Рецепція постаті Т. Шевченка

«Феномен письменника як героя національної культури знаходимо в багатьох народів, але, мабуть жоден письменник не займає цієї «посади» так міцно і не користується такою одностайною любов’ю своїх співвітчизників, як Шевченко» [16, с. 8].

За Грушевським, Шевченко фактично посів порожню до нього вакансію – «великого українського поета», основоположника нової літератури, – тим важливішу для цієї літератури й самої народжуваної нації, що вони на той час потребували доказів свого права на існування. «Можна твердити, що всеросійська (а не лише українська) популярність Шевченка значно зросла (хоча й набрала специфічного характеру) внаслідок арешту й покарання кирило-мефодіївців. До речі, саме цей епізод є надзвичайно характерним з погляду особливостей як культурної комунікації в миколаївській Росії, так і літературної слави серед її поетів» [16, с.108]. Олександр Гриценко наполягає на тому, що творення культу Шевченка як національного поета-пророка, віртуального «батька нації» розпочалося саме на сторінках «Основи» та в середовищі «українофільської» інтелігенції, яке довкола «Основи» гуртувалося.

В «галицькій» рецепції Шевченка також присутні і народницький, егалітарний елемент, і елемент соціального протесту, і навіть мученицький ореол, але на перший план тут, як ніде інде (можливо, окрім редакції «Основи»), виступає пророча якістьШевченкової поезії й самої постаті, їхнє символічне значення. Шевченко стає символом українськості Галичини і соборності всієї України; його популярність перетворюється на національний культ [16, с. 116].

Г. Грабович та О. Забужко, наводячи різну аргументацію, твердять, що Шевченко створив «національно-консолідуючий авторський міф». О. Забужко пише, що «в пантеоні українських мислителів Шевченко посідає місце осібне й виняткове – настільки виняткове, що духовна історія України від часу його появи й дотепер розгортається, необхідно співвідносячись із ним (і самовизначаючись щодо нього) як із своєрідним абсолютом – символічно персоніфікованою, втіленою єдністю сутности й існування в межах національного світу: абсолют можна дискутувати, але його не можна обійти (драгоманівське «„Кобзар” є річ пережита», Семенкове, сорок років по тому, – «Я палю свій „Кобзар”, – вже імпліцитно, у згорнутому вигляді, маніфестували певну світоглядну залежність, детермінованість тим самим „Кобзарем”, від якого тим більше кортіло „звільнитись”«) [21, с. 34].

Рецепція Шевченка завжди була чимось ширшим за просто рецепцію найвидатнішого класичного автора. Вона традиційно більше говорить про реципієнта, будучи тим дзеркалом, у якому найясніше розкривається його власне обличчя. У ставленні до Шевченка, у мові, якою це ставлення оформлювалося, виявлялася модерність чи антимодерність реципієнта, його стиль мислення, належність до певної літературної школи. Коли Леся Українка називала Федьковичеве наслідування Шевченка найбільш невдалою його рисою, Франко плекав культ «Великого Кобзаря».

Українські інтелектуали 1920-х років поступово переходили межу від конструювання образу поета-бунтаря до ствердження образу революціонера-провидця. Утім, побутували й інші тенденції, зокрема дедалі частіше лунали заклики відмовитися від культових чи символічних образів Тараса Шевченка, а перейти до вивчення його спадщини та біографії на виразних академічних засадах. Саме 1920-ті роки виплекали відоме гасло, котре циркулювало у середовищі українських інтелектуалів щодо постаті Т. Шевченка – «не культ, а шевченкознавство!» [43]. С. Павличко пише: «Головний інтерес сьогодні становлять, звичайно, праці так званого академічного шевченкознавства, яке в тяжких умовах наростаючої критики все ж створило цілий ряд колективних збірників, річників, індивідуальних монографій, окремих статей. Ідеться про праці Павла Филиповича, Бориса Навроцького, Сергія Єфремова, Олександра Дорошкевича та Михайла Новицького, а також цілої групи істориків, театрознавців, мистецтвознавців і письменників, які прилучилися до колективних видань» [36].

30-і роки, за пізнішою оцінкою Євгена Кирилюка, принесли перелом у шевченкознавство: спочатку Андрій Річицький назвав Шевченка «співцем передпролетаріату», пізніше з’явилися визначення мужицького і селянського поета, «речника селянської газети України» (Б. Навроцький), нарешті, «співця наймитсько-кріпацької голоти» (Євген Шабліовський). Є. Шабліовському належить і канонізоване визначення поета як революціонера-демократа (стаття «Пролетарська революція і Шевченко», 1932), далі розгорнуте у цілому потоці монографій.

Наступна догма шевченкознавства — «Шевченко — народний поет». Першим на народність Шевченка вказав Костомаров. Ще за життя поета й відразу по його смерті саме це поняття опинилося в центрі статей, спогадів, досліджень (Володимир Максимович, Пантелеймон Куліш, Микола Добролюбов, Михайло Драгоманов, Микола Сумцов та ін.). «У визначенні Костомарова та його сучасників поняття народності було рецидивом романтичного мислення. Драгоманов, позбавлений романтизму, пропонував це поняття переглянути» [36, с. ], − пише С. Павличко.

У 1920-і роки ідея зазвучала гостро у відомій полеміці О. Дорошкевича й П. Филиповича, з одного боку, та А. Річицького — з другого. В різні часи в саме поняття вкладався різний смисл — демократизм (Максим Горький), національність (Леонід Білецький) і т. д. У процесі утвердження «єдиномислія» української радянської науки, приблизно в 1936 р., перемогло поняття народності такого змісту (визначення Ю. Івакіна): «Під народністю Шевченка стали розуміти передусім те, що Шевченкова творчість відповідала корінним інтересам народних мас, сприяла визвольній боротьбі народу, відображала його думи і прагнення. Народності змісту Шевченкової поезії відповідала народність його форми — велика простота, близькість до фольклорних джерел».

І нарешті, остання в ланцюгу догм чи складових моделі — критичний реалізм поета. У 1937 р., за аналогією з Пушкіним, якого того ж року визначили основоположником реалізму в російській літературі, Шевченко став основоположником реалізму в літературі українській. Остаточно закріпилася ідея про еволюцію поета від романтизму до реалізму. Раніше її обстоював Сергій Єфремов, тепер на Єфремова вже, звичайно, не посилалися. В теорії, що не віджила остаточно до наших днів, романтизм сприймався як щось вторинне, другорядне по відношенню до реалізму. В рамках нашої культури романтизм, крім того, пов’язувався з «поміщицькою», а реалізм — з пролетарською чи народною літературою. Крім того, передбачалося, що як реаліст Шевченко мав бути атеїстом, або матеріалістом, або хоча б стихійним матеріалістом. На останньому зробив особливий наголос Олександр Корнійчук на VI пленумі Спілки письменників СРСР у 1939 р. Очевидно, ця «діалектична» формула мала засвідчити перемогу нашої науки над вульґарним соціологізмом, про яку так само відрапортував пленум. Так піднесення 20-х було втрачене.

«Прикметно, до речі, − пише Т. Гундорова, що на початку 20-го століття Шевченко розгорнувся для нового сприйняття завдяки психоаналітичній інтерпретації його творчої постаті.

Амбівалентне поєднання біографічної і творчої його ідентичностей, наявність символічних переносів, материнський і жіночий комплекс у психіці Шевченка – все це було суголосним з епохою модернізму і її зацікавленнями індивідуалізмом і природою творчої особистості митця. Тож психоаналітичні розвідки, здійснювані Степаном Балеєм та Якимом Яремою, закладали проекцію для прочитання «іншого», модерністського Шевченка» [17].

«Уявлення про Шевченка як поета й особистість, як культурного й національного діяча змінювалися, часто – значно, з появою нових, повніших і точніших зібрань творів, нових критичних чи наукових розглядів, нових біографічних досліджень. Але ще більше вони змінювалися під впливом нових поворотів у національній політиці Російської імперії чи СРСР, внаслідок розвитку (чи, навпаки, чергового погрому) української культури, внаслідок переосмислення національними елітами історичного шляху України та ролей окремих видатних особистостей на цьому шляху. Отже, «шевченківський» комунікаційний потік неможливо зводити лише до поетових творів, літературознавчих розвідок про його життя і творчість, чи до таких специфічних культурних явищ, як «Заповіт» мовами світу чи збірки принагідних висловлювань численних видатних діячів про Шевченка, які буцімто свідчать про його “світову велич ”« [16, с. 99].

Народність – така характеристика майже неодмінно застосовувалася до Шевченкової поезії, особливо ранньої, але смисл її досить сильно змінювався з часом та зміною уявлень про сам «народ». Ця «народність» була здатністю «говорити від імені простого народу», адекватно виражати його погляди та інтереси, тому вже в радянські часи з неї цілком природно розвинулася концепція Шевченкової народності як усвідомлення й геніальне вираження «глибинних інтересів трудового народу» – як одна з граней Шевченкової «революційності». В Шевченковій постаті як «народного поета» концентрувалися романтично-народницькі цінності й надії на грядуще «оновлення» зіпсованого цивілізацією суспільства через припадання до «народних джерел» духовності й краси. Візуальним аналогом цього образу є широковідомий фотопортрет у шапці й кожусі, повторений потім у численних живописних та графічних версіях [16, с. 161].

«Крім полум’яного Кобзаря, відомого нам із поезії, існує ще одна іпостась Тараса Григоровича. Її звати Кобзар Дармограй. Цей двійник фігурує майже в усій російськомовній прозі автора. Шевченко змінював літературні маски так само легко, як одягав кожуха замість костюма» [17], − пише Т. Гундорова.

Поиск по сайту: