Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Методи регулювання інвестиційної діяльності



 

Проблема державного регулювання інвестиційної діяльності для економіки країни, що не завершила ринкові перетворення, як і раніше актуальна, тим більше у зв'язку із кризою світової економіки. Досвід передових країн показує, що розвиток сучасної економіки неможливий без ефективної і злагодженої взаємодії бізнесу з державою, органами законодавчої і виконавчої влади. Залучення і державне регулювання інвестицій викликають інтерес і з погляду достатності інвестиційних ресурсів для забезпечення економічного зростання, структурних змін, що сприяють подоланню кризи. Саме в цей період роль і значення державних методів управління інвестиційною діяльністю значно зростають і стають фактично "рятувальним кругом" для багатьох галузей економіки. При цьому форми і методи регулювання змінюються залежно від ситуації у світовій економіці, ступеня її впливу на вітчизняні підприємства. Невтручання держави здатне викликати важкі соціально-економічні наслідки. Дії держави у провідних економіках світу свідчать про повну відмову від ліберальних методів управління і повернення фактично до неокейнсіанства.

Інвестиційна діяльність регулюється Господарським кодексом України, Законом України від 18.09.1991 р. "Про інвестиційну діяльність", Законом України від 19.03.1996 р. "Про режим іноземного інвестування", а також іншими законами і постановами.

Однією з найважливіших умов інноваційно-технологічного розвитку України, відновлення її виробничого потенціалу і забезпечення на цій основі ефективного конкурентоспроможного національного виробництва, а також підвищення рівня економічної безпеки країни, виступає організація державою інвестиційної діяльності. При цьому результатом удосконалення управління інвестиціями повинно бути розширення масштабів вкладень у реальний сектор економіки з використанням як внутрішніх, так і іноземних інвестиційних ресурсів. Чітка система кардинальних заходів в області інвестиційної політики буде сприяти завершенню інерційного характеру економічного розвитку.

Інвестиції, торкаючись фундаментальних основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому. Стимулювання інвестиційного процесу сприяє активізації соціально-економічних перетворень. Саме тому держава, прагнучи розвивати національну економіку, повинна створювати найбільш сприятливі умови приватним інвесторам для внутрішнього інвестування, формувати інвестиційний клімат.

Безумовно, різкий спад виробництва, викликаний світовою фінансовою кризою, значною мірою визначив нестачу інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Сьогодні можна з повною впевненістю говорити про розвиток інвестиційної кризи. Дане явище, на наш погляд, обумовлено цілим рядом об'єктивних і суб'єктивних різнопланових причин. У свою чергу, усі вони можуть бути поділені на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх варто віднести: криза світової економіки; відтік фінансових ресурсів з економік, що розвиваються, у розвинені; політика протекціонізму, що проводиться провідними світовими державами. Внутрішніми причинами є: екстенсивний розвиток економіки України; низька ефективність виробництва; відсутність реальних структурних зрушень в економіці; надмірно слабке впровадження досягнень науково-технологічного прогресу у виробництво; вкрай низький обсяг бюджетного фінансування інвестиційних програм; відсутність стратегічних орієнтирів в інвестиційній сфері, і як підсумок, перевага тактичної спрямованості над стратегічною; кошти, одержувані від приватизації, як і раніше направляються на соціальні цілі замість інвестиційних; політична нестабільність у країні, що знижує інвестиційні рейтинги України. Розвиток кризи, поширення її на усі сфери економіки підсилює негативний інвестиційний клімат, а саме, зменшує і без того невеликі обсяги ресурсів капітального будівництва, абсолютні обсяги нагромадження, частку прибутку підприємств, що направляється навіть на розширення виробництва, не говорячи уже про інновації. Погіршенню інвестиційного клімату сприяє слабкість приватного сектора вітчизняної економіки, гостра необхідність серйозної модернізації промислової інфраструктури, при цьому фундаментальні і прикладні дослідження, як і раніше, більшою мірою залишаються залежними від державної підтримки.

Сформована ситуація вимагає від держави активних дій по активізації інвестиційної діяльності, у тому числі стимулювання іноземних інвестицій, як державних, так і приватних. Роль держави повинна бути однозначно значущою. Високоорганізована економічна і фінансова система для нормального функціонування вимагає настільки ж високоорганізованого державного регулювання, значення якого особливого зростає у моменти кризових збоїв. Незавершеність трансформаційного періоду в Україні не дозволяє сподіватися на ринкові автоматичні регулятори інвестиційної діяльності, і тому саме держава виступає тією силою, що здатна концентрувати зусилля і необхідні ресурси для подолання негативних наслідків у економіці країни.

В інвестиційному процесі, тобто в сукупності дій, спрямованих на розробку інвестором стратегії, прийняття на її основі інвестиційних рішень, залучення і розміщення інвестиційних ресурсів, а також одержання прибутку на вкладений капітал, головну роль відіграє держава. Держава може виступати посередником при продажі акцій приватизованих підприємств, встановлює правила співробітництва приватних партнерів без безпосередньої участі держави, є вкладником капіталу, покупцем промислової продукції, елементів інфраструктури, власником державної власності, і нарешті, на ринку капіталів здійснює функцію управління ним. Вирішення господарських проблем чисто ринковими методами, як показала практика, сьогодні однозначно неможливо.

Вихід із сформованої ситуації, що сполучається з несформованістю вітчизняних суб'єктів ринкового інвестування і дефіцитом фінансових ресурсів на світовому ринку, бачиться у створенні сприятливого інвестиційного клімату, насамперед, у підтримці мотивацій до довгострокового вкладення коштів. Для цього держава зобов'язана використати сукупність ринкових заходів у тісному взаємозв'язку із цілеспрямованим державним регулюванням інвестиційної діяльності. Особлива значимість останнього пов'язана з необхідністю підвищення конкурентоспроможності національної економіки в умовах глобалізації світового господарства. Позитивно впливають на вирішення цього завдання, з одного боку, елементи прямого протекціонізму національної економіки у зв'язку з інтеграцією у світове господарство, з іншого, – залучення іноземного капіталу.

Державне регулювання інвестиційного процесу повинне здійснюватися із застосуванням наукових підходів і найбільш адекватних у даній ситуації інструментів і методів. Вибір і сполучення форм, механізмів регулювання сьогодні є предметом дискусії між різними гілками влади, що невипадково, оскільки резерви міцності вітчизняної економіки дуже незначні і ставлять під загрозу реалізацію перспективних цілей інвестиційної політики. Це вимагає створення відповідних економічних умов, що дають можливість реагувати з випередженням на зміну ситуації у сфері інвестицій. Реалізація таких умов можлива за рахунок знаходження найбільш ефективних сполучень використовуваних методів впливу залежно від специфіки регулюємих сфер інвестиційної діяльності, а також з огляду на негативні наслідки інвестиційної діяльності у сполучених сферах. Ці умови залежать також від фінансових можливостей держави, накопиченого досвіду державного регулювання інвестиційної діяльності, особливо в умовах рецесії економіки. До факторів, що визначають ефективність і якість цього регулювання, можна віднести, по-перше, наявність у країні сильної державної влади (законодавчої, судової і виконавчої), по-друге, чітке функціонування налагодженої системи державних інститутів, у тому числі інститутів регулювання і контролю.

Сформована економічна ситуація у країні і у світі вимагає від держави використання системи методів і інструментів регулювання інвестицій у різних варіаціях і з різним ступенем інтенсивності. Тому найважливішим напрямом інвестиційної політики є інвестиційне законодавство, що забезпечує нормативно-правове регулювання функціонування і розвитку інвестиційної діяльності, а саме: "Про інвестиційну діяльність", "Про режим іноземного інвестування", Господарський кодекс України і інші законодавчі акти. Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканськими і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності. Незважаючи на численні зміни і доповнення, дані законодавчі акти не привели до створення довгострокової державної інвестиційної політики. Відсутність добре продуманої довгострокової стратегії приводить до підміни довгострокових завдань короткостроковими. Державне регулювання інвестиційної діяльності включає:

- пряме управління інвестиціями;

- регулювання умов інвестиційної діяльності, тобто опосередковане регулювання;

- контроль за законністю здійснення інвестиційної діяльності всіма учасниками і інвесторами.

Головне питання державної інвестиційної політики складається у визначення пріоритетних сфер і об'єктів інвестування, які повинні відповідати як довгостроковим національним інтересам держави, так і невідкладним завданням сучасного стану і структури економіки України. Цілі довгострокової інвестиційної політики можуть бути досягнуті за допомогою проведення селективної інвестиційної політики: виділення головних напрямів, які вимагають державної підтримки, формування довгострокових інноваційних і інвестиційних програм і проектів і розробка ефективного механізму їх реалізації. До пріоритетів довгострокової інвестиційної політики в Україні відносяться:

- розвиток споживчого сектора – це будівництво індивідуального житла, споживчих товарів і послуг.

- освоєння і розширення виробництва високотехнологічних товарів і послуг, технічних систем нових поколінь, які забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції і підвищують ефективність виробництва.

- ресурсозабезпечення, ресурсозбереження, екологія.

- розвиток транспортної інфраструктури.

- забезпечення національної безпеки.

- підтримка виробництва конкурентоспроможної продукції, що заміщує імпорт.

Бюджетні асигнування направляють не тільки на виконання цільових комплексних програм, але і на розвиток соціальної інфраструктури загальнодержавного значення. Для пріоритетних об'єктів інвестування в соціальній сфері передбачені дві форми інвестування – з коштів бюджетних асигнувань і з коштів державного кредиту. Основою для ухвалення рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних способів є:

- прогнози економічного і соціального розвитку України;

- схеми розвитку і розміщення продуктивних сил;

- цільові науково-технічні і комплексні програми;

- техніко-економічні обґрунтування цих інвестицій.

Ступінь інвестиційних ризиків визначається головними стадіями інвестиційного процесу: проектування, фінансування, будівництво, експлуатація.

Стратегія довгострокової інвестиційної політики повинна включати визначення проривних напрямів, що вимагають державної підтримки; формування довгострокових інноваційних і інвестиційних програм і проектів; нарешті, вироблення ефективних механізмів їх реалізації. Довгострокові цілі соціально-економічного розвитку не завжди збігаються з короткостроковими цілями. Ця розбіжність стає особливо помітна в умовах кризи, що характеризується спадом виробництва. Тому створення довгострокової інвестиційної стратегії, що передбачає істотне зростання інвестицій, стимулювання ділової активності в реальному секторі економіки, активне використання бюджетних коштів, дасть можливість докорінно змінити соціально-економічну ситуацію в країні. Разом з тім, високі соціальні зобов'язання унеможливлюють збільшення державних капітальних вкладень. Основні надії покладаються на інвестиційні кредити міжнародних фінансових організацій, у тому числі на підтримку забезпечення проектів з модернізації житлово-комунального господарства, розвитку транспортної, комунальної інфраструктури.

Разом з тім, однозначним є той факт, що важливий не обсяг інвестицій взагалі, а їх якість і ефективність розміщення, що забезпечується створенням сприятливого середовища для інвестування. Тому держава повинна подбати про створення, підтримку сприятливого інвестиційного клімату. На жаль, сьогодні його стан в Україні, на тлі погіршення загальносвітового, оцінюється як високо ризиковий. Причина цього ґрунтується не стільки у відсутності коштів для вкладень, скільки в непередбачуваності і невизначеності становища країни в цілому і підвищеному ризику будь-яких форм інвестування. Необхідні несхибні гарантії стабільності, насамперед, політичної, а також рівність прав суб'єктів інвестиційної діяльності.

Поліпшенню інвестиційної діяльності може сприяти і використання досвіду країн з розвиненою ринковою економікою, що пройшли у своєму розвитку непростий трансформаційний період (Японія, Південна Корея). Поступове поліпшення діяльності економіки можливо шляхом "витягування" однієї галузі за рахунок іншої. З погляду теорії мультиплікатора, необхідно починати саме з тих галузей, які дають збільшення реального доходу у відносно короткий період часу, забезпечують найбільшу зайнятість. Держава повинна приділити першочергову уваги розвитку споживчого сектора. Саме тут, як правило, можуть бути реалізовані швидкоокупні проекти, у тому числі із залученням коштів населення. Мова, у першу чергу, йде про будівництво, вкладення в сільське господарство, харчову промисловість, транспортну інфраструктуру. Цьому буде також сприяти фінансова допомога, отримана комерційними банками від держави для стабілізації банківського сектора. Банки зможуть інвестувати ці кошти в інші галузі, що сприятливо позначиться на розвитку підприємницької діяльності, пожвавленні малого і середнього бізнесу. Тім більше, що для реалізації даного напряму державної інвестиційної політики не потрібно великого фінансового навантаження на державний бюджет. Подібні дії держави вимагають не стільки прямих державних інвестицій, скільки організаційно-правових заходів, що відкривають даний сектор для кредитних ресурсів і приватних інвестицій. Такі кроки в першу чергу повинні бути підтримані податковими, кредитними і іншими пільгами. Ціль подібних заходів – в орієнтації інноваційного попиту на вітчизняних виробників технологічного обладнання.

В умовах конкурентної боротьби провідні світові корпорації позбуваються численних непрофільних підприємств, прагнучи залишити у своєму розпорядженні відносно невелику кількість високо конкурентоспроможних профільних виробництв. В Україні фінансові ресурси, що були в розпорядженні експортоорієнтованих галузей для самофінансування, витрачалися не стільки на відновлення власних виробничих потужностей, які цього гостро потребують, скільки на скуповування непрофільних підприємств, найчастіше цілком процвітаючих, для чого останні нерідко піддаються банкрутству. Подібні кроки суперечать світовій тенденції диверсифікації.

Важливе значення має також розуміння такого факту, як неможливість і безглуздість інвестицій в основний капітал без володіння інвестором новітніми науковими розробками. Значна частина НДДКР в Україні здійснюється за іноземними грантами, а результати наукових досліджень належать стороні, що надала грант. Розробки ж вітчизняних учених, здійснювані на вітчизняні кошти, найчастіше ідуть із країни без особливих перешкод і фактично безоплатно. Убуток власних наукових досліджень за межі держави позбавляє вітчизняних інвесторів довгострокових інвестицій у відновлення основних виробничих фондів, у тому числі експортоорієнтованих галузей.

В умовах дефіциту фінансових ресурсів як у держави, так і в суб'єктів приватного сектора економіки необхідно розвивати такі механізми ефективного державного інвестування, як пайова доля у фінансуванні найважливіших економічних об'єктів. Механізм приватно-державного партнерства повинен доповнюватися делегуванням державних функцій стратегічного інвестора приватному капіталу. Особливістю такої форми фінансування є можливість сполучення різних видів капіталу: державного, банківського, комерційного і міжнародного. Також можна відзначити, що достоїнством такої форми державного регулювання є розподіл ризику між учасниками інвестиційного процесу.

Індикативне регулювання інвестиційної діяльності (державно-приватне партнерство). Воно спрямовано на узгодження пріоритетів державної політики в цій області із програмами розвитку великого національного капіталу, сприяння йому в здійсненні важливих проектів переозброєння промисловості і виходу на світові ринки. Здійснюється в наступних формах:

- оренда державних суб'єктів;

- контракти про державні закупівлі;

- договори про розділ продукції;

- лізинг;

- концесії – це надання з метою задоволення суспільних потреб державою на підставі договору вітчизняним або іноземним суб'єктам на платній основі права на створення або управління об'єктом концесії за умови прийняття концесіонером зобов'язань і майнової відповідальності.

Не менш важливою умовою поліпшення інвестиційної діяльності держави є регулювання участі інвесторів у процесі приватизації. Головна позначка таких дій повинна полягати в пошуку ефективних власників, здатних здійснити необхідні капітальні вкладення і налагодити нормальний виробничий процес. Умови кризи також вимагають і одночасної стабілізації вітчизняної економіки. Вирішити це завдання можливо за рахунок залучення фінансових ресурсів населення при продажі об'єктів приватизації. Такі кроки дадуть можливість вирішити питання державної власності, а також підвищити довіру громадян до здійснюваної державою інвестиційної політики.

Оптимізації інвестиційної діяльності може сприяти нормалізація функціонування фондового ринку в країні. У цьому зв'язку цілком своєчасними можна вважати заходь Державного агентства України з інвестицій і інновацій щодо посилення ролі держави в регулюванні інвестиційного ринку. До таких заходів належать: посилення регулюючої функції держави шляхом введення заборони спекулятивних операцій на інвестиційному ринку; проведення інституціональної реформи на інвестиційному ринку шляхом заміни інституту торговців цінними паперами і компаній по управлінню активами інвестиційними компаніями; створення державної організації довгострокового кредитування і інвестування з метою реалізації найбільш важливих, суспільно значимих інвестиційних проектів. Зміна правового статусу Національного депозитарію України повинна привести до зменшення негативного впливу фінансових груп на депозитарну систему, і тім самим, захисту інтересів приватних інвесторів. Поліпшенню інвестиційної діяльності, посиленню конкурентоспроможності національної економіки, переходу її на інноваційний шлях розвитку покликано сприяти прийняття законів "Про венчурні фонди", "Про венчурні інвестиційні компанії", що перебувають на розгляді у Верховній Раді.

У процесі регулювання фондового ринку держава може застосовувати прямі і непрямі методи впливу на інвестиційну активність. До прямих методів відносяться:

А) Емісія державних цінних паперів – облігацій внутрішньої державної позики.

Б) Продаж пакетів акцій приватизованих підприємств. Держава визначає перелік пакетів акцій, які будуть запропоновані на продаж у першу чергу, і встановлює їх початкову ринкову вартість. Саме так держава впливає на пропозицію цінних паперів на фондовому ринку.

В) Створення системи захисту інвесторів від втрат із залученням до цієї сфери державних страхових компаній зі змішаною формою власності.

Г) Запобігання монополізації фондового ринку. Держава проводячи антимонопольну політику, встановлює обмеження на володіння пакетами акцій, проводить реєстрацію, ліцензування фінансових посередників, створює умови для сумлінної конкуренції на фондовому ринку.

Непряме регулювання фондового ринку здійснюється через податкову політику, регулювання грошової маси і обсягів кредитів, установлення дисконтної ставки і резервної норми, регулювання операцій з іноземними валютами, експортно-імпортних операцій, операцій з іноземними цінними паперами.

Податкове регулювання інвестиційної діяльності. Теоретичною основою податкового регулювання є бюджетна концепція Лаффера. Він довів, що податкові надходження одночасно є результатом і податкової ставки, і податкової бази. Зі збільшенням податкової ставки відповідно скорочується її база. На цій підставі був зроблений висновок, що пожвавлення інвестиційної активності можна досягти за допомогою радикального зменшення податкового навантаження, а саме шляхом оптимального оподатковування.

Досвід розвинених країн по стимулюванню інвестиційної діяльності свідчить, що на її позитивно впливає диференційований підхід до надання цільових податкових пільг.

Методи податкового регулювання інвестиційних процесів:

А) Впровадження диференційованих ставок оподатковування. Система оподатковування повинна мати інвестиційну спрямованість, що досягається застосуванням в оподатковуванні обґрунтованої диференціації ставок податків залежно від розміру одержуваного прибутку і рівня використання прибутку на інвестиційні цілі. Також, можливе застосування понижувальних коефіцієнтів, залежно від приросту частини доходу використовуваного на виробничий розвиток, у порівнянні з попереднім податковим періодом.

Б) Впровадження механізму усунення подвійного оподатковування прибутку і дивідендів акціонерних товариств. Оподатковування дивідендів на рівні акціонерів доцільно здійснювати по більш низькій ставці, чим оподатковування інших доходів, що збільшить активність інвесторів по вкладенню коштів в акції підприємств.

В) Звільнення від сплати податку на певний строк. Інвестиційні пільги можна надавати лише на нетривалий строк, пов'язаний з виходом підприємства на проектну потужність, оскільки постійні пільги приводять до значних структурних деформацій в економіці, обмежують конкуренцію.

Г) часткове відрахування з оподатковуваного прибутку витрат на інвестиції – від 10 до 50 % її суми, з диференціацією по галузям і напрямам розвитку. Чим більш технологічний вироблений продукт і вище ступінь його обробки, чим більше міститься в ньому кваліфікованої праці, тим звичайно вище буде відсоток податкової пільги.

Д) відрахування з оподатковуваного прибутку до 100 % інвестиційних видатків протягом 3-5 років, якщо проекти по ним є пріоритетними для розвитку економіки.

Е) надання інвестиційного податкового кредиту, що дозволяє віднімати із суми нарахованого податку на прибуток 10-50 % від суми інвестиційних витрат.

Ж) повне відрахування з оподатковуваного прибутку всіх витрат на проведення НДДКР, плюс додаткове заохочувальне відрахування у вигляді бонусу до 20 % від сум, спрямованих на такі цілі.

З) досить активне використання податкових пільг цільового призначення для підприємств, що працюють в економічно відсталих і дотаційних регіонах, а також для новостворюваних малих і середніх підприємств і холдингів.

І) повне звільнення малих підприємств (з річним оборотом менше певної величини і чисельність зайнятих нижче 50-100 чоловік) від податку на прибуток у випадку його реінвестування.

Бюджетне і грошово-кредитне регулювання інвестиційної діяльності. Бюджетні методи регулювання для України мають особливе значення, оскільки ринок інвестиційних ресурсів недостатньо сформований, існує гіпертрофована структура економіки, надмірна диференціація технічного рівня виробництв, високий рівень монополізації, не замкнутість на внутрішній ринок виробничих циклів, банки майже не здійснюють довгострокового кредитування, а власних інвестиційних коштів у підприємств недостатньо.

Грошово-кредитна державна політика також повинна впливати на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи.

Регулювання інвестиційної діяльності проведенням гнучкої амортизаційної політики. У промислово розвинених країнах серед джерел інвестиційних ресурсів кошти амортизаційного фонду мають найбільшу питому вагу. Масове застосування прискореної амортизації має наступні наслідки:

- збільшується чистий прибуток господарських суб'єктів за рахунок укриття їх в амортизаційному фонді від податків;

- збільшується швидкість оборотності капіталу;

- збільшуються темпи і частка нагромадження в національному доході у зв'язку з тим, що вкритий в амортизаційному фонді прибуток вилучається з розподілу на нагромадження і споживання;

- відбувається нарощування розмірів основного капіталу завдяки змушеним інвестиціям і, як результат цього, перенагромадження виробничих потужностей;

- прискорене амортизаційне списання, штучно завищує витрати виробництва, сприяє підвищенню цін;

- штучне зменшення балансових прибутків у результаті прискореного списання веде до зменшення надходжень у бюджет податкових платежів із прибутку;

- зменшення балансового прибутку веде до зменшення абсолютних розмірів частини прибутку, виплачуваної у вигляді дивідендів, знижує їх рівень;

- прискорене амортизаційне списання обумовлює відрив балансової вартості основних фондів від їх ринкової вартості;

- в умовах кризи прискорена амортизація може виявитися неефективною.

Сьогодні в більшості розвинених країн головною опорою інвестиційної діяльності виступають не заощадження, а амортизаційні відрахування, що є частиною прибутку, не оподатковуваною податком. Можна сказати, що інвестиції в сучасній економіці перестали бути продуктом заощаджень, початковий імпульс інвестиційної діяльності задає держава своєю податковою політикою. Сьогодні саме податкова політика виконує роль інструмента розвитку, зі збереженням одночасно фіскальної і розподільної функцій по фізичним особам і використанням істотної частини прибутку юридичних осіб на розвиток через амортизаційні відрахування.

Дискреційна фіскальна політика в кризовий період, поряд зі свідомим скороченням податків і нарощуванням державних видатків, припускає також проведення ефективної політики податкової амортизації (як правило, прискореної). Її антициклічний ефект полягає в тому, що держава збільшує розміри норм списання основного капіталу, які значно перевищують його дійсне зношування, у результаті чого зростає попит на сучасне обладнання, розширюється ємкість ринку продукції машинобудування і відбувається розвиток всіх пов'язаних з ним галузей економіки. Політика прискореної амортизації відноситься до числа потужних інструмент стимулювання інвестиційної активності і нарощування зайнятості населення в найбільш пріоритетних галузях національної економіки в умовах спадної і низької економічної кон'юнктури. Використовуючи прискорене амортизаційне списання основного капіталу, уряд фактично законодавчо дозволяє фірмам укривати в неоподатковуваних податками амортизаційних фондах значну частку одержуваного ними прибутку (за умови наступного напряму його на інвестиції; на інші цілі використовувати дані кошти забороняється). Держава при цьому практично відмовляється від чималих податкових надходжень у державний бюджет.

Така амортизаційна політика змінює структуру сукупного попиту і структуру ВВП: при підвищенні інвестиційного попиту в бізнесі відбувається деяке скорочення споживчого попиту домогосподарств на продукцію, що подорожчала. Таким чином, коли економіка перебуває в ситуації економічного спаду, впровадження прискореної амортизації досить ефективно, оскільки активізується інвестиційний попит і зменшується споживчий. Однак в умовах економічної кон'юнктури даний інструмент необхідно використовувати обережно або взагалі відмовитися від нього.

Досвід розвинених країн свідчить, що саме амортизація виступає основним елементом формування капіталу в нестабільній економіці, де не працює ринок довгострокових кредитів і обмежені чисті капітальні вкладення. Для використання амортизаційної політики при стимулюванні капітальних вкладень необхідно, щоб, по-перше, податкова амортизація значно перевищувала економічну, і по-друге, стимулювати використання амортизаційних відрахувань винятково на інвестиційні цілі. Для рішення першої проблеми необхідне встановлення єдиного національного класифікатора груп основних фондів з визначенням нормативних строків їх служби і відповідно до цього встановити методи і норми податкової амортизації виходячи з національних пріоритетів розвитку.

Проблему цільового використання амортизаційних відрахувань можна вирішити за допомогою:

- акумуляції амортизаційних відрахувань в амортизаційному фонді і використання його винятково на інвестиції в основний капітал. У випадку використання таких коштів на інші цілі необхідно включати їх в оподатковуваний податком прибуток і нараховувати податок на загальних підставах;

- стимулювання інвестування амортизаційних відрахувань шляхом впровадження механізму інвестиційного податкового кредиту або інвестиційної податкової знижки.

У теперішній час амортизаційні відрахування використовуються вітчизняним бізнесом на власний розсуд (як правило – на поповнення оборотних засобів) і не є вагомим інвестиційним ресурсом. У цій ситуації держава зобов'язана стимулювати бізнес, модернізувати власні виробничі потужності за рахунок внутрішніх джерел. Виведення з оподатковування певної суми амортизаційних відрахувань повинно компенсуватися державі вкладенням як мінімум адекватної суми в модернізацію національної економіки.

Для часткового рішення проблеми ефективності використання амортизаційних відрахувань необхідно впроваджувати обмежені у часі і просторі податкові інструменти стимулювання інвестиційної активності бізнесу. До таких інструментів варто віднести інвестиційну податкову знижку. Основними критеріями надання такої знижки повинне бути 100 % використання амортизаційних відрахувань на інвестиційні цілі; технологічний характер інвестицій; відсутність наднормативного незавершеного будівництва виробничого призначення. Також можливо і доцільно впровадження підвищувального або понижувального коефіцієнта інвестиційної податкової ставки, що залежить від частини капітальних вкладень в інноваційні продукти, у тому числі в створення нових або вдосконалення діючих технологій, у нові виді сировини і матеріалів, впровадження енерго-, ресурсозберігаючих і екологічно чистих технологій, а також від місця здійснення підприємницької діяльності.

Залучення іноземних інвестицій і регулювання умов вивозу капіталу із країни. Залучення іноземного капіталу може здійснюватися: як пряме інвестування через створення підприємств із іноземним капіталом; спільних підприємств; через продаж іноземним інвесторам цінних паперів; а також одержання кредитів, позик.

Обмеження вивозу капіталу із країни може бути досягнуте через жорсткість контролю угод з нерезидентами і офшорними компаніями; обмеження обсягів кредитування нерезидентів і вивозу валютної виручки від операцій на ринку цінних паперів, насамперед державних; спрощення процедури легалізації тіньового капіталу, зменшення прибуткового податку з його власників у випадку його виробничого використання.

Однозначно відновити регулюючу інвестиційну активність держави, хоча б у колишньому обсязі, досить проблематично. Постійно мінлива ринкова ситуація не дає можливості визначити найбільш важливі економічні параметри, такі, як очікувана рентабельність проектів, траєкторія обмінного курсу, глибина падіння фондового ринку і т. ін.

Проте, в умовах фінансової і економічної кризи держава бачить своєю ціллю створення сприятливих розумів для активізації інвестиційної діяльності і стимулювання приватних інвестицій при одночасній активізації своєї участі як безпосереднього інвестора. Вирішення проблем інвестування і забезпечення економічного зростання можливо на основі, по-перше, розробки чітко вивіреної і науково обґрунтованої стратегії довгострокової державної інвестиційної політики; по-друге, розвитку механізму ефективного державного інвестування, у тому числі часткового приватно-державного фінансування проектів; по-третє, внесення доповнень і змін у діючі закони України, що регулюють інвестиційну діяльність, а також прийняття нових; по-четверте, забезпечення політичної стабільності в країні, особливо в період розвитку економічної кризи; по-п'яте, запровадження державного фінансового контролю, хоча би під час кризи, за витрачанням підприємствами усіх форм власності їх інвестиційних ресурсів; по-шосте, створення умов для залучення коштів населення при проведенні приватизації державної власності; по-сьоме, вживання заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування фондового ринку в Україні.

Сучасна держава повинна відчувати відповідальність за економічне і соціальне благополуччя в країні, виступати найважливішим партнером ринку. Саме такий підхід дасть можливість активізувати інвестиційну діяльність і створити умови виходу економіки із кризи.

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення інвестицій. Назвіть відомі Вам класифікації інвестицій.

2. Які фактори сприяють формуванню сприятливого інвестиційного клімату? Дайте оцінку інвестиційного клімату в Україні.

3. Дайте визначення структурній політиці. Що є основою реалізації державної структурної політики?

4. Яким образом класифікуються джерела інвестиційної діяльності? Які з них грають найбільш істотну роль? Приведіть приклади.

5. Що можна віднести до основних напрямів залучення інвестицій у національну економіку?

6. Назвіть законодавчі акти, що регулюють інвестиційну діяльність у країні.

7. Що відноситься до пріоритетів державної інвестиційної політики? Назвіть основні довгострокові пріоритети.

8. Яким чином державно-приватне партнерство може сприяти залученню інвестицій у національну економіку? Приведіть приклади такого партнерства.

9. Яку роль грає фондовий ринок у збільшенні обсягу внутрішніх і зовнішніх інвестицій? Які дії по розвитку фондового ринку можуть підсилити інвестиційні потоки?

10. Наскільки велика роль амортизаційного фонду серед джерел інвестиційної діяльності? Які наслідки можуть бути в результаті масового застосування прискореної амортизації?

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.