Кабінетна» підготовка воєнного кореспондента

Цей вид підготовки треба починати з вивчення правових норм і основ перебування в зоні війни, воєнного конфлікту, АТО (український новотвір). Проте на цьому підготовка інтелектуальна (або «кабінетна») підготовка до небезпечного відрядження не завершується. Наступний етап підготовки пов’язаний з тим, що журналіст (воєнний кореспондент), який отримав завдання виїхати у зону війни, повинен володіти мовою (безперечно, це англійська, знання мови країни чи якогось її діалекту – ідеальний варіант); здобути максимум інформації про державу, її регіон, конкретну місцевість мати уявлення про політичний устрій, економічне становище, культуру, а особливо релігійну ситуацію, місцеві звичаї. Не менш важливим є знання про ставлення до країни, яку представляє журналіст (в Сирії серед прихильників Асада краще бути російським журналістом, ніж американським), в Україні – краще американським чи польським, ніж російським, але на території, яку Україна не контролює, краще бути російським журналістом). Не менш важливим є знання розуміння війни чи конфлікту – (передісторії, передумов, причин, характеру, місця, впливу на геополітичну ситуацію – одна річ, закордонний журналіст їде в Україну, в зону бойових дій, щоб інформувати своїх читачів про громадянську війну, про переслідування «русских», мало не про етнічні чистки, про право «російськомовних» громадян України на утворення «республік», а зовсім інша річ, якщо він розуміє, що це – «гібридна» війна, що це не громадянські війни, що Росія – агресор, який брутально розтоптав міжнародне право, напав на Україну і підтримує збройно, фінансово, політично і «гарматним м’ясом» нові терористичні утворення, якими є ЛНР і ДНР).

Яким чином буде відбуватися кабінетна підготовка, залежить від особистості журналіста, тут можуть бути якісь індивідуальні пріоритети, звички, особливості, але найбільш відомі й апробовані види можна виокремити.

Це вивчення літератури з історії країни, регіону, місцевості у повному обсязі (монографії, довідники); ознайомлення з публікаціями в пресі, сюжетами на телебаченні, з інтернет-ресурсами; консультації з тими журналістами, які знають цей регіон або побували там з ідентичною метою; консультації з експертами; ознайомлення з відповідними досьє редакції; консультації з вихідцями із цієї країни чи регіону (біженцями або тими, хто через інші причини залишив країну); консультації з працівниками дипломатичних структур країн, що є учасниками збройного конфлікту (або принаймні однієї з них; вивчення можливого маршруту і транспортних засобів (авіаційний, залізничний чи автотранспорт); засоби зв’язку з редакцією (визначення певного графіку, підтримання якого буде свідчити про непередбачену, нештатну ситуацію, а відтак і про небезпеку для журналіста).

У якій би сфері життя не працював журналіст (навчальний процес, воєнні дії, лікарня і медицина, спорт, шахта, торгівля, культура і т.д.) його завжди цікавить інформація з перших рук (це особливо стосується репортерів. Завжди він зважає і на людський чинник (до виверження вулкану чи інших глобальних катаклізмів людина не причетна, хоча зміни у кліматі – це наслідок її втручання), але до ліквідації наслідків того ж виверження (тайфуну, цунамі, урагану і т.д.) людина причетна. Оце розуміння важливості людського чинника допомагає журналістові описувати процеси і події у багатьох сферах життєдіяльності. Глибше зрозуміти їх, а відтак коментувати і аналізувати журналіст зможе тоді, коли він знає об’єкт і предмет своїх роздумів: якщо він на війні, то до всіх звичайних журналістських (репортерських) рис йому потрібне знання військової професії.

Зрозуміло, що на воєнного кореспондента як на громадянина тієї чи іншої держави теж поширюються загальновизнані права людини, зафіксовані у багатьох документах: Міжнародний пакт громадянських і політичних прав, Пакт економічних, соціальних і культурних прав (це глобальні договори), Європейська карта прав людини, Європейська суспільна карта та інші регіональні договори.

Ці документи воєнний кореспондент повинен знати, але вони мають занадто універсальний характер, занадто високий ступінь узагальнення, щоб ними можна було керуватися в ситуації, яку можна означити як «гаряча точка» чи збройний конфлікт, не кажучи вже про війну. Незважаючи на те, що вже віддавна людство виступає проти того, щоб суперечності розв’язувати із зброєю в руках, щоб обмежити збройні конфлікти, а ці намагання очевидні спочатку після Першої світової війни і спричинили появу Ліги Націй, ще наполегливішими ці намагання створити новий світопорядок, заснований на праві й гуманних засадах після Другої світової війни (ознакою і символом чого є створення Організації Об’єднаних Націй), локальні війни і збройні конфлікти практично не припинялися. Це в’єтнамська, афганська, війни арабсько-ізраїльські, війна в районі Персидської затоки, на пострадянському просторі, а тепер і російсько-українська війна).

Наявність численних локальних воєн, збройних конфліктів, тих «гарячих точок», де можуть виникнути збройні конфлікти, і створює фактичні передумови для воєнних кореспондентів: світ не може обійтися без інформації із охоплених війною чи конфліктних регіонів, це стосується навіть тих регіонів, де ООН здійснює гуманітарну акцію, де перебувають її миротворчі сили тощо. Особливістю журналістики як професії є те, що практично нема причин, які б змусили керівництво інформаційних агенцій, газет, телеканалів відмовитися від бажання мати «картинку» з місця небезпечних конфліктів. Щоправда, є й такі випадки, коли рішення про поїздку в зону бойових дій приймають самі журналісти.

У всякому разі за всіх умов журналіст повинен знати свої права і обов’язки – і навіть тоді, коли ним керують не міркування з огляду на загальнолюдські вартості, не боротьба за ці принципи – за добро, свободу, правду і т.д., а лише гонитва за сенсацією чи бажання епатувати глядача показом брутальних, огидних у моральному сенсі сцен. Зрозуміло, що мотивація – важливий чинник журналістської творчості, але суть проблеми в іншому – незалежно від мотивації своєї появи в зоні війни, збройного чи іншого конфлікту 1) на журналіста поширюються загальновідомі права людини і 2) журналіст повинен знати правові основи свого перебування в означеному місці. Ці права відомі: свобода слова, совісті й віри, захищеність особистих даних, захищеність особистого і родинного життя (заборона втручання в цю сферу), свобода творчості, право на приватну власність, право на ведення бізнесу, право на свободу вибору професії, права політичні, рівність жінок і чоловіків, право на суспільну чи громадську допомогу, право на справедливий суд (рівність усіх перед законом незалежно від соціального статусу, політичної позиції, релігійного визнання, майнового і фінансового цензу). Чи не найважливішим (в усякому разі першорядним) серед цих прав є право на життя. Проте саме це право в умовах війни і збройного конфлікту стає примарним, ефемерним, стає фікцією, бо упродовж кількох тисяч років існування воєн позбавлення життя якомога більшої кількості ворогів залишається найважливішим засобом досягнення перемоги (реалізації своїх інтересів). У зоні війни чи збройних конфліктів важливі й інші права, про які повинен знати журналіст. Це право на гуманне поводження (у тому разі, якщо він потрапить до рук тієї сторони конфлікту, якій він не симпатизує або яка не дотримується вимог моралі і норм міжнародного права); це право на гідність, право на свободу і безпеку тощо.

Підсумовуючи зазначимо ще раз, що методика підготовки журналіста до поїздки в зону війни, збройного конфлікту чи іншої за характером «гарячої точки» вимагає від нього належного вивчення правових основ свого перебування.

Від цього залежить і успіх поїздки, виконання редакційного завдання і життя журналіста.

Важко сказати, якою мірою журналіст, який хоче чи повинен їхати в зону бойових дій знає усі тонкощі й нюанси міжнародного права, але знання тих законодавчих актів, які регламентують його професійну діяльність, обов’язкове. О.Смірнова з цього приводу зазначає: «Вперше становище журналіста на війні було визначено Гаазькою конвенцією 1907 року «Про закони і звичаї сухопутної війни». У ст.1 додатку до конвенції мовилося: «Особи, що супроводжують армію, але не належить власне до її складу, як: газетні кореспонденти і репортери, маркітанти, постачальники, у тому разі, якщо будуть захоплені противником і коли останній вважатиме за потрібне затримати їх, користуються правами військовополонених, якщо тільки мають посвідчення від воєнного керівництва тієї армії, яку вони супроводжували» [1].

Це означає, що журналіст обов’язково повинен отримати акредитацію у керівництва армії будь-якої держави, що є сторонами воєнного конфлікту (звичайно, якщо журналіст – з третьої сторони, з нейтральної держави або не симпатизує явно якійсь із сторін). На цей момент у Гаазькій конвенції увагу звернуто не випадково, оскільки прецеденти вже були. Так, російсько-турецька війна на Балканах 1877–1878 років мала велике значення для європейських держав, увага до неї з боку європейської громадськості і європейської преси були відповідною. Представники преси як російської, так і закордонної появилися при російській армії у зв’язку з цією війною. «Воєнні вперше мали до них довіру» [2].

Спочатку прохання приходили від європейських видань, а вже потім від російських, які пам’ятали про ті перешкоди, які чинила влада російським журналістам упродовж Кримської війни. Але число російських кореспондентів суттєво збільшилося, хоча саме для них було розроблено рекомендації, які не стосувалися закордонних журналістів. Але річ в іншому – деяким зарубіжним кореспондентам російський уряд відмовив в акредитації, вважаючи, що вони виконують шпигунську, розвідувальну роботу.

Сучасний приклад: російські журналісти, які працюють у зоні АТО, не отримують акредитації в української влади, вони задовольняються дозволом (хоча це взагалі-то річ формальна для них) т.зв. влади ЛНР і ДНР. Проте річ в іншому – були випадки, коли ці журналісти крім виконання своїх професійних обов’язків (а це було брехливе, провокаційне висвітлення подій), здійснювали ту ж саму розвідувальну роботу (а крім цього ще й зброю мали). Затриманих російських журналістів відпускали, але українська влада надалі заборонила їм в’їзд в Україну. Інший випадок пов’язаний із загибеллю російських журналістів (що стало підставою для звинувачення у вбивстві Н.Савченко). Позиція української влади: вона не несе відповідальності за долю тих закордонних журналістів, які проникають в Україну незаконно і не отримують акредитації.

1929 року було прийнято Женевську конвенцію «Про поводження з військовополоненими». Воєнні кореспонденти повинні знати, що потрапивши в полон, журналісти мають право на таке ж ставлення до них, як і військовополонені, хоча і зберігають статус цивільних осіб, але вони обов’язково повинні мати посвідчення, яке видане збройними силами.

Досвід Другої світової війни спричинився до необхідності перегляду багатьох статей Женевської конвенції, але щодо статусу воєнних кореспондентів у ній майже нічого не змінилося – в новій редакції конвенції було записано, що журналістам (воєнним кореспондентам) потрібно отримати посвідчення і дозвіл (раніше потрібно було мати із собою). Йдеться про те, що воєнний кореспондент повинен мати дозвіл від командування армії своєї країни, об її супроводжувати, а посвідчення потрібно для того, щоб засвідчити своє право на застосування до нього відповідних норм, передбачених міжнародним правом.

Питання щодо безпеки діяльності журналістів було настільки важливим, що 1977 року було прийнято Додаткові протоколи до Женевських конвенцій: їх третій розділ присвячений власне воєнним журналістам.

1. Цит. за: Смирнова Е. Журналист в горячей точке: составляющие профессионализма, 2009 // Библиотека экстремальной журналистики (www.Library.cjes.ru).

2. Kabareko Ks/ Korespondencji wojenni w Imperium Rosyjskim w XIX wieku / Korespondent wojenny: Etyka-historia-współcyesność / Pod redakcją K.Volnego Zwoŕzyńskiego, J.Snopka, W,Rurmana, R.Bernof. – Kielce: Wydawnictwo Wyższej Szkoły Ekonomii i Prawa, 2012. – С.96.

Поиск по сайту: