Дотримування певного часового інтервалу між реакцією і стимулом. Ефект спостерігається, коли негативний стимул застосовується з інтервалом від десяти долей секунди до декількох секунд після реакції-відповіді. Коли застосовування стимулу запізнюється, його ефективність падає.

2. Використання певної схеми застосовування негативного стимулу.

На першому етапі ефективне пригнічення небажаної поведінки досягається за допомогою постійного застосовування негативного стимулу, і лише через деякий час можна переходити до методики згасання.

3. Наявність в поведінці клієнта альтернативних реакцій-відповідей.

Ця умова торкається згасання тільки тої поведінки, яка має цілеспрямований характер.

Оскільки в цьому випадку мета зберігає своє значення для клієнта, а наявний репертуар стереотипу поведінки для досягнення мети є заблокованим, то при відсутності інших бажаних стереотипів поведінки це може викликати агресію, або інші деструктивні форми поведінки. Все це обмежує сферу використання даної методики.

Для корекції відхилень поведінки у дітей на основі негативного підкріплення використовуються такі прийоми:

1. „Тайм-аут” – видалення з класу або групи, при якому дитина втрачає можливість отримувати позитивне підкріплення, яке пов’язане з діяльністю групи.

2. „Гіперкорекція”. Суть методики полягає в тому, щоб клієнт спочатку і негайно відновив зруйнований ним порядок речей, вибачився у зв’язку з своєю неадекватною поведінкою, а потім прийняв на себе додаткові зобов’язання по збереженню середовища спілкування.

3. „Штраф”. Методика вимагає точного визначення ієрархії порушень і розмірів відповідного штрафу за дане порушення.

У поведінковій психокорекції використовуються й інші психотехніки, такі як: систематична десенсибілізація, міорелаксація, „жетонна” техніка та ін.

Методи поведінкової терапії застосовуються при різних формах деструктивної поведінки: курінні, алкоголізмі, фобіях, загикуванні, енурезі, розладах сну і апетиту та ін.

При проведенні поведінкової психокорекції психолог орієнтується не на причину порушення поведінки, а на саму порушену поведінку.

Когнітивна терапія

Загальні положення. Основні положення були сформовані А.Беком в його монографії „Когнітивна терапія і емоційні розлади” (1976), в якій висловлені уявлення про вирішальну роль мислення, пізнавальних (когнітивних) процесів у походженні емоційних порушень.

Когнітивний підхід до емоційних розладів змінює погляд людини на саму себе і свої проблеми. Клієнта вчать можливості побачити в собі індивіда, схильного до породження помилковихідей, але і одночасно здатного відмовитись від помилкових ідей і їх усунути.

Тільки виявивши і виправивши помилки мислення, клієнт може створити для себе життя з високим рівнем самоздійснення.

Головна ідея когнітивної терапії А. Бека полягає в тому, що вирішальним фактором для виживання організму є переробка інформації. На основі отриманої інформації людина виробляє самостійну програму поведінки. Програма може бути адекватною і неадекватною. У випадку когнітивного порушення в переробці інформації починає формуватися аномальна програма.

Наприклад, людина, для якої ідея можливої раптової смерті має своє значення (в зв’язку з тим, що він втратив когось з близьких людей), може, переживши небезпечний епізод, почати інтерпретувати нормальні тілесні відчуття як сигнал наступаючої смерті. У неї розвивається хворобливо-тривожний стан. З потоку інформації будуть вибиратися лише сигнали небезпеки і блокуватися „сигнали безпеки”, в результаті чого на відносно незначні стимули клієнт реагує як на дуже сильні, небезпечні, що призводить до неадекватних емоційних і поведінкових реакцій, тобто нормальні програми замінюються „програмами тривоги”, „депресивними програмами”, „панічними програмами”.

А. Бек вважає, що в кожної людини в когнітивному функціонуванні є слабке місце – „когнітивна вразливість”, яка є передумовою виникнення у людини психологічного стресу.

Особистість (за А. Беком) формується схемами, або когнітивними структурами, які являють собою базальні переконання. Ці схеми починають формуватися в дитинстві на основі особистісного досвіду та ідентифікації себе зі значущими іншими людьми. Кожна людина формує власну концепцію себе, і оточуючих, світу і концепцію свого існування у світі. Ці концепції підкріплюються подальшим досвідом людини і, в свою чергу, впливають на формування інших переконань, цінностей і позицій.

Схеми є стійкими когнітивними структурами, які стають адаптивними при дії специфічних стимулів, стресів або обставин. Вони можуть бути адаптивними і неадаптивними (дисфункціональними).

Таким чином, емоційні порушення і поведінкові розлади розглядаються як опосередковані когнітивними структурами і актуальними когнітивними процесами (в яких у якості проміжних змінних виступає думка – когніція).

Психологічні порушення, які передують стану нейрофізіологічних розладів, пов’язані з аберацією мислення, тобто з порушенням на когнітивній стадії переробки інформації, які спотворюють бачення об’єкту або ситуації. Спотворені когніції є причиною хибних уявлень і самосигналів і, наслідком, виникнення неадекватних емоційних реакцій.

Когнітивні спотворення –це систематичні помилки в судженнях під впливом емоцій. До когнітивних спотворень відносяться:

1.Персоналізація– схильність інтерпретувати події в аспекті особистісних значень. Клієнт переоцінює як частоту, так і ступінь негативних почуттів, які він викликає в інших людей. Наприклад, люди з підвищеною тривожністю вважають, що багато подій, які з ними не пов’язані, торкаються їх особисто або спрямовані проти них.

2.Дихотомічне мислення.Невротизований клієнт схильний думати крайнощами в ситуаціях, які торкаються його чутливих (вразливих) місць. Події сприймаються тільки в чорних або білих фарбах, тільки як погані або хороші, прекрасні або жахливі. Така властивість називається дихотомічним мисленням. Людина сприймає світ тільки в контрастних фарбах, відкидаючи нейтральні емоційні реакції.

3.Вибіркове абстрагування полягає в концептуалізації ситуації на основі деталі, вилученої із контексту, при ігноруванні іншої інформації. Наприклад, молода людина починає ревнувати свою дівчину, яка схилила голову до іншої, щоб краще її почути.

4.Мимовільні умовисновки–бездоказові або суперечливі очевидним фактам умовисновки. Наприклад, працююча мати в кінці важкого робочого дня робить висновок: „Я – погана мати”.

5.Надгенералізація – невиправдане узагальнення на основі поодинокого випадку. Наприклад, після невдалого побачення жінка робить висновок: „Всі чоловіки однакові. У мене ніколи не буде хороших відносин з чоловіками”.

6.Перебільшення (катастрофізація)– перебіль­шення наслідків будь-яких подій. Наприклад, клієнт думає: „Коли я буду на екзамені нервуватися – я обов’язково „провалюся” і мене одразу виженуть”.

Поиск по сайту: