Джерела інвестиційної діяльності і шляхи залучення інвестицій

Державна інвестиційна політика – це діяльність держави спрямована на регулювання інвестиційного процесу для реалізації цілей економічної, науково-технічної і соціальної політики, це комплекс різних заходів держави, спрямованих на створення сприятливого інвестиційного клімату, структурну перебудову, підвищення ефективності національної економіки.

Здійснення успішної інноваційної політики неможливо без активної економічно обґрунтованої державної структурної політики, оскільки створені ринкові механізми в умовах НТП самостійно не здатні адекватно реагувати на стратегічні інтереси економіки країни і забезпечувати швидкі цілеспрямовані зміни в економічній структурі. Структурна політика є матеріальною основою інвестиційної політики. Структурно-інвестиційна політика повинна визначати макропропорції всієї економіки, структуру основних галузевих комплексів як матеріального, так і нематеріального виробництва, а також зміни в технологіях, трудовій діяльності, матеріально-сировинному балансі, в енергетиці і т. ін.

Структурна політика – це політика, що проводиться урядом країни, регіонами, адміністрацією підприємств у відношенні галузевої, регіональної виробничої структури економіки в цілому і окремих її частинах, а також структури прибутку і видатків, споживання, нагромадження, експорту і імпорту.

Основою структурної політики є селективний підхід або таргетування– це концентрація матеріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку і на об'єктах (галузях, підприємствах), підвищення ефективності функціонування яких сприяє підвищенню ефективності і конкурентоспроможності національної економіки в цілому.

Існує певна проблема критеріїв відбору пріоритетів структурної політики. Не існує досконалого, що не залежить від суб'єктивних устремлінь механізму виявлення і визначення пріоритетів структурної політики. Не існує науково обґрунтованого механізму встановлення ієрархії в структурокорегуючих потребах суспільства, для задоволення яких потрібно систематичне державне втручання. Навіть у країнах з високим рівнем розвитку економіки вибір пріоритетів структурної політики може істотно відрізнятися від теоретично оптимального, тому що на цьому виборі завжди позначається вплив тих або інших партикулярних інтересів.

Сформована галузева структура національної економіки, з її перекосом у сторону сировинних галузей і надмірною залежністю від кон'юнктури зовнішніх ринків, – це не тільки "надбання" радянського періоду, але і наслідок різкого скорочення попиту на метали і продукцію хімічної промисловості на внутрішньому ринку. Вітчизняний капітал за майже два десятиліття свого існування небагато зробив для створення нових галузей. Можна назвати тільки мобільний телефонний зв'язок і великі роздрібні торговельні мережі. Та і ці нові сектори економіки створені, головним чином, за допомогою іноземного капіталу, що зацікавлений у просуванні своїх товарів на українському ринку.

Негативні тенденції в галузевій структурі національної економіки обумовлені також більш низьким рівнем прибутку в галузях внутрішнього ринку, тоді як в експортних галузях рентабельність в 2 – 3 рази вище за середнього рівня в цілому по промисловості.

Поки буде зберігатися колосальна диференціація галузевих норм прибутку, не зміниться і сформована структура економіки. Тому необхідно вирівнювання галузевої рентабельності. Однак сам по собі ринковий механізм не зможе вивести економіку із цього структурного перекосу.

В умовах ринкових відносин важливе значення має вибір оптимальної структури джерел фінансування капітальних вкладень, які здійснюються за рахунок власних і кредитних коштів. Найбільш прийнятним для рішення цієї проблеми є комплексний підхід до вибору джерел фінансування капітальних вкладень. Аналіз джерел повинен установити граничний розмір капітальних витрат, виходячи з розміру і питомої ваги кожного джерела фінансування, які можна залучити для здійснення інвестування.

Фінансові джерела інвестиційної діяльності розділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх джерел інвестування відносяться:

1. Державні інвестиції.

2. Прибуток підприємств.

3. Банківський кредит. У певних умовах виявляється дешевше, ніж емісія нових акцій. У багатьох країнах суми, виплачувані компаніями у вигляді відсотків по інвестиційних кредитах, віднімаються з оподатковуваного прибутку. Розрізняють наступні форми кредиту:

- банківський кредит – це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, в обмін на зобов'язання боржника про повернення суми заборгованості, а також на зобов'язання по сплаті відсотків і інших зборів з такої суми.

- комерційний кредит – це товарна форма кредиту. Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані послуги, щодо яких надається відстрочення платежу.

- лізинговий кредит – це відносини між суб'єктами лізингу, що виникають у випадку оренди майна і супроводження складанням лізингової угоди.

- іпотечний кредит – вид економічних відносин із приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

- бланковий кредит – надається без застави або інших видів забезпечення, тільки під зобов'язання повернути кредит. Надається тільки надійним позичальникам, під підвищену процентну ставку.

- консорціумний (синдикований) – це кредит, що надається спеціально створеним для даної мети банківським консорціумом за рахунок кредитних ресурсів банків (учасників консорціуму).

4. Ресурси інвестиційних, страхових фондів, кредитних союзів.

5. Кошти від приватизації.

6. Кошти амортизаційного фонду.

7. Заощадження населення. У розвиненій ринковій економіці готівка становить звичайно невелику частину в структурі заощаджень домогосподарств. У транзитивній економіці у силу недовіри до банків (зокрема на пострадянському просторі населення повністю втратило заощадження, які спочатку були заморожені в Ощадбанку, а потім фактично знищені внаслідок гіперінфляції), а також низької загальної культури підприємництва готівка становить значну частину загальних заощаджень домогосподарств, особливо в початковий період трансформації.

Дотепер депозити є якщо не єдиною формою організованих заощаджень, та абсолютно переважною в їх структурі. Отже, готівка на руках у населення в загальній сумі його фінансових заощаджень в Україні домінує. Ці кошти, найчастіше конвертовані в одну зі стабільних іноземних валют, по суті, виведені з економічного обігу країни. Такі заощадження створюються протягом усього часу функціонування домогосподарства. Неорганізовані накопичені заощадження являють собою кошти, що перебувають у розпорядженні домогосподарства, існують у вигляді готівки і в інших формах, не інвестовані в цінні папери, депозити, паї або організовану підприємницьку діяльність і виведені з офіційного економічного обігу країни.

Зовнішні джерела інвестування:

- приватні іноземні інвестиції;

- державні іноземні інвестиції;

- кошти міжнародних фінансових організацій і установ (МВФ, ЄБРР).

Розподіл інвестицій в основний капітал в залежності від джерел інвестування відбувався в України наступним чином (таблиця 2.5).

Основні шляхи залучення інвестицій:

1. Удосконалення нормативної і правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;

2. Підвищення рентабельності підприємств і можливості самофінансування. В умовах самофінансування не доводиться сплачувати відсотки по кредитам і прибуткам на цінні папери, частка дивідендів у загальній сумі прибутку скорочується за рахунок збільшення частки нерозподіленого прибутку, амортизаційного фонду і прихованих резервів. Укриття значної частини прибутку в амортизаційному і іншому фондах різко скорочує податкові платежі із прибутку і капіталу, і в цьому головна вигода самофінансування.

3. Випуск цінних паперів під конкретні проекти для широкого залучення коштів підприємств і населення.

4. Розширення іпотечного кредитування.

5. Залучення коштів позабюджетних і інноваційних фондів, страхових компаній, комерційних банків, внутрішніх інвестиційних позик.

6. Переорієнтація у виробничій сфері переважно бюджетного фінансування на кредитування.

Таблиця 2.5

Інвестиції в основний капітал за джерелами фінансування в Україні у 2002 – 2009 рр. [http://www.ukrstat.gov.ua]

7. Удосконалення механізму гарантій збереження внесків населення у фінансово-кредитних установах, одержання стабільних процентних доходів, впровадження інших заходів щодо посилення довіри населення до комерційних банків.

8. Детінізація капіталу.

9. Репатріація капіталу, тобто стимулювання повернення із-за кордону українського капіталу.

10. Використання іноземних інвестицій, кредитних ліній і кредитів міжнародних фінансових організацій.

11. Впровадження системи страхування інвестицій.

Поиск по сайту: