Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Концептуальна основа воєнного дискурсу



У січні 2015 року медійну сферу облетіло повідомлення про те, що ФСБ Росії заарештувала О.Давидову, звинувачуючи її у державній зраді (це загрожує двадцятирічним ув’язненням). Виявляється, кілька місяців тому, ця громадянка Росії зателефонувала в українське посольство у Москві і повідомила, що військову частину, яка перебувала неподалік від її будинку, за чутками, відправили воювати в Україну. Мотиви цього вчинку невідомі. Це могли бути християнські вартості (щоправда, С.Давидова ще кілька років тому була членом Комуністичної партії Російської Федерації, але російські комуністи вважають вже за можливе поєднати віру в світле комуністичне майбутнє і віру в небесний рай), це міг бути протест порядної людини проти несправедливої війни, це могла бути і позиція свідомого пацифіста, який просто протестує проти будь-якої війни. Що би вже не казала С.Давидова про свій вчинок надалі, фактом є те, що це був один із перших протестів проти російської агресії. І це був мужній вчинок.

У контекст протесту проти війни вписується і стаття Н.Голованової «Война, оружие и деньги как предательство» у «Телекритиці» (18.10.2015). У статті – категоричне і безапеляційне заперечення нинішньої російсько-української війни.

Інформаційним приводом для появи публікації антивоєнної статті було інтерв’ю журналіста з відомою в Україні людиною («старцем», як зазначає автор), який сказав, що, на жаль, боротьба за країну, її цілісність вимагає жертв, і наші хлопці повинні гинути, але було б добре, якби на одного нашого загиблого припадало 4–5 загиблих з боку ворога… Це й зумовило обурення і антивоєнний пафос: «И мне омерзительно было слушать … На месте журналистки не выслушала бы, точно. Мысленно стукнула б в сердцах и отчаянии по столу. Сломала бы микрофон. И прервала бы интервью… Это же аморально – посылать детей и внуков на войну. Когда все решается без нее. Или частично решается. И будет решаться не на поле боя, а в кулуарах – кабинетах, в конечном счете… А война – это страшно. Это – стыдно. Это – недостойно. Это мрак, горе, лихо. Вот о чем надо говорить с экранов, а не кивать согласием вздорным речам старцев о необходимости погибели молодых людей. Неужели в мир, в каждого из нас вселился Сатана? И он, а не Бог, правит бал?» Ми зацитували ті уривки, де викладено основні думки полум’яної публікації. Не будемо сумніватися в добрих намірах журналістки, але псевдохристиянський і псевдогуманістичний пафос цієї публікації такий явний, що впору і засумніватися в цих намірах добра. Н.Голованова не називає того, хто почав цю війну, вона не роздумує над тим, яка ця війна з нашого боку (справедлива, несправедлива). У такому разі найбільшими миротворцями є Путін, який постійно закликає до припинення вогню і миру (приславши до т.зв. ДНР і ДНР вже майже тридцять «гуманітарних конвоїв»). У статті нема жодного звинувачення на адресу агресора, який веде проти нас незаконну і підступну війну.

Зрештою, «старец» не відкрив нічого нового ні в політичній історії України, ні в публіцистиці. У вирішальний момент пацифізм і небажання воювати вже допровадили нас до національної катастрофи і спричинилися до трагічних втрат у наступні десятиріччя. Українські вожді, інтелігентні Грушевський і Винниченко, великі гуманісти і пацифісти, не спромоглися зрозуміти, що без тієї кривавої війни, про яку ще на початку ХХ століття писав М.Міхновський, не можна здобути державність, вони не створили українську армію, яка захистила б незалежну Україну. Після того, як більшовицькі війська на чолі з колишнім царським полковником Муравйовим (теж «вішателем») захопили Київ і почали антиукраїнські репресії, М.Грушевський в лютому–березні 1918 року написав збірку публіцистики «На порозі нової України». Цю Україну він бачив, дивлячись на згарища і руїни (чим не актуальна паралель?): «Що Україна також поховала своє старе в сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою більшовиків, як я в могилі матері, яку півживою винесли з пожару і вона за кілька днів померла від сих страшних зворушень і потрясінь. Що Україна, як і я, стоїть на сій руїні тепер, новими очима розглядаючи сі згарища, і перед нею встають нові перспективи і види, не тільки тому, що змінились реальні умови життя, але й тому, що око бачить їх і мозок приймає їх інакше» [1]. У цьому вогні згоріла, як признається М.Грушевський, і його московська орієнтація. Він дуже глибоко відчував, що Україна і український народ переживають той момент, що випадає народові раз на всю його історію або й зовсім не випадає, за його словами. І він висловлює проникливе звертання: «Я чую велику відповідальність за сі слова. Я розумію, який твердий зміст в них лежить, як багато вони вима­гають. Але я пишу їх в повній свідомості і кличу до всіх, для кого вони являються неприємними: «Ви, люди боязької душі і невідважної мислі. Ви всі, хто цінить над усе незакаламучений спокій свого серця і своєї голови, над усе боїться відступити від раз прийнятої догми і стягнути закид за недотримання своєї програми, в інших обставинах і умовах складених принципів. Ви, що хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшенній боротьбі, котрою вона здобувається, не побивши святочних черевиків на тому грудді, по котрому тягнеться тяжкий обоз сього походу. Ви краще відійдіть, коли не маєте охоти піддатись твердим вимогам сього страшного часу. Зійдіть з політичної, з громадської арени — і не перешкоджайте тим, хто має сміливість працювати й творити нове життя тими методами, котрими воно може творитись в даний момент. Не заважайте їм, поки не зможете самі приступити до роботи». Менше всього в даний момент я вважаю можливою без­принципність, аморальність, легкодушність, моральну розхристаність. Навпаки, я ще низче буду говорити про се — я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартансь­кого почуття обов'язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти сим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми пере­живаємо. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе сі моральні сили. Царство свободи здобу­вається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам. Менше всього годиться для вступу до нього моральний чи політичний індиферентизм, принцип «моя хата з краю»... Але так само не відповідає моментові і всяке перетяження спадщиною старого, пережитого. З сими тягарями за плечима ми не далеко зайдемо по дорозі будучини. Полишимо мертвим ховати небіжчиків. Будучина належить живим, і за тим, що згоріло в сім огні очищення, нема чого оглядатись і прига­дувати його собі — оскільки воно зв'язане з минулим, а не з майбутнім. Мусимо дивитись вперед, а не назад!» [2].

Це був заклик вождя до боротьби за нову Україну. На жаль, емоційне піднесення, той публіцистичний запал, в якому було виголошено це звернення, згодом минули. М.Грушевський знову повернувся до горезвісної «московської орієнтації», до ідеї федерації з більшовицькою Росією.

Принципову боротьбу з пацифізмом від початку 20-х років ХХ ст. вів Д.Донцов.

Не зійшов із шляху боротьби С.Петлюра. Є кілька рис, характерних для С. Петлюри як державного і військового діяча того часу: розуміння значення регулярної дисциплінованої і національної свідомої армії для захисту і розбудови держави; моральна відвага очолити боротьбу у найбільш критичний момент; віра в перемогу і боротьба до кінця; перебування з армією у найважчі часи; ставлення до більшовицької Росії як найбільшого ворога України. Може, найважливіше – у визнанні: ”Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо і раціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.

Кров, пролита для цієї величезної мети не засихає“ [3].

Послідовно утверджував ідею визвольної боротьби і Є.Коновалець. І він перебував на протилежному від пацифістських утопій боці: „Бо ж ніякий чужинець, – буде це москаль, поляк, англієць, француз чи німець, – за нас і нашу державність не буде проливати кров. Ніхто задля наших гарних очей не дасть нам Української Держави, в якій наш нарід нічого не вложивши, міг би щасливо й вільно жити“ [4].

Концепцію революційної боротьби розвивали С.Петлюра і Р.Шухевич. С.Бандера написав знакову статтю “Хоч які великі жертви – боротьба конечна” (1950), в якій обґрунтував, чому і за що гинуть (і повинні гинути) кращі сини і дочки українського народу.

Москва не «ламала стільці», як це в приступі пацифістського екстазу хотіла б зробити з мікрофоном Н.Голованова. Москва почергово підступно знищувала всіх українських лідерів, які проповідували необхідність і неминучість кривавої боротьби з нею.

І в історії світової етичної думки пацифізм посідав двозначне місце. Ідеологічні предтечі пацифізму як руху за мир, проти війни і мілітаризму прийнято вважати Е.Ротердамського («Скарги світу»), і І.Канта («До вічного миру»), який сформулював основи т.зв. вічного миру між народами. У ХХ ст. пацифізм пережив не кращі часи. Один із його адептів – відомий російський письменник Л.Толстой з його «неспротивом злу насильством». Лідер російських більшовиків Ленін вбачав у Л.Толстому дзеркало російської революції. Проте наш мислитель І.Франко зазначав у статті «Щирість тону і щирість переконань»: «Чи знає д.Глушкевич, що той московський Месія – зі своєю проповіддю «непротивлення злу» являється могутнім союзником російського деспотизму, хоч і як гостро іноді критикує його неодинокі ділання? Чи знає д.Глушкевич, що той «експонент самобитної руської ідеї» в очах освічених репрезентантів західноєвропейської культури часто являється тупим ігнорантом, що береться філософувати, не засвоївши собі ніяких основ філософічного мислення, і що його «антитеза до західноєвропейського матеріалізму» являється нічим іншим, як кепсько перевареним первісним християнством, змішаним із темним аскетизмом часів упадку старинного світу, отже культурним пережитком, який освічена людскість давно пережила й відкинула» [5].

Великий Ганді теж був пацифістом. Для його етичної концепції була притаманна ідея ненасильства. Коли до влади прийшли нацисти, він і тоді закликав до боротьби організованим ненасильством. Восени 1938 року він був обурений розчленуванням Чехословаччини, але й тоді радив протиставити загарбникам не збройний опір, а ненасильство (цей пацифізм мав би сподобатися Н.Головановій). Після вибуху Другої світової війни Ганді продовжував наполягати на застосуванні принципу ненасильства у зовнішньополітичній діяльності. Всупереч йому як лідерові Національний конгрес прийняв ухвалу, в якій було проголошено принцип збройного опору фашистським країнам в союзі із Об’єднаними Націями за умови, що Індія отримає незалежність. На знак протесту проти нехтування принципом ненасильства Ганді відійшов від керівництва Національним Конгресом. Пріоритет його етичної позиції був для нього вищим, ніж доля незалежності. Щоправда, згодом і він, переконавшись у безглуздості ідеї ненасильства перед обличчям людиноненависницької моралі і грубої сили агресорів, Ганді відмовився від своїх догматичних позицій [6].

У зв’язку з великою загрозою світової війни (діставши до рук ядерну зброю Радянський Союз став ще агресивнішим) у повоєнний період з пацифістськими гаслами виступали багато відомих учених – Б.Рассел, А.Айнштайн, Ф.Жоліо-Кюрі. Далеко не всі розуміли, як демагогічно використовує СРСР пацифістський рух і зрозуміле, природнє прагнення людей до миру у своїх експансіоністських цілях. І Росія як спадкоємиця СРСР і носити цю тогу миротворця, і шантажувати світ ядерною зброєю. Ось чому, коли ворог окупував частину українських земель, коли він вдається до тактики випаленої земля, вбиває мирних жителів – наших співвітчизників, коли він ставить нам принизливі вимоги – протестувати проти війни з цим ворогом щонайменше аморально, ось чому заклики до миру за будь-яку ціну – це псевдохристиянська і псевдогуманна позиція. Є в Л.Андреєва оповідання «Правила добра» (1911). Набридло чортові робити зло і паскудства і вирішив він творити добро. З цим прийшов до священика, який порадив йому сісти за богословську літературу. Два роки чорт сидів над книгами і дошукувався, що таке добро і як його робити так, щоб не вийшло зло. Проте і це не допомогло йому. Тоді священик сам почав навчати добру непокірну диявольську душу. Переконалися обоє: життя таке складне,суперечливе, різноманітне, стільки у цього життя облич, темних і нерозв’язаних загадок, що ні слабенький людський розум, ні диявольський не можуть дати собі ради. І відкрив, хоча й боявся, священик чортові ще один закон: не опирайся злу. Невдачею закінчилися спроби застосувати і цей закон. А чорт все вимагає, щоб священик дав йому правила добра. Уже й священик починає сумніватися в слушності закону, починає розуміти, що іноді добре любити, а іноді добре і ненавидіти, іноді добре, щоб тебе били, а іноді добре, щоб і ти когось побив… Написав священик все-таки для чорта правила і той, втішений, пішов спочатку проповідувати добро в пекло. А там виявилося, ще інші чорти вміють робити ще краще проповідувати, а п’яний Сатана ще й псалми співає. Повернувшись на землю, чорт із великою злістю шпурнув рукопис із правилами добра в закуток, як щось непотрібне. Як зазначає автор, він не зрозумів, що саме в цю хвилину і сталося те таємниче і недосяжне добро, ймення якого він так болісно і надаремне докопувався… Що ж було в правилах добра, що їх написав священик? Коли треба – не убий, а коли треба – убий; коли треба – скажи правду, а коли треба – збреши; коли треба – віддай, а коли треба – сам візьми, навіть відбери; коли треба – не перелюбствуй, а коли треба – перелюбствуй; коли треба – не забажай жони ближнього свого, а коли треба – то й жону ближнього забажай, і вина його, і раба його …

Скептичне ставлення А.Андреєва до категорії добра – це не стільки полеміка із Святим Письмом, скільки з теорією Л.Толстого. (Варто зазначити, що повість «Юда Іскаріот» Л.Андреєва, яка появилася 1907 року, теж суперечлива, тож не цілком узгоджується із канонічним тлумаченням цієї постаті, вона викликала дискусії) – дуже різко висловився про повість Л.Толстой («дуже бридко, фальш і відсутність таланту»). Зрештою, і «Юда Іскаріот», і «Правила добра» появилися в той історичний момент, коли вирішувалася доля Росії, в той момент, коли духовна криза вразила російську інтелігенцію, бо йдеться, власне, про кризу інтелігентської свідомості і про ставлення до фундаментальних вартостей.

Ми хочемо нагадати, що війну завжди емоційніше, глибше, болючіше сприймає саме та частина суспільства, яка покликана думати і роздумувати. Тому і в середовищі української інтелігенції виникають думки і настрої, що аж ніяк не узгоджуються із законами війни, що спрямовані проти війни як проти крові, насильства, смерті – вони не бачать і не розуміють іншої суті війни, вони не сприймають своєрідної теодіцеї війни. Проповіддю абстрактних гуманних істин добра не досягнеш, ще більших бід не уникнеш, війни не виграєш. Якою б високоморальною і пристрасною не була антивоєнна риторика, – якщо вона комунікується всупереч історичному трендові української нації (свобода і незалежність), його моральним імперативам (добро, справедливість і європейські вартості), вона недоречна в умовах війни і навіть шкідлива. У шляхетній мотивації моралізаторської позиції носіїв і авторів антивоєнної риторики, в їх особистій чесності і патріотизмі ми не сумніваємося.

Проблема не в поодиноких виступах українських (й іноземних) журналістів-пацифістів, не в з’ясуванні відсутності або наявності патріотизму, а в тому, щоб обґрунтувати ті основні ідеї, що формують концептуальну основу дискурсу війни в засобах масової інформації:

1) розуміння і сприймання сучасної російсько-української війни як з нашого боку справедливої; ми боремося не лише за свою свободу, незалежність і європейське майбутнє, а й за європейську цивілізацію, за справедливий міжнародний світопорядок;

2) ця війна була неминуча, оскільки Росія – це історичний ворог України; вона ніколи не визнавала Україну як незалежну державу, в тому світопорядку, як його бачать у Кремлі, нема і не буде місця для України як держави (хіба що за відмови від імперської експансіоністської політики); Росія у сьогоднішньому форматі не погодиться ніколи із європейським вибором України;

3) ця війна і остаточна – вона остаточно вбила останній цвях у домовину міфу про дружбу між «братніми» українським і російським народами; концепція «триединости русского народа» давно вже скомпрометована в очах учених, сьогодні це не більше як пропагандистський міф і штамп;

4) війна вимагає не заперечення з пацифістських (чи будь-яких інших) позицій, а утвердження впевненості в тому, що ми її виграємо; на початку ХХІ ст. вже нема такої ціни, яку український народ, усі патріотичні громадяни України не заплатили за свободу, незалежність і цивілізоване майбутнє;

5) сучасний воєнний дискурс вимагає зображення українця і українського патріота, який воює: не замріяного, співучого, флегматичного гречкосія, любителя борщу і сала, а самовідданого, безкомпромісного, готового до самопожертви на фронтах російсько-української війни, це та українська людина шевченківського типу, яка жертовно захистила свою гідність на Майдані і захищає тепер;

6) журналістика на відміну від літератури має іншу природу і виконує інші функції; вона незалежна і відображає інтереси і позицію держави, нації, суспільства, класу, партії, соціальної групи, навіть окремого індивіда; навіть в умовах війни журналістика (ЗМІ) не повинна ставати елементом адміністративної вертикалі, вона не повинна втрачати самостійності й ініціативності; навіть в умовах війни суспільство чекає на правдиву інформацію, це не означає, що в умовах війни журналістика не повинна розуміти необхідність певних обмежень і самообмежень; журналістика навіть в умовах війни не стає синонімом пропаганди (це напрям діяльності спеціальних державних структур, окрім цього, пропаганда і контрпропаганда теж не повинні бути синонімами брехні і маніпуляцій) і завдання журналістики полягає в тому, щоб інтереси держави, суспільства і журналістики як специфічного соціального інституту збігалися;

7) за журналістом завжди залишається право на свободу слова, на власну думку, отже за ним залишається право писати і викривальні і критичні публікації про негативні факти і події на фронті чи поза фронтом; проте пріоритетом повинні бути не особисті (інколи абстрактні, доктринерські, формальні) міркування і враження, а стратегічні інтереси його держави, яка воює,історичні і духовні імперативи його народу, який воює, а необхідність збереження воєнної таємниці теж не є обмеженням свободи слова; таке розуміння свого покликання свідчить про високу професійність журналіста і його громадянську відповідальність;

8) контент української журналістики, загалом і воєнної, теж повинен вписуватися в сучасний цивілізаційний і культурний, моральний і правовий контекст людства;

9) героїка війни – без патетики, без віктимності і мазохізму, без надмірної романтизації без фанфаризації, і є тією правдою про її жахіття, яка надихає, а не деморалізує;

10) нас повинна надихати віра в перемогу і незнищенність української нації, як і віра в те, що герої не вмирають.

Воєнний дискурс українських ЗМІ може змінитися на краще у зв’язку з появою прикріпленою журналістикою. Термін «embedded Journalism» з’явився на початку війни в Іраку 2003 року – 775 кореспондентів і фоторепортерів підписали контракти з Міністерством оборони США. Вони зобов’язувалися не повідомляти інформацію про розташування військ, про озброєння, про заплановані операції. Командування «прикріплювало» цих воєнних журналістів до певних військових частин і вони перебували увесь час із вояками. Ті, хто поділяв традиційні погляди на статус воєнного журналіста і прагнув залишатися незалежним,, критикував «прикріплену журналістику» і ставився до неї скептично. Проте новація прижилася. Журналісти отримали постійний доступ до інформації, їх перебування у зоні бойовий дій стало комфортнішим і безпечнішим.

Як зазначає Р.Гривінський з початку російської агресії експерти «Дня» наголошували на необхідності запровадження аналогічної практики і в Україні [7]. Журналісти навіть самостійно, з власної ініціативи почали прикріплюватися до військових частин (переважно до добровольчих батальйонів). Але лише через рік Міністерство оборони і Міністерство інформаційної політики почали реалізацію ідеї «прикріпленої журналістики» в Україні – 25 травня 2015 року проект було запущено офіційно. Проект поки що працює в пілотному режимі. У програмі беруть участь переважно іноземні журналісти. Далеко не всі редакції можуть дозволити собі взяти участь у такому проекті. «Щб долучитися до експерименту, журналіст має надати страховий поліс, сертифікат про проходження спеціального тренінгу, допуск до роботи в зоні АТО від СБУ, а також інформацію про аудиторію та наклад свого медіа. Крім того, він зобов’язаний підписати контракт про нерозголошення державної таємниці, підтвердити власну відмінну фізичну форму й мати при собі засоби індивідуального захисту, аптечку тощо» [8].

Рано поки що робити висновки про успіхи цього проекту, але це збагачує практику воєнної журналістики, що, своєю чергою, збагатить і розширить воєнний дискурс українських ЗМІ.

 

1. Грушевський М. Твори у 50 томах / Михайло Грушевський. – Львів: вид—во «Світ», 2007. – Т.6. – Кн.І: Серія суспільно—політичні твори. – С.230.

2. Там само.

3. Симон Петлюра: Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956.- С.361.

4. Коновалець Є. Військовий вишкіл // Військовий вісник. – 1928. – Ч.4. – С.5.

5. Франко І.

6. Литман А.Д. Мохандас Карамчану Ганди и его мировоззрение [Передмовал] / Моханджас Карамчану Ганди . – М.: Изд-во Вост. Лит-ры, 1959. – С.37.

7. Гривінський Р. У режимі «повного занурення», або Як працює програма «embedded-журналістики в зоні АТО? // День. – 2015. – 12–13 червня.

8. Там само.

 


 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.