ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

1. Принцип публічності.

1. Принцип публічності — це правове положення, згідно з яким орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою "прааообов'язків" здійснити а офіційному порядку не­залежно від позиції будь-яких суб'єктів всі процесуальні дії у кри­мінальній справі для досягнення мети кримінального процесу і задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип публічності кримінального процесу проявляється:

1) як вимога закону до державних органів, що уповноважені здій­снювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави (ex officio);

2) як вимога закону до цих органів керуватися законом, діяти в межах своїх повноважень на виконання поставлених завдань за власною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів, бажань та уподобань будь-яких інших державних органів, службових осіб, політичних партій і громадських організацій, окремих гро­мадян;

3) заінтересовані громадяни та організації мають право зверта­тися до уповноважених державних органів за захистом своїх прав та законних інтересів, що охороняються законом, а останні зобов'яза­ні вжити заходи щодо захисту їхніх прав та законних інтересів'.

¹ Попелюшко В. О. Публічність кримінального судочинства і захист // Адво­кат. - 2003. - № 2. - С. 7-10

52

2. Стаття 4 КЛК.

3. Зміст принципу публічності визначають такі правові поло­ження:

обоє 'язки:

— органів, які ведуть кримінальний процес, у межах своєї ком­петенції порушити кримінальну справу в кожному випадку ви­явлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання;

— цих органів встановити всі суттєві обставини, зібрати і пе­ревірити всі необхідні докази незалежно від клопотань учасників процесу;

— органів, які ведуть процес, здійснити процесуальну діяльність протягом певного строку;

— державних органів, що ведуть процес, за наявності відповідних підстав надати певний статус тим чи іншим його учасникам;

— органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо забезпечення прав всіх учасників кримінального процесу;

— цих органів щодо встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, і вжиття заходів до їх усунення (ст. 23 КПК);

заборони:

— на здійснення дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею про­вадження у кримінальній справі у випадках, якщо у них з'явля­ються інші, окрім інтересів справи (загальносуспільних), інтереси (статті 54-60 КПК);

— домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у кримінальній справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

4. Винятки із принципу публічності визначаються положеннями принципу диспозитивності.

2. Принцип презумпції невинуватості.

1, Принцип презумпції невинуватості — це правове положення, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доти, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

2, Частина 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК.. Принцип презумпції невинуватості закріплено і в міжнародних

правових документах:

• у ст. II Загальної декларації прав людини проголошено: "'Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забез­печують усі можливості для захисту";

• у ч. 2 ст. І4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зазначено: "Кожен обвинувачений у кримінальномузлочині

53

має право вважатися невинним, доки винність його не буде доведена згідно з законом".

3. Зміст принципу презумпції невинуватості відбивають такі по­ложення:

1) визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд (ч. 2ст. 15 КПК);

2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

3) презумпція невинуватості відбиває не особисту думку тієї чи іншої посадової особи (особи, яка провадить дізнання; слідчого; прокурора; судді), а об'єктивне правове положення;

4) ніхто не зобов'язаний доводити спою невинуватість у вчиненні злочину. Обов'язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні зло­чину ("тягар доказування") покладено на орган дізнання, слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК);

5) ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості за жодних обставин не можна розглядати як доказ його вини;

6) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях;

7) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України);

8) недоведена винуватість юридичне дорівнює доведеній неви­нуватості;

9) затримання особи як підозрюваного чи притягнення її до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, в тому числі й взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини або покарання винного;

10) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіцій­ного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду з обвинувачений не можна поводитися як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних до­кументах стверджувати, що він є злочинцем. Згідно з ч. 4 ст. 296 ЦК ім'я фізичної особи, яку затримано, підозрюють чи обвинувачують у вчиненні злочину, може бути використано (обнародувано) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї;

11) уразі скасування вироку як незаконного держава відшкодовує особі матеріальну, моральну та інші види шкоди;

12) презумпція невинуватості належить до числа спростовних правових презумпцій, її дія припиняється після постановления судом обвинувального вироку (але може бути відновлена в стадіях апеляційного провадження, касаційного провадження та про­вадження з перегляду судових рішень ц порядку виключного про­вадження).

54

Е. ФеррГ слушно зазначав: "Якщо кримінальний кодекс — кодекс злочинного населення, то процесуальний кодекс — кодекс чесних людей, ше не визнаних винними".

4. Винятків цей принцип не має.

3. Принципзабезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсуд­ному права назахист.

1. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому під­судному права на захист — це конституційно-правове положення, згідно з яким посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані забез­печити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість за­хищатися передбаченими законом способами від підозри чи обви­нувачення.

Право на захист — це гарантована Конституцією та іншими зако­нами України можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсуд­ного захитатися від кримінального переслідування як особисто, так і шляхом одержання юридичних (правових) послуг.

2. Чистини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129 Конституції України; ст. 21 КПК; ст. 5 Закону України "Про міліцію"; статті 9, 12, 21 Закону України "Про попереднє ув'язнення".

3. Зміст принципу забезпечення права підозрюваного, обвинува­ченого чи підсудного на захист полягає у такому:

• забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обви­нувачують;

• забезпечення права самостійно захищатися встановленими за­коном засобами від підозри чи обвинувачення (давати показання чи відмовитися від цього, подавати докази, виступати з осганнім словом тощо);

• забезпечення права користуватись юридичною допомогою за­хисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура);

• забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якшо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів чи з інших об'єктивних причин не може запросити захисники, то участь за­хисника у справі забезпечується за рахунок держави.

Питанням забезпечення права на захист останнім часом за­конодавець приділяє особливу увагу. 12 січня 2005 року ст. 5 Закону України "Про міліцію" доповнено такими положеннями:

' Енріко Феррі — італійський криміналіст, послідовник Ч. Ломброзо. З 1919 р. очолював комісію з підготовки проекту Італійського кримінального кодексу. Багато розроблених ним положень увійшли по кримінального кодексу Німеч­чини 1930 р.

55

• у разі заявления затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення за­хисника працівники міліції не мають права вимагати від них надан­ня будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;

• про заявления вимоги про залучення захисника або про відмо­ву від залучення захисника у протоколі затримання або постанові про арешт (взяття під варту) робиться відповідний запис, який скріп­люється підписом затриманої або заарештованої особи;

• особам при затриманні або арешті працівники міліції:

- повідомляють підстави та мотиви такого затримання або арешту;

- роз'яснюють право оскаржувати їх у суді;

- надають усно роз'яснення ч. 1 ст. 63 Конституції України, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника та одночасно удрукованому вигляді — роз'яс­нення статей 28. 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та прав осіб, затриманих або заарештованих, встановлених законами, утому числі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто або за допомогою захисника з моменту затримання або арешту особи, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;

— забезпечують можливість з моменту затримання або арешту захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою за­хисника.

У разі невиконання працівниками міліції зазначених вимог особа, права якої були порушені, та/або її представники (родичі, захисник) можуть звернутися до суду із заявою про відшкодування шкоди у встановленому законом порядку;

4. Винятків цей принцип не має.

Правові положення — здійснення правосуддя лише судом (ст. 124 Конституції України, ст. 15 КПК); незалежність суддів і підкорення їх лише закону (ст- 126 Конституції України, ст. 18 КПК); участь народу у здійсненні правосуддя (статті 124, 127 Кон­ституції України, статті 17, 259 КПК); обов'язковість рішень суду (ст. 11 Закону України "Про судоустрій", п. 9 ч. З ст. 129 Конститу­ції) — хоча і мають принциповий характер, однак стосуються органі­заційних аспектів правосуддя, тому розгляд їх у межах навчальної дисципліни "Кримінально-процесуальне право" є недоцільним, їх вивчають у межах іншої дисципліни — "Судові і правоохоронні органи".

Забезпечення доведеності вини (п. З ч. З ст. 129 Конституції' Ук­раїни); підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (п. 8 ч. З ст. 129 Консти­туції України) є структурними елементами принципу змагальності.

56

Хоча в юридичній літературі їх іноді розглядають як принципи кри­мінальне-процесуального права.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Дія принципів публічності, презумпції невинуватості, забез­печення обвинуваченому права на захист не виходить за межі кри­мінально-процесуального права.

2. Принцип публічності сприяє активності органів дізнання, слід­чих і прокурорів у боротьбі зі злочинністю, а судів — у вирішенні кримінальних справ (здійсненні правосуддя).

3. Презумпція невинуватості є спростовною процесуально-право­вою презумпцією.

4. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, під­судному права на захист є гарантією законних інтересів цих учасників процесу.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Закріплення принципів у Конституції України і в міжнарод­но-правових документах не означає, шо вони мають більшу юри­дичну силу, ніж ті, шо відтворені у кримінально-процесуальних нормах.

2. Принципи організації діяльності органів суду, прокуратури, досудового слідства І дізнання не є принципами кримінально-про­цесуального права.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р.

2. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопа­да 1950 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13. - С. 270.

3. Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арешту в будь-якій формі, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 р. // Негодченко О. В. Забезпечення прав І свобод людини органами внутрішніх справ: Монографія. — Дніпропетровськ, 2002.

4. Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини" // Відомості Верховної Ради України. — 1998. - № 20. - Ст. 99.

5 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. МаляреІІка. — К., 2004.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у

кримінальному судочинстві'" // Постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

Наукові та навчально-методичні джерела

1. Васильєв Л. Три попытки нормативного закреплении презумпции невиновности // Законность. — 2004. — № 2.

2. ГрІІненко А. В., Кожевников Г. К., Шумилин С. Ф. Принцип пре­зумпции невиновности и его реализация в досудебном уголовном про­цессе. — Харьков, 1997.

3. Добровольская Т. И. Принципы советского уголовного процесса. (Воп­росы теории и практики). — М., 1971.

4. Кобликов А. С. Законность — конституционный принцип советского уголовного судопроизводства. — М., 1979.

5. Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998.

6. Ларин А. М. Презумпция невиновности. — М.. 1982

7. Лобойко Л. М. Поняття принципу ди с позитиви ості в кримінальному процесі // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 4 (35).

S. Лобойко Л. М- Принцип диспозитивності в кримінальному процесі України: Монографія. — Дніпропетровськ, 2005.

9. Лобойко Л. М. Структура принципу диспозитивності в криміналь­ному процесі // Вісник Луганської академії внутр. справ імені ІО-річчя незалежності України. — 2003. — Л* 2.

10. І/аЛЯренкоВ. Т. Конституційні засади кримінального судочинства. - К., 1999.

11. Маляренко В. Т. Про публічність і диспозитивність у криміналь­ному судочинстві України та їх значення // Вісник Верховного Суду Ук­раїни. - 2004. - № 7.

12. Мірошніченко Т. М. Принципи кримінального процесу // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. — Харків, 1995.

13. Михеєнко М. Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. — 1997. — № 2 (9). — С. 100— 112.

14. Ромовська3. Вважатися чи бути невинним? Погляд цивіліста на проблеми Кримінально-процесуального кодексу// Закон і бізнес. — 2003. — 9 серпня (№ 32).

15. Стщовский Ю. И., Ларин А. М. Конституционный принцип обес­печения обвиняемому права на защиту. — М., 1988.

16. ТершшанинВ. М. Концептуальна модель системи принципів кримі­нального процесу Ц Юрид. вісник України. — 2001. — 1—7 лютого {№ 5).

17. Трагнюк Р. Принципи і стандарти захисту учасників кримінального судочинства у міжнародних документах // Право України. — 2002. — № 8.

18. Шишкін В. Змагальність — принцип судочинства в демократично­му суспільстві // Право України. — 1999. — № 12.

19. Шишкін В Диспозитивність — принцип судочинства // Право Ук­раїни. - 1999. - № 6.

Поиск по сайту: