Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 2 страница



4. Із закінченням Великої Вітчизняної війни, здавалося, мали б скластися сприятливі умови для подальшого розмаїтого, багатобарвно­го та інтенсивного художнього процесу. Сприяти цьому могли б і на­бутий у воєнне лихоліття досвід, і об'єднання українських земель у єдиній, хай хоч формальній, державі; проте відомі партійні акції з ідеологічних питань деформували духовне життя суспільства. Незва­жаючи на те, що українська культура повоєнного періоду мала чимало досягнень, її ідейно-змістове, сюжетне, стильове та емоційне річище виявилось досить звуженим і збідненим. На багатьох творах лежав відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту. Партійно-державні "концепції" зводили до остаточного одер-жавл^ння культури, піддавали її суворому контролю та некомпетент­ному керівництву. Після відомих постанов 1946—1948 рр. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників твор­чої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму.

5. В часи так званого "розвинутого соціалізму" під наростаючим імперським тиском, фальшивими гаслами "нової історичної спіль­ноти" та "єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури", посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національні мови. Все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції спо­глядального, примиренського характеру. Краща її частина розпочи­нає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й сво­боди (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвит­ку національної культури. Це відомі нам рухи "шістдесятників", "сімдесятників" та "вісімдесятників". Саме в цей період активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча дум­ка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал укра­їнської нації.

6. Тоталітарний режим, на якому досить стійко трималася одна з найміцніших імперій світу, на кінець XX ст. несподівано для бага­тьох зазнав краху, вичерпавши всі свої потенційні можливості, виявив­шись неспроможним дати повні відповіді на жагучі питання сучас­ної світової історії. Кінець XX ст. владно покликав до життя нові імперативи. Ера постіндустріального, надзвичайного інтенсивного розвитку, в який надто стрімко втягується все людство, не сприймає надцентралізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя, виводить його сучасну схему за межі істо­ричного поступу людства. Новими імперативами сучасності стали молоді суверенні держави, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі й Україна.

Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких укра­їнська культура була поставлена (та ще й до цього часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відроджен­ня. Трагізм її феномену полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація. Тепер — постійне нищення духовної еліти упродовж усього періоду, від репре­сій 20—30-х років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, що здійснювались у значно м'якших формах, аж до кінця 80-х років. Щоразу втрати національної духовної еліти (особливо за три роки третьої втрати) хоч і не призводили до цілковитого руйнування тра­диційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис вторин­ності та провінційності.

Сьомий період розвитку української культуритільки-но роз­почався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Істо­ричний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобу­ває можливість творитися й розвиватися як єдина національна куль­тура материка й зарубіжжя. За цих умов з'явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свобо­ди митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв'язки з мистецтвом інших народів тощо. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв'язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку україн­ської культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури — змістовної, гуманної, емоційної. Попри всі складнощі як об'єктивного, так і суб'єктивного плану, поступово заповнюються "білі" та "чорні" плями в історії української культури, виходять на всенародний виднокіл раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

Завершуючи розгляд періодів розвитку української культури, слід зазначити, що в часи становлення Української незалежної держави ми намагаємося підходити й аналізувати їх як громадяни незалеж­ної суверенної країни, дотримуючись нового державницького погля­ду на вітчизняну історію. Цей погляд значно відмінний від концепцій як радянської, так і української народницької періодизації. Основою нашого підходу до цього важливого й архіскладного питання су­часності є об'єктивно-логічний, історико-філософський аналіз подій і явищ, що мали місце упродовж усієї історії української культури від її витоків і до сьогодення. З урахуванням такого підходу до періодизації курсу й побудована його програма. Досвід, який ми вже маємо в питаннях викладання та вивчення української культури, виправдовує такий підхід, визначає його плідність і доцільність.

Розглянувши періоди розвитку української культури, які повною мірою відтворюють її надзвичайно складний, часто трагічний шлях до вершин світового духовного генія, варто сказати бодай кілька слів про те, що сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та по­коліннями. У цьому русі відбираються і засвоюються найвагоміші культурні цінності, одні з них набувають нового значення, інші тим­часово або й назавжди зникають. Іноді цей рух супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, які посутньо впли­вають на характер, темпи і зміст процесів, що мають місце в духовно­му розвитку нації.

Першим духовним зламом в історії українського етносу, що на­був масштабів загальнонаціональної трагедії, стала на переломі X— XI ст. примусова християнізація, відмова (знову ж таки примусова) від поганського минулого, яке суперечило вимогам нової для русичів релігії. Ця "відмова" відбувалась дуже болісно для суспільного жит­тя тогочасного населення Київської Русі, від її наслідків народ одужував не зовсім швидко Ця ж "відмова" різко змінила й природний плин процесів розвитку культури.

Другий духовний злам культурного поступу України стався внаслі­док поневолення її Російською імперією, яка упродовж трьох століть примусово відривала український народ від традицій своєї культури.

І, нарешті, третій духовний злам українського народу — соціалі­стична культурна "революція". У ході її розгортання було знищено багато відомих діячів української культури, сплюндровано безліч культурних пам'яток (зруйновано чи й зовсім знищено їх — церк­ви, пам'ятники; або ж спродано "з молотка" і вивезено за кордон — картини, церковне начиння), зазнала нечуваного у світі утиску релігія, занедбано основне культурне надбання — пам'ятки культури, історії та природи, підірвано традиції природокористування та господарю­вання, мову, національні духовно-моральні цінності. За роки цієї "революції" відбулася не менш "культурна" експансія російської мови, що призвело до втрати трьома поколіннями українців своєї рідної національної мови. Сама українська культура в нашому суспільстві опинилась далеко позаду, порівняно зі своїми західними сусідами. Відбулось нищення культури, яка була віднесена до старої надбудо­ви, "приреченого світу". Наступ на українську культуру вівся широ­ким фронтом. З цією метою штучно ускладнювались зв'язки укра­їнського народу з європейськими націями.

І все ж українська культура, сутністю якої весь час була боротьба за своє існування, жила і розвивалась, мужніла і збагачувалась, за­своювала набутки культур інших народів, повною мірою виражаючи власний духовний світ. У чому ж сьогодні виражається сутність цього єдиного і неповторного духовного світу? Для цього варто окреслити хоча б у загальних рисах питання: що ж становить сьогодні собою українська культура.

Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долай на своєму історичному шляху український народ і про які ми вже щой­но говорили, він витворив свою високорозвинуту (за сучасними світо­вими мірками) національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозви­нутішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні дістали наука, народна освіта, література і мистецтво. Українська література, наприклад, має високорозвинуті поезію, прозу і драматургію, твори для дітей та юнацтва, такі жанрово-тематичні різновиди, як наукова фантастика, пригодницька і документальна література, істо­ричний роман, кіноповість, нарис тощо. Органічними складовими української культури нині стали: сценічне мистецтво — драма, опе­ра, оперета і балет; музичне мистецтво — оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво — живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна худож­ня та поетична творчість тощо.

Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших скла­дових української культури — мову нашого народу. Переборюючи надзвичайно тяжкі умови свого розвитку та існування як у дожовт­невий (1917 р.) період, так і аж понині, українська мова досягла досить високого рівня свого розвитку, поступово й неухильно входила в усі галузі суспільного життя свого носія. Процеси поширення суспільних функцій нашої рідної мови особливо активізувалися з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), Закону про мови в Україні (1989 р.), а також з проголошенням державної не­залежності України (1991 р.).

Будучи однією з найрозвинутіших мов світу (Словник україн­ської мови в 11-ти томах видання 1970—1980 рр. подає понад 140 ти­сяч слів та словникових статей, а в картотеці Інституту мовознавства АН України зібрано понад 5 млн. карток, до яких занесені українські слова з діалектними варіантами), українська мова є законодавчо оформ­леною і проголошеною парламентом України державною мовою, а отжеД виконує сьогодні надзвичайно широке коло державних су­спільних функцій. Вона є одним з елементів багатогранної діяльності нашого народу в державному, економічному та духовному житті, засо­бом створення численних духовних цінностей, особливо тих, що виявля­ються переважно у мовній формі — літературі, науці, філософії. Укра­їнська мова виконує роль надзвичайно важливого засобу збереження виражених у слові національно-культурних вартостей, обміну продук­тами духовного виробництва нашого народу з іншими народами світу. Серед сучасних суспільних функцій української мови варто ви­окремити надзвичайно важливу для нас і таку, як засіб вузівського викладання і навчання. При цьому зазначимо, що й підготовка всієї науково-методичної літератури, вся навчально-допоміжна робота здій­снюються у нас в університеті державною мовою. Мова в даному разі виступає не просто як основний засіб комунікації, а й як могутній арсенал, невичерпна скарбниця національної духовності. У ній — відгомін звитяжної слави наших предків, героїки борінь за свободу і незалежність, патріотичних поривань, сподівань на краще майбутнє, заповітів нащадкам. Українська мова в навчальному процесі — найблагодатніший грунт для формування внутрішньо сильної й багато­гранної особистості.

Говорячи про сучасний рівень розвитку української культури, про міжнародне визнання досягнень українського народу в найрізно­манітніших галузях духовного і матеріального виробництва, ми з гірким болем можемо поставити цілком не риторичне питання: якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї бити­ми шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?! (І. Огієнко).

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть основні періоди в розвитку української культури.

2. З якої доби людської цивілізації розпочинається становлення і розвиток української культури?

3. Які особливості трипільської культури?

4. Яку роль для подальшого розвитку української культури віді­грало об'єднання східнослов'янських племен у єдину державу?

5. Яке значення християнства в історичній долі української культури?

6. Які ви знаєте особливості української культури в добу націо­нально-культурного Відродження України?

7. Що ви знаєте про сучасний період розвитку української куль­тури?

Література

1. Феномен української культури. — К., 1997.

2. Культура України: 36. статей. — X., 1993.

3. Культура против варварства. — М., 1992.

4. Лобас ВХ., Легенький ЮТ. Українська і зарубіжна культура. — К., 1997.

5. Немировская Л.З. Культурология. История и теория культу­ри. — М., 1992.

6. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

353

II. СТАРОДАВНЯ КУЛЬТУРА СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

1. Джерела вивчення культури стародавніх слов'ян.

2. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян.

3. Ранні релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен.

1. Джерела вивчення культури стародавніх слов'ян

Дати характеристику культури східнослов'янських племен над­звичайно важко. Відомостей про культуру стародавніх слов'ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах є вірогідними, а які є пізніми вставками різних переписувачів. Деякі автори робили довільні вставки, не турбуючись про достовірність висвітлення історичних фактів. Необхідно зважати й на те, що ду­ховна культура стародавніх слов'ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.

Стародавні історики та філософи, особливо християнської орієн­тації, ставились до так званої поганської культури зневажливо і тен­денційно. Християнство, наприклад, знищило дохристиянську релі­гійну культуру. Ситуація ускладнилась і тим, що християнські пись­менники розглядали дохристиянську культуру як поганську, і про неї "неетично" було писати. Джерела про культуру стародавніх сло­в'ян нерідко ігнорувались.

Походження слов'ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов'яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням вклю­чився в сферу тих історичних подій. Ці події, як відомо, більш-менш

повно висвітлені в літературних джерелах. Однак в історіографії, як відомо, існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов'ян та походження їх культури. Власне, можна умовно виділити чотири

концепції.

Перша і найдавніша концепція пов'язана з ім'ям літописця Не-стора. У "Повісті врем'яних літ" він писав, що "по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці". Ця кон­цепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-

дунайська теорія.

Друга концепція пов'язана з іменами польських вчених Ю. Ко-стишевського та М. Рудницького, які пов'язують походження слов'ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існува­ли на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської

теорії.

Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов'ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належ­ність ряду культур цього регіону до слов'янського типу. Але ця подібність не виходить за межі першого тисячоліття н. є.

Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. є. з індо­європейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов'янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра. Ця пра­слов'янська спільнота, на думку багатьох вчених, представлена тщи-нецько-комарівською культурою. Б.О. Рибаков пов'язує подальшу ди­ференціацію праслов'ян у першому тисячолітті до н. є. з лужицькою і поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськи­ми землеробськими культурами лісостепового регіону України.

Матеріали археологічних розкопок засвідчують, що стародавні слов'яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місця свого про­живання. Тому стосовно того чи іншого періоду розселення слов'ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають істо­ричній правді. Проте стародавні слов'яни, як підкреслюють етногра­фи, до раннього середньовіччя ніколи не займали одночасно усієї території між Дніпром і Одрою.

Важко окреслити й межі регіону, на якому проживали стародавні слов'яни на тому чи іншому етапі свого розвитку. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не

12 м. Закович

зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, прак­тично не можливо.

За такого становища є лише один шлях вивчення старослов'ян­ської культури: реконструкція культури слов'янських племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, мови, археологічних даних, старо­давньої історичної літератури тощо. Наприклад, в літописах розпо­відається про укладання київськими князями договорів з греками в 907 і 971 роках.

Крім опису історичних подій, у них є згадка релігійного характе­ру, що проливає світло на деякі аспекти культури стародавніх сло­в'ян. Коли князь Олег, а потім Святослав підписували договори, то вони клялися своєю зброєю, іменем бога Перуна і богом "Волосом, богом скотьїм". Царі візантійські на вірність договору цілували хрест. В обох клятвах київських князів присутнє ім'я бога Волоса (Велеса) із додатком "бог скотій".

Відомий дослідник української культури Дмитро Антонович вва­жає, що цей додаток "бог скотій" треба розуміти як вказівку на те, що скотина в ті самі часи була "монетною одиницею". Грошей не вистачало, і замість них розплачувались худобою. У стародавніх сло­в'ян бог Волос був богом торгівлі, покровителем купців і в тих ви­падках, коли договори мали комерційний характер, вони мали бути скріплені, крім військового елементу, ще й комерційним елементом, тобто посиланням на авторитет бога торгівлі. Отже, стародавні літо­писи проливають світло не лише на релігійну, але й на політичну культуру стародавніх слов'ян.

Різні літературні джерела відтворюють давні історичні події з запізненням у часі. Щодо історії української культури, то вона ви­світлювалась не завжди достовірно, в ряді випадків тенденційно і фальсифіковано. Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівни­ки. Достовірнішими, на думку дослідників історії культури, є архео­логічні, лінгвістичні, етнографічні джерела, аналіз яких дає підставу вважати, що формування східнослов'янських племен та їх культури почалося ще в кам'яному віці, тобто в другому тисячолітті до н. є.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов'ян досить виразно і прив'язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (при-

близно середина І тис. н. є.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Феофалій Сімо-катта, Маврикій Стратег) пишуть про слов'ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов'ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політич­ному й культурному житті Південно-Східної Європи.

Йордан у VI ст. написав працю "Готика", яку присвятив герман­ським племенам-готам. У ній він розповідає про слов'янські племе­на антів, венедів і склавінів, з якими спілкувалися готи. Про венедів у своїх працях згадують Пліній Старший (23—79 рр.), Тацит (55— 120 рр.), Птоломей (100—178 рр.) і визначають їх територію на схід від Вісли. Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав склавінів і антів єди­ним народом. Зазначимо, що у візантійських авторів не було достат­ньо відомостей про землі східних слов'ян, тому вони, характеризую­чи їх спосіб життя, вживали надто загальну термінологію щодо оцінки культури.

Про географію розселення слов'ян-венедів і поширення їхньої культури свідчить таке раннє джерело, як Певтінгерова карта (кінець III — початок IV ст.). На цій карті ареал культури венедів-сарматів визначений у Дакії й Межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю. У вісім­десяті роки двадцятого століття українські і молдавські археологи виявили в цьому регіоні археологічні пам'ятки III—V століття, що за стилем житлового будівництва, формою поховального обряду та характером кераміки дуже близькі до слов'янських пам'яток Верх­нього і Середнього Подніпров'я. Це було історичним підтверджен­ням археологічного припущення про заселення слов'янами-венеда-ми в НІ—IV ст. ландшафту між Нижнім Дністром і Дунаєм.

У дослідженні культури слов'янських народів важливе місце на­лежить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов'язане з історією народу. Мовознавство зробило значний вклад у вивчення загальнослов'янської мови як лінгвістичної одиниці в мовній культурі народів. Доведено, що загальнослов'янська мова має давню історію, успішно з'ясовано питання про її своєрідність і відно­шення до інших індоєвропейських мов. На цій основі слов'янство виділено і охарактеризовано як окрему етнічну спільність в сім'ї народів земної цивілізації.

Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних сло­в'янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов'ян. В.М. Топоров і О.М. Тру-12*

бачов, застосувавши цей метод, виявили, що слов'янські назви най­більш виразно локалізовані на півдні від Прип'яті до Десни. Узагаль­нюючи дані картографування слов'янських архаїзмів, І. Удольп зро­бив висновок, що стародавні слов'янські гідроніми компактно розсіяні у верхів'ї Пруту та Середньому й Верхньому Подністров'ї і дося­гають аж верхів'я Вісли.

Отже, територія формування слов'янської етнокультурної спіль­ноти була досить обширною. На шляху розв'язання проблем по­ходження і розвитку слов'янської культури ще зустрічаються чима­лі труднощі, оскільки порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Так, поняття "історія мови" та "історія культури" народу не тотожні. Останнє поняття значно ширше і багатше, оскільки воно включає в себе ряд інших явищ, що недоступні лінгвістиці як об'єкт дослідження. Крім того, мовні явища, як правило, практично не­можливо датувати історично, а це значно звужує їх історико-пізна-вальні можливості.

Останніми роками вивчення культури стародавніх слов'ян здій­снюється шляхом ретроспекції від відомого до невідомого. Такий підхід, виявився досить плідним, особливо після відкриття поселень дзєдзіцької, колочинської, пеньківської і празької культур V—VII ст., що дозволило заповнити хронологічну прогалину між культурою першої і другої половини першого тисячоліття. Поселення старо­давніх слов'ян густо покривали величезну територію. їх географія охоплювала землі від верхів'я Дніпра і Прип'яті на півночі до Бал-канського півострова на півдні; потім від верхів'я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам'ят­ки колочинської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров'ї на Київщині.

Далі відбувається розсіювання пам'яток культури: колочинська культура поширюється на північний схід по притоках Дніпра (Десні, Сейму, Сожу, Березині) — на південь по лівих і правих притоках Дніпра та по Південному Бугу до Дністра; празька культура роз­повсюджується по Прип'яті на південний захід, по Верхньому Дністру і Пруту до Дунаю, а звідти аж до верхів'я Ельби; пам'ятки дзєдзі­цької культури заполонили територію Центральної і Північної Поль­щі. Отже, культура стародавніх слов'янських етносів позначент ба­гатьма спільними рисами, що свідчать про єдність етнокультурних процесів.

Вивчення культури слов'ян V—VII ст., особливо характеру жит­лового будівництва, поховальних обрядів, керамічних виробів, засвід-

чує, що вона тісно пов'язана з більш ранніми слов'янськими культу­рами. Виявляється, що колочинська і пеньківська культури мають типологічну спорідненість з київською культурою III — початку V ст. Крім того в колочинській культурі чітко виражений балтський, а в пеньківській — тюркський компоненти.

Основу празької культури складають черняхівська культура, зокре­ма її пам'ятки типу Бовшев-Теренці III — поч. V ст., і деякі елементи київської культури. Черняхівська культура генетично пов'язана з волинсько-подільською і пізньозарубинецькою культурами І—II ст., а останні мають коріння в зарубинецькій культурі кінця III ст. до н. є. Таким чином, культури слов'янських етносів генетично взаємозв'яза­ні і розвивались на основі спадкоємності, їх носії належали до спорід­нених груп населення, яке мешкало на величезній території (в межи­річчі Дніпра і Вісли) і започаткувало формування східнослов'янської етнічної спільноти та її культури.

Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли роз­крити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. є. — І тися­чоліття н. є. Цей період характерний безперервним заселенням сло­в'янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов'янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).

Наприклад, помітний вплив на слов'янську культуру здійснили готи, які були носіями вельбарської культури. їх прихід на слов'янські землі в кінці II — на початку III ст. н. є. привів до зміни політичної ситуації в Південно-Східній Європі та істотного впливу на черня-хівську культуру. Вони очолили племінні союзи, куди входили сло­в'яни, скіфи, сармати, фракійці, і вели війни з прикордонними рим­ськими гарнізонами. Виділення в складі черняхівської культури різноетнічних груп населення, відокремлення або поступова асимі­ляція місцевим народом усіх здобутих культурних цінностей — одна з важливих закономірностей історичного розвитку культури старо­давніх слов'ян.

Проте ретроспективно-типологічний метод досліджень не слід абсолютизувати, оскільки він дає позитивні наслідки лише при наяв­ності матеріалів усіх ланок хронологічного ланцюга, що знаходять­ся в полі вивчення. Будь-яка прогалина звужує можливості типоло­гічних порівнянь і врешті приводить до помилкових висновків. На­приклад, вразливим місцем у дослідженні слов'янської культури

358_________________________________________________________

донедавна були пам'ятки V—VII ст., всебічне вивчення яких розпо­чалося лише в 50-х роках XX століття. Поява нових матеріалів до­корінно змінила погляди вчених на слов'янську культуру третьої чверті І тисячоліття.

Виявилось, що стародавнім слов'янам довільно приписувались археологічні культури, що були знайдені на окремих територіях, за­селених слов'янськими народами від пізнього середньовіччя й донині. Пізніші культури розглядалися як чергові ланки в ланцюгу історич­ного розвитку слов'янства. Подібні теоретичні побудови довелось відхилити, оскільки вони у світлі нових відкриттів виявились неспро­можними.

Відкриття поселень празької, колочинської, пеньківської й дзєдзі-цької культур V—VII ст. вдалося пов'язати з письмовими відомос­тями про слов'ян. Густа мережа слов'янських поселень мала вели­чезну географію, що подекуди виходила за межі Східної Європи. Знайдені пам'ятки слов'янської культури V—VII ст. грунтовно ви­вчаються, що дає можливість заповнити хронологічну нішу в ланцюгу пам'яток слов'янської культури першої та другої половини І тися­чоліття.

Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. є.).

Безумовно, впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з інши­ми народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спа­док новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.