ПОНЯТТЯ, МЕТА І ЗНАЧЕННЯ ДОКАЗУВАННЯ

Кримінальне-процесуальне доказування — це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обгрунтуванні на досу-довому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу.

115

Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльнос­ті, воно має в ній найбільшу "питому вагу". За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності"¹.

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву "тягар доказування"². У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладено на сторону обвинувачення.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і кате­горії сучасної гносеології.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно;

1) не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування об­ставин конкретного діяння);

2) не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуаль­ними строками;

3) здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специ­фічних засобів, у визначеній кримінальне-процесуальним законом формі.

Однак кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо до­сліджують подію минулого.

Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказу­вання у кримінальних справах, становить під гал узь кримінально-процесуального права — доказове право. До його системи належать:

1) норми глави 5 КПК "Докази", що регулюють загальні поло­ження доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

1) норми-принципи кримінального процесу — вільна оцінка до­казів; всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;

3) норми, якими врегульовано права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, — наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників

¹ Див.; Уголовный процесс: Учебник для ВУЗов / Пол общ. ред. П. А. Лунин-ской. - М., 1995. - С. 127.

^г Цей термін походить від давньоримського onus probandi. Під ним розуміли обов'язок продукувати докази, тобто обов'язок однієї із сторін, які спереча­ються, підкріпити спою позкшю позитивними аргументами (Див.: Флетчер Дж., Наумов А. В. Основные концепции современного уголовного права. — М., 1998. - С 49).

116

несу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати до-_ня слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшу-

кових ДІЙ;

4) норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів (глави 12,

14-18, 26 КПК);

5) норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття та окантування процесуальних рішень (наприклад ст. 131 КПК: "коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого").

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксист­ських тезах:

1) світ може бути пізнано;

2) практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особ­ливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обгрун­товане рішення у кримінальній справі.

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

• її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кри­мінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний посту­лат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний — непокараним. Саме тому відсоток розкриття злочинів У Радянському Союзі становий понад 90 (за рахунок приховування злочинів від обліку);

• вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко реалізується на практиці.

Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з тео­ретичного, так і з практичного погляду.

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона Дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами ("мета виправдовує засоби").

У практичному плані концепція об'єктивної істини є неприй­нятною через те, шо вона оперує абстрактними схемами, тоді як Під час провадження у кримінальній справі треба керуватися праг­матичними міркуваннями. Навіть у філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно й остаточно не вирішено, що вона t. Іроцес наближення до Істини є нескінченним, шо є неприйнкт-

117

ним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі — процесуальні строки.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліпи є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити безкінечний ланпюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають (таке розуміння мети доказування збігається із загаль­ним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким е процедура доказування.

Доказування має кримінальне-правове та кримінально-npoue-суальне значення.

Кримінально-правове значення полягає в тому, що:

— тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин І якою є його кваліфікація;

— доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-право­вої категорії, як кримінальна відповідальність.

Кршіінально-процесуальне значення доказування:

— правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

— всі питання, які виникають під час провадження у кримі­нальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно вста­новлених у ході доказування обставин;

— участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, пре­зумпції невинуватості);

— докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено в основу вироку суду — ст. 327 КПК).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Кримінальне-процесуальне доказування здійснюється в пра­вових та логічних формах.

2. Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказу­вання у кримінальних справах, становлять підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право.

3. Об'єктивна істина як мета доказування у кримінальному процесі є пізнавальним ідеалом.

4 Доказування має як кримінальне-процесуальне, так і кримі­нально-правове значення.

Поиск по сайту: