Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Відносини трофічні, форичні, топічні, фабричні. Мікроценози, консорції



На основі топічних і трофічних зв’язків формуються консорції. Консорція (від лат. консертіо – спільність, співучасть) – система різнорідних організмів, що тісно пов’язані між собою завдяки своїй життєдіяльності з одним із індивідуумів або цілою популяцією будь-якого виду рослин чи тварин.
Прикладом окремої консорції в біоценозі може бути сосна або дуб з усім їх населенням. Так, сосна з її мікоризними грибами, з епіфітними мохами й лишайниками на стовбурах і гілках, з усім численним населенням членистоногих – це дуже складна консорція. (Рис. 7).
Розрізняють консорції різного ступеня складності, які мають неоднакову кількість консортивних зв’язків. Найбільшу кількість консортивних зв’язків мають види – детермінанти, тобто ті види, які створюють внутрішнє середовище біоценозу. Є види, що входять до складу двох або більше консорцій.

Між організмами біоценозу існують також форичні та фабричні відносини. Форичні відносини це такі відносини при яких одні організми сприяють переміщенню інших. Наприклад, великі ссавці – олені, лосі тощо спричиняють поширенню плодів і насіння рослин, населення паразитів на тілі цих тварин або птахів. Фабричні відносини – це зв’язки при яких один вид тварин використовує частини іншого виду рослин чи тварин для будівництва жител (гнізд). Наприклад бобри використовують гілки дерев для будівництва житла, птахи гілки листя тощо. Топічнізв’язкивбіоценозі. В результаті топічних зв’язків відбувається “кондиціонування” середовища, тобто деякі організми створюють своєрідні, сприятливі або несприятливі фізичні або хімічні умови для поселення інших організмів. Наприклад, створення сприятливого середовища одним видом для поселення другого (температура, кількість опадів, освітленість). Усе це може сприяти поселенню одних організмів і не сприяє іншим.
У лісі створюється свій мікроклімат, який характеризується підвищеною вологістю, малою контрастністю температур, меншою освітленістю. Це сприяє росту рослин і розміщенню їх за ярусами.
Завдяки трофічним і топічним, які часто переплітаються між собою, організми об’єднуються в досить стабільні угруповання різних рівнів, що входить до біоценозу. Внаслідок чого в біоценозі встановлюються досить складні міжвидові взаємозв’язки, які становлять основу їх існування.

Таким чином, трофічні зв’язки – це зв’язки що виникають тоді коли організми одного виду живляться організмами іншого або продуктами життєдіяльності організмів цього виду. Вони можуть бути прямі, опосередковані.
Прямі зв’язки формуються тоді коли організми одних видів самі є їжею або постачають її іншим видам.
Опосередковані зв’язки формуються тоді коли особини двох видів конкурують лише між собою за їжу, або один з них створює доступні чи недоступні умови для живлення іншого.

Поняття про ареал.

Ареал, типи ареалів. Одним із важливих понять біогеографії є поняття про ареал (лат. Area – площа, простір, поверхня, ділянка), під яким розуміють площу земної поверхні, в межах якої зустрічається певний таксон чи біоценоз. Отже, ареалом того чи іншого виду в природі називають територію, в межах якої цей вид зустрічається на земній поверхні. Можна говорити про ареал не тільки виду, а також роду, родини та інших таксономічних одиниць. Іноді говорять про ареал окремих рослинних угруповань (верхових боліт, ялинника тощо). У статті Д.В. Панфілова “Про будову та динаміку ареалу видів тварин” дається таке визначення ареалу: “Ареал виду – простір в якому особини виду здатні повністю завершити свій життєвий цикл” [22]. В зміст терміну ареал не включають місця випадкового попадання організмів, оскільки дуже часто в результаті пасивного або активного розселення окремі особини потраплять за межі ареалів.
У різних видів ареали надзвичайно різноманітні за розмірами, і формою. Основний об’єкт в ареалогії – вид, який є і основною таксономічною одиницею в систематиці. Вид може зустрічатися майже на всій суші або на дуже обмеженій площі. Це залежить насамперед до приуроченості виду до певних типів місцезростань, кількості виду в місцезростаннях, що відповідають його вимогам, від того, наскільки часто зустрічається вид на даній території при наявності відповідних для його зростання умов. Слід пам’ятати, що ареалів суцільно заселених тим чи іншим видом, у природі немає. Вид у межах свого ареалу росте на відповідних його екологічним особливостям місцях. Останні в межах ареалу можуть бути звичайними, тобто зустрічатися скрізь або лише зрідка, окремими ділянками, при цьому вид не обов’язково повинен бути на кожній такій ділянці. Кількісна характеристика виду в різних частинах його ареалу також може бути неоднаковою. Там, де умови існування виду близькі до оптимальних, він зустрічається часто. При загальному погіршенні екологічних умов (холодні місцезростання, яри, відкоси увалів з північною експозицією схилів) його кількість зменшується.
Взагалі, єдиної чіткої класифікації типів поширення організмів поки що не існує. Але типізація подібних ареалів проводиться за розмірами, потужністю, характером обрисів тощо. Різноманітність ареалів дуже велика, причому ареал кожного виду, як правило, індивідуальний, неповторний. Серед ареалів видів є такі, які займають значні площі (космополітичні) і незначні (ендемічні). Умовно космополітичними вважають ареали тих видів, які заселяють не менше 1/4 поверхні суші або 1/4 акваторії Світового океану чи внутрішніх водойм нашої планети.
Ареали таксонів, які зростають на всіх або майже на всіх континентах, де є відповідні умови для їх існування, називаютьполіконтинентальними, або космополітичними. Прикладами таких видів може бути очерет південний (Phragmitesaustralis), частуха подорожникова (Alisma plantago-aquatica), рдесник плаваючий і рдесник гребінчастий (Potamogetonpectinatus) тощо. Це переважно водяні рослини, і такий широкий їхній ареал, очевидно можна пояснити більшою одноманітністю умов місцезростання цих видів. Серед рослин суші мало представників з дуже широким ареалом, що, безумовно, пояснюється надзвичайною різноманітністю умов існування в наземному середовищі. Прикладом рослин з широким ареалом є папороть орляк (Pteridium aquilinum). Цей звичайний вид у лісах помірної зони Голарктики нерідко утворює зарості, досягає на півдні Європи узбережжя Середземного моря, а в Північній Америці – Мексиканської затоки, зустрічається також у тропіках південно-східної Азії, Африки, Південної Америки і в субтропіках південної півкулі.
Найпоширенішими видами серед рослин є бур’яни, а серед тварин – паразити, гризуни, а саме – сірі і чорні щурі, миші, кімнатні мухи тощо.
Види із значним поширенням називають еврихорними (гр. euris широкий і chora), а види, обмежені в своєму поширенні, -стенохорними (гр. stenos – вузький і chora). Стенохорних видів серед квіткових значно більше, ніж еврихорних. Крайнім вираженням стенохорії є види, обмежені в своєму поширенні незначною територією або навіть кількома чи одним пунктом на земній поверхні. Ареали таких видів називають ендемічними, а самі види ендеміками (гр. en – внутрі і demos – народ). Прикладами ендеміків можуть бути сосна Станкевича (Pinus stankeviczii), яка зустрічається лише в двох пунктах у Криму (Судак і мис Айя); сосна піцундська (P. pithyusa), що зростає на мисі Піцунда в Грузії; сосна крейдяна (P. cretacea), поширена в крейдяних борах на Середньоросійській височині; полин крейдяний (Artemisia cretacea), що зустрічається на крейдяних відслоненнях у басейні р. Дон тощо.
Ендемізм зумовлюється двома причинами: або вид виник у недалекому минулому і ще не встиг широко розповсюдитися, або ареал зменшується внаслідок його вимирання. В першому випадку явище дістало назву неоендемізму (гр. neos – новий і ендемізм), в другому – палеоендемізму (гр. palaios – давній і ендемізм). Вік ендеміків буває різним. Неоендеміки – це молоді за походженням види, що виникли в льодовиковий або післяльодовиковий час. Палеоендеміки – давні види, вони, безумовно, є реліктами (лат. Relictus – залишковий) у сучасній флорі. Релікти взагалі – це популяції, види, угруповання, що входять до складу рослинного покриву певної території як залишки флор минулих геологічних часів і перебувають у деякій невідповідності з сучасними умовами існування. Поняття палеоендемік і релікт співпадають не завжди, зокрема релікти можуть не обмежуватись у своєму поширенні певною територією і мати досить значний ареал. Це наприклад багно болотне (Ledum palustre), журавлина (Oxycoccus palustris) та деякі інші види, що зростають на Середньоросійській височині і значно відірвані від свого основного ареалу.
Серед палеоендеміків є релікти різного віку – мезозойські, четвер тинні (міоценові, пліоценові) тощо. Так гінкго дволопатеве (Ginkgo biloba), яке в природному стані зустрічається лише в Західному Китаї, тобто є ендеміком цієї області, зберігся тут з мезозою, що доведено палеоботанічними даними. Таким чином, цей вид є палеоендеміком мезозойської ери.
Реліктові ендеміки, як правило різко відособлені: у них відсутні близькі родичі у складі сучасної флори. Показовим у цьому плані є Metasequoia glyptostroboides i Sequoiadendron giganteum. Метасеквойю гліптостробовидну відкрито лише в середині 20 століття у Центральному Китаї. Це єдиний сучасний представник роду метасеквойя, який у мезозої був представлений значною кількістю видів, що були широко розповсюджені на півночі земної кулі, аж до полярних меж суші, секвойядендрон гігантський, що нині зберігся лише на схилах Сьєрра-Невади в Каліфорнії, в мезозої був звичайним видом помірних широт північної півкулі, недарма його називають “мамонтовим деревом”.
Неоендеміки, які є новоутворенням у флорі певної території, характеризуються такими рисами, як 1) певна нестійкість їх морфологічних ознак, у зв’язку з чим нерідко одні систематики розглядають їх у ранзі самостійного виду, а інші – підвиду чи різновидності близького виду; 2) наявність споріднених зв’язків з видами, що зростають поруч. Прикладами неоендеміків можуть бути дрік донський (Genista tanaitica) і китятки крейдяні (Polygala cretacea), що зростають на крейдяних відслоненнях у басейні р. Дон. Дрік донський близький до європейського дроку красильного (Genista tinctoria), від якого і походить; китятки крейдяні мають споріднені зв’язки з південно-європейськими і кавказькими видами.
При вивченні ендемізму особливий інтерес викликає так званий острівний ендемізм, який характерний або для островів, що давно втратили зв’язок між материком, або ж виникли як океанічні, але в далекі геологічні часи. Так, зокрема, у флорі Гавайських островів налічують до 75% ендемічних видів, на островах Фіджі ендеміків близько 70% тощо.
Ареали можна систематизувати за характером обрисів: суцільні та розривні (переривчасті, роз’єднані, диз’юнктивні (лат.Disjunctio роз’єднання).
Критерієм суцільного поширення виду в межах його ареалу є частота зростання цього виду на відповідних для нього місцезростаннях. Так, види глечиків (Nuphar), латаття (Nymphaea) або стрілолиста (Sagittaria) зустрічаються лише у водоймах (річках, старицях, озерах), а ялина (Picea) і дуб (Quercus) – у лісах (Рис. 8).
Поширення виду буде переривчастим, або роз’єднаним (диз’юнктивним), якщо в межах свого ареалу він зустрічається лише в окремих пунктах, настільки віддалених один від одного, що повністю виключається можливість будь-якого зв’язку популяцій виду, що зростають у цих пунктах. Прикладом такого типу ареалу є поширення альдрованди пухирчатої (Aldrovandavesiculosa) – комахоїдної рослини, яка зустрічається окремими ділянками в Європі (на півдні Франції, в Італії, Польщі, Білорусі, в Україні, в Курській і Воронезькій областях, пониззях Волги), на Далекому Сході (Амурській області), в Японії, Східній Австралії і Центральній Америці, печіночниці благородної (Hepatica nobilis) тощо. (Рис. 9).
Розрив ареалів звичайно зумовлюється різними причинами історичного характеру. Так, зміна кліматичних умов в окремих ділянках суцільного ареалу виду призводить до того, що на цих ділянках вид вимирає і поширення його стає переривчастим. Причинами розривів ареалів можуть бути опускання суші нижче рівня моря, розходження континентів і ділянок суші тощо. Диз’юнкції бувають як внутріконтинентальними, так і міжконтинентальними.
Характерними міжконтинентальними диз’юнкціями є євразійсько-північноамериканська, північно-тихоокеанська, південно-тихоокеанська, пантропічна, антарктична.
Внутрішньоконтинентальні диз’юнкції характерні для всіх континентів. Так, у Європі найбільш різноманітними є середземно морські диз’юнкції. Наприклад існують розриви ареалів видів, що зростають в Італії, далі на Балканському півострові і в Криму або на півночі Середземномор’я і на островах Середземного моря тощо.
Щодо форм ареалу, то вона також може бути різною. Один із типів суцільного ареалу – стрічковий. Стрічкові ареали представляють сукупність місцезнаходжень виду у вигляді стрічки. Така форма ареалу може спостерігатись у таких рослин, які приурочені до піщаних наносів великих рік (підбіл).
Іноді місцезнаходжень виду є дуже мало і вони настільки віддалені одне від одного, що доводиться говорити про крапкові ареали. Таким є, наприклад, ареал альдрованди (Aldrovanda vesiculosa), окремі місцезнаходження якої розкидані по окремих материках і розділені великими відстанями (Південна Франція, Італія, Білорусь, Україна тощо). Зустрічаються такожплямисті ареали – це ареали, в межах яких вид розселений у вигляді окремих плям, що не пов’язані між собою (окремі види сарни, які живуть на гірських хребтах, не опускаються в низовини).
Слід звернути увагу і на те, що ареал має не лише певні розміри щодо площі, конфігурації, але й певну потужність, яка пов’язана з різницями висот (або глибин), що їх займають особини даного виду. Для більшості наземних тварин потужність ареалу незначна в порівнянні з площами їх горизонтального поширення. Таку незначну потужність ареалу мають багато ссавців, землерийні та інші. Дещо більша потужність ареалу у птахів, значний розмір потужності ареалу у деяких морських тварин (морські їжаки живуть від поверхні води до глибини 4900 м).
38. Фауністичне районування суші Землі. Області: Східна або Індо – малайська

Індо-Малайська (Східна) область. Територія області досить розчленована й охоплює півострови Індостан, Індокитай та Шрі- Ланку Малайський архіпелаг, Філіппінські та ін. Минулі та сучасні територіальні контакти Індо-Малайської, Голарктичної і Австралій­ської областей зумовлюють їхній значний взаємний вплив. Більша частина території області розміщена в тропіках. Фауна цієї області має риси як материкової, так і острівної. Зважаючи на багатство і різноманітність видів та родів, в ній порівняно невелика кількість ендемічних груп високого рангу.

Із ссавців поширені тут шерстокрилі (ендемічний ряд). Ці звір­ки, які перелітають з дерева на дерево, трапляються на півострові Індокитай, островах Ява, Суматра, Калімантан, Філіппінських. Ряд приматів тут представлений широко, три родини цього ряду обмежені в своєму поширенні межами царства. Це тупайї, лоризиди і гібонові.

На островах Суматра і Калімантан живе орангутанг з родини лю­диноподібних мавп, трапляються гібони. Із хижих звірів ендемік - червоний вовк (Індія, Індокитай, Великі Зондські острови), велика кількість віверових. Серед котячих (близько 10 видів) типові най­більші - тигр, леопард, гепард (рис. 9.28). Дуже різноманітні гризуни і дикобрази, піщанки, миші, щурі. Комахоїдні представлені різними видами кротів, однією родиною ендемічних їжаків.

Для копитних характерна незначна кількість антилоп, але бага­то биків, з яких такі великі, як гаур, гайял, бантенг. Наявна велика кількість свиней. Представником невеликої, але цікавої групи непар­нокопитих є чепрачний тапір. Серед непарнокопитих ендемічні три види носорогів - індійський, суматранський і яванський, що мають родичів в Ефіопській області. Індійський слон поширений від Індії до Суматри, а раніше жив і на Калімантані. Цікаво, що індійський слон більш споріднений не з африканським слоном, а з вимерлим мамонтом, з яким об'єднаний в один ряд.

Орнітофауна Індо-Малайської області налічує 66 родин, з яких лише одна - ендемічна - листівкові. Листівкові заселяють усі області цього царства. Це невеличкі, яскраво забарвлені горобині птахи з пензликом на кінці язика для збирання нектару. Чимало родин птахів мають в Індо-Малайському царстві центр різноманітності й, очевид­но, виникнення. Це фазанові, рогодзьобі, пікнонотові, білозіркові. На родовому рівні в цьому царстві багато ендеміків, особливо серед фазанових. Добре представлені в цьому царстві птахи-носороги, нектарниці (рис. 9.29), ткачикові, хоча центр їхньої видової різно­манітності наявний в Ефіопській області.

У цій області простежується різно­манітність серед плазунів. Тут наявні енде­міки на рівні таких родин: безвухі варани, щитохвості змії, гавіали, променисті змії. Поширені в Індо-Малайській області ко­бри, товстоголові й валькуваті змії.

Земноводні в цій області представлені рядами безхвостих, хвостатих і безногих. Трапляється значна кількість веслоногих жаб та вузькоротих. Древніх риб тут немає, хоча й область є центром різноманітності таких широко поширених риб, як карпо- і сомоподібні. Тільки родина карпових представлена в цьому царстві двома тисячами видів. Різ­номанітні тут і лабіринтові риби, які мо­жуть дихати атмосферним повітрям. Бага­та фауна комах (понад 4000 видів) - мете­лики, палочники, жуки-листоїди, златки, вусачі, жуки-носороги.

39. Походження ареалів культурних рослин.

Землеробська культура в деяких народів виникла понад 10 тис. років тому. За цей період людство залучило в агровиробничий про­цес понад 2 500 видів диких рослин, що становить 5% від кількості відомих науці видів. Ці рослини займають тепер значні площі по­сівів і насаджень на місці колишньої лісової, лучної та болотної рос­линності.

Галузь біогеографії, що вивчає центри походження та поширення культурних рослин, їхню пристосованість до ґрунтово-кліматичних умов у різних регіонах суходолу, називають географією культурних рослин.

За походженням і віком культурні рослини поділяють на три групи: давні, або археофіти, сегетальні, або ті, що ростуть у по­сівах сільськогосподарських культур, і молоді, або неофіти. Час і місце залучення давніх (археофітних^) видів у культуру землеробства з'ясувати дуже важко, тому що їхні прародичі в природному стані не збереглися або невиявлені. Центри походження таких культурних рослин визначені за опосередкованими ознаками. До цієї групи на­лежать просо, сорго, горох, біб, фасоля та інші види.

Сегетальні види рослин стали об'єктами землеробської культу­ри в тих регіонах, де культурні рослини не змогли належним чином адаптуватися до ґрунтово-кліматичних умов і давали низький врожай. Зокрема, внаслідок просування землеробства на північ озиме жито витіснило вимогливішу до природних умов пшеницю, а така культура, як рижій льоновий (Сатеїіпа аіуззит), яка поширена в Західному Сибірі як олійна, в умовах Полісся супроводжує посіви льону.

Молоді (неофітні) види культурних рослин походять від предків, які досі поширені в дикому стані. З огляду на це з'ясувати центри походження їхнього окультурення значно легше. До таких видів на­лежать плодові (яблуня, груша, слива, вишня, аґрус, смородина, ма­лина, суниця), усі баштанні (кавун, диня) та овочеві (буряк, редька, ріпа, редиска, морква) та ін.

Селекціонерам добре відомо, що для виведення нових висо­коврожайних і стійких до захворювання сортів культурних рослин найліпшим матеріалом є дикорослі види. Саме це стало поштовхом для ретельних досліджень центрів походження культурних рослин і свійських тварин. Вивчення географії культурних рослин започатку­вали ще древні вчені. Вони вважали, що протягом тисячоліть людина вирощує деякі рослини, і що ці рослини суттєво вирізняються від їхніх прародичів, втрачають деякі природні властивості. Зокрема, деякі рослини втрачають властивості до природного розсіювання, а свійські тварини - захисне забарвлення шкіри, властиве їхнім диким предкам.

У новий і новітній часи географію культурних рослин розроб­ляли такі всесвітньо відомі дослідники, як О. Гумбольдт, Ч. Дарвін, А. Декандоль. А. Декандоль вперше 1880 року описав географічні області походження культурних рослин. Його описи стосуються ве­ликих регіонів, в тому числі й цілих континентів.

Визначенням центрів походження культурних рослин і свійських тварин все дослідницьке життя займався видатний російський біогео- граф і генетик, академік М. Вавилов (1887-1943). Він запропонував новий метод, який назвав диференційованим. Сутність цього методу полягає в тому, що колекцію певної культурної рослини, зібраної в різних місцях вирощування, детально аналізують з морфологіч­ного, фізіологічного й генетичного поглядів, визначають область максимального зосередження різноманітності форм, ознак і різно­видів. Такий аналіз дає змогу визначити вірогідні місця залучення дикого виду в культуру. Разом із співробітниками М. Вавилов зібрав унікальну колекцію культурних рослин, яка налічує понад 250 тис. позицій. М. Вавилов вважав, що для виникнення центру походження культурних рослин необхідною умовою є не лише багатство дикорос­лої флори, придатної для вирощування, а й наявність високої земле­робської культури. Він виділив сім головних географічних центрів походження культурних рослин (рис. 8.32).

Послідовники М. Вавилова (Ф. Бахтеєв, П. Жуковський, О. Куп­цов та інші) продовжили вивчення центрів походження культурних рослин. Виділені М. Вавиловим центри доповнено новими, які разом утворили єдину систему центрів походження культурних рослин з 12 регіонів




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.