Морально-психологічна підготовка

Те, що не кожен (кожна тим більше) може бути воєнним журналістом, є аксіомою. Як тут не згадати Б.Сковороду з його концепцією «сродної праці». Воєнна журналістика як специфічна професія теж вимагає повного комплексу психічних рис і особливостей, які в гармонійному чи оптимальному поєднанні можуть допомогти максимально реалізувати себе у воєнній журналістиці, найбільш небезпечному і непередбачуваному сегменті журналістики. Не варто сподіватися, що авантюрність і бажання пригод, азарт і відчайдушність, напористість і звичайна журналістська прямолінійність і безцеремонність (нахабство, інакше кажучи) – це обов’язкові риси воєнного журналіста. (Щоправда, в окремих ситуаціях і випадках і вони потрібні, може навіть завдяки їм журналіст рятує своє життя. (Зб. Бауер і А. Войнах; польські дослідники з помітним розчаруванням зауважують, що зараз ми є свідками особливого процесу: журналістика, яка упродовж років сприймалася як професія, що вимагає, по-перше, особливих психологічних рис, по-друге, письменницького таланту, відшліфованого навчанням і практикою, по-третє, знання комунікаційних технологій, потрапляє під владу аматорів, які для власників медій привабливіші, ніж професіонали, бо не ставлять завищених вимог). Проте повернімося до комплексу тих рис, якими повинен володіти журналіст – воєнний кореспондент. В.Батер, відомий польський журналіст і воєнний кореспондент відповідає на це так: «Мабуть таких рис нема. Теоретично треба бути терплячим і вирозуміли, але я таким не є. Треба теж бути мудрим, але я людина запальна. Занадто багато суперечностей, якщо йдеться про потрібні риси характеру. Проте мусиш відчувати, що даси собі раду з тим, що трагедія, кров, і страждання – понад міру. Війна ніколи не є трампліном для кар’єри, шансом показати себе. Може бути першим і останнім шансом. З іншого боку – я поїхав до Сараєва жовтодзьобим, але завжди має бути те вперше. Кожен повинен сам собі відповісти, чи зможе перейти до нормального життя після кривавих шматочків людського тіла, після величезної калюжі крові, після сірої мозкової речовини під ногами. Якщо хтось не переносить вигляду упійманої в мишоловці тієї ж миші – то хай не пробує такої праці. Війна – це мишоловка значно гірша, абсолютно без виходу для психіки» [1].

У першій половині відомий воєнний кореспондент вдався до трохи загальних і банальних визначень, але в другій – чесно, слушно і відверто сказав про небуденні випробування для людської психіки. І до таких випробувань треба готуватися. М. Годальська, автор книжки «Воєнний кореспондент. Самопожертва і жертва в сучасному світі» пише: «Війна – це … шматки сталі і заліза, що зигзагоподібно летять, відбиваючись тут і там, перехрещуються в повітрі, пробивають шкіру, вириваючи шматки м’яса, ламаючи кості, закривавлюючи землю і стіни.

Війна, як її описують журналісти, не є «продовженням політики іншими засобами». У подальших міркуваннях я не буду керуватися класичною конвенцією К. Клаузхевіца, радше прийму визначення конфлікту, яке пропонують власне репортери.

Світ очима журналіста вислизає з-під теоретичного аналізу. Самі кореспонденти часто перебувають в опозиції до середовища теоретиків і політиків… Артуро Перез-Реверте назвав «дурнем» того, хто приїжджає на два дні до Сараєва, щоб опрацювати раціональну теорію на тему крові і лайна, а повернувшись, пише про це триста п’ятдесят сторінок і потім бере участь у конференціях, які все можуть пояснити, разом з іншими сідничками, які ніколи … не чули крику жінки, яку ґвалтують, і жодна дитина не вмерла на їх руках, і ще упродовж п’яти днів треба було носити на сорочці сліди її крові, бо не було вади, щоб випрати.

Слова іспанського кореспондента залишу без коментарів» [2]. Справді, ситуацію можна й не коментувати, бо суть її очевидна: війна як теорія, як предмет кабінетних роздумів – це одне, а війна – як факт, як реальність, в якій перебуває журналіст – це зовсім інше. Можна бути прекрасним знавцем історії й теорії війни і знепритомніти, побачивши закривавлений палець. Натуралізму війни (крові і бруду, насильства і смерті, брутальності й інстинктів «окопної правди») воєнному кореспондентові не уникнути (це зовсім не заперечує і антиподів – героїчного, піднесеного, доброго, світлого), але до цього треба готуватися: він не буде інформувати своїх глядачів, читачів, слухачів із готельного номера, він мусить бути там, де воюють, де стріляють, де бомблять, навіть якщо для цього треба ризикувати життям. Там, де наші глядачі бачили Цаплієнка, Загороднього, Моторного, Цвєтанську, Оліференко та інших.

Проблема має ще один аспект. Йдеться про реакцію родини на поїздку воєнного кореспондента в зону війни. Є такий приклад у сучасній воєнній журналістиці – йдеться про В. Ягельського, теж відомого польського воєнного кореспондента, ще з початку 90-х років. Хоча, власне, йдеться не стільки про нього, скільки про його дружину: Гражина Ягельська через переживання з приводу ризикованої професії чоловіка лікувалася у психіатричній лікарні, згодом написала книжку «Кохання з каменя» (це було елементом терапії). В.Ягельські двадцять років був воєнним кореспондентом. Гинули його колеги, а він ні. Але Гражина боялася до божевілля. Це й змусило В.Ягельського відмовитися від поїздок на війну – щоб врятувати сім’ю.

Ще один важливий аспект діяльності воєнного кореспондента (також підготовки до відрядження і перебування в зоні воєнних дій) – це вміння долати страх. Треба виходити з того, що інстинкт самозбереження – це ознака здорової людини, її нормальної психіки. А з іншого боку, може, на війні і в небезпечних ситуаціях перше, чого треба навчитися – це не боятися, це позбутися страху. К. Мрозєвич розділ «Воєнна кореспонденція» у книзі «Журналіст у глобальному селі» починає так: «Вояки на війні бояться, то зрозуміло, ніхто не хоче гинути. Совєти тому давали своїм перед атакою спирт, тобто підбадьорували. Так само або ще й більше бояться воєнні кореспонденти» (і далі він посилається на класика польської воєнної журналістики М. Ваньковича, який з цього приводу висловлювався вульгарно»

[3]. (Радянських солдатів «підбадьорували» не лише наркомівським спиртом, але й тим, що в них за плечима були загороджувальні енкаведистські частини – С.К.). Щоправда, М. Верніковська (польська воєнна кореспондентка, але в минулому) в одному з інтерв’ю заявила: «Боюся тільки тепер» [4]. Зрештою, скептики можуть слушно зауважити, що відсутність страху у воєнного кореспондента-жінки таке ж явище не цілком природне, як і взагалі участь жінки у війні. Але воєнний кореспондент появляється у зоні воєнних дій не для того, щоб відчути страх, полоскотати нерви відчуттям близькості смерті. Ризикувати життям можна і в мирній, буденній ситуації. Ті журналісти, які їдуть з обов’язку (скажімо, професійного) можуть мати почуття страху і здають собі справу з можливого ризику. Але, як зауважує В.Батер: «Відсутність підготовки, страх, що обезвладнює, і незнання реалій можуть спричинитися до трагічних наслідків» [5].

Є кілька чинників чи краще способів, як подолати страх (якщо почуття смерті у воєнного журналіста відсутнє, то це дехто із спеціалістів уважає аномалією); вміння долати його внаслідок спеціальних тренінгів; пріоритет інших вартостей (кар’єрна мотивація, фінансова зацікавленість); виконання службового і професійного обов’язку; моральна мотивація; ідеологічна мотивація.

1. Łach N. Wiktor Bater: Whisky otwiera wiele drzwi // Dla studenta. – 2008. – 17 lipca.

2. Hodalska M. Korespondent wojenny. Ofiarnik i ofiara we współczesnym świecie. – Kraków: Wydawnictwo Uniwetsytety Jagiellonskiego.

3. Mroziewicz Krz. / Krzysztof Mroziewicz.Dziennikarz w globalnej wiosce. – Bydgoszez-Warszawa: Oficyna wydawnictwa Branta, 2006. – S.56 (287 str.)

4. Wojciewski Krz.? Maria Wiernikowska: byla korespondentka wojenna: Boje sie dopiero teraz // Polska Zbrojia. 2014. – 25 pażdziernika.

5. Łach N. Wiktor Bater: Whisky otwiera wiele drzwi // Dla studenta. – 2008. – 17 lipca.

Поиск по сайту: