Усвідомлення своєї місії і завдання

(на чийому боці журналіст?)

М.Мрозєвич (книга «Журналіст у глобальному селі» неодноразово наголошує на тому, що воєнному кореспондентові постійно загрожує смертельна небезпека: «Колись жертвою війни була правда. Тепер першою жертвою війни є журналіст – свідок правди» [1], «Воєнний кореспондент – це, мабуть останній працівник медій, який весь час ризикує життям. Він дуже відрізняється від кабінетного аналітика чи ведучого в студії, бо весь час має справу з речами остаточними, а його смерть – то одна із них. Гине, бо може написати чи показати, тобто довести щось загрозливе. Може навіть вплинути на рішення про припинення конфлікту…»[2]. Середня тривалість життя воєнних кореспондентів найнижча в журналістському корпусі. Якщо саме воєнний журналіст найчастіше опиняється перед обличчям смерті, то виникає закономірне питання: а в ім’я чого він гине, у чому він вбачає своє завдання, чи лише професійних обов’язків досить, щоб мотивувати його ризик? Прихильником яких важливих правд і вартостей він є? На чиєму він боці?

Ці питання не є риторичними, бо відповіді на них очевидні. Проте хоча й очевидні, але відповіді різні, іноді навіть і несподівані. Скажімо, Є.Філяр, польський воєнний кореспондент (побував у Югославії, Албанії, Грузії, Ефіопії, Сомалі, Уганді, Заїрі, Рванді, Кеннії, Іраку і т.д. – йдеться про «гарячі точки» або радше воєнні конфлікти) на запитання: «Що було у Ваших подорожах до екзотичних країн найважливіше?) Показати жахи війни?» відповів так: «Знаю, що пролунає досить непедагогічно, але я ніколи не підходив емоційно до подій і ситуацій, які я бачив. То були не мої війни. Не гинули там мої рідні і знайомі. Показ жахів війни був умовою, щоб газети захотіли надрукувати і заплатити гонорар за репортаж. Принаймні для мене журналістика є не суспільною місією, а способом цікавого життя. Я був в Іраку кілька тижнів. Бачив багато паскудних речей, але найбільшим задоволенням для мене було відвідання руїн Вавилону. Як звичайний турист я не міг би там побувати на екскурсії» [3].

Позиція Є.Філяра зрозуміла: ті «гарячі точки», ті воєнні конфлікти, де він побував, – це не його війна, це не Польща воює з якоюсь із сусідніх держав. І залишаючись польським патріотом, він може дозволити собі легковажні, «непедагогічні» відповіді. Проте є ще й загальнолюдські вартості, є й професійний кодекс журналіста, з яким важко узгодити байдужість до високої громадянської місії журналіста, фаворизування «цікавого життя», а не співчуття до страждань тисяч людей.

Навіть тоді, коли воєнний журналіст перебуває на війні, в якій його держава прямої участі не бере, він не може хоч би для себе особисто уникнути відповіді на запитання «з ким він?», «з якого боку він?», «які ідеали і вартості він захищає?», тому що є агресор і жертва, є війни несправедливі й справедливі, є війни між народом і диктаторським режимом. Це не означає, що журналіст не може акредитуватися в армійських частинах, вірних сирійському президентові Асадові, чи не побувати разом з бойовиками т.зв. Ісламської Держави чи з афганськими талібами. Нейтральність журналіста виявляється в тому, що він не бере участі в бойових діях. Журналіст загалом повинен бути нейтральним в поданні інформації (особливо коли причини конфлікту не до кінця усвідомлені й зрозумілі. Суть проблеми, мабуть, полягає в тому, що не треба формально розуміти функції журналістики, правдивість та об’єктивність інформації про воєнний конфлікт і його учасників. Саме тому дискусійним і суперечливим є інтерв’ю Н.Голованової з А.Нива під назвою «Журналіст – не прихильник». Цитую: «Как рвалась в бой Настя Станко во время недавнего круглого стола в Укринформе, посвященного принципам и этике военной журналистики! Легендарная хрупкая девочка, которой всего лишь немногим больше 20-ти, военный репортер, проходящая эту войну «от» и «до», бывшая в плену, именно рвалась в бой, в мирном, теплом помещении, где проходил «круглый стол» – старалась убедить «взрослых»: мы должны слышать всех, не тольки «своих», там на войне, и каждый воюющий, хоть свой, хоть «чужой», – это всегда индивидуальность, конкретная история и судьба… Настя потеряла в этой войне близкого человека. Настя много чего важного сказала участникам круглого стола. Она не всем и не во всем была услышана, порой мне казалось: саме сложные вещи, известные только тому, кто «щупал» войну руками, Настя говорит в пустоту, и глухота многих-многих почти безнадежна…» [4]. Гуманістичний пафос цього обширного уривка зрозумілий і прийнятний. Головні тези – ні. Почути «іншого», «чужого» – того самого, хто завжди «індивідуальна, конкретна історія і доля» – це добре, це гуманно і морально. (Можна лише нагадати, що цей «інший» – Петя із Пскова, Ваня із Рязані, Вася із Саратова та тисячі інших російських офіцерів і солдат чи бородатий кадировець і бурят-танкіст – прийшов сюди хто за наказом, хто за гроші, хто за «велением сердца», як сказав один із кремлівських керівників, щоб вирішувати нашу долю, щоб убивати нас. Може, і Царьова треба зрозуміти, який погрожує прийти по Україні з вогнем і мечем аж до Львова? Яка мета цього «почути всіх»?

За цим закликом «почути всіх», а особливо «чужих», докладніше, за ширшого гуманістичного пафосу можна побачити не стільки болісні роздуми над особливостями і суперечностями роботи воєнного журналіста, скільки елементарне нерозуміння суті, природи російсько-української війни. Можна було б зрозуміти А.Нива, якби це справді була громадянська війна в Україні, яка по різні сторони лінії фронту розмежовує суспільство, класи, соціальна групи, сім’ї, друзів. А.Нива була восени в Україні як воєнний репортер і письменник від «Lе Point». Вона побувала в «гарячих точках» у Сирії, Лівані, Чечні, Іраку, Афганістані, навесні 2014 року була і в Криму. Написала дванадцять книг. Її відповіді на запитання Н.Голованової – це свідчення того, що багато західних журналістів не розуміють, що відбувається в Україні (це може відбуватися з різних причин – інтелектуальна неспроможність, політична заангажованість, прямолінійний пацифізм, фінансова мотивація і як наслідок – виконання замовлення і т.д.). А.Нива – пацифістка і цинічна людина (це автохарактеристика). Ще можна пояснити, чому обоє учасників діалогу – інтерв’ю не розуміють причин і особливостей російсько-української війни, не розуміють, хто ж має відповідати за зруйновані будинки і долі втікачів із сходу України, не розуміють, що в цій війні вирішується не лише історична доля України, а й доля Європи, не розуміють, за які духовні вартості й цивілізаційні орієнтації воюють Україна і Росія, українські «кіборги» і російські військові і найманці, проросійські сепаратисти і бойовики. А.Нива з її пацифізмом не розуміє, що для України – це не просто війна, це питання життя і смерті, це не просто несподівана біда, яку треба пережити, перечекати.

Проте в інтерв’ю порушено ще одне дуже важливе практичне питання – воно прямо стосується правил роботи воєнного журналіста в зоні воєнних дій. Отож Н.Голованова запитує А.Нива: «Чому воєнному репортеру важно не только быть свидетелем воєнного конфликта с одной стороны, но и побывать в стане противника?» Зауважимо – питання провокаційне, що в інтерв’ю цілком допустимо. Не менш провокаційною дискусійною і суперечливою є й відповідь: «Ну как почему?! Это не только желательно, это обязанность. Потому что как можно понять – не только конфликт, а и любую ситуацию! – если не услышишь все стороны?! Это просто невозможно! Это вопрос умного похода, правильного выбора: надо связаться со всеми, описать ситуацию в мельчайших деталях… Иначе журналист больше не является журналистом. Он СТОРОННИК. Это другая работа. Это другой анализ. А если мы говорим о том, что журналист хочет рассказать своему читателю правду, он обязательно делает попытку описать ситуацию полно, глядя на нее со всех сторон» [5]. Лукава відповідь. У демократичній державі за умов громадянського суспільства, справді, журналіст повинен вислухати обидві сторони конфліктної ситуації. Ця аксіома журналістської професії. Але як українському воєнному журналістові спілкуватися з ворогом у сучасній російсько-українській війні? Яка мета? Яка потреба? Піддавати ризику своє життя і своїх колег? Є правова основа перебування воєнного журналіста в зоні воєнних конфліктів, але щороку гинуть десятки воєнних журналістів. На території т.зв. ДНР і ЛНР право не діє. Іноземним журналістам, можливо, й не так небезпечно побувати в «стані противника», але не українським. Є, звичайно, вихід: побувати там нелегально, приховано Журналістська практика такі приклади знає: приклад Г.Вальрафа, скажімо. Український журналіст не тому не хоче потрапити на територію противника і без перешкод працювати там, тому, що боїться за своє життя (а це теж достатній мотив) чи тому, що не знає журналістських стандартів, а тому що цей противник – «ДНР» і «ЛНР» під покровительством Кремля не дотримується не лише українського законодавства, а й міжнародного права, йому чужі навіть елементарні моральні правила. На що спроможна російська Феміда, доводить приклад із Н.Савченко, яку звинувачують у смерті російських журналістів, а тепер відкрили нову кримінальну справу проти неї, звинувачуючи у нелегальному перетині російського кордону. Ось чому емоційні роздуми про обов’язок воєнного журналіста вислухати обидві сторони конфлікту як умови існування самої журналістики – це від лукавого. По-перше, це в моральному сенсі ставить на один рівень і незалежно від характеру війни обидві сторони конфлікту: агресора і жертву нападу. По-друге, це провокує недосвідчених журналістів на авантюрну поведінку. По-третє, А.Нива вважає, якщо журналіст не спілкується з обома сторонами конфлікту, то він стає «прихильником», а це вже, на її думку, не журналіст і не журналістика. То ще один приклад словесної еквілібристики і формалістичного тлумачення на загал правильних істин журналістської творчості. Це А.Нива, відома французька воєнна журналістка можен бути нейтральною в російсько-українській війні, бажаючи вислухати обидві сторони і не бажаючи стати прихильником якоїсь із цих сторін. Проте Е.Піл, М.Ванькович, І.Еренбург (з його горезвісним «убей немца!»), О.Довженко, А. де Сент-Екзюпері не намагалися потрапити в «стан противника» і поспілкуватися з ним і не боялися бути «прихильниками».

Спроби бути «безстороннім», стати «над битвою» можуть набирати різних форм. У відомого львівського журналіста О.Дроздова і одіозного О.Бузини – це концепція журналістики, яку можна висловити гаслом «правда понад усе». Р.Коцаба (блогер із Івано-Франківська) не хоче брати участі у «братовбивчій» війні, а тому закликає протестувати проти мобілізації і ухилятися від неї (свою позицію оприлюднив на російських телеканалах). З іншого боку, журналіст (воєнний кореспондент), який не хоче зрозуміти характеру війни, про яку він пише, для якого не важливо, хто агресор, який абсолютизує свободу слова і незалежність журналістики, для якого найважливіше – припинення воєнних дій незалежно від умов, на яких це буде зроблено, – такий воєнний кореспондент довіри не викликає.

Як не дивно, але чомусь саме російсько-українська війна спричинилася до дискусій про журналістські стандарти, про особливості роботи воєнного кореспондента. Серед учасників дискусії – ще один зарубіжний журналіст – А.Бабченко, російський воєнний репортер. Його бачення воєнної журналістики цікаве, в чомусь навіть навчальне (головне табу для журналіста – не брати за жодних обставин до рук зброї, хіба щоб врятувати власне життя; цікаві роздуми і висновки про сучасну російську журналістику і пропаганду (на його думку, «Первый канал», «Россия 24» і LifeNews – це не засоби масової інформації, а засоби масової пропаганди); привертають увагу його думки про російсько-українське протистояння в інформаційній війні (він вважає, з цим, до речі, можна погодитися, що в інформаційній війні Україна виграє війну; на його думку, не варто відповідати на пропаганду пропагандою, бо так Україна може уподібнитися Росії; не потрібна і контрпропаганда; він категорично проти пропаганди, аналогів Russia Today. Власне, це нормальне, слушне, професійне бачення і сприймання і проблем воєнної журналістики, і проблем інформаційної боротьби. І наступна його думка прийнятна: «Журналістика не создает реальность, а описывает ее такой, какая она есть. Нужно писать не о том, какая хорошая армия и замалчивать какие—то преступления, а писать, как есть на самом деле, чтобы армия минимизировала ошибки и становилась профессиональной» [6]. Не можна погодитись з його роздумами чи висловлюваннями про журналістський патріотизм. Знову таки про необхідність вислухати «обидві сторони». Журналист обязан представлять конфликт с обеих сторон. Это его работа. Наша задача – не забраться в самую зад…у и геройски погибнуть, а выбраться оттуда живым и написать репортаж. Если такой возможности нет, значит и на ту, и на другую сторону ездить не надо. Но это не значит, что нужно пропагандировать только одну точку зрения. Если вы думаете, что журналист, в первую очередь, точку зрения. Если вы думаете, что журналист, в первую очередь, должен быть патриотом, тогда в данный момент лучше с профессией завязать и заняться волонтерством… Как только вы считаете, что ваша задача – начинать освещать события с одной точки зрения, вы делаете первый шаг в сторону пропаганды, и в итоге вы закончите киселевщиной» [7]. Це дивовижне нерозуміння з боку іноземних журналістів ситуації на сході України: вони не розуміють, що це не конфлікт, не громадянська війна, а війна, яку почала Росія. Тому український журналіст, повторюємо свою тезу, не може не бути патріотом своєї батьківщини. А з іншог боку: хіба патріотизм заперечує правду, чесність? Зрештою, якщо російські журналісти, скажімо, А.Політковська, писала правду про Чечню, то хіба вона не залишалася патріотом Росії? «Странной» любов’ю любив Росію Ю.Лермонтов, але ж залишався російським патріотом. І у нашого І.Франка знаходимо гірке признання в нелюбові до Русі, але хіба ж і він не був патріотом?

Думка про несумісність журналістики (у цьому разі воєнної) з патріотизмом не тільки парадоксальна, скільки епатажна, вона може вплинути на недосвідчених, на початківців, але всерйоз її сприймати не можна. Правдива і чесна, незаангажована воєнна журналістика чи патріотична позиція воєнного журналіста – це надумана альтернатива, це безпідставна, необґрунтована драматизація професії воєнного кореспондента.

Очевидно, річ у тім, що навіть якщо журналіст нейтральний щодо сторін воєнного конфлікту, то він як журналіст не може не бути прихильником правди, моралі, справедливості. І моральний аспект його діяльності, його перебування в зоні війни теж важливий. На етичні проблеми в праці воєнного кореспондента звернула увагу М.Годальська [8]. Вона описує два відомі приклади з життя воєнних кореспондентів. У червні 1979 р. підчас в’єтнамської війни фоторепортер Аcommunited Прес зробив знімок, який став символом в’єтнамської війни. На одне із селищ, в якому діяли в’єтнамські партизани, американська авіація скинула напалмові бомби. Нік побачив людей, які втікали від вогню, і голу дівчинку, плечі якої були вкриті напалмовою масою (Цей знімок і зробив його знаменитим). Він посадив у свою машину дівчинку з її рідними і відвіз до шпиталю, де було багато поранених вояків і ніхто не переймався дітьми. Нік сказав до лікарів: «Я репортер. Прошу, допоможіть їй. Не хочу, щоб померла». Дівчинці допомогли, і вона вижила. Наступного року Нік отримав нагороди Пулітцера, виграв конкурс «World Press Photo». У 1997 році ця дівчинка, вже доросла стала Послом миру Юнеско і заснувала свій фонд, мета якого – допомагати дітям, жертвам збройних конфліктів. Фоторепортер не шукав нагоди потрапити в стан противника, до рук в’єтнамських партизанів, але двічі вчинив морально: зробив знімок, який теж формував громадську думку про несправедливу війну США у В’єтнамі і врятував життя в’єтнамській дівчинці.

Другий приклад. У березні 1993 року в Судані американський фоторепортер Кевін Картер двадцять хвилин сидів біля виснаженої дівчинки, яка вмирала з голоду. Неподалік них сидів і сип (яструб, стерв’ятник), він який чекав, коли помре дівчинка, а фоторепортер чекав, коли цей птах розправить крила… Нарешті він зробив бажаний знімок, який наступного дня потрапив на обкладинку «New York Times». Знімок теж став символом великого голоду в Африці, його передруковували інші видання, Читачі цікавилися, що сталося з дівчинкою, громадські організації організували допомогу голодним.

Наступного року К.Картер теж отримав нагороду Пулітцера. Через два місяці він закінчив життя самогубством. Упродовж цих двох місяців він відповідав на запитання про те, чого не видно на знімку, пояснював, чому не зробив нічого, щоб допомогти дівчинці. «Але не зробив нічого. Потім сидів під деревом і плакав. Казав, що там були тисячі таких дітей, були там і працівники, які відповідали за допомогу. Ці пояснення викликали загальне обурення: «Людина, яка робить знімок дитини, яка страждає, зосереджується на відповідному налаштуванні об’єктиву і думає про композицію, є хижаком, другим стерв’ятником на цьому знімкові» [1]. У прощальній записці К.Картер написав: «Переслідують мене картини смерті, живі спогади про трупи, гнів і біль… біль голодних чи поранених дітей… Справді, справді, перепрошую» [2]. Може, не всі звинувачують К.Картера, який зробив знімок, але не допоміг дівчинці – він міг і не знати, як це зробити. М.Гадальська слушно зауважує, що є питання, на які нема відповіді в жодному етичному кодексі [3].

Пафосні міркування А.Нива про об’єктивну журналістику, про повну незалежність журналіста від політичної позиції своєї держави (і видавця, власника теж) розмивають предмет роздумів, а проблема справді є. Адже були претензії до знімальної групи «Інтера», яка нібито розсекречувала українських бійців. Зрозуміло, що журналісти повинні розуміти, що не завжди можна вказувати прізвища, посади, місцезнаходження намета військових частин тощо. Невипадково речник Інформаційного центру РНБО А.Лисенко дорікнув українським журналістам, які висвітлюють події в зоні АТО, за розкриття засекреченої інформації (про це він заявив у ході дискусій за круглим столом «Стандарти журналістської діяльності під час конфлікту»). А.Лисенко радив ретельніше перевіряти інформацію і координувати свою діяльність із прес-офіцером. Він підкреслив, що деяка інформація є державною таємницею, а тому її не можна поширювати, це стосується дислокації наших частин, напряму руху військових колон – усе це інформація для ворога, який мав би витратити великі кошти і зусилля, щоб її здобути завдяки розвідувальній роботі. Особливо гострою ситуація була на початку антитерористичної операції. Зауваження А.Лисенка щодо роботи воєнних кореспондентів можна вважати обмеженням свободи журналістів, їх прав на інформацію – якщо не взяти до уваги того, що ми перебуваємо у стані війни із сильним, підлим, небезпечним, підступним ворогом, який «корисних ідіотів» відшукує і в журналістському корпусі, нашому і закордонному.

Проте варто подумати над таким висновком: свої уявлення про журналістику, про свою працю у зоні воєнного конфлікту воєнний кореспондент не повинен ставити вище від духовних і моральних вартостей.

Нарікання А.Лисенка й інших офіційних осіб, причетних до підготовки і поширення інформації про перебіг воєнних поджій на сході України зрозумілі. Проте навіть тоді, коли Верховна Рада визнала Росію агресором, коли Росія веде проти нас «гібридну» війну, ми не можемо відмовитися від демократичних стандартів журналістики, ми не можемо погодитися із перетворенням журналістики в засіб пропаганди в нацистському (за Геббельсом) і радянському розумінні. Ми не можемо уподібнюватися до сучасного російського телебачення, яке, за визначенням С.Грабовського функціонує між паскудством і божевіллям (ч. 14–15 «Дня» 2015 року). Навіть у тих умовах, коли нам загрожує небезпека, журналістика повинна бути правдивою, сумлінною, докладною – але не безсторонньою. Американські медії були безсторонніми у в’єтнамській війні (завдяки їм було виведено американські війська), в іранській війні («Буря в пустелі»). Ці війни прямо не загрожували безпеці і національним інтересам США. 11 вересня 2001 року ситуацію змінило – воно об’єднало (не будемо стверджувати, що це незмінна і стала величина) владу і журналістику. Проте навіть масштабний терористичний акт 11 вересня 2011 року не загрожував існуванню США як державі.

Ми не можемо бути безсторонніми, оскільки йдеться про наше існування як цивілізованої європейської держави. Ми не можемо бути безсторонніми, бо ми – прихильники української державності, а ідею нашої державності не можна ставити нижче від демократичних ідеалів, від інших загальнолюдських вартостей. Навпаки – сьогодні збройний захист української державності – це спосіб захисту базових вартостей європейської цивілізації. Не заперечуємо, що наша держава повинна мати інститут пропаганди, це її функція – провадити як зовнішню, так і внутрішню пропаганду (її, до речі, не треба ототожнювати із новоствореним міністерством інформаційної політики, проти якого так згуртовано виступила громадськість, в т.ч. і журналістський корпус), але це – не журналістика, як не є журналістикою соціальні мережі, блогосфера. Власне, завдяки цим чотирьом каналам комунікації 1) відбувається процес медіатизації війни, 2) зникає монопольне керування інформацією, її лінеарний характер. Але основний тягар соціальної і моральної відповідальності лежить саме на журналістиці. Саме цей канал медіатизації війни є системним явищем, що входить у більшу систему, якою є суспільство (держава). Саме тому, що журналістика не існує окремо, ізольовано, щобільше в момент загрози для суспільства (держави), вона не стоїть перед альтернативою: бути учасником (прихильником) чи залишатися осторонь, бути «над битвою».

Про воєнну журналістику йшлося і на Ш львівському медіа-форумі у червні 2015 року. А.Свентах на сторінках «Дня» відгукнулася принциповою публікацією «Симптоми» глобального цинізму» (ч. 96–97 «Дня» від 5–6 червня 2015 року), в якій негативно оцінила пропозиції окремих журналістів висвітлювати новини «з іншого боку конфлікту». Є, щоправда, ще один важливий аспект проблеми: журналісти, які хочуть бути «нейтральними» – «стати над битвою», «вислухати й іншу сторону конфлікту» висловлюють свою позицію чи це думка власника того чи іншого засобу масової інформації?

Українська журналістика у цій війні повинна бути прихильником тих вартостей, на яких ми вже наголошували. Якщо визнати, що є три типи інформування про сучасну війну, три типи комунікації (позиції журналістики): 1) бути інструментом війни; 2) зайняти нейтральну позицію; 3) бути інструментом досягнення миру за будь-яку ціну, то українська журналістика повинна бути інструментом війни (не беручи зброї до рук), заради перемоги за українську державність і справедливий міжнародний світопорядок. Нам не потрібен мир за будь-яку ціну.

1. Mroziewicz Krz. Dziennikarz w globalnej wiosce / Krzysztof Mroziewicz. – Bydgoszcz; Warszawa: Oficyna Wydawnicza „Branta”, 2006. - C.59.

2. Там само. – С.61.

3. Grymowicz A. Nie moje są wojny – moje są wspomnienia // Gazeta Wyborcza. – 2011. – 7 čerwca.

4. Голованова Н. Анн Нива: «Журналист – не сторонник» // Телекритика. – 2014. – 17 грудня.

5. Там само.

6. Клинова О. Аркадий Бабченко: «В информационной войне Украина как раз выигрывает» // Телекритика. – 2014. – 22 грудня.

7. Там само.

8. Korespondent wojenny. Etyka-historia-współczesność / Pod red. K.Wolnego. Zmorrzyńskiego, J.Snopko, W.Furmana, K.Bernat. – Kielce: Wydawnictwo Wyźszej Szkoly Ekonomii i Prawa, 2012. – S.45-53.

Питання для самоконтролю

1. Пацифізм в етичній думці.

2. Тема війни в художній літературі.

3. Висвітлення сучасної російсько-української війни в регіональних виданнях.

4. Воєнний контент газети «День».

5. Основні ідеї концепції воєнного дискурсу.

6. Вплив характеру війни на позицію воєнного журналіста.

7. Чи можлива нейтральність українського журналіста у висвітленні сучасних російсько-української війни?

8. Морально-етичний аспект роботи воєнного кореспондента.

Поиск по сайту: