ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ

7. Принцип і/нагальності.

1. Принцип змагальності сторін — це правове положення, згідно з яким двом рівноправним сторонам (обвинувачення і захисту) забезпечується можливість брати активну участь у дослідженні обставин кримінальної справи перед незалежним арбітром — судом, який не може здійснювати інших функцій, окрім функції право­суддя.

2. Стаття 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародно­го пакту про громадянські І політичні права, ст. 24 І п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, ст. 16-1 КПК.

3. Принцип змагальності складається із окремих правових поло­жень, одні з яких мають загальний для всієї процесуальної системи характер, Інші — стосуються досудового провадження або про­вадження у судових стадіях.

Заг&іьні положення принципу змагальності:

• ніхто не може бути суддею у власній справі;

• розмежування у суді трьох кримінальне-процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи);

• виконання кожної із функцій органами, незалежними один від одного;

• на сторони не покладено обов'язок сприяти встановленню істини у справі;

• рівність прав сторін' і підтримання судом рівного положення сторін протягом всього часу провадження у кримінальній справі;

• панівне становище суду;

• заборона на вирішення судом за власною ініціативою спірних питань, шо виникають між сторонами;

• суду заборонено виходити за межі пред'явленого обвинува­чення;

' Йдеться про формальну рівність прав сторін. Насправді ж сторона обви­нувачення, до складу яко"І належить такий потужний учасник процесу, як про­курор, є набагато сильнішою аш сторони захисту. Щоб вирівняти баланс прав сторін, законодавець наділяє сторону захисту деякими перевагами. Останніх у теорії кримінального процесу називають "перевагами захисту" (О. В. Смірнов). До них належать, права обвинуваченого (підсудного) відмовитися давати пока­зання та давати неправдиві показання, права підсудного на останнє слово та на останню репліку, презумпція невинуватості, право запросити кількох захисників.

Аксіомою сучасного праворозуміння є те, шо зміст правового регулювання шодо встановлення різних статусів індивіда не може бути однаковим (рівним]. У кримінальне-процесуальному праві реальна (а не формальна) рівність прав учасників кримінального процесу — представників сторін — може сприяти виникненню стану, за якого буде унеможливлено Існування різних статусів учас­ників.

48

49

• законом передбачено можливість потерпілого та обвинуваче­ного скористатися допомогою відповідно представника і захисника своїх прав.

Положення принципу змагальності, шо діють у досудовому про­вадженні:

• вирішення судом питання про давання дозволу на застосування органами дізнання і досудового слідства примусових заходів щодо обвинуваченого (підозрюваного), наприклад, взяття під варту -ст. 165-2 КПК, поміщення до медичного закладу для провадження судово-медичної або судово-психіатричної експертизи — ст. 205 КПК;

• контроль суду за прийняттям органами дізнання і досудового слідства процесуальних рішень, в яких відображаться рух справи, наприклад, про відмову в порушенні кримінальної справи (статті 236-1, 236-2 КПК); про закриття справи (статті 236-5, 236-6 КПК);

• вирішення судом питання про давання дозволу на про­вадження окремих процесуальних дій, наприклад, провадження огляду (ст. 190 КПК) та обшуку (ст. 177 К.ПК) у житлі та іншому володінні особи.

Положення принципу змагальності, що діють у судових стадіях.

• обов'язкова участь сторін під час провадження у справі, здій­снюваного в суді;

• вирішення судом клопотань, заявлених сторонами;

• право представників сторін обвинувачення і захисту брати участь у судових дебатах.

4. Винятків із цього принципу немає. 2. Принцип диспозитивності.

1. Принцип диспозитивності — це правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надано і забезпечено можли­вість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінальне-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінальне-процесуальної діяльності, головним призначенням якого е забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стиму­лювання іх активності у захисті цих прав.

2. Пункт 4 ч. З ст. 129, ч. 1 ст. 63 Конституції України, ст. 16-1 КПК (принцип диспозитивності регламентується тими самими стат­тями закону, шо і принцип змагальності).

3. Положення, що розкривають зміст принципу:

• права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми матеріальними правами:

— право потерпілого у справах приватного обвинувачення' подавати до суду скарги про притягнення певних осіб до кримі­нальної відповідальності (ч. 1 ст. 27, ст. 251 КПК);

' До таких згідно з ч. 1 ст. 17 К.ПК належать справи про злочини, передба­чені ст. 125, ч. 1 ст 126, ст. 356 КК.

50

— право потерпілого підтримувати обвинувачення у справах при­ватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);

— право потерпшого продовжувати підтримувати обвинувачення is разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення б суді у справах публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 267 КПК);

— право потерпілого відмовитися від вимог про притягнення особи до кримінальної відповідальності, шо тягне за собою закриття кримінальної справи (частини 2 і 3 ст. 282 КПК);

- право потерпілого у справах приватно-публічного обвину­вачення' подавати скарги про притягнення осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 27 КПК);

- право потерпілого та обвинуваченого (підсудного) на прими­рення, наслідком чого є закриття справи публічного обвинувачення (ч. 1 ст. 27; ст. 8 КПК та ст. 46 КК), що дає підстави для запро­вадження в теорію кримінального процесу поняття "справи публічно-приватного обвинувачення";

- права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми процесуальними правами:

- право на ініціювання кримінального процесу шляхом надан­ня інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду;

— право заявляти відводи;

— право розпоряджатися доказовим матеріалом;

- право на свободу від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України)";

• забезпечені законом права учасників кримінального процесу активно впливати на його рух і результати:

— право заявляти клопотання;

- право оскаржувати дії І рішення посадових осіб та органів, які ведуть процес.

4. Винятки із принципу:

• кримінальну справу може порушити прокурор і за відсутності скарги потерпілого, якщо:

Згідно з ч. 2 ст. 27 КПК такими кримінальними справами є справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК.

Це положення в літературі іноді розглядають як самостійний принцип кримінально-процесуального права. Однак підстав для наділення його таким ''статусом" немає, бо воно охоплюється свободою використання учасниками процесу своїх прав. Остання (свобода] є складовою частиною принципу диспози­тивності. Частково свобода від самовикриття є елементом принципу презумпції невинуватості, згідно з яким на обвинуваченого не покладено обов'язок доводити свою невинуватість У США існує поняття "привілей проти самообвинувачен­ня", змістом якого є право громадянина не давати такі показання, які £> могли бути використані для притягнення його до відповідальності (поправка 5 до Кон­ституції США).

51

• справа про злочини, що у звичайному порядку розглядають у межах справ приватного обвинувачення, має особливе громадське значення;

• потерпілий у справі про злочини приватного або приватно-публічного обвинувачення не може захистити свої законні інтере­си через:

— свій безпорадний стан;

- залежність від обвинуваченого;

- з інших причин,

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Принцип змагальності діє не тільки в судових стадіях кримі­нального процесу, а і в його досудових стадіях.

2. Зміст принципу диспозитивності полягає у свободі розпо­рядження (в межах закону) учасниками кримінального процесу своїмиматеріальними і процесуальними правами.

Поиск по сайту: