Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ 1. Теорія оповіді



НАРАТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЕМ Т. ШЕВЧЕНКА

 

 

Дипломна робота

з української літератури

на здобуття освітньо-кваліфікаційного

рівня «спеціаліст»

студентки 51 гр., спец. «Українська мова і література та редагування освітніх видань»

Піщаницької Марини Володимирівни

 

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук Горбань А. В.

 

 

Житомир – 2014


ЗМІСТ

Вступ …………………………………………………………..........……………… 3

Розділ 1. Теорія оповіді ……………………........................................................... 6

1.1. Становлення наратології ......................................................................... 7

1.2. Ключові поняття наратології .................................................................. 9

Розділ 2. Наративні аспекти у шевченкознавстві ........................................... 20

2.1. Рецепція постаті Т. Шевченка .............................................................. 20

2.2. Наратор як маска автора у творчості Т. Шевченка ............................ 24

2.3. Суб’єктна організація ліро-епосу Т. Шевченка .................................. 27

Розділ 3. Наративні моделі у поемах Т. Шевченка ……………..............……31

3.1. «Катерина» ………………………………………................................. 31

3.2. «Гайдамаки» ……………………………………….....………………...38

Розділ 4. Композиція оповіді у поемах Т. Шевченка ……...................……... 47

Висновки ………………………………………………………............…………. 54

Список використаної літератури …………………………............…………... 57


Вступ

Поеми займають вагоме місце у творчості Т. Шевченка. Хоча літературознавці рідко приймають беззастережно як авторські, так і традиційні жанрові визначення ліро-епічних творів Кобзаря, більше схиляючись до унікальності Шевченкової форми, «авторського жанру» [3, с. 80], саме змішування літературних родів, а також відповідних «голосів» зумовлює таку оригінальність. «Шевченко за своєю поетичною природою лірик і не може залишатись безстороннім щодо того, про що розповідає. Тому чистого епосу у нього майже немає; його епос − ліричний, це ліро-епос, − пише В. Смілянська. − Ліро-епічний розповідач, властивий Шевченкові, поєднує зображення подій у їх послідовному розвитку з ліричною манерою розповіді, яка розкриває внутрішній світ самого розповідача і частково підміняє епічний спосіб зображення (дійсність, як вона є), ліричним (дійсність, якою я її бачу)» [44, с. 150]. Характеризуючи розповідь Шевченка як ліричну, дослідниця має на увазі не лише «присутність зацікавленого й схвильованого розповідача» [44, с. 159]. В. Смілянська наголошує: «Він не тільки веде розповідь (будує сюжет), а й коментує зображене, висловлює своє ставлення до подій та персонажів, емоційно їх оцінює, звертається до персонажів, малює портрет і характеризує героя не шляхом опису, а висловлюючи враження від його зовнішності, думок тощо; розповідач демонструє механізм розповіді, звертається до читача» [44, с. 159]. Оповідна манера Т. Шевченка цікава й багатогранна. Цитована вище монографія В. Смілянської [44] − ґрунтовне, але чи не єдине дослідження, цілком присвячене суб’єктній організації усієї поетичної спадщини Т. Шевченка, серед особливостей його творчості чільне місце тут відводиться саме оповіді, хоч авторка і не вживає таких понять, як наратор, фокалізація, дієгезис тощо.

Упродовж останніх десятиріч набула поширення наратологія − як метод аналізу розповідного тексту чи навіть як окрема галузь гуманітарних наук, що привнесла в дослідження літератури новий методологічний інструментарій. Ця порівняно «молода» наука має, однак, глибоку закоріненість у традиції. І. Папуша відзначає, «наратологія пройшла у своєму русі три фази. Перша розпочалась в середині ХІХ століття у Європі та США та відзначалася акумуляцією знань про наратив, які походили з таких джерел, як нормативна риторика і поетика, практичне знання романістів і спостереження літературних критиків. Цей період накопичення знань тривав до середини ХХ століття, і учені оперували здобутими концепціями, організовуючи їх під різними назвами і гаслами. Окремою дисципліною наратологія стала в другій фазі свого розвитку, коли у 1969 році Цвєтан Тодоров запропонував цю назву у праці „Граматика Декамерона», а Жерар Женетт надав їй чітких концептуальних обрисів. У женеттівському вигляді наратологія проіснувала аж до кінця 80-х років. Третя фаза розвитку наратології, що триває від 90-х років до нашого часу, відзначається так званим „наратологічним поворотом», тобто широкою експансією наратології в інші дисципліни – теологію, психологію, соціологію, історію, право» [37, с. 33]. В українському літературознавстві міжнародна наративна теорія активно апробовується щодо творчості окремих письменників: це роблять такі дослідники, як М. Гірняк [12], Л. Деркач [18], Ю. Ільчук [28], О. Ткачук [50] та багато інших. Є також узагальнюючі наратологічні студії, присвячені цілим епохам: Л. Мацевко-Бекерська [34], М. Ткачук [48], О. Ткачук [49]. До поем Т. Шевченка в наратологічному ключі звертаються порівняно мало (це, зокрема, той же Олександр Ткачук [51], він є також автором «Наратологічного словника» [52]). Сучасне шевченкознавство цікавиться автобіографічним у творах поета, але більше − «протибіографічним», самою «маскою» народного співця (наприклад, О. Забужко [21] і Т. Гундорова [17] пишуть про кобзаря Дармограя − автора російськомовних повістей Т. Шевченка).

Актуальність дослідження визначається потребою, з одного боку, узагальнити здобутки нашого шевченкознавста, які стосуються предмету дослідження, а з іншого − розглянути особливості оповіді у поемах Тараса Шевченка із використанням світової теорії наратології (за Ж. Женеттом).

Об’єкт дослідження:поеми Т. Шевченка«Гайдамаки», «Катерина», «Кавказ», «Сон» та ін.

Предмет дослідження:наративні особливості поем Т. Шевченка.

Мета дослідження – простежити специфіку художнього моделювання розповіді в поемах Тараса Шевченка.

Завдання дослідження :

- з’ясувати ключові категорії наратології, важливі для подальшого аналізу;

- розглянути окремі наративні аспекти сучасного шевченкознавста, такі як маска автора і багатосуб’єктність оповідної структури;

- визначити в поемах Т.Шевченка типи нараторів і їх значення;

- простежити взаємодію наратора (мовлення) і фокалізатора (бачення) в аналізованих творах;

- з’ясувати композиційні особливості Шевченкового наративу.

Методологія дослідження:наратологія. У роботі використовується в основному теорія оповіді Ж. Женетта, а також концепції і спостереження В. Смілянської, О. Ткачука.

Структура дослідження:роботаскладається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і використаної літератури (60 позицій). Загальний обсяг роботи – 62 сторінки, з них – 56 сторінок основного тексту.

 


Розділ 1. Теорія оповіді

Здобутки українського літературознавства останніх десятиліть засвідчують формування нових теоретичних підходів до вивчення літературних текстів, апробації нових методик літературознавчого аналізу. Серед таких – наратологія, ідеї якої стали активно проникати в українську науку в кінці ХХ ст. На думку М. Ткачука, друга половина XIX і XX століття відзначаються різноманітними індивідуальними наративними стратегіями українських митців, проте на сьогодні вони майже не досліджені [48, с. 17]. Наративні аспекти творчості письменників розглядають такі літературознавці, як В. Балдинюк, Р. Гром’як, Т. Гундорова, О. Капленко, М. Кодак, М. Легкий, І. Папуша, В. Поліщук, М. Руденко, В. Сірук, О. Ткачук та ін.

В українському літературознавстві традиційно побутує розрізнення «об’єктивного» й «суб’єктивного» викладу, наявна й типологія суб’єктів оповіді (власне автор, оповідач, розповідач, ліричний герой) − В. Смілянська [44] подає її на підставі того ж розрізнення внутрішнього / зовнішнього, стосовно дії / щодо художнього світу, що й усталені у світовій практиці поняття гомо-, гетеро-, інтра-, екстрадієгетичних нараторів.

Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій традиційне літературознавство поділяє на три типи:

а) образи осіб, що виступають у творі як об’єкти розповіді (герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонаж;

б) образи осіб, що виступають у творі як суб’єкти розповіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу терміном оповідач;

в) образи осіб, що виступають у творі як суб’єкти розповіді й водночас як її об’єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно позначають терміном розповідач. До особливого типу розповідача відносять образи героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають ліричними героями

Однак «наратологія на сьогодні пропонує чимало термінів, які «не перекладаються» мовою традиційного літературознавства, а головне – дозволяють більш детально й системно розглянути функціонування художнього тексту» [14, с. 86]. Наприклад, М. Гірняк слушно зауважує: «Терміном “власне автор” на означення нейтрального наратора, що роздумує над філософськими, морально-етичними та загальнолюдськими проблемами й у такий спосіб “найадекватніше втілює авторську свідомість”, користується В. Смілянська, яка розглядає “автора” (у лапках) як родове поняття щодо видових “власне автора”, “розповідача”, “персонажа” тощо. Зрозуміло, що в цьому випадку варто сперечатися не з концепцією дослідниці, а насамперед із термінами, адже в сучасному літературознавстві існують набагато кращі назви на позначення відповідних понять, зокрема різні типи нараторів: експліцитний та імпліцитний, гетеродієгетичний і гомодієгетичний, екстрадієгетичний та інтрадієгетичний, первинний і вторинний, достовірний і недостовірний, відавторський і медіатизований, всезнаючий, всюдисущий, самосвідомий, відсутній, безособовий, ненадійний тощо» [12, с. 169]. І. Ільїн, розглядаючи структуралістські витоки наратології, також наполягає на об’єктивній потребі введеного нею поняттєвого апарату: «Якщо виходити зі старого, введеного російськими формалістами визначення, що фабула − це ЩО розповідається у творі, а сюжет − ЯК це розповідається, то поняття сюжету виявилося недостатнім...» [25, с. 70].

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.