Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Гештальттерапія Ф. Перлза



Історична довідка. Фредерік Перлз народився у Берліні 1893 року.

Закінчив медичний факультет Берлінського університету. Після служби в армії він знову повернувся у Берлінський університет, спеціалізувався по психіатрії, а пізніше отримав докторський ступінь.

У 1926р. Ф. Перлз працює з Куртом Гольдштейном в інституті воєнних мозкових травм. Там вперше сформулювалась думка про те, що людський організм необхідно розглядати не як конгломерат окремих самостійно функціонуючих частин, а як єдине ціле.

У 1946 році Ф. Перлз переїхав у США, де у 1952 році заснував у Нью-Йорку інститут гештальттерапії. Його теоретичні погляди і метод гештальттерапії починають завойовувати широку популярність.

У 1969 році він переїхав у Канаду з наміром створити там інститут гештальттерапії , а зимою 1970р. його не стало.

Великий вплив на формування поглядів Ф. Перлза мали психоаналіз З. Фрейда, екзистенціалізм і гештальтпсихологія.

У роботі “Его, голод і агресія” (1917) Ф. Перлз намагався вперше ревізувати деякі положення психоаналітичної теорії З. Фрейда, зокрема про інстинкти. Як відомо, З. Фрейд виділив всього дві групи інстинктів: інстинкти, які підтримують життя (сексуальні) і руйнівні (деструктивні) інстинкти.

Ф. Перлз стверджував, що існує велика кількість інстинктів (потреб), які відчуваються, коли певним чином порушуються психічна або фізична рівновага організму.

Загальні положення. Метод, створений американським психологом Фредеріком Перлзом під впливом ідей гештальтпсихології, екзистенціалізму та психоаналізу.

Гештальт (з нім. Gestalt – образ, форма) – це специфічна організація частин, цілісний паттерн, функціональна структура сприймання або процесу, який впорядковує елементи і явища, які входять до нього за своїми власними законами.

До числа універсальних закономірностей побудови гештальту відносять:

1) співвідношення „фігура-фон” – полягає в тому, що окремий предмет і явище сприймаються яскравіше, в той час як остання дійсність сприймається свідомістю у вигляді розмитого, розпливчастого, неконструйованого фону. При зміні фокусу сприймання може виникнути інша фігура, а попередня стає частиною фону;

2) „закритість” або „завершеність” – властивість, яка полягає в сприйнятті предмету як цілого, навіть тоді, коли окремі фрагменти або деталі відсутні;

3) „цілісність” – полягає в тому, що сприймаюча фігура представлена в свідомості людини як єдине ціле, яке не розкладається на окремі елементи;

4) „близькість” і „подібність” елементів – описують тенденцію побудови образів: розміщені близько один до одного в часі або в просторі елементи будуть швидше об’єднані в цілісну структуру, ніж розміщені на дальшій відстані, так як подібні елементи будуть об’єднані швидше ніж неподібні.

Ці якості гештальту є універсальними і відносяться як до сфери сприймання, мислення, так і побудови особистісних структур.

Початком гештальтпсихології рахують невелику експериментальну роботу Макса Вейтгеймера, яку він виконав у 1912 році з Вольфгангом Келером і Куртом Коффкою.

Суть цієї роботи полягає в тому, що світлові спалахи можуть бути диференційовані тільки в тому випадку, коли експозиція між ними не менша 0,06 с. Основний висновок з цієї роботи полягає в тому, що частини і ціле – поняття відносні. Частини складають взаємопов’язане ціле і не можуть розглядатися ізольовано. Людина не сприймає подразники, як суму складових, а виокремлює з них головне, необхідне їй в даний момент для саморегулювання і адаптації.

Ф. Перлз переніс закономірності утворення фігури, встановлені в гештальтпсихології в сфері сприймання, в сферу мотивації людської поведінки. Виникнення і задоволення потреб він розглядав як ритм формування і завершення гештальтів.

Функціонування мотиваційної сфери здійснюється (за Перлзом) за принципом саморегуляції організму.

Ф. Перлз відкидає ідею тіла і розуму, розподіл об’єкту і суб’єкту, людини і середовища.

Перлз вважав, що свідомість людини не може сприймати навколишній світ однозначно з однаковою концентрацією уваги на всіх деталях. Важливі і значущі події, за Перлзом, займають центральне місце в свідомості, утворюючи Гештальт (фігуру), а не дуже важлива в даний момент інформація, відступає на задній план, утворюючи фон.

Побудова і завершення гештальтів є природним ритмом життєдіяльності організму і відбувається під впливом процесу саморегуляції.

Перлз розглядав здорову людину як саморегулюючу істоту. Одним із основних положень гештальттерапії є те, що кожна людина володіє здатністю досягати оптимальної рівноваги в середині себе і між собою та зовнішнім середовищем.

Повна рівновага відповідає чіткій фігурі (гештальту); відхилення від рівноваги веде до руйнування фігури, розмивання чітких границь між нею і фоном.

Будь-яке порушення в організмі людини, – писав Перлз, – складає неповний гештальт, незакінчену ситуацію, яка заставляє організм ставати творчим, знаходити засоби і шляхи відновлення рівноваги.

Основним поняттям гештальттерапії є: відношення фігури до фону, усвідомлення потреб і зосередження на сьогоденні, протилежності, функції захисту і зрілості.

Відношення фігури і фону.У процесі саморегуляції здорова людина з великої кількості інформації вибирає ту, яка для неї в даний момент найважливіша і найбільш значуща. Це фігура. Решта інформації відсувається на задній план. Це фон. Часто фігура і фон міняються місцями.

Коли людина відчуває спрагу, то стіл, на якому знаходяться смачні страви, буде тільки фоном, а склянка води – фігурою. Коли спрага буде задоволена, фігура і фон можуть помінятися місцями.

Відношення між фігурою і фоном – одне з центральних понять гештальтпсихології. Перлз використав це положення для описання функціонування особистості. В його розумінні фігура виступає в якості домінуючої потреби, а ритмічна зміна фігур і фону лежить в основі саморегуляції організму.

У якості фігури (гештальт) може бути бажання, почуття або думка, які в даний момент переважають над усіма іншими бажаннями, почуттями і думками.

Як тільки потреба задовольняється, гештальт завершується, втрачає свою заначущість і відсувається на задній план, звільняючи місце новому гештальту. Цей ритм формування і завершення гештальтів є природним ритмом життєдіяльності організму, завдяки йому організм підтримує свій динамічний баланс, або гомеостаз.

Інколи потребу задовольнити неможливо. У такому випадку гештальт залишається незавершеним, а тому він не може бути відреагований і звільнити місце іншому. Така невідреагована потреба стає причиною багатьох незавершених проблем, які починають впливати на поточні психічні процеси. Наприклад, коли людина не висловила зразу ж свій гнів або злість, то в подальшому ці почуття не зникнуть зовсім, а будуть проявлятися у прихованих і підступних формах. Повне блокування незавершених гештальтів може привести до неврозу.

Завдання гештальттерапевта полягає в тому, щоб допомогти пацієнту усвідомити свою потребу, зробити її чіткішою (сформувати гештальт) і в кінцевому підсумку – нейтралізувати (завершити) його.

Усвідомлення потреб і зосередження на теперішньому.

Основною умовою, необхідною для того, щоб сформувати і завершити гештальт, є здатність людини усвідомлювати себе і свою домінуючу потребу в даний момент. Усвідомлення і зосередженість на потребі є важливим принципом в гештальттерапії, який отримав назву „тут і зараз”.

„Нема нічого, – вчив Перлз, – крім того, що є тут і зараз. Зараз є справжнім... Минулого вже нема. Майбутнє ще не настало”.

Розглядаючи організм і середовище як єдине ціле, Перлз разом з тим підкреслював, що є контактна зона між індивідумом і його внутрішнім і зовнішнім середовищем.

У здорової особистості границя з середовищем є рухливою: виникнення певної потреби вимагає „контакту” з середовищем і формує гештальт, задоволення потреби завершує гештальт і вимагає „відходу” від середовища.

У невротичної особистості процеси „контакту” і „відходу” є дуже спотвореними і не забезпечують адекватного задоволення потреб.

Ф. Перлз розглядав особистісний ріст як процес розширення зон самоусвідомлення, що сприяє саморегуляції і координує рівновагу між внутрішнім світом і середовищем.

Перлз виділив три зони самоусвідомлення:

1. Внутрішню – явища і процеси, які відбуваються в нашому тілі.

2. Зовнішню – зовнішні події, які відображаються свідомістю.

3. Середню – фантазії, вірування, відносини.

У здорової людини ця границя рухлива, тому можливі як контакт з середовищем, так і відхід від нього.

Контакт супроводжується формуванням гештальту, відхід – його завершенням.

Рушійною силою цього ритму (контакт-відхід) Перлз вважав ієрархію потреб. Домінуюча потреба є гештальтом на завершення і нейтралізацію якої в даний момент спрямовані всі зусилля організму.

Для задоволення своїх потреб ми постійно повинні бути в контакті з зонами свого внутрішнього і зовнішнього світу. Ми відповідаємо на внутрішні потреби, коли п’ємо, відчуваючи спрагу, а також і на зовнішні потреби, коли одягаємо одяг, відчуваючи холод.

При неврозі переважає тенденція до зосередження на середній зоні за рахунок виключення із свідомості двох перших. Надмірна схильність до фантазування порушує природний ритм процесу свідомості, змушує клієнта зосереджуватися на минулому і майбутньому, на шкоду теперішньому, так як завершити гештальт (задовольнити потребу) можна лише тільки в момент „тут і зараз”.

На думку Ф. Перлза, психічні порушення у людей обумовлені тим, що їх особистість не складає єдиного цілого, тобто гештальту.

Перлз стверджував, що корені неврозу лежать в тенденції фантазувати і інтелектуалізувати там, де потрібно просто усвідомити теперішнє.

Саморегуляція організму залежить від ступеня усвідомлення теперішнього і від здібності жити в повну силу тут і тепер.

Усвідомлювати, за Перлзом, означає фіксувати увагу на постійно виникаючих і зникаючих у власній уяві фігур.

Протилежності

Мова йде про ті внутрішні сторони явищ, які одночасно передбачають і виключають одне одного.

Протилежності існують в кожному з нас і знаходяться в стані постійного протиріччя і боротьби між собою.

Боротьба протилежностей складає внутрішній зміст, джерело розвитку особистості.

Кожен з нас може одночасно і любити і ненавидіти своїх близьких, відчувати радість і смуток при завершенні справи, якій присвятили частину життя.

Усвідомлюючи протилежні полюси свого „Я”, свої прагнення і бажання, ми глибше починаємо усвідомлювати самих себе.

Протилежні сторони нашого „Я” в гештальттерапії отримали назву Нападника і Захисника.

Нападник характеризується авторитарністю, Захисник завжди виправдовується, відчуває свою вразливість і безсилля.

Одним із завдань гештальттерапії – використовуючи закон єдності і боротьби протилежностей, допомогти пацієнту виділити фігуру з фону, завершити гештальт і знову повернути його в фонове оточення.

Функції захисту. Людина реагує на небезпеку або стресову ситуацію, використовуючи захисні реакції. Це може бути відхід від проблеми, ігнорування проблеми або навіть хвороба.

За своєю суттю все життя людини складається з певних труднощів і захисних реакцій на ці труднощі.

Здорові люди, які можуть чітко сформулювати гештальт і провести межу між власним „Я” і оточуючим середовищем, на труднощі, що виникли, реагують адекватно.

При виникненні неврозу захисні механізми спотворюються і перешкоджають росту особистості.

Серед реакцій, які перешкоджають росту особистості, Перлз виділяє такі основні: інтроекцію, проекцію, ретрофлексію, дефлексію, конфлуенцію.

При інтроекції людина засвоює погляди, переконання, норми, зразки поведінки інших людей, які вступають в протиріччя з власним досвідом і не асимілюються її особистістю. Цей неасимільований досвід – інтроект – є чужою для людини частиною його особистості.

Ранніми інтроектами є батьківські повчання, які засвоюються дитиною без критичного осмислення. З часом важко розрізнити інтроекти і свої власні переконання.

Проекція– пряма протилежність інроекції. Проекція – це тенденція переносити власні помилки і відповідальність за те, що відбувається в середині „Я”, на інших, на оточуюче середовище. Така людина обвинувачує у всьому навколишній світ, він стає для неї полем битви, на відміну від людини з інтроектами для якої полем битви є власне „Я”.

Ретрофлексія – повернення на себе – спостерігається в тих випадках, коли будь-які потреби не можуть бути задоволеними через їх блокування соціальним середовищем, і тоді енергія, призначена для маніпулювання у зовнішньому середовищі, спрямовується на самого себе. Такими незадоволеними потребами, або незавершеними гештальтами часто є агресивні почуття. Конфлікт між Я і іншими перетворюється у внутрішньоособистісний конфлікт.

Дефлексія– ухилення від реального контакту. Людина з дефлексією уникає безпосереднього контакту з іншими людьми, проблемами і ситуаціями. Дефлексія проявляється у формі базікання, ритуальності, умовності поведінки.

Конфлуенція(або злиття) – проявляється в стиранні границь між „Я” і оточуючими. Такі люди з труднощами розрізняють свої думки, почуття і бажання від чужих. Вони часто вживають займенник „Ми” замість „Я”. Індивід відмовляється від свого істинного „Я”.

В результаті дії перерахованих механізмів порушується цілісність особистості, яка стає фрагментованою, розділеною на окремі частини.

Зрілість. Перлз визначає зрілість, або психічне здоров’я, як здатність перейти від опори на середовище і від регулювання середовищем до опори на себе і саморегуляцію.

Для того, щоб досягти зрілості, індивідуум повинен перебороти своє прагнення отримати підтримку з оточуючого світу і знайти нові джерела підтримки в самому собі. Головною умовою як для опори на себе, так і для саморегуляції є стан рівноваги, який досягається шляхом усвідомлення ієрархії потреб.

Зрілість наступає тоді, коли індивідуум мобілізує свої резерви для переборювання фрустрації і страху, які виникають через відсутність підтримки з боку оточуючих.

Ситуація, в якій індивідуум не може скористатися підтримкою оточуючих і спертися на самого себе називається глухим кутом. Зрілість полягає в тому, щоб піти на ризик, для того щоб вибратися з глухого кута.

Перлз вважав, що для досягнення зрілості і прийняття відповідальності на себе, людина повинна ретельно проробити п’ять рівнів, які Ф. Перлз назвав рівнями неврозу.

Перший рівень – кліше – характеризується стереотипністю і конформністю поведінки. Другий рівень – штучний, де домінують ролі і різні ігри. На цьому рівні людина намагається отримати підтримку, маніпулюючи іншими. Третій рівень – рівень глухого кута, який характеризується відсутністю підтримки і невмінням спертись на себе. Четвертий рівень – внутрішній вибух(імплозія) характеризується тим, що людина в сльозах відчаю переживає свою рішучість самому прийняти ситуацію і справитися з нею. П’ятий рівень – зовнішній вибух(експлозія) характеризується тим, що людина скидає з себе всі нашарування і починає жити і діяти від свого справжнього „Я”. Досягнення цього рівня означає формування автентичної особистості, яка набуває здатності до переживань і вираження своїх емоцій.

Мета гештальттерапіїполягає в стимуляції потенційно існуючих в людині природних ресурсів, що сприяє особистісному росту, досягнення зрілості, повної інтеграції особистості клієнта.

Позиція психолога. У гештальттерапії психолог розглядається як каталізатор, помічник клієнта. Він уникає втручання в особисті почуття клієнта і намагається полегшити прояви цих почуттів. Головна мета психолога є взаємодія з клієнтом – активізація внутрішніх особистісних резервів клієнта, звільнення яких веде до особистісного росту.

Вимоги і очікування від клієнта

В гештальттерапії клієнту відводиться активна роль. Він має право на власні інтерпретації позицій, на усвідомлення схем своєї поведінки і життя. Передбачається, що клієнт з раціоналізування повинен переключитися на переживання, таким чином, що він насправді повинен відчувати ці почуття і говорити від їх імені, а не просто сповіщати про них.

Психотехніки. Психотехнікам в гештальттерапії надається велике значення. Вони називаються іграми і експериментами.

Найпоширенішими є такі ігри:

1. Дисоційований діалог

Це діалог між фрагментами власної особистості. Такий діалог може відбуватися між агресивним і пасивним фрагментами особистості, між нападником і захисником, з власними почуттями (наприклад страхом), а також окремими частинами тіла, або з уявною значущою для клієнта людиною.

Техніка полягає в тому, що клієнт почергово міняє „гарячий стілець” на якому сидить він сам на стілець, який стоїть поряд і призначений для уявного співбесідника (методика 2-х стільців).

Клієнт веде діалог, ототожнюючи себе з різними фрагментами своєї особистості, і виступає то з позиції жертви, то з позиції агресора і по черзі відтворює репліки від імені одної, а потім іншої психологічної позиції.

2. Ходьба по колу

Клієнт на прохання ведучого обходить всіх учасників групи по черзі і щось їм говорить або здійснює певні дії з ними. Техніка використовується для активізації членів групи, заохочення їх до самовираження.

Найчастіше пропонують незакінчене висловлювання з проханням закінчити його. Наприклад, „Я почуваю себе незручно тому, що...”. Прийом дозволяє диференційовано визначити власні переживання і зв’язки з оточуючими.

Багаторазове повторення фрази, яка виражає глибоке переконання, може сприяти зміні його значення і змісту для клієнта.

3. Техніка „навпаки” (перевертень)

Методика полягає в тому, щоб клієнт розіграв поведінку, протилежну тій, яка йому не подобається. Так, сором’язливий починає поводити себе зверхньо, ввічливий – грубо і т.п. Техніка спрямована на прийняття клієнтом себе в новій для нього поведінці і на інтегруванні в „Я” нові структури досвіду.

4. Незакінчена справа

Будь-який незавершений гештальт є незакінчена справа. У багатьох людей є велика кількість невирішених питань, пов’язаних з родичами, батьками, співробітниками та ін. Найчастіше це невисловлені скарги і претензії. Клієнту пропонують за допомогою прийому „вільного стільця” висловити свої почуття уявному співрозмовнику, або звернутися до того з учасників групи, хто має відношення до незакінченої справи. Найчастіше такими почуттями є почуття вини і кривди.

5. „Старий закинутий магазин”

Клієнту пропонують закрити очі, розслабитися, а потім уявити, що пізно вночі він проходить по маленькій вуличці біля старого закинутого магазину. Вікна брудні, але коли заглянути, можна побачити якусь річ, предмет. Клієнту пропонують ретельно його роздивитися, потім відійти від закинутого магазину і описати предмети, які він побачив за вікном.

У подальшому йому пропонують уявити себе цим предметом і описати свої почуття, відповівши на питання: „Чому він залишений в магазині?” „Нащо подібне його існування в якості цього предмету?” Ідентифікуючись з предметами, клієнти проектують на них будь-які свої особисті аспекти. Після відкривання очей учасник ділиться своїми відчуттями з групою. Ідентифікуватись можна з квіткою, деревом, твариною, уявивши себе у відповідних умовах. Бажано не соромитись своїх почуттів, щоб не залишилося незавершених переживань.

6. „У мене є таємниця”

У цій грі досліджується почуття вини і сорому. Кожного з учасників просять подумати про важливий для нього особистий секрет. Психолог просить, щоб учасники не ділилися цими таємницями, а уявили собі, як би могли реагувати оточуючі, коли б ці таємниці стали їм відомими.

7. „Репетиція”

На думку Ф. Перлза люди багато витрачають часу для репетицій на „сцені уявлення” різних ролей і стратегій поведінки по відношенню до конкретних ситуацій і людей. Така підготовка подумки і в уявленнях часто приводить до неефективної поведінки, тому що людина використовує ригідні і неефективні стереотипи поведінки. Репетиція поведінки в групі з залученням інших учасників дозволяє краще усвідомити свої стереотипи і одночасно використати нові ідеї і нові стереотипи поведінки. По черзі розігруючи ті чи інші ролі, учасники групи мають можливість краще проявити свої реальні почуття. Коли людина говорить не від свого імені, а імені свого „героя”, їй легше усвідомити і висловити свої переживання. При цьому психотерапевт повинен звертати увагу не тільки на зміст слів, але і на міміку, жести, позу. Наприклад, жінка, яка розповідає про свої конфлікти з чоловіком, б’є себе по стегні. Психотерапевт може попросити жінку зіграти роль цього „кулака” і від „його імені” висловити всі свої почуття: злість, гнів, власну вину та ін. Свої почуття клієнт може висловити не тільки за допомогою „мови тіла” (за Рудестамом), а і через малюнок, танець, пісню.

8. „Боротьба протилежностей”

Психокоректор визначає тему дискусії, потім одному з учасників доручають роль Нападника, іншому – Захисника.

Учасники сідають обличчям один до одного і починають дискусію. Кожен учасник повинен дотримуватися своєї ролі.

Нападник повинен критикувати партнера, сварити його, повчати, говорити твердим авторитарним голосом.

Захисник постійно повинен вибачатися, виправдовуватися, пояснювати, чому в нього не виходить все те, що вимагає Нападник. Дискусія триває десять хвилин. Після цього партнери міняються ролями. Кожному з учасників потрібно як можна повніше і глибше усвідомити почуття влади, агресії з однієї сторони і почуття приниженості, незахищеності, несміливість – з іншої.

Зіграні ролі порівнюють з реальною поведінкою і отриманий досвід обговорюється всіма учасниками групи.

Ф. Перлз застосував свій метод у вигляді індивідуальної корекції, але в подальшому повністю перейшов на групову форму, як ефективнішу і економнішу.

Групова робота проводиться як центрована на клієнті, тобто психотерапевт працює переважно з одним учасником групи. Інші члени групи можуть ідентифікуватися з „працюючим” учасником, який займає „гарячий стілець” поряд зі стільцем психолога, а також надають йому емоційну підтримку і забезпечують зворотний зв’язок. У процесі ідентифікації відбувається своєрідна аутотерапія, що проявляється в усвідомленні фрагментарних частин свого „Я” і завершенні незакінченої ситуації.

Доброволець, який знаходиться на „гарячому стільці”, повинен обов’язково дотримуватись принципу „тут і зараз” і розповідати про зміст свого усвідомлення.

Психотерапевт не повинен інтерпретувати розповідь добровольця, а тільки підтримувати його в спробах усвідомити свої почуття і поведінку.

Усі різноманітні техніки гештальттерапії спрямовані на забезпечення психологічної підтримки особистості, на звільнення людини від тягаря минулих і майбутніх проблем і повернення його „Я” в багатий і мінливий світ особистісного сьогоденного буття.

Завдання гештальттерапевта полягає у тому, щоб допомогти пацієнту усвідомити свою потребу, зробити її чіткішою (сформувати гештальт) і нейтралізувати, завершити її, а в кінцевому підсумку допомогти людині вийти з глухого кута.

 

Психодрама

Загальні положення. Психодрама – це метод групової психотерапії, який представляє собою рольову гру, в ході якої створюються необхідні умови для спонтанного вираження почуттів, які пов’язані з найважливішими для клієнта проблемами.

Психодрама використовує драматичну імпровізацію як спосіб вивчення внутрішнього світу учасників групи.

Творцем психодрами вважають австрійського психіатра Якоба Леві Морено.

Створюючи свою методику, Морено виходив з того, що людина володіє природною потребою в грі і, виконуючи різні ролі, вона отримує можливість експериментувати з реальними і нереальними життєвими ролями, творчо працювати над власними проблемами і конфліктами.

У процесі розігрування ролей виникає спонтанність, творчість, справжній емоційний зв’язок між учасниками ситуації, катарсис, який сприяє досягненню творчої активності і інсайту.

У психодрамі людині пропонують роль героя у грі, зміст якої зосереджено на його проблемах. Таким чином, учасник гри може вільно виражати свої почуття в керованих психологом імпровізаціях, а інші учасники гри (актори) виконують ролі головних персонажів його реального життя.

Учасники імпровізованої гри уважно слідкують за подіями і співставляють їх з власними труднощами.

Психодрама допомагає клієнту розкрити глибинні почуття яскравіше і дієвіше, ніж інші методи, які ґрунтуються на словесному описі переживань.

Клієнт за допомогою психотерапевта і групи відтворює в драматичному дійстві значущі події свого життя, розігрує сцени, які мають відношення до його проблеми.

Сцени розігруються таким чином, ніби то вони відбуваються в даний момент. Дія структурується так, щоб сприяти проясненню і конкретизації проблеми.

Дії, фізичні рухи, на яких побудована Психодрама, підвищують можливість використання такого важливого джерела пізнання себе і інших як сигнали невербальної поведінки

Робота групи психодрами проводиться у формі сюжетно-рольової гри на тему, яку вибирають самі клієнти і яка представляє собою реальну проблему одного з учасників групи.

Ролі в психодрамі розподіляються і виконуються таким чином, щоб сприяти глибшому розумінню і розв’язанню існуючої проблеми.

Психодрама призначена допомогти тим клієнтам, у яких є труднощі в вербалізації своїх почуттів і свого життєвого досвіду в цілому. У психодраматичній ситуації клієнт одночасно і головний герой своєї драми і її творець, дослідник самого себе і свого життя.

Необхідними умовами для проведення психодрами є: доброзичливість групи, спонтанність поведінки, імпровізація.

У психодрамі, „переживаючи” важливі ситуації, людина по-новому усвідомлює проблеми, способи свого реагування, відношення до ролей, цінностей, конкретних справ.

Велике значення в психодрамі надається ефекту катарсиса, який виникає при відреагуванні внутрішніх конфліктів в процесі психодраматичної дії.

Мета і задачі психодрами. Мета психодрами – діагностика і корекція неадекватних станів і емоційних реакцій, їх усунення, відпрацювання соціальної перцепції, поглиблення самопізнання.

Задачі психодрами:

1. Творче переосмислення власних проблем і конфліктів.

2. Вироблення глибшого і адекватного саморозуміння клієнтом.

3. Переборювання неконструктивних поведінкових стереотипів і способів емоційного реагування.

4. Формування нової адекватної поведінки і нових способів емоційного реагування.

Процедура психодрами. Класична процедура психодрами включає в себе 5 основних елементів:

1. Протагоніст.

2. Режисер (фасалітатор).

3. Допоміжне „Я”.

4. Глядачі.

5. Сцена.

Протагоніст – перший гравець (від грецьких слів „protos” – перший і „agon” – боротьба, гра), зображає в психодрамі героя, головного виконавця психодраматичної сцени, який представляє свої проблеми. Протагоніст створює образ власного життя. Він є головним персонажем, і на нього звернені погляди всієї групи.

За допомогою режисера, аудиторії, і спеціальних постановочних прийомів протагоніст відтворює свою актуальну психологічну реальність, щоб досягнути інсайта і покращити здатність функціонування в реальному житті.

Режисер – це той, хто допомагає клієнту досліджувати свої проблеми. Як правило, це психолог. Його функції полягають в організації психодраматичної дії, створенні атмосфери довіри, стимулюванні учасників групи до спонтанності, підготовці протагоніста і всієї групи до рольової гри, виявлення проблем, переживань клієнта, коментування, включення допоміжних персонажів, організації обговорення, емоційного обміну і аналізу, інтерпретації всього що відбувається.

Режисер створює в групі певну атмосферу, розподіляє ролі, запускає виставу, дає їй певне спрямування, тим самим надає всім членам групи можливість перевести свої думки і почуття на мову драматичного дійства. Режисер в психодрамі виконує функції постановника, аналітика, терапевта.

У ролі постановника режисер організовує роботу в групі, спонукає учасників до вираження їхніх думок, почуттів в сценічному дійстві.

У ролі аналітика режисер обговорює дії всіх учасників психодрами, інтерпретує їх поведінку, думки і почуття.

У ролі терапевта режисер спрямовує психодраматичне дійство в потрібне психокорекційне русло. У ролі терапевта режисер психодрами намагається допомогти учасникам змінити небажані форми поведінки на бажані.

Допоміжні „Я”.

Допоміжні „Я” – це клієнти, які виконують допоміжні ролі і тим самим підсилюють функції психолога. Допоміжні „Я” можуть уособлювати значущі для протагоніста людей або частини його власного „Я”.

Основні функції допоміжного „Я”:

– зіграти роль, яка необхідна протагоністу для реалізації замислу;

– допомогти зрозуміти, як протагоніст сприймає взаємовідношення з іншими персонажами;

– зробити видимими неусвідомлювані протагоністом відношення;

– спрямовувати протагоніста в розв’язанні проблем і конфліктів;

– допомогти протагоністу перейти від драматичної дії до реального життя.

Основні задачі допоміжних „Я”:

– зображають відсутніх реальних або уявних осіб, які мають відношення до протагоніста і стають носіями його перенесення і проекцій в психодрамі;

– виконують роль посередників між ведучим психодрами та протагоністом і в такій якості повинні концентруватись як на протагоністі і його грі, так і на ведучому психодрами і його вказівках;

– виконують соціотерапевтичну функцію, допомагають протагоністу зображати і досліджувати власні міжлюдські відносини, а також вести діалог зі своїми життєвими партнерами.

Дякуючи інтенсивному співпереживанню в ситуації, яка розігрується, зворотний зв’язок надає можливість протагоністу глибше і повніше прояснити себе і зрозуміти міжлюдські відношення, які відображаються в психодрамі.

Допоміжні „Я” уособлюють тих людей, які мали особливе значення в житті протагоніста. Це можуть бути ролі владолюбивої матері, деспотичного батька, палкого коханця, несправедливого начальника, турботливого приятеля та ін.

Хороший виконавець ролі допоміжного „Я” повинен грати так, як цю роль уявляє собі протагоніст, або як підказує інтуїція, але не так, як він сам поводився б в аналогічних реальних обставинах.

У деяких групах вводяться професійні допоміжні „Я”, які пройшли спеціальну підготовку і можуть легко ввійти в будь-які образи.

Таким чином, допоміжні „Я” – це учасники групи, що представляють відсутніх людей такими, якими вони представляються у внутрішньому світі клієнта.

Допоміжні „Я”, з однієї сторони, є ніби-то продовженням режисера в його взаємодії з клієнтом, з другої – продовженням клієнта, так як вони допомагають йому зображати його внутрішні відносини до значущих в його житті інших людей.

Клієнт-протагоніст звичайно сам вибирає допоміжні „Я”. Вони можуть бути іншими клієнтами, або режисером, або глядачами.

Як правило, клієнт-протагоніст вибирає в якості допоміжного „Я” того, хто нагадує йому конкретну людину в його реальному житті.

Зовнішня подібність не є вирішальним фактором. Так, клієнт, який все життя був під тиском своєї матері, може вибрати для виконання ролі своєї матері масивного високого чоловіка, хоча в реальному житті його мати може бути невисокого росту і тендітної будови тіла. Тут важливим є той факт, що клієнт завжди сприймав свою маму велетнем і тому вибирається високий і масивний чоловік для зображення її в психодраматичному дійстві.

Глядачі

У якості глядачів виступають члени групи, які безпосередньо не беруть участі в психодраматичній дії, але обговорюють ситуацію після її завершення.

На заключному етапі заняття вони демонструють своє емоційне відношення до того, що відбувалось, розповідають про проблеми і конфлікти, які їх хвилюють і які аналогічні тим, що розігрувались в психодрамі.

Завдання глядачів, з однієї сторони, допомогти протагоністу, реагуючи критично або співчутливо на те, що відбувається на сцені, з іншої сторони – допомогти собі, переживаючи те що відбувається на сцені і, таким чином, досягнути інсайту по відношенню до своїх власних мотивів і конфліктів.

Коли сценічна дія закінчується, глядачі можуть допомогти протагоністу усвідомити його власні проблеми, розповідаючи різні вигадки зі свого особистого досвіду, які подібні на ті, що відбувалися з протагоністом.

У результаті протагоніст почуває себе впевненіше, знаючи, що він не одинокий зі своїми проблемами і що інші люди також можуть мати подібні труднощі у результаті чого вони здатні до співпереживання і розуміння ситуації.

Сцена

Сцена – це місце і простір, де розгортається дія. Для цього використовують спеціально організовані театри, або пристосовані до гри кабінети.

Компоненти психодрами. За Морено основними компонентами психодрами є: рольова гра, спонтанність, „телє”, катарсис і інсайт.

Рольова гра

Психодрама використовує природну здатність людей до гри і створює такі умови, при яких учасники виконуючи ролі, можуть творчо працювати над своїми особистими проблемами і конфліктами.

На відміну від театру психодрама заохочує імпровізацію, розігрування ролей і сценаріїв і „вистава” є результатом роботи не професіонала, а самих учасників групи.

Спонтанність

Спонтанність – це поведінка і почуття, які не регулюються зовнішніми впливами.

Спонтанність, на думку Морено – це ключ до творчості, каталізатор творчості. Психодрама є одним з методів научіння спонтанності.

У психодрами відсутні завчасно написані сценарії і ролі.

У психодраматичній дії немає минулого і майбутнього, а є лише теперішнє. У психодрами робиться акцент на принципі тут і зараз.

Психодрама стирає межі часу. Все переживається в реальній дії, що дає її учаснику „об’єктивізувати” своє минуле і проявити його зовні.

Учасник психодрами від імені свого персонажу, так як дитина від імені іграшки, перевтілюючись і імпровізуючи може достатньо глибоко розкрити своє внутрішнє „Я” незалежно від того, йде мова про минуле, майбутнє або теперішнє.

„Теле”

„Теле” за Морено означає двосторонній процес передачі емоцій між пацієнтом і терапевтом.

„Теле” може включати в себе не тільки позитивні емоції (позитивне „теле”), але і негативні (негативне „теле”).

Катарсис

За Аристотелем катарсис – це чуттєве потрясіння і внутрішнє очищення.

За Морено дія катарсису розповсюджується не тільки на глядачів, але і на акторів.

У психодрамі процес катарсису виступає на перший план і за своїм лікувальним впливом є важливішим ніж сценарій.

За Морено, різницю між глядачами традиційного театру і глядачами психодрами можна порівняти з різницею між людиною, яка дивиться фільм про виверження вулкану і людиною, яка безпосередньо спостерігає виверження вулкану у підніжжя вулкана.

Інсайт

Інсайт – це вид пізнання, який призводить до негайного розв’язання або до нового розуміння проблеми. Це прозрівання, озаріння.

Метою психодрами є створення такого групового клімату, в якому була би можливість максимального проявлення комфорту і інсайту.

Форми і види психодрами. Виділяють такі види психодрами:

1. Психодрама центрована на протагоністі.

2. Психодрама, центрована на темі.

3. Психодрама спрямована на групу.

4. Психодрама центрована на групі.

Психодрама, центрована на протагоністі концентру­ється на головному виконавцю, який за допомогою ведучого і партнерів зображає реальну або уявну ситуацію свого життя.

В результаті розігрування психодраматичної ситуації багато прихованих або витіснених із свідомості подій досягають рівня переживання і усвідомлення.

Психодрама, центрована на темі проводиться в тому випадку, коли в групі виявляється тема, яка хвилює всіх членів групи.

Наприклад, один з учасників групи заводить розмову про те, що відчуває хвилювання при спілкуванні з незнайомими людьми, інший стверджує, що відчуває страх в ситуаціях, коли поводить себе невміло.

Таким чином, центральною темою групової бесіди стає страх. Члени групи зображають ситуації, в яких страх пригнічував би кожного члена групи.

Короткі сценічні представлення дозволяють розпізнати важливі проблеми окремих учасників групи, і вони є матеріалом для подальшої, центрованої на протагоністі або спрямованої на групу психодрами.

Психодрама, спрямована на групу часто здійснюється у вигляді психодрами, центрованої на протагоністі.

Характерною особливістю спрямованої на групу психодрами є робота з проблемою, яка зачіпає всіх членів групи.

Такими проблемами можуть бути: невірність одного з подружньої пари, повернення пізно вночі з ресторану, бару, проблеми, які виникають при спілкуванні з підлітками та ін.

Психодрама спрямована на групу найперше орієнтована на здобуття всіма учасниками групи нового, поглибленого розуміння проблематики, які в тій чи іншій мірі торкається кожного члена групи.

Психодрама, центрована на групі займається емоційними відношеннями учасників групи один з одним і виникаючих „тут і зараз” загальними проблемами, які витікають з цих відносин.

Така форма психодрами застосовується при синдромі рольового дефіциту, при делінквентній поведінці, різного роду фобіях, при рольових конфліктах, для підвищення креативності.

Характеристика психодраматичної групи. Психодраматична група складається від 6 до 9 учасників.

Гетерогенні групи складаються з учасників, які різні за віком, структурою особистості, здібностях, досвідом.

Гомогенні групи складаються з учасників, які об’єднані за однаковими соціальним статусом або однією для всіх проблемою (наприклад, групи шлюбних пар, батьків, підлітків, алкоголіків та ін.).

Зображення будь-якої проблеми протагоніста і робота з нею в гомогенній групі впливає не тільки на протагоніста, але і на всіх учасників групи.

Психодраматична група може бути закритою або відкритою. В закритій групі виникає сильна групова згуртованість.

Відкрита група розглядається як природний наслідок психодрами, метою якої є швидке набуття самостійності кожним учасником групи в реальному житті.

Тривалість сеансу психодрами може бути від 15-20 хвилин до 4-х годин. Звичайно сеанс триває 50 хвилин.

Основні фази психодрами. Основними фазами психодрами є:

1. Розігрівання і розминка.

2. Власне драматичне дійство.

3. Обговорення.

Перша фаза складається з трьох стадій:

1) поступове розгальмовування рухової активності учасників;

2) стимуляція спонтанних поведінкових реакцій;

3) фокусування членів групи на конкретній проблемі (темі).

Під час 1-ї фази відбувається визначення протагоніста, отримання матеріалу для дискусії, попереднє обговорення проблеми і самої ситуації з протагоністом.

Під час розминки члени групи виконують ряд нескладних вправ, які полегшують в подальшому виконання певних ролей в психодрамі. Під час розминки учасники знімають надлишкову психічну напругу і тривожність, налаштовуються на ігрові ролі.

Розминка проводиться у формі словесних (дискусії) і тілесних вправ (живі скульптури, розігрування казок, фантастичних ситуацій) або їх комбінацій.

За допомогою розминки в групі створюється атмосфера, яка спонукає учасників діяти спонтанно і йти на ризик для створення почуття довіри і безпечності.

Розминка особливо корисна в тих випадках, коли члени групи опираються дослідженню запропонованої їм теми і не наважуються першими брати роль протагоніста. Розминка допомагає учасникам налаштуватися на заняття, познайомитися один з одним, знижує рівень тривоги.

Після розминки розпочинається підготовка психодраматичного дійства. Хтось з членів групи розповідає про свою життєву проблему, яка торкається сфери людських відносин і яку він хотів би вирішити в групі „тут і тепер”.

Ця проблема стає основною темою, або сюжетом, для психодрами.

Оповідач змальовує суть проблеми, називає її реальних учасників в житті, характеризує їх, описує їх поведінку в проблемній ситуації, включаючи і власну. У подальшому автор проблеми розподіляє ролі тих людей, які в житті беруть участь у проблемній ситуації серед учасників групи.

Протагоніст облаштовує сцену за допомогою підручних засобів так, щоб вона максимально відповідала відтвореній події.

У класичному варіанті крісла в приміщенні розставляють так, як це робиться для глядачів в театрі.

2. Власне драматичне дійство

Друга фаза психодрами являє собою імпровізоване відтворення і програвання в ролях реальних проблемних життєвих ситуацій.

Протагоніст, як автор проблеми грає роль самого себе.

Проблемна ситуація розігрується з різних сторін і різними способами, для того щоб краще зрозуміти і усвідомити суть самої проблеми, віднайти найефективніший спосіб її вирішення.

У процесі психодраматичної дії клієнт може досягнути катарсису і усвідомити свої справжні почуття, установки, проблеми і конфлікти.

Полегшити ці проблеми йому допомагають цілий ряд прийомів: „дзеркало”, „допоміжні „Я”, „двійники”, „монолог”, „діалог” та ін.

3. Обговорення

Третя фаза – обговорення, або інтерпретація, є завершальною. Коли психодраматична дія закінчена, протагоніст і інші члени групи починають аналізувати.

Аналіз звичайно розпочинається з висловлювань клієнтів, що не приймали безпосередньої участі в психодраматичній дії: про свої враження, переживання, асоціації, думки, спомини, які виникли у них під час розігрування рольових ситуацій.

Потім висловлюються допоміжні „Я”, які розповідають про свої почуття, своє бачення ситуації, про ці переживання, що виникли у них під час розгортання психодраматичної дії. Після висловлювань допоміжного „Я” слово надається протагоністу і завершує обговорення психотерапевт зі своїм баченням проблем клієнта.

Фаза обговорення проходить у вигляді рольового зворотного зв’язку.

У рольовому зворотному зв’язку партнери по черзі описують протагоністу свої почуття, які з’являлися в них при виконанні відведених їм ролей, а також при зображенні протагоніста при обміні ролями. Дякуючи вербальній фіксації почуттів, пережитих ним в різних ролях, протагоніст бачить себе і свою поведінку зовсім в іншому ракурсі, ніж коли б він згадував і розповідав про те, що сталося тільки зі своєї позиції.

У ідентифікаційному зворотному зв’язку беруть участь глядачі і психотерапевт, оскільки під час гри вони ідентифікувалися з протагоністом або з одним із зображених людей, які мають до нього відношення.

Ідентифікація є важливою інформацією про учасників групи. Звіт про ідентифікаційне переживання може полегшити несміливій людині вихід її власної проблематики, яка в подальшому проробляється в психодрамі і через катарсис наступає її вирішення.

Методики психодрами. У ході психодраматичної дії найчастіше використовуються такі методики:

1. Самопрезентація.

2. Монолог.

3. Дублювання (двійник).

4. Обмін ролями.

5. „Допоміжний” стілець і „високий” стілець.

6. Дзеркало.

7. Розігрування можливих майбутніх життєвих ситуацій.

8. „За спиною”.

9. Ідеальний інший.

10. Чарівний магазин.

1. Самопрезентація складається із серії коротких рольових дій, в яких протагоніст зображає самого себе або іншу людину, значущу для нього.

2. Монолог – це висловлювання діючої особи сценарію, найчастіше протагоніста, в якому він виражає свої думки і почуття як глядачам, так і самому собі. Монолог, що дозволяє діючій особі побачити себе з іншої сторони, є особливо ефективним для виявлення розбіжності між захованими, і показними почуттями і думками.

3. Дублювання

Дублювання в психодрамі здійснюється двійником („другим „Я”), який бере на себе роль автора проблеми. Двійник може виступати в ролі „внутрішнього голосу” протагоніста, висловлюючи при цьому потаємні почуття і думки протагоніста.

У деяких групах учасники почергово виступають у ролі протагоніста, двійника або допоміжного „Я”.

Існує декілька варіантів двійників: нейтральний, іронічний, пристрасний, двійник-опозиціонер.

Нейтральний двійник підтверджує або дещо підсилює почуття протагоніста.

Іронічний двійник виконує роль протагоніста в іронічному, гумористичному плані, підштовхуючи його на глибше вивчення проблеми.

Пристрасний двійник підсилює почуття протагоніста, робить їх яскравими і зрозумілішими.

Двійник-опозиціонер намагається зайняти позицію протилежну позиції протагоніста, з тим щоб викликати його на суперечку і привернути його увагу до альтернативних варіантів поведінки. Двійник повинен виражати почуття протагоніста, а не свої власні.

4. Обмін ролями

При обміні ролями протагоніст розігрує в психодрамі роль будь-якої іншої ключової фігури, а допоміжне „Я” бере на себе роль протагоніста.

Мета обміну ролями полягає в тому, щоб член групи, який виступає в ролі допоміжного „Я”, краще усвідомив свою власну роль, дивлячись на її виконання протагоністом.

Наприклад, при розігруванні сварки чоловіка і жінки, де роль протагоніста виконує дружина, а допоміжного „Я” – чоловік, їх просять помінятися ролями.

У такому випадку психодраматична дія може набути зовсім іншого спрямування і тим самим допомогти вирішити конфлікт або знайти адекватну форму поведінки в тій чи іншій ситуації.

При цій техніці клієнт в міжособистісній ситуації бере на себе роль іншого її учасника. Таким чином, спотворене сприймання іншого у взаємодії може бути виявлено, усвідомлено і відпрацьовано в дії, в контексті даної групи.

5. „Порожній” стілець і „високий” стілець

При використанні даної техніки клієнт може відреагувати через дію свою проблему, уявляючи, що його антагоніст сидить на порожньому стільці на сцені.

Клієнт взаємодіє з цим фантомом навіть обмінюється з ним ролями і в ролі фантома взаємодіє з самим собою. Іншими словами, клієнт з позиції відсутнього індивіда і його ролі взаємодіє з фантомним індивідом, який умовно прийняв роль самого клієнта, після того як клієнт і відсутній або фантомний індивід обмінялись ролями.

При використанні техніки „високого” стільця звичайний стілець ставлять на підставку, так щоб клієнт, який сидить на стільці, був у дещо підвищеному положенні, ніж інші члени групи. Це робиться для того, щоб надати клієнту-протагоністу силу або відчуття сили, яка йому необхідна, щоб подолати своїх супротивників в психодраматичній дії, які звичайно пригнічують його в реальному житті.

6. Дзеркало

“Дзеркало” дозволяє протагоністу побачити, як його сприймають інші члени групи.

При застосуванні цього прийому режисер пропонує протагоністу відійти в сторону і поспостерігати за тим, як його зображають допоміжні “Я”.

“Дзеркало” допомагає протагоністам поглянути збоку на свої дії, а також допомагає йому виявити нові резерви для саморозкриття.

Дзеркало створює вербальний і невербальний зворотний зв’язок між протагоністом і допоміжними “Я”, які можуть дещо викривлено зображати звички протагоніста і показувати йому деякі можливі альтернативи в його манері поведінки.

Техніка “Дзеркало” використовується для того, щоб допомогти клієнту зрозуміти, як сприймають його інші учасники групи і як вони схильні реагувати на нього.

7. Розігрування можливих життєвих ситуацій

Учасники групи імпровізовано створюються і розігруються ситуації, які можуть виникнути в майбутньому.

8. “За спиною”

Техніка “за спиною” полягає в тому, що клієнт сідає на стілець спиною до глядачів, а режисер спонукає глядачів до обговорення клієнта, даючи йому можливість зрозуміти, як сприймають його інші члени групи.

9. Ідеальний інший

Ідеальним іншим можуть бути дружина, приятель, батько,, які зображаються допоміжними “Я” в психодрамі у вигляді їхніх ідеальних образів, тобто такими, якими би хотів бачити їх клієнт.

10. Чарівний магазин

Це найпоширеніша гра, яка застосовується в психодрамі під час розминки.

Ця техніка допомагає клієнту усвідомити свої справжні цілі і бажання в житті, під час його взаємодії з власником “чарівного магазину”, роль якого виконує допоміжне “Я” або режисер.

Одного з учасників групи просять вийти наперед і спробувати виміняти у власника магазину будь-який товар, наприклад “повагу”. Режисер, який грає роль господаря магазину, уточнює: “Скільки треба поваги”, “Від кого”, “У зв’язку з чим”. У цей же самий час власник магазину вимагає від клієнта в якості оплати що-небудь з того, що клієнту дороге, наприклад, здоров’я, любов, честь, незалежність. Це ставить клієнта перед дилемою і звичайно заставляє його негайно звернутися в середину самого себе, щоб усвідомити, що він насправді цінує і чого хоче в житті. Результатом взаємодії клієнта і власника магазину є укладання угоди, або відмова від неї, і дуже рідко нездатність клієнта прийняти будь-яке рішення.

Але яким би не було кінцеве рішення клієнта важливим є те, що в результаті він отримує щось нове про самого себе.

Безсумнівною перевагою психодрами є те, що в активну роботу залучаються всі члени групи, особливо ті, які вибрані на роль допоміжних “Я”.

Досвідчений режисер вибірково застосовує різні методики, керує за допомогою їх розвитком психодраматичної дії, підсилюючи і поглиблюючи катарсис і інсайт.


 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.