Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Військова преса часів Центральної Ради і УНР



Історіографія українських визвольних змагань значна. Це статті і спогади М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри як лідерів української революції, П.Скоропадського як керівника Української держави. Це спогади державних, політичних і військових діячів того часу. Це дослідження істориків із діаспори, сучасних українських істориків. Безперечно, багато написали і радянські історики, але все далеке від істини, навіть протилежне їй. У контексті предмету розмови найважливішою є відповідь на запитання “Чи могли українці виграти національно-визвольні змагання?”, оскільки навіть питання про значення військової преси як важливого чинника відходить на другий план – преса свою місію виконала. Теоретично перемога була можливою незважаючи на всі несприятливі зовнішні та внутрішні умови. Проте існувало кілька причин, що перешкодили реалізації можливості перемогти:

– автономістсько-федералістські концепції українських лідерів;

– традиційне москвофільство української (наддніпрянської) інтелігенції, безпідставні надії спочатку на Росію Тимчасового уряду, а потім на Росію більшовицьку;

– соціалістичні утопії українських лідерів;

– доктринерське ставлення до демократії;

– шкідливий пацифізм і небажання вчасно створити українську армію;

– неспроможність протистояти демагогічній пропаганді російських більшовиків.

Після лютневої революції 1917 року українське життя почало відновлюватися. 17 березня 1917 року було створено Центральну Раду. Повалення ненависної царської влади, створення української влади – усе це викликало небувалий ентузіазм. 1 квітня в Києві взяло участь у маніфестації 100 тисяч українців.

Суспільну енергію негайно потрібно було спрямувати у відповідне русло. З ініціативи М.Міхновського, одного із найбільш яскравих самостійників, 22 березня 1917 року в Києві відбулися перші збори українських старшин і вояків київського гарнізону. Згодом було скликано нараду, на якій ухвалили заснувати Український військовий клуб імені Гетьмана Полуботка і приступити до створення української армії. Військовий рух опирався на ентузіазм мас і був настільки потужним, що Центральна Рада скликала 18 травня 1917 р. Перший всеукраїнський військовий з’їзд. При Центральній Раді було створено Український генеральний військовий комітет, який почав видавати свій друкований орган – «Вісник Генерального Військового Комітету» (вийшло всього кілька чисел).

На Другому всеукраїнському військовому з’їзді було проголошено І Універсал (23 червня 1917 року). Після цього з’їзду на всіх фронтах виникають українські військові комітети, які видають українські часописи. Так, у Ризі при військовій раді південно-західного фронту виходить «Український Голос», на турецькому фронті почали виходити «Вісти Українського військового з’їзду кавказького фронту». Закавказька Українська військова рада видавала «Вісти Закавказзя».

2–12 листопада 1917 р. відбувся Третій всеукраїнський військовий з’їзд, який доручив Генеральному військовому комітетові домагатися об’єднання українських вояків в окремі частини, українізації гарнізонів на території України. Від Центральної Ради з’їзд рішуче зажадав проголосити самостійність України, що й було зроблено через кілька днів у III Універсалі. На з’їзді зіткнулися два протилежні погляди на армію і війну – прихильників ідеї самостійності та її ворогів. Після з’їзду появилося ще кілька військових газет, що були органами військових рад. 1 грудня 1917 р. почала виходити в Бердичеві “Козацька думка” (“Вістник Української військової ради Південно-Західного фронту”). Газета підтримувала Центральну Раду, виступала проти більшовиків. Очевидно, наприкінці року почала виходити “Козацька думка” – орган малої ради 26 українського корпусу. Редагувала газету редакційна комісія, а видавала корпусна рада 26 корпусу, яка теж підтримувала Центральну Раду.

Військові з’їзди засвідчили силу української стихії і бажання звільнитися від російських кайданів. Використати цю стихію на користь української ідеї демократичні і соціалістичні лідери Центральної Ради не змогли.

На початку 1918 року почав виходити “Військовий науковий вістник Генерального штабу У.Н.Р.”. Постійні відділи журналу: офіційний, хроніка, закордонна військова хроніка, бібліографія, відділ військово-технічних новин і листи. Вийшло лише одне число, бо вже наступне появилося із портретом П. Скоропадського. За його часів журнал був чи не єдиним військовим виданням.

Серед перших видань Армії УНР була газета “Січовий стрілець”. Її видавала «Тимчасова рада галицьких, буковинських і угорських українців», а почала вона виходити в січні 1918 р. “Січовий стрілець” посідав принципову позицію у всіх важливих питаннях, його публікації дають змогу зрозуміти, в яких важких умовах формувався корпус Січових стрільців, одна із найбільш боєздатних часин Армії УНР.

У грудні 1918 р. почала виходити газета “Ставка”, яку видавало Інформаційне Бюро Армії УНР. Газета досить широко інформувала читачів про події в Україні. Вона мала й інші рубрики: “Офіційний відділ”, “Вісти з-за кордону”, “Оголошення”, “Телеграми”, «З газет та журналів», «У Києві», «По Україні», «Діяльність уряду».

Мали свої друковані органи й окремі частини. Поліська група Армії УНР видавала “Бюлетень інспекції національно-культурно-політичних справ північної групи військ УНР”. 16-й кінний загін видавав газету “Козак”. Окремий Залізний загін видавав газету “Каменярі”. У Білій Церкві виходила “щоденна козацька часопись ”Вільний козак”. 2-й подільський корпус Армії УНР видавав “Козацьку думку”. Низка видань виходила у 1919 р. Штаб Дієвої Армії УНР видавав “Україну” (Вінниця, 1918–1920 рр.), “Нову Україну” (Кам’янець-Подільський, 1919 р.), “Нашу правду”.

Інформаційне Бюро Армії УНР видавало “Новини”, для “сірої” дивізії в Луцьку виходила газета “Вістник сірих”. У Жмеринці виходив “Бюлетень Інформаційного бюро армії УНР”.

На нашу думку, найпомітніше місце серед військових видань УНР належить “Новинам”, “Стрілецькій Думці” і “Україні” – вони давали досить повну (як на ті часи) і об’єктивну інформацію про події, не уникали гострих і дискусійних проблем, їх добре редагували.

 

Військова преса ЗУНР

 

Факт існування ЗУНР засвідчив ідеологічну, морально-психологічну, організаторську (загалом – державотворчу) спроможність галицьких українців в організації й розбудові власної державності. На нашу думку, не мають рації ті історики, які вважають, що була можливість мирного врегулювання українсько-польського конфлікту, але цьому нібито завадила непоступливість керівництва ЗУНР (йдеться, зокрема, про пропозицію ген. Бартельмі). Річ у тім, що „стара” Європа, а тим більше Антанта не бачила, не розуміла, що доля Сходу Європи (зрештою, і Європи загалом) буде залежати від того, чи постане незалежна українська держава із понад 40-мільйонним населенням, а тому не бачили сенсу допомагати ЗУНР на шкоду своєму союзникові Польщі. Звичайно, що крім несприятливої міжнародної ситуації, далися взнаки і деякі стратегічні й тактичні помилки уряду ЗУНР.

Цей період не був особливо сприятливим для розвитку преси, але вона все ж розвивалася. Польська влада після відступу української армії і влади із Львова у листопаді 1918 р. заборонила „Діло”, хоча виходили органи соціал-демократичної партії „Вперед” і „Добра новина”. Найбільш відомі видання періоду ЗУНР – тижневик „Свобода” як орган Народного комітету, „Народ” (орган радикальної партії), „Републіка” та інші видання. Помітне місце у структурі української преси посідала військова преса.

М. Лозинський писав: “Заснувши вночі 31 жовтня 1918 р. під австрійською державною владою, виконуваною поляками, населенє Львова прокинулося 1 падолиста 1918 під владою Української Національної Ради. Як символ сеї влади маяв на вежі ратуші український синьо-жовтий прапор [1]. Так починалася історія Західно-Української Народної Республіки. Бої за Львів почалися вже 2 листопада, але лише 9 листопада 1918р. було створено Тимчасовий Державний Секретаріат. Д. Вітовський очолив Секретаріат військових справ. Про історію виникнення Української Галицької Армії, її організацію, структуру, трагічний шлях написано чимало. Про військову пресу УГА окремих досліджень нема, але в розділах деяких монографій автори це питання розглядають.

Керівництво ЗУНР добре розуміло значення пропаганди через друковане слово. Ось чому в УГА було кілька друкованих видань: “Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ”, “Стрілець”, “Стрілецький шлях”, “Полева газета”, “Український козак”, «Вістка».

“Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ” почав виходити 1 грудня 1918 р. у Тернополі. У ч.1 було сказано про характер цього видання: тут будуть друкувати розпорядження, рішення, накази, вказівки Державного Секретаріяту Військових Справ і його відділів... У ч.1 було опубліковано текст “Присяги українських військ”. Виходив “Вістник” неперіодично, але всі відомі тринадцять чисел дають цінний джерельний матеріал про УГА (останнє число вийшло наприкінці травня 1919 року).

Перше число “Стрільця” вийшло 1 січня 1919 р. у Тернополі. Цю газету з власної ініціативи і за допомогою секретаря військових справ Д. Вітовського почав видавати відомий поет В.Пачовський. У ч.1 редактор і видавець писав: “Я підняв прапор нашої думки чистими руками і ніс його високо понад головами. Воля народу, дух українського війська – було для мене найвищий закон!”.

«Стрілець» спочатку виходив як часопис українського війська, згодом – як орган Начальної Команди Галицької Армії, а потім знову став часописом українського війська.

“Стрілець” активно пропагував ідею об’єднання обох українських держав – ЗУНР і УНР, він підіймав високий бойовий дух армії. Газета висвітлювала перебіг воєнних дій, не уникала і з’ясування гострих внутрішніх проблем (земельне питання, діяльність Селянсько-робітничого союзу. Командування висоо оцінювало роль преси і «Срільця» зокрема, що було відзначено у наказі генерала М.Омеляновича-Павленка від 19 квітня 1919 року. Основні рубрики «Стрільця»: “З Начальної Команди Українського Війська”, “Оперативний звіт Головного Штабу Головного Отамана”, “Загранична політика”, “Зі світа”, “Вісти зі Львова”, “Послідні вісти”, “Вісти з Буковини”, “З Угорської України”, “Мирова конференція”, “Діяльність Державного Секретаріяту”, “З життя України”. На сторінках газети виступали Д. Вітовський, В. Пачовський, О. Назарук, Д.Кренжаловський, Р. Заклинський, І. Кревецький, Є. Зиблікевич. Газета вміщувала вірші В. Пачовського, О. Олеся, В. Вишиваного (австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурга, який був полковником УСС і працював у Міністерстві військових справ). Восени 1919 року газету редагував О. Назарук. Газета видавала серію “Українські мемуари”.

Вийшло всього кілька чисел “Стрілецького Шляху”, газети просвітнього гуртка ІІІ Корпусу. ІІ Корпус видавав “Полеву газету”, якої теж появилося кілька чисел. Саме тому командування УГА об’єднало ці видання із “Козацьким голосом”, хоча ця газета довго не протрималася, хоча він почав виходити в червні 1919 року. Структура числа не була складною: передова стаття, стаття на важливу тему, оперативний звіт Штабу Головного Отамана, ситуаційний звіт І чи ІІ Галицького Корпусів, телеграми, рубрика “Зі світа”. Після переходу через Збруч редакція газети активно намагалася встановити нормальні взаємини з населенням. Були на сторінках газети і публікації, що стосувалися тактики сучасної війни. У ч. 49 і ч. 50 (25 жовтня 1919 р.), газета друкує статтю “Большевицька небезпека в Україні” . Суть публікації: доля Європи залежить від долі України. Цю аксіому українські політики повторювали неодноразово, але європейські політики не зрозуміли її ні тоді, ні згодом.

 

3.5. Міжвоєнна доба (20–30-ті роки ХХ ст.)

Військова преса цього періоду починалася тоді, коли українці повинні були відповісти на кілька принципових питань: 1) чому вони програли визвольні змагання?; 2) яким шляхом йти до відновлення української державності?; 3) чи має шанс радянська Україна стати незалежною, українською, що більше у федерації з російськими більшовиками? Відповіді на ці питання мали стратегічне, навіть доленосне значення. Є.Коновалець із своїми соратниками заснував Українську військову організацію (середина 1920 року) – у цьому полягала відповідь на друге запитання. У листопаді 1921 року відбувся трагічний другий «Зимовий похід» – це теж була відповідь на друге питання. У 1921 р. вийшла друком праця Д.Донцова “Підстави нашої політики”, в якій автор проаналізував причини поразки української революції, вказав на небезпеку для Європи з боку більшовицької Росії, а відтак відповів на питання щодо історичної орієнтації України. Свої роздуми Д.Донцов продовжив у «націоналізмі» (1926), де виклав і обґрунтував засади українського націоналізму. Це була відповідь на всі три питання. Однозначно за боротьбу з більшовицькою Росією висловився С.Петлюра. (Зрозуміло, що ми назвали лише найбільш промовисті факти). Були й інші варіанти відповіді. В.Винниченко завершив свою працю «Відродження нації» (1920) думкою про те, «що з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади. З тих же режимів, які можуть бути на Вкраїні не нац.-українського характеру (а так воно було насправді. – С.К.), безперечно найбільш сприятливий для українського відродження є все ж таки режим радянської соціалістичної влади» [1]. Проте його спроба порозумітися з цією владою (тобто, владою російських більшовиків) була невдалою. На еміграції відновилися федералістські ілюзії в М.Грушевського, який сподівався, що за умов «правильної» федерації з більшовицькою Росією Україна зможе вільно розвиватися.

 

3.5.1. Таборова преса початку 20-х років ХХ ст.

 

То теж помітна сторінка в історії української військової преси. Українська військова еміграція (а тому і таборова преса інтернованих українських частин) починається з травня 1919 р. Тоді на територію Чехо-Словаччини прорвалися деякі частини УГА – це була бригада Черського. У вересні 1920 р. в Чехословаччині були інтерновані й частини УГА під командуванням генерала А. Кравса, які з боями прорвалися через Поділля і Карпати. Групу ген. Кравса було інтерновано в таборі біля м.Ліберець. Сюди прибували вояки УГА – втікачі з польського полону, а також ті українці, вояки австрійської армії, які перебували в італійському полоні (в м.Касіно). Виявляється, після розпаду Австро-Угорщини вони заснували в таборі Українську громаду, яка займалася культурно-освітньою діяльністю. Видавала громада і пресу: рукописна газета в одному примірнику «Нові вісті», гумористичний журнал “Лязароні”, рукописний і неперіодичний журнал “Полонений” – преса була призначена для плекання чистоти мови, літератури, мистецтва і науки. Серед перших таборових видань – журнал «За дротом» (ред. С.Ріпецький). Перше число появилося в жовтні 1919 року в таборі у Ліберцях. Гасло журналу – «Праця одна з недолі нас вирве».

У Ліберецькому таборі, як і в інших таборах (Німецьке Яблонне, Йозефів), було добре організовано культурно-просвітню роботу, якою керував, відповідно, культурно-просвітній гурток, заснований у вересні 1920 року. Він мав різні секції (театральну, музичну, історичну, мистецьку), працювали курси для неграмотних і малограмотних, французької і німецької мов, гімназійні й семінарій ні курси. При культурно-просвітньому гуртку працювала і редакція часопису “Український скиталець”.

Перше число журналу появилося 1 листопада 1920 р. у Відні. Це був орган військової еміграції земель ЗУНР. Видавець – Український військовий допомоговий комітет, відповідальний редактор – Л. Гугель (спочатку). «Український скиталець» відображав позицію уряду ЗУНР. Його зміст визначали кілька важливих світоглядних засад. Найперше, це захист ідеї української державності, захист права українців самим вирішувати свою долю на своїх землях. Друга – це ідея збройної боротьби. Третя – безкомпромісне ставлення до польської окупації Східної Галичини. На сторінках журналу виступали В.Пачовський, В. Старосольський, П. Карманський, О. Назарук, О. Грицай, А. Крушельницький. Журнал вміщував репродукції картин відомих художників, учасників визвольних змагань І. Іванця і Ю. Буцманюка. Перестав виходити “Український скиталець” наприкінці 1923 року.

В Німецькому Яблонному виходив «Український стрілець» (1920–1921).

Після ганебного рішення Ради амбасадорів у березні 1923 року уряд ЗУНР припинив свою діяльність, його представництва і місії за кордоном було ліквідовано, те саме стосувалося і таборів для інтернованих українських військових частин.

Українська військова преса у формі таборової виходила і в Польщі. Інтерновану Армію УНР розмістили у кількох таборах. Один із них знаходився у Вадовіце. У таборі працювали різноманітні секції (наукова, історична, художня), були тут театр, хор, бібліотека. Культурно-освітній відділі Запорізької дивізії видавав сатирично-гумористичні журнали “Комар”, “Жало”, які друкували на шапірографі. Найкраще враження справляє журнал “Аванс”. Дехто із дослідників називав його політичним, зважаючи на наявність гострих публікацій на політичні теми, але сатира і гумор на сторінках журналу теж були. “Аванс” був ілюстрованим виданням. Вийшло шість чисел.

Культурно-освітній відділ 1 Запорізької дивізії пробував видавати і літературний журнал «Запорожець», але значно вдалішою була спроба видавати “Запорожську думку”, що появилася друком у травні 1921 року. Видання цінне тим, що тут надруковано статтю про таборову пресу. На думку автора, ця преса – то сторінки нашої історії. “На підставі цієї преси колись пильний історик буде укладати історію для наших грядущих поколінь. Бо в таборовій пресі змальовано все життя нашого вояцтва – його думки, надії, настрої і політичні міркування щодо устрою нашої держави” [2].

Основні рубрики журналу – “Преса” (огляд українських і польських видань), “Таборове життя”, “Вісті зі світу”, “Українські справи”, “З життя інтернованих”, “Новини”. Часопис порушував питання боротьби проти більшовиків, аналізував досвід минулих боїв, наголошував на потребі опановувати новітню тактику і стратегію війни.

Ширше було організовано видавничу справу у таборі в Александрові Куявському, де були 4-а і 6-а стрілецькі дивізії (ген. М. Безручка і ген. Ю. Тютюнника). Найсоліднішим виданням була газета “Нове життя” (6-а стрілецька дивізія). Основні проблеми, що їх порушувала газета – життя еміграції, радянська Україна, проблеми таборового життя, військові питання – адже всі жили надією продовжити збройну боротьбу і повернутися в Україну. Були на сторінках журналу публікації про великих українців.

Виходив у таборі з вересня 1921 року “Релігійно-науковий вістник”. Як і будь-яке інше церковно-релігійне видання, журнал ставив собі за мету допомогти людям, які потрапили у скруту, які потребують духовної розради. Структура журналу складалася із трьох основних елементів: статті на актуальні теми (церковні, політичні), хроніка і таборове життя. Проф. В. Біднов, один із редакторів і авторів журналу, вмістив у журналі актуальну й нині статтю “Дбаймо про автокефалію своєї Церкви!”, у якій, зокрема, зазначає: “Московська ієрархія, не даючи згоди на церковну автокефалію на Україні, керується не церковно-релігійними мотивами, а виключно політичними та економічними” [3].

Виходила в таборі “Зірниця” (січень–червень 1921 р.), часопис кооперації, культури і освіти. Видавав його таборовий кооператив. І кооперацію, і соціалізм журнал тлумачив у контексті європейського досвіду і розуміння. Своїм патроном редакція вважала Р. Оуена.

Старшини 6-ої стрілецької дивізії видавали журнал “Український стрілець” (ч.1 вийшло ще в квітні 1920 року в Бердичеві, ч.2 – в Києві, а вже ч.3 – в таборі. Публікації журналу були присвячені осмисленню бойового досвіду, автори наголошували на перевазі європейського досвіду в організації армії над російським. Дуже відверто журнал писав про помилки у формуванні армії УНР. На думку авторів, у армії повинні бути не просто професійні вояки, а люди морально бездоганні, національно свідомі. Їх гасло: “Україна, честь, чесність!”. Сенс свого життя вони вбачали у продовженні боротьби за незалежність України. У 6-тій дивізії виходили сатирично-гумористичні видання – “Характерник” (1920, вийшло сім чисел), “Промінь” (1921, вийшло одинадцять чисел). “Промінь” був «живою газетою» – його публікації читали вголос у театральній залі в присутності 6000–1000 слухачів. У цій же дивізії був і рукописний ілюстрований журнал «Вісти» (з червня 1920 р. появилося 18 чисел).

Видавничі успіхи 4-ої дивізії були скромнішими. У грудні 1920 року вийшло перше число гумористично-сатиричного журналу “Комар” , яке було сконфісковане. Неперіодично виходив сатирично-гумористичний журнал “Окріп” (1921, вийшло двадцять чисел).

Виходили періодичні видання і в інших таборах, менших за кількістю інтернованих вояків. Так, у Пікуличах виходив журнал “Волохівщина”, але він не зберігся. У Пйотркові виходив літературний журнал “Тернистий шлях” (1921). Тут же (згодом у Стрілкові) почав виходити і літературний журнал Штабу Армії УНР “На хвилях життя” (1921). У Ченстохові виходив часопис “Думка” – орган Війська Запорізького. Як зазначають М.Литвицький і Л. Бачинський тут виходили і “Колючки” (1921), сатирично-гумористичний журнал, видання якого згодом відновили. Є згадка і про “Військову думку” (1920–1921). У двох числах, що збереглися, є цікаві публікації. Так, це стаття П. Крижанівського “Агітація і пропаганда серед війська”. Автор вважає, що часи, коли наше військо було сліпим знаряддям, гарматним м’ясом, минулися. Потрібно мати військо, свідоме тієї мети, до якої прагне народ, виховане у дусі національних ідеалів. Аналізуючи досвід недавніх боїв, П. Крижанівський обгрунтовує велике значення пропаганди.

У Щипйорні теж виходили періодичні видання (продовжував виходити “Релігійно-науковий Вістник“, появилося таке видання як “На руїнах”).

У Ланцуті виходив гумористично-сатиричний журнал “Будяк” (1920–1921), орган партії “Бий куди влучиш”, згодом виходив у Стрілкові. Тут же виходив і військово-науковий журнал “Військовий вісник” (1921–1923), неперіодичне видання слухачів військового факультету Українського народного університету. У зверненні “Від редакції”, згодом і в інших публікаціях було обгрунтовано думку про важливість військової справи, про те, що ми повинні стати мілітарною державою, тільки так ми можемо вижити як нація; стати мілітарною державою – це невідкладне завдання розвитку української державності.

Тут же, у Ланцуті, виходив і літературно-військовий журнал “Наша зоря” (1921), журнал Запорізької дивізії “Запорожець”, продовжував виходити “Аванс”.

У Стрілкові, туди перевели українських вояків із Вадовіце, Ланцута, Пикулич, Пйотркова, продовжували виходити “Військовий вісник”, “Наша зоря”, “Запорожська думка”. Інші видання – “Блоха”, “Наша зоря” (видавала додатки “Студентський вісник” і “Таборовий метелик”), “На хвилях життя”.

У 1922 р. таборове життя зосередилося в Каліші і Щипйорні. Особливо інтенсивним воно було в Каліші. Тут функціонувало драматичне товариство імені М.Садовського, школа грамоти, книгозбірня. Тут В.Авраменко організував школу національного танцю, що згодом переросла у Товариство українського танку. Активною була видавнича діяльність. Тут виходили “Веселка”, “Залізний стрілець” (мабуть, найкращі в історії таборових видань), “Око”, “Січ”, “За дротом” (сатирично-гумористичні), “Джерело”, “За Україну”, “Вісник інженерного куреня”.

Навколо “Веселки” (1922–1923) згуртувалося спочатку близько п’ятдесяти молодих літераторів. Відділи журналу: поезія, проза, мистецька трибуна, бібліографія, хроніка, “поштова скринька”. Найважливіше в літературно-естетичній програмі видання: популяризація й удосконалення національних особливостей у сучасному українському мистецтві, перенесення на його грунт кращих здобутків європейського і світового мистецтва. На сторінках журналу починав свій творчий шлях Є. Маланюк, а також О.Турянський, Ю. Дараган, А. Листопад, В. Лімниченко, К. Поліщук, М.Осика, Б. Гомзин, А. Монтрезор, М. Селегій, Г. Орлівна, А. Павлюк. Тут друкував військові огляди П.Шандрук.

“Залізний Стрілець” – це газета 3-ої Залізної дивізії. На першій сторінці була розверстана “шапка”: “Маєм шаблю в руці – ще не вмерла козацька мати”. Газета виходила тричі на тиждень. Рубрики – “Життя табору”, “Останні вісті”, “На Вкраїні”, “Новини”, “Телеграми”, “Мистецтво і спорт”, “Малий фейлетон”, “Бібліографія”, “Лист до редакції”. Редакція стежила за розвитком міжнародних подій, особливо цікавилася життям в Україні (іноді видавала бажане за дійсне). Автори були впевнені, що вдасться втілити в життя прагнення збудувати незалежну Україну. Всі чекали дня, коли армія рушить на схід. Розповіла газета про другий Зимовий похід, що завершився розстрілом 359 українських вояків біля Базару. Для публікацій газети притаманний культ С.Петлюри.

Змістовними були і “Літературно-військовий вістник” (1921), видання культурно-освітнього відділу 2-ої Волинської дивізії, літературний тижневик “За Україну”, видання “Просвіта” 3-го кінного полку 3-ої Залізної дивізії, хоча їх професійний рівень нижчий, ніж “Веселки” чи “Залізного стрільця”. Інші, менш помітні видання – журнал “Око” (1920, літературно-гумористичний), “Сич” (1921, сатирично-гумористичний журнал), двотижневик “Нове Слово”, (1921, “орган молодої генерації”), “Козацька думка” (1921).

Таборова преса початку 20-х років – цікава сторінка історії української преси. Факт існування цих видань свідчать про невичерпні духовні сили нашого народу, тих його синів-борців, що опинилися «за дротом».

Поява цього несподіваного феномену (таборової преси і журналістики), цього вибухового потягу до друкованого слова пояснюється не лише тим, що наші вояки опинилися відірваними від рідної землі, без достатньої інформації від свого уряду, не могли брати повноцінної участі у житті, принаймні, еміграції. Річ ще й у тім, що журналістика (участь у діяльності інших різноманітних товариств і організацій) стала для багатьох ефективною формою реалізації своєї творчої енергії, своїх здібностей. Журналістика (і преса як засіб) допомогли зберігати і підтримувати високий бойовий дух армії, головного чинника відновлення української державності. Саме це – ідея державності була осердям таборового життя і таборової преси.

 

 

3.5.2. Структура військової преси 20–30-х рр.

 

Після поразки визвольних змагань на еміграції виникають різноманітні комбатантські організації, які з більшим чи меншим успіхом видають свої друковані органи. У другій половині 30-х рр. з ініціативи генерала М.Омеляновича-Павленка виникла ідея створити Федерацію комбатантів України. Створили відповідну комісію. “Запорожець” (орган Товариства запорожців) навіть надрукував статут цієї федерації. Проте на пропозицію Товариства запорожців і Товариства б.вояків УНР у Бельгії було створено Союз організацій бувших Українських комбатантів. Головою СОБУК’у обрали генерала М.Омеляновича-Павленка.

Проте історію українського військового руху потрібно починати з Української військової організації (мова про неї вже йшла). Вона не була суто комбатантською, бо діяла нелегально, покладалася на збройні методи боротьби, а районом діяльності були українські землі.

Свій друкований орган УВО почала видавати аж 1927 року (перша спроба, йдеться про журнал «Наш шлях» (1921), була невдалою.

Журнал „Сурма“ як друкований орган Української Військової Організації появився у січні 1927р. Гасло журналу – „Ідея без діл мертва!“; „З хати до хати! З рук до рук!“ Редагував журнал В.Мартинець, інші співробітники – Є. Коновалець (статті на ідеологічно-політичну тематику), Р. Ярий (військова тематика), О. Сеник (визвольні рухи). Друкували „Сурму“ спочатку в Німечині, згодом у Чехословаччині, а потім у Литві.

На сторінках були надруковані такі важливі публікації як „Армія і революція“, „Дещо про діяльність і пляни У.В.О.“, „У.В.О. а орієнтація на Польщу й Москву“, „Угодовщина а У.В.О.“ , „Хто нам ворог?“ та інші. Це статті ідеологічно-політичного плану, в яких з’ясовано принципові питання, а тому можна припустити, що писав їх Є.Коновалець. Кілька публікацій журналу стосувалися проблеми терору. В.Старосольський написав дві статті – „Пропаганда“ і „Пропаганда словом“ .Особливе зацікавлення навіть сьогодні викликають статті про тактику вуличних боїв. „Сурма“ різко виступила проти «пацифікації». Журнал готував читачів до майбутньої збройної боротьби за українську державність. За її зберігання в себе польська влада кидала за ґрати. Журнал перестав виходити в 1934 р.

У Німеччині від 1921 р. існував Союз українських старшин, який заснували старшини УГА і Армії УНР. Головою Союзу був Є. Коновалець. Майже водночас у США виникла Стрілецька громада, що мала на меті об’єднати українських вояків, які перебували в Америці,і пропагувати українську справу серед американських українців, плекати традиції української армії та її визвольних змагань. У результаті 1 листопада 1927 року в Берліні вийшло перше число «Військового вісника» – органу Союзу українських старшин і Стрілецької громади. Основні проблеми і теми журналу – спогади про визвольні змагання, аналіз важливих битв, організація українських армій, характеристика їх провідників, короткі нариси про сучасні армії, про їх тактику, озброєння, розповіді про російську, польську, чеську, румунську армію (бо вони окупують українські землі), огляд української та зарубіжної військової літератури. Публікацій історичного характеру в журналі обмаль. У 1929 р. вийшло останнє (п’яте) число журналу.

У лютому 1923 р. у Мюнхені почав виходити журнал “Український козак”, друкований орган Українського національного козацького товариства (УНКТ), який намагався поєднати націонал-соціалістичну і гетьманську ідеології. Програмні пункти УНКТ – військова диктатура, створення Союзу чорноморських держав, принцип власності, всі ветерани визвольних змагань повинні отримати землю, військо підпорядковується диктаторові, православна віра має стати державною, забезпечення свободи совісті, охорона прав людини, власності і максимуму персональної свободи без шкоди для Держави. Ця програма зумовлювала і зміст журналу. Очолював УНКГ І.Полтавець-Остряниця. Треба сказати, що УНКТ не було єдиною українською комбатантською організацією, що симпатизувала націонал-соціалістичному чи фашистському рухам. Так, наприкінці 30-х рр. існував Український фашистський здвиг, що видавав місячник “За Україну” (почав виходити на початку 1939 року). Поява Українського фашистського здвигу була сліпим копіюванням чужого досвіду, чужої політичної думки і намаганням защепити її на українському грунті. (Рух цей впливу у середовищі української еміграції не мав).

Товариство б. вояків УНР у Франції видавало “Військову справу” – “український неперіодичний військовий журнал“. Ч.1 появилося наприкінці 1927 року за редакцією генерала О.Удовиченка у Парижі. Редакція так з’ясувала програму видання: ознайомлення читачів із сучасним станом військової справи (досвід) світової війни і визвольних змагань потрібно було переосмислити), зберегти традиції Армії УНР. У журналі були відділи: тактика різних родів військ; історія української армії; різні теми; хроніка військового життя; огляд преси; життя Товариства.

Помітне місце у структурі військової преси належить “Літопису Червоної Калини” (жовтень 1929 – вересень 1939), що виходив за редакцією Л.Лепкого. Журнал призначався для широкого загалу і відіграв важливу роль у військово-патріотичному вихованні української громадськості. Журнал не був військово-теоретичним виданням, але проблеми військової думки висвітлював. Серед кращих публікацій журналу – уривки із відомої праці В.Кучабського “Польсько-українська боротьба за Сх. Галичину в рр.1918–1923. Її перебіг, її вплив на сучасне загальне положення у Східній Європі”. Низка публікацій стосується історії окремих частин УГА і Армії УНР. Багато писав ”Літопис Червоної Калини“ про Легіон Українських січових стральців. Найважливіші теми журналу – Листопадовий зрив 1918 року і українсько-польська війна. На ці теми писали В.Кучабський, В.Курманович, Є.Яворівський, О.Греков. Не оминув увагою ”Літопис Червоної Калини“ і трагічну сторінку історії УГА – угоду з армією Денікіна, про що ще й сьогодні сперечаються історики. Особливе місце у “Літописі Червоної Калини” займали мемуари учасників знаменних подій. І. Кревецький свого часу писав: “Історія без особистих спогадів – це немов книга без ілюстрацій” [4]. Це спогади І.Андруха, Ю.Отмарштайна, Д.Палієва, О.Думина. Писав журнал про С. Петлюру, М.Тарнавського, М.Юнакова, В.Курмановича, Д.Вітовського.

У Франції діяло і Товариство запорожців, що видавало журнал “Запорожець” (1937–1938). Редагував його сотник В. Болобан. Головними підвалинами Товариство вважало позапартійність і військовість, своєю метою вважало об’єднання всіх вояків для національної і військової користі. Це, власне, і зумовлювало зміст журналу. Проте до Товариства запорожців і його друкованого органу українські політичні партії (соціал-демократи, соціалісти-революціонери) ставилися неприхильно, навіть вороже. Так само ставився і уряд УНР. Прихильно ставилися лише гетьманці. Зрештою, і журнал засвідчував повагу до Гетьмана П. Скоропадського. Журнал не ідеалізував минуле, вважав, що треба відкинути всі фетиші і прямувати в майбутнє. Він закликав: «Час об’єднатися, щиро і патріотично”. Журнал виходив упродовж 1937–1939 років.

У Парижі виходив і військово-науковий журнал “За збройну Україну” (1938) за редакцією генерала М.Капустянського, але це, радше, неперіодичний збірник. Редактор підкреслював у статті “Модерна війна й наші завдання”, що редакція журналу вважає своїм обов’язком ознайомити читачів в загальних рисах зі станом сучасного військового мистецтва та з природою і формами модерної війни [5]. Цій меті і підпорядковані публікації журналу.

Провідне місце у військовій пресі міжвоєнної доби належить журналові “Табор” (1923–1939), що виходив у Парижі як “орган молодої Української Армії”. Вийшло тридцять сім випусків “Табору” як воєнно-наукового журналу. Починав він свій шлях у Каліському таборі для інтернованих Армії УПА і друкували його в друкарні 3-ої Залізної Стрілецької дивізії. Головним редактором “Табору” був генерал В. Кущ, технічним – генерал П.Шандрук. У ч.1 журнал видрукував програмну статтю С.Петлюри “Табор” (чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі». У програмній статті читаємо: “Одним духом перейнята, правдиво вивчена, добре озброєна та як слід забезпечена армія являється найміцнішою обороною кожної держави, уявляє з себе найліпший аргумент в руках її уряду й незмінно буде таким, аж поки народи не перекують мечі на рала...

Але не можна підготовити армію до нової збройної боротьби, якщо не буде взято під увагу досвід кожної минулої війни, з ціллю перевірки попередньої підготовки. Тому дослідити цей минулий досвід чи взяти з нього науку на майбутнє – ото чергові завдання, які стоять перед воєнною думкою кожного народу.

Науки не знають національности, бо по істоті своїй вони є власністю всієї людности і такою є й воєнна наука, з’ясувати принципи якої прагнули великі вожді всіх часів і народів. В той же час кожен нарід має ті національні риси, які не можуть не відбиватися на збройному знарядді його армії. А тому цілком логічно з першого завдання воєнної думки виникає й друге: вияснити вплив та значіння національних рис для воєнної доктрини народу та устрою його армії...

Отже Редакція воєнно-наукового журналу “Табор”, починаючи свою відповідальну роботу, буде прагнути до того, щоб внести свою посильну лепту на виконання тієї великої праці, яка провадиться в інших країнах... з метою з’ясування воєнних явищ. Разом з цим цілком природньо має бути виявлена й національна сторона воєнної думки, вироблення воєнного світогляду нашої армії.

Виходячи з цієї засади, Редакція відкриває сторінки журналу для всіх тих, хто працює над удосконаленням наукового стану, як галузі чисто воєнної справи, так і всіх інших дотичних до неї” .

Ч.1 “Табору” має такі розділи: “Воєнна наука”, “Воєнна хроніка”, бібліографія. Потім структура стала ширшою: в першому розділі були публікації методично-вишкільного характеру (свого роду посібники з військової тактики), другий розділ – публікації про флот (це особливо стосується 30-х рр.), третій – військово-історичні публікації; хроніка – останній розділ, тут була хроніка воєнна і воєнно-морська, хроніка моторизованих військ, повідомлення про діяльність Музею визвольної боротьби у Празі, бібліографія тощо. Публікацій мемуарного характеру в журналі було мало.

“Табор” зробив, як і інші військові видання міжвоєнної доби, дуже багато для усвідомлення головної ідеї – ідеї державності і усвідомлення необхідності збройної боротьби за неї. Журнал не лише відображав настрої тієї частини еміграції, яка не лише розуміла, що за свободу і незалежність треба боротися, але й виховувала ці настрої, допомагала зберегти нашим військовим професіоналізм, збагатити їх новим досвідом. Це була як морально-психологічна, так і професійна підготовка до майбутньої війни за Україну.

 

1. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції [липень 1917 р. – грудень 1919]) / В. Винниченко. – Київ; Відень, 1920. – Частина Ш. – С.499-500.

2. Запорожська думка.– 1921.– Ч.11.

3. Релігійно-науковий вістник.– 1921.– Ч.1.– С.8.

4. Кревецький І. Українська мемуаристика. Її сучасний стан і значення / І. Кревецький. – Кам’янець–Подільський, 1919. – С.3.

5. За збройну Україну. – 1938. – С.1.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.