Суб’єктна організація ліро-епосу Т. Шевченка

В. Смілянська [42, 43, 44] розглядає суб’єктну організацію поетичної творчості Т. Шевченка як жанротворчу й композиційну модель і вказує на заперечення романтизмом одноголосності класицизму.

Дослідниця вважає, що, крім ліричного героя, лірика може мати «власне автора», коли переживання ніби розлите у творі і ліричне «я» не акцентоване – це особливо характерно для пейзажної і почасти філософської лірики (наприклад, «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка). До «власне автора» близький автор-оповідач у ліро-епічних творах або ліричних творах із окресленою подією (про авторське ставлення читач дізнається через те, як автор зображує іншу людину). Подеколи дослідники розрізняють такий тип суб’єктної організації, як «герой рольової лірики» (або «лірична маска»), коли свідомість «маски» і письменника не можуть бути ототожнені в принципі (найпоказовіший приклад – «жіноча лірика» Т. Шевченка: «Ой, одна я, одна, як билинонька в полі.»).

Кожна балада чи поема відкриває іншу грань Шевченкового епічного світу. Безпосереднім провідником жанрово-тематичних завдань є певний тип «автора», а також своєрідне поєднання в одному й тому ж творі кількох авторських типів – і епічних, і ліричних – при провідній ролі епічних («автора» – розповідача й оповідача) [44, с. 149], які будують епічний сюжет, забезпечуючи зображення динаміки подій, людських взаємин як втілення авторської концепції людини в суспільстві.

В. Смілянська переконана, що Шевченко за своєю поетичною природою лірик і не може залишатись безстороннім щодо того, про що розповідає. Його епос – ліричний, це – ліро-епос. Ліро-епічний розповідач, властивий Шевченкові, поєднує зображення подій у їх послідовному розвитку з ліричною манерою розповіді, яка розкриває внутрішній світ самого розповідача і частково підміняє епічний спосіб зображення (дійсність, яка вона є) ліричним ( дійсність, якою я її бачу). Завдяки ліричній манері розповіді ліричне й епічне начала в ліро-епічному «авторі» зливаються неподільно: розмежувати ці начала можна лише на рівні розповідної композиції, розглянувши мовну партію того чи іншого «автора» [44, с. 150].

Ліро-епічний «автор» поем та балад Шевченка в ідеалі може поєднувати всі ліричні форми («власне автора», героя, розповідача) з епічним розповідачем (або оповідачем). Такі насамперед усі великі поеми та балади Шевченка – «Катерина», «Причинна», «Утоплена», «Тополя», «Гайдамаки», «Слепая», «Наймичка», «Тризна», «Сліпий», «Княжна», «Титарівна», «Марина», «Петрусь», «Царі», «Марія», «Неофіти», «Сова», «Єретик». Якщо ліричні суб’єкти у викладі участі не беруть, то перед нами простий «автор» – ліро-епічний розповідач, як у поезіях «Коло гаю в чистім полі…», «У неділю не гуляла…» тощо. Впадають в око стислість викладу, малий обсяг тексту. Тут переважають загальна позиція розповідача, загальний, середній план розповіді з дуже стягненим розповідним часом, яскрава авторська емоційність, виражена віршовою інтонацією [44, с. 152].

Ліричне начало у розповіді ефект присутності автора виявляються передусім в інтонації звертання,на яку одноголосно вказують дослідники як на «дуже шевченківську» стильову рису. Звертання у Шевченка можуть бути адресовані або читачеві, або персонажам твору. Існує й третій різновид звертань: до квазіадресатів, тобто до відсутніх чи померлих, до неживих предметів і явищ природи (сонця, вітру, хвилі) – такі звертання називаються апострофами [44, с. 160].

Ліричного героя з персонажами поем єднає і спільність життєвої долі (точніше, недолі), спільність, що виявляється у мотивах пошуків долі, безталання, нещасливого кохання, сирітства. Останній мотив – сирітство, – будучи в поетичній біографії ліричного героя наскрізною деталлю, розгортається в ліриці в образ-символ соціального становища народу, а в поемах виступає експресивним визначенням долі улюблених героїв (у «Гайдамаках», скажімо, такими є Ярема, Оксана і навіть грізний, але трагічно самотній Гонта, таким є і сліпий кобзар Степан у поемі «Невольник» тощо) [44, с.180].

У поемі «Наймичка» загальна тональність твору породжується контрастним зіставленням ідилічної теми родинного щастя (Трохим і Настя, Марко й Катерина) та драматичної теми материнської саможертовності, самотності, приниженості Ганни. Манера розповіді – стримано-лірична: розповідач не дозволяє собі прямо, у ліричних зверненнях чи коментарях, виливати своє співчуття, воно проступає з інтонації самої розповіді, зрідка лише прориваючись вигуками, емоційними повторами, виразністю лексики. На тлі авторської стриманості вражає драматизм переживань Ганни, які вона змушена тлумити в собі. У поемі «Гайдамаки» своєрідну симфонію тональностей утворюють лірико-драматична мелодія кохання, іронічно-зневажлива тема визискувачів (конфедератів та Лейби), несамовито-гнівна тема гайдамацької помсти, трагедійний пафос монологів Гонти, скорботно-патетичні медитації ліричного «власне автора», причому емоційна виразність кожної з цих тем посилюється завдяки тому, що вони поєднуються за принципом контрасту.

Ще один аспект, який розглядає В. Смілянська − характер інтонаційної теми персонажа [44, с. 198], що зумовлюється і соціальним та морально-етичним змістом характеру героя, і авторським ставленням до нього. Так буває в творі, де розповідач виражає авторську точку зору на зображене, як то властиво Шевченковому ліро-епічному розповідачеві. У творі ж, де виступає оповідач (інший, відмінний від автора персонаж), структура інтонаційних тем мотивується сприйманням оповідача, його ставленням до інших персонажів, його самооцінкою, а це все, в свою чергу, оцінюється самим автором. Автор може стати на позицію персонажа в плані оцінки та в інших планах, тобто може цілком ототожнити себе з персонажем, а може й розійтися з ним у деяких точках зору. Якщо таке розходження захоплює план оцінки, виникає іронія [44, с. 199]. У поемі «Варнак» авторське ставлення до героя поеми – варнака, каторжника, саме становище якого мало б, здавалося, спричинюватися до настороженості читача, задане вже в обрамленні поеми. Однак читач співчуває героєві, адже у монолозі-оповіді він нещадно осуджує себе і не сподівається на чиєсь милосердя. Драматизм цього образу посилюється його безмежною і безнадійною тугою за батьківщиною («Так і загину на чужині в неволі»). Мотив самотності, чужини, пристрасного поривання в рідній край єднає образ розповідача-засланця з героєм, психологічно вмотивовує авторове співпереживання. Отже, за В. Смілянською, ліро-епос Т. Шевченка не просто багатосуб’єктний − він діалогічний і поліфонічний.

Поиск по сайту: