Ключові поняття наратології

Наратологія як теорія розповіді набула поширення й концептуального наповнення як окрема галузь гуманітарних наук протягом останніх десятиріч ХХ ст. Аналізуючи численні оповіді, вчені-структуралісти прагнули віднайти єдину формально-оповідну модель, тобто структуру чи граматику оповідання, на основі якої кожна конкретна розповідь розглядалася б як варіація-відхилення від цієї базової структури.

Розповідь (наратив) є одним із фундаментальних компонентів соціальної взаємодії та комунікації. «Наратологічний словник» О. Ткачука подає таку дефініцію: «Наратив (narrative). Розповідання (як продукт і як процес, об’єкт і акт, структура і структуралізація) однієї чи більше дійсних або фіктивних подій, які повідомляються одним, двома чи кількома (більш чи менш явними) нараторами...» [52, с. 73]. Наратологія ґрунтується на принципі поєднання у тексті подвійної подієвості [18]: історія, − події, про які розповідається (вживають також поняття «наратоване» – «сукупність ситуацій і подій, про які розповідають у наративі» [52, с. 83]), а нарація − власне процес розповіді.

«Можна розширити наше розуміння історії, − зауважує І. Папуша, − за рахунок теорії мотивації. Вирізняють три види мотивації: 1) причинну (каузальну) мотивацію, яка пов’язує події в умовах причинної значеннєвої структури, 2) кінцеву (фінальну) мотивацію, яка присутня, коли причина подій в наративному світі залежить від долі чи провидіння, 3) композиційну мотивацію, яка вказує на функції події у структурі розповідного твору. Тому, історія – це багатозначна структура, найважливішими елементами якої є хронологія, каузальність, телеологія та інтенційність» [38, с. 29].

Отже, наратив – це не сама історія, а її репрезентація. Мінімальною умовою наративу є наявність у ньому хоча б однієї зміни стану. Між початковою і кінцевою ситуаціями повинен бути часовий зв’язок. І хоча деякі дослідники (наприклад, Б. Томашевський) наполягають також на причинному зв’язку між станами, Шмід не вважає це обов’язковим. У теорії наратології актуальним є дослідження певних наративів за допомогою моделей.

Важливим є стосунок до історії (дієгезису): «Оповідь є гетеродієгетичною, якщо оповідач не бере участі як дійова особа, тобто актор, в історії, що розповідається, і гомодієгетичною, якщо він одночасно постає в ролі оповідача і дійової особи» [24, с. 68].

Наратор– (англ. narrator – оповідач) – «оповідач, мовець-автор, який створює текст із відповідною структурою, здійснює оповідь і виражає ставлення до неї. За функціональною ознакою розрізняють три основні типи наратора: 1) гомодієгетичний наратор (грец. homos – рівний, однаковий) – оповідач, що функціонує в тексті, є учасником подій, про які йдеться (оповідач у повісті «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха, новелі «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, новелі «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника); розповідь здебільшого відбувається від першої особи; 2) гетеродієгетичний наратор (грец. heteros–інший) – оповідач, що перебуває в художньому світі, але поза дією; сторонній спостерігач (обсерватор); розповідь – від першої особи (оповідання «Банк рустикальний» Ольги Кобилянської, кіноповість «Зачарована Десна» О. Довженка, новела «Запах кропу» Є. Гуцала); 3) екстрадієгетичний наратор – власне автор, який веде за собою читача, коментує події, висловлює свої роздуми; розповідає від третьої особи, оскільки він перебуває поза художнім світом (оповідання «Федько-халамидник» В. Винниченка, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, роман «Залишинець» В. Шкляра). ... Наратор «народжується і здійснює себе у слові» (М. Гайдеґґер), але не зливається повністю з автором. Його функція насамперед полягає в організації оповіді (викладу)» [4, с. 194].

Класифікаційну модель для вирізнення наративних типів представляє чотиричленна типологія Ж. Женетта: гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації – розповідає історію, де він не виконує функції персонажа; гетеродієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації – оповідач другого ступеня, котрий розповідає історії, в яких він, як правило, відсутній („текст у тексті»); гомодієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації – розказує власну історію, в якій він фігурує як персонаж; гомодієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації – оповідач другого ступеня, що розповідає власну історію.

Авторська розповідь першого рівня (гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації) Гетеродієгетичний наратор позиціонується у тексті літературного твору як оповідна інстанція поза межами викладеної історії з одночасним оприявненням себе як джерела інформації, оцінного ставлення, тенденційності викладу, окреслення емоційності твору тощо. Тобто йдеться про наратора, який перебуває поза межами викладеної історії як її учасник, однак присутній в розповіді про неї, будучи співрозмовником чи спостерігачем, граматично виявляється як виклад від першої особи. Названий тип наратора переважно ототожнюється із експліцитним автором твору. За визначенням, експліцитний автор – «фігура в тексті», розповідач, який належить світові художнього вимислу і веде розповідь від своєї особи, тобто «фіктивний автор» цілого твору чи його частини і є персонажем цього світу Гетеродієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації переважно підкреслює деяку обмеженість власного знання про описувану історію, часто мотивує це обмеження важливими для нього чинниками (найчастіше – фізичною відсутністю між окремими епізодами).

Авторська розповідь другого рівня (гетеродієгетичний наратор у інтрадієгетичній ситуації)

Поняття гетеродієгетичного наратора в інтрадієгетичній ситуації (за моделлю В. Шміда – вторинний недієгетичний наратор) виводимо із комплексу семантики: «гетеро-» – від грец. ετερος – інший та «інтра-» від лат. intro – всередину і називаємо ним такого наратора, який репрезентує історію, де він відсутній у будь-якій формі, а граматично виявляється як виклад від третьої особи [33]. На думку В. Шміда, визначальною рисою такого типу наратора є те, що він «розповідає не про самого себе як фігуру дієгезису, а лише про інші фігури, і його існування обмежується тільки планом розповіді, «екзегезисом» [60, с. 81]. Саме «винесення» наратора за межі дієгетичного простору сприяє моделюванню співвідношення самостійності рефлексій тексту із принципово важливими його змістовими чи формальними елементами. Позиція «поза дієгезисом» важлива у структурі викладу також і тим, що читач не потребує синхронізації переконань чи думок розповідача з думками чи настроєм самих персонажів, тому ставлення в процесі читання може довільно змінюватися і набувати самодостатності. Категорія гетеродієгетичного наратора в екстрадієгетичній ситуації є моделлю імпліцитного зображення наратора, тобто зображення, цілісність якого досягається поєднанням ряду текстових вказівників. Важливо, що існує чітка відмінність між індиціальним зображенням наратора та присутністю у творі абстрактного автора. Як зауважує В. Шмід, «індекси, що вказують на наратора, здійснюють задум автора. З їх допомогою автор зображає наратора, роблячи його фіктивною інстанцією, своїм об’єктом. Індекси, що вказують на самого автора, є, як правило, не навмисними, а мимовільними [60, с. 77]».

Персонажна розповідь першого рівня (гомодієгетичний наратор в екстрадієгетичній ситуації)

Сконцентрованість змісту творів малої форми, зосередження індивідуалізації наративної історії через незначну кількість персонажів дають можливість типологізувати один із варіантів авторської наративної стратегії – втілення у розповідному тексті функції гомодієгетичного наратора, який форматує екстрадієгетичну ситуацію. Ідеться про наратора, який розповідає історію, де сам виявляється двояко: і як персонаж, і як викладова субстанція, що прагне до максимального відсторонення від безпосередньої подієвості задля створення враження цілковитої об’єктивності розповіді «про себе» [33]. Атрибуція В. Шміда конкретизує власне межі подієвості, що може бути «топографічною, прагматичною, етичною, пізнавальною чи психологічною [60, с. 14] і завершується визначенням суті подієвості, яка полягає «в деякому відхиленні від законного, нормативного в даному світі, в порушенні одного із тих правил, дотримання яких зберігає порядок та устрій цього світу [60, с. 14]. Присутність наратора-персонажа якраз і спроможна диференціювати узвичаєне, нормативне у фікційному часопросторі художнього твору та погляд «стороннього зацікавленого» у перипетіях розгортання сюжету. В єдиному розповідному малюнку синтезуються і взаємопереплітаються як фактичні події, так і їх рецепція та інтерпретація. Адже учасник сприймає «зсередини» контекст наративної історії, далі для нього самозрозумілим є згромадження подій та їх осмислення. Гомодієгетичний наратор забезпечує фікційному світові збереження суб’єкта дії, внутрішній контраст змін, що відбуваються з цим суб’єктом, а також хронологічний порядок розгортання нарації. Окреслення фізичної присутності викладового центру в художньому часопросторі проектує рецептивну ілюзію цілковитої реальності наративної історії, додає окремим подіям конкретики і переконливості.

Персонажна розповідь другого рівня (гомодієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації)

Яскраво індивідуалізований тип гомодієгетичного наратора в інтрадієгетичній ситуації (за моделлю В. Шміда – вторинний дієгетичний наратор): «гомо-» – від грец. ομος – рівний, однаковий; «інтра-» від лат. intro – всередину. Такий наратор упізнається за ототожненим виявом своєї приватної історії з максимальною самопрезентацією та індивідуалізованим утіленням певної емоційності. Введення вторинного наратора у матерію тексту може відбуватися одночасно з презентацією первинного наратора різним обсягом художнього часопростору або з формальним окресленням його відсутності. Центром смислотворення є біографія оповідача, а в малій прозі – її фрагмент [33]. На відміну від гомодієгетичного наратора, що кореспондує екстрадієгезис, тут відбувається активніше дистанціювання наратора, який розповідає, від автора, який пережив певну ситуацію. Читач стає не стільки співавтором наративного дискурсу, скільки спостерігачем внутрішньої трансформації джерела викладу. Таким чином, цей тип викладової стратегії має підстави класифікуватися як автобіографічний наратив або, за визначенням В. Шміда, – «автобіографічний наратор» [60, с. 93]. Як ключова ознака для розуміння особливості його смислотворчого призначення тут акцентовано на тому, що «класична автобіографічна оповідь передбачає велику часову відстань між «я», про яке оповідається, і «я», що оповідає, представленими як пов’язані психофізичною ідентичністю» [60, с.93].

Наратор не лише функціонально впорядковує текстову структуру твору, але й виявляється як спроба досягнути внутрішньопсихологічного порозуміння спочатку автора з його історичністю, а згодом читача з цілісним культурним середовищем. Гра наратора з читачем – це своєрідне запрошення до комунікації, спроба примирити всезнання та всеправність автора із прагненням до самопривласнення чужого досвіду читачем [30].Значна текстова свобода наратора дає йому можливість проникати у внутрішній світ персонажів, прямо чи опосередковано звертатися до читачів, вступати в полеміку з автором. Можливість змінювати точку зору на описувану історію чи її фрагменти сприяє поглибленню сюжету, а також ускладнює психологічний портрет персонажів – таким чином світ літературного твору стає об’ємним, цікавим для спостереження та «вживання» у нього. Розпізнавання у такому випадку голосів автора та наратора дає можливість акцентувати провідні ідейно-тематичні горизонти, наближатися до об’єктивної оцінки втіленого змісту. Отож функція наратора розповсюджується і на очікування певної реакції читача, тому інстанційно мусить відбуватися зміна викладової манери [30]. Важливу роль відіграє мова наратора, яка дистанціює позицію автора, у такий спосіб зближуючись із власним голосом читача. Мовленнєва рівність чи емоційна забарвленість окремих частин тексту визначає розвиток наративу: або з позиції всезнання, або як форматування уявного діалогу автора через наратора із читачем. З’ясування того, «хто говорить» у тексті, становить предмет читацького зацікавлення і забезпечує рецепційну цілісність самого процесу трансформації фікційного світу твору у нову (іншу) свідомість [30].Функція вважається кардинальною, коли певний вчинок відкриває (підтримує чи закриває) певну альтернативну можливість. Каталізатор, підтримуючи комунікативний зв’язок між розповідачем та його адресатом, становить частину розповідного дискурсу, його семантику. Відповідно до того, на якому рівні (подієвому чи розповідному) знаходиться наративна одиниця і з якою одиницею співвідноситься, помітнішими будуть відмінності між різними типами організації наративів. Якщо події у фабульному творі забезпечують зв’язність тексту, оскільки між ними встановлюються глибинні логічні і причинні зв’язки, то в безфабульних текстах ця зв’язність полягає у корелятивних зв’язках між динамічними і статичними розповідними одиницями. Інакше кажучи, наративні фрагменти охоплюють мінімум буття (наративні дії) і розкриваються через так звані ненаративні фрагменти – описи, коментарі, аргументи тощо, присутні у тексті [36]. У теорії оповіді розрізняють два типи нараторів: явний (експліцитний) та неявний (імпліцитний). Наратор формує об’єкт розповіді, художній світ, може дистанціюватися від оповіді, персонажів. Наратор може набувати ролі протагоніста, бути важливим персонажем, другорядною особою, простим спостерігачем [52]. Наратор подеколи виконує функцію важливого для твору самостійного персонажа, може бути й пасивним слухачем або позбавлятися статусу літературного героя. Розповідач у художньому творі може експлікуватися в ролі суб’єкта, який посідає центральне місце в наративі, та суб’єкта, який сам структурує твір. У необмеженій всеохоплюючій перспективі наратор перебуває поза художнім хронотопом; у концентрованій перспективі розповідь ведеться з чиєїсь точки зору. Оповідач (розповідач) відмежований від прихованого автора, який нічого не розповідає, хоча вважається відповідальним за вибір, розподіл, компонування зображуваних подій, виводиться з цілого тексту, а не відіграє ролі оповідача.

За визначенням В. Шміда, наратор – адресант фіктивної наративної комунікації. Поняття є досить поширеним, його ототожнюють з розповідачем чи оповідачем. Наратор констатується в тексті і сприймається читачем не як абстрактна функція, а як суб’єкт, неминуче наділений певними антропоморфними рисами мислення та мови. В. Шмід визначив основні риси наратора: всезнання та всюдисущість, здатність проникнути у найбільш потаємні закутки свідомості персонажів, наявність певної точки зору на події та ситуації [60, c. 64-65]. Наратор – мовно-стилістичний епіцентр викладу. Наратор – особа фіктивна, вигадана автором, похідна від його свідомості. За Н. Фрідманом можна простежити таку типологію: авторське всезнайство – з продуктивним використанням 1-ої особи; нейтральне всезнайство – авторське невтручання з використанням 3-ої особи; наратор-очевидець; наратор-персонаж; колективний наратор; одиничний наратор; драматичний наратор – зовнішній опис персонажів; ракурс [24, c. 65]. Аукторіальний наратор перебуває поза світом нарації, він стоїть понад цим світом. Це всезнаючий і повсюдний наратор. Аукторіальними можуть бути два типи нарації: там, де ауктор виступає як чистий оповідач, об’єктивно незалежний від описуваних ним подій, і не є дійовою особою розповідної історії (гетеродієгетичний наратор), і там, де ауктор виконує подвійну функцію: оповідача і дійової особи, учасника подій, що відбуваються у фіктивному, вигаданому світі художнього твору (гомодієгетичний наратор). Персональний наратор – персонажна наративна ситуація, першоособовий наратив. Наратор використовує ролі кореспондента, спостерігача, свідка. Персоніфікований наратор, тобто названий певним іменем, виступає у формі «він», проте у читача створюється враження, що це один із персонажів твору [52, c. 83].

«Парою» для наратора (мовця) у наратології є поняття «нарататор» − слухач, до якого звертається наратор. Такий уявний адресат може перебувати як у художньому тексті (персонаж), так і поза ним (читач). Риторичні звертання до нарататора реалізують, за Ж. Женеттом, комунікативну функцію наратора, а якщо у таких «репліках» до читача автор відкриває йому свою «творчу лабораторію», плани щодо подальшої організації сюжету, то постає функція режисерська. Обидві вони змушують читача відчути «літературність», іноді навіть фікційність художнього світу, адже з часу історії повертають до часу нарації.

Одним із факторів, які, за Ж. Женеттом, «керують» наративною інформацією, є наративна перспектива, або фокалізація

Фокалізація – «перспектива, з якої представляються наратовані ситуації й події; перцептивна чи концептуальна позиція, з якої вони передаються» [20, с. 147]. Оскільки мовець не обов’язково представляє власне бачення, фокалізацію варто відрізняти від «голосу» наратора: йдеться не про суб’єкта мовлення, а про суб’єкта думки, почуття й сприймання.

Чергування, співіснування, переплетення перцептивних і концептуальних позицій автора й наратора, наратора й персонажа, автора й персонажа або й двох (кількох) персонажів відбувається за рахунок зміни наративної перспективи, або фокалізації. Зазначена суб’єктивність не обов’язково передбачає розповідь від «я» – вона можлива і в третьоособових наративах. Більше того, якраз «третьоособовий наратив дозволяє простежити тонку й ненав’язливу гру автора не лише у «розведенні» події та оповіді про неї (дистанція), але й у розбіжності кількох бачень реальності (перспектива), з яких жодне не претендує на істинність» [14, с. 87]. Так, порівнюючи наративні особливості реалістичної та модерної прози, «поєднання перспективи наратора та перспективи героя, інколи кількох персонажів» [49, с. 20] О. Ткачук наголошує: «...слід зважати на свідому установку модернізму, який спонукав передачу наратором точки зору іншої особи...» [48, с.21].

Ж. Женетт вирізняє такі типи фокалізації: 1) нульова фокалізація – жодних обмежень, всезнаюча позиція власне автора, 2) зовнішня фокалізація (лише слова і дії, але не думки й почуття), 3) внутрішня фокалізація (точка зору персонажа-фокалізатора; те, що він думає, відчуває, спостерігає зі своєї точки зору).

Внутрішня фокалізація, у свою чергу, буває: фіксована (точка зору одного персонажа), змінна (різні персонажі представляють різні події) або множинна (різні персонажі представляють одну подію).

Введення поняття «фокалізації» мало неабияке значення для теорії оповіді, бо дозволило:

1 ) розмежувати «точку зору» і оповідний голос і тим самим поглибити уявлення про складну структуру оповідання;

2 ) виділити ту інстанцію оповіді, до якої векторно спрямована і для якої призначена передана фокалізатором «зорова інформація» – інстанцію «імпліцитного глядача» ;

3 ) не тільки актуалізувати візуальний (просторовий) аспект оповіді, а й підкреслити його організований характер, бо фокалізація передбачає організацію простору оповідання і моделювання його сприйняття реципієнтом;

4 ) знайти і проаналізувати ті механізми в тексті, за допомогою яких діє ідеологія.

Ж.Женетт пропонував використовувати абстрактний термін «фокалізація», щоб уникнути специфічних візуальних конотацій, властивих термінам «погляд», «поле» і «точка зору». «Точка зору» не рівнозначна засобам вираження: вона означає тільки перспективу.

Женетта цікавить як проблема наративного простору в літературному творі (організованого за певними правилами), так і питання про спосіб обмеження, процедуру фільтрації інформації, яку твір несе глядачеві. Для аналізу наративного простору найбільше значення має той аспект, що у Женетта називається спосіб, форма розповіді (mode du recit) – те, що притаманне нарації, але не історії, яка розповідається (ще російськими формалістами було запроваджено розмежування фабули і сюжету в літературному творі).

Спосіб розповідання історії передбачає обмеження інформації згідно деякої логіки. Спосіб її фільтрації надзвичайно важливий і в деяких випадках саме він є визначальною ознакою того чи іншого жанру чи традиції (наприклад, все, що ми знаємо про персонажів, може бути представлено точкою зору лише одного головного героя: в цьому випадку інформація строго фільтрується – глядач не може знати про інших чогось, що не відоме герою). Таким чином, наративна перспектива – це спосіб регулювання інформації, який виникає з вибору деякої «обмежувальної» точки зору.

Слід мати на увазі, що в одному і тому ж творі наративна перспектива може змінюватися в процесі розповіді, а формула фокалізації не завжди відноситься до всього тексту твору, а швидше до певного наративного сегменту.

Наративна перспектива «зіставляє точки зору, унеможливлюючи домінування однієї однозначної, «правильної» позиції. Відтак і зміст твору виводиться за межі аксіологічної модальності. Кожна зміна перспективи не лише створює враження стереоскопічного бачення, але й, подібно до оператора в кінематографі, то віддаляє (нульова фокалізація), то максимально наближає (внутрішня фокалізація) читача до героїв твору, утримуючи увагу за рахунок таких емоційних градацій» [14, с. 93].

«Кожна наративна стратегія проектує комунікативний дискурс, встановлює правила гри автора з читачем за посередництва художнього тексту. «Голосна» позиція наратора чи затемнення її, фізична присутність в матерії твору чи перебування поза текстовим простором, наявність чи відсутність контактів наратора з персонажами – це глобальна проекція змісту твору на рецептивні можливості читача або читачів, − зауважує Л. Мацевко-Бекерська. − Функціональне розщеплення текстів та голосів автора, наратора, нарататора, персонажів дає можливість вичерпно щодо первинного задуму окреслювати контури фікційного світу, надавати йому впізнаваних ознак, робити естетичну комунікацію якомога більше мотивованою психологічно та довершеною естетично» [34, с. 14].

Поиск по сайту: