Зарубіжний досвід регулювання інноваційної діяльності

Науково-технічний рівень країни визначається на основі інноваційного потенціалу країни.

Інновація– це кінцевий результат впровадження досягнень НТП із метою одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.

Інноваційний продукт– це результат інноваційної діяльності, що одержав практичну реалізацію у вигляді нового товару, послуги, способу виробництва (технології) або іншого суспільно корисного результату.

Інноваційнийпотенціал – це науково-технічний потенціал країни у вигляді науково-дослідних, проектно-конструкторських, технологічних організацій, експериментальних виробництв, дослідницьких полігонів, навчальних закладів, персоналу і технічних засобів цих організацій.

Інноваційніпроцеси – це створення і впровадження нової техніки, технології, розробка нових матеріалів, розвиток нових областей виробництва.

Інноваційний процес складається з наступних стадій: виникнення ідеї, фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дослідно-конструкторські розробки, дослідницьке виробництво, споживання.

Інноваційне підприємство – це господарюючий суб'єкт, що здійснює підприємницьку діяльність, пов'язану з розробкою, виробництвом і поставкою інноваційної продукції (товарів і послуг), для якого зазначена продукція становить основну частину (не менш 70 %) загального обсягу виробництва.

Державна інноваційна політика – це комплекс економічних, організаційно-правових і інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулювання і підтримку інноваційних процесів в економіці.

Інновації є складним економічним і організаційним процесом, що опирається на використання двох видів потенціалу – наукового, новітніх технологій і техніки, з одного боку, і інтелектуального, пов'язаного зі здатністю менеджменту впроваджувати інновації на всіх стадіях виробничої і комерційної діяльності, – з іншого. Успішний перехід до інноваційної моделі функціонування економіки можливий лише за умови сприйняття нею інновацій, а саме така модель не буде життєздатною без реформування економічного середовища в цілому на основі корінної перебудови господарського механізму країни. Також необхідно вирішити проблему адекватного національним умовам регулювання інноваційного процесу, що буде мати як загальні, так і специфічні риси в порівнянні з інституціональною складовою інноваційних програм інших країн. Про результативність регулювання і впровадження інноваційної моделі в національну економіку України свідчать дані, що наведені у таблиці 2.1.

Існуючі характеристики інноваційних процесів у вітчизняній промисловості свідчать, що сьогодні, у рамках здійснюваної промислової політики, постулат нарощування інноваційності не одержав для її реалізації належних організаційно-економічних механізмів і інституціонального забезпечення.

Нечутливість до інновацій підтримується рядом факторів економічного і інституціонального характеру. Серед економічних факторів найбільш вагомими є незадовільні параметри інноваційного попиту (по рівню, динаміці, структурі), обумовлені структурними особливостями національної економіки і ресурсними обмеженнями для фінансово-кредитної системи (насамперед, у частині ресурсів "довгих грошей"). Домінування базових галузей первинної переробки, які функціонують на 3-4 технологічних укладах; експорто-сировинна орієнтація промисловості; структурні диспропорції у сторону сектора проміжного споживання і імпортних джерел забезпечення енергетичними ресурсами; порівняно обмежені фінансові можливості вітчизняних комерційних банків і їх недостатня зацікавленість в інвестуванні реального сектора економіки; слабко розвитий фондовий ринок – такі основні фактори, що стримують процес формування сукупного інноваційного попиту в національній економіці.

Таблиця 2.1

Інноваційна активність підприємств в Україні[http://www.ukrstat.gov.ua]

Інноваційна криза породжена також незавершеністю інституціоналізації інноваційної політики, тобто несформованістю відповідних бізнес структур і ефективних механізмів державного регулювання інноваційної діяльності, а головним чином – незрілістю інститутів ринкової конкуренції.

В Україні, яка має значні можливості для інноваційного розвитку, необхідність переходу до інноваційної політики була офіційно проголошена ще урядом В. Пустовойтенко (Постанова Кабінету Міністрів "Про розробку Державного плану науково-технічного розвитку Україна на 1999-2005 роки і визначення інноваційних пріоритетів держави". Періодичне оприлюднення різного роду указів, постанов, відомчих актів, що продовжується останні роки, не привело до реальних результатів – Україна не тільки не перейшла до інноваційної стадії економічного розвитку, але дотепер немає такої національної інноваційної моделі, яка була б сприйнята суспільством, керівництвом держави і бізнес-структурами з консенсусною готовністю поступитися для цього значними фінансовими і матеріальними ресурсами. Перехід до дійсно інвестиційно-інноваційної моделі розвитку буде супроводжуватися величезними труднощами. Під час відсутності якої-небудь цілісної програми необхідно звернутися до вже існуючого іноземного досвіду динамізації стабілізації економіки з орієнтацією на можливості інноваційного розвитку. Необхідно враховувати і національні особливості країни, а також стратегічну необхідність коректування первісних підходів до обраної інноваційної моделі. Можуть бути використані і окремі елементи досвіду інших країн – найбільш динамічного зараз Китаю (зокрема, точечних територіальних центрів високотехнологічного розвитку, з урахуванням всіх недоліків непродуманого створення ТПР в Україні), Росії (у тому числі у використанні технологій подвійного призначення), Казахстану (у зосередженні матеріальних і фінансових ресурсів на поетапному виконанні десяти- і тридцятирічних програм модернізації економіки), країн Центрально-Східної Європи (у підтримці малого технологічного бізнесу), країн ЄС (у відношенні міждержавних технологічних проектів, державної підтримки і контролю за діяльністю технопарків).

Побудова економіки знань, конкурентоспроможної в глобальному масштабі, вимагає єдиної проактивної стратегії, гнучких інституцій, рамок діяльності, які полегшують пристосування до швидких змін, а також креативного та ініціативного приватного сектора, здатного до використання нових шансів, які ці зміни несуть із собою. Проте практика розвинених країн підтверджує, що зусилля приватного сектора в даному напрямі без допомоги держави явно недостатні, що основним розробником інноваційних цілей, пріоритетів у розвитку ринкової економіки є держава. Безумовно, цей процес включає діяльність багатьох суспільних інститутів, таких, як приватний бізнес, наукові центри, політичні партії, інші суспільні організації. Однак, враховуючи реальні важелі впливу держави на усе соціально-економічне життя, її роль у формуванні таких пріоритетів і можливостей їх реалізації уявляється вирішальною.

Сучасний інноваційний процес у найрозвиненіших країнах світу носить децентралізований характер і ґрунтується на інтелектуальному потенціалі учених, інженерів, підприємців. Найважливішою умовою розвитку і інтенсифікації інноваційної діяльності в цих країнах виступає добре налагоджена система державного регулювання. Держава забезпечує правове регулювання економічної діяльності інноваційного процесу, підвищує рівень національної безпеки шляхом стимулювання інновацій, залучає до співпраці наукові організації, університети, промислові підприємства. Формування нового постіндустріального устрою в економіці приводить до зміщення пріоритету економічного зростання з центру в регіони, до стимулювання регіональних інноваційних процесів. За даними Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) в 2001 р. на НДДКР в усьому світі було витрачено 645 млрд. дол., тобто 2,33 % всього сукупного ВВП. Згідно з даними звіту "Наука, технології і промисловість – 2003", лідируючі позиції займають США, які витратили 282 млрд. дол., другу місце займає Японія – 103 млрд. дол., третю позицію зайняв Китай – 59,8 млрд. дол.

У сучасних умовах доцільно виділити декілька моделей регуляторного забезпечення інноваційної політики, які при всіх національних відмінностях у їх здійсненні можна звести до двох відомих – активна і пасивна.

Характерною рисою представників першої, активної підгрупи країн експортерів інновацій є можливість забезпечити їх розвиток за рахунок насамперед внутрішньої науково-дослідної і техніко-технологічної бази, що не означає повної відмови від придбання більш прогресивних напрацювань з-за кордону. Частка інноваційного імпорту вище у невеликих держав, а також у менш економічно розвинених членів ЄС (Іспанія, Португалія, Греція). Найменша залежність від такого імпорту – у США, де зосереджена переважна частина світових високотехнологічних розробок.

Специфічна особливість інноваційної політики США складається в її тісній орієнтації на саморозвиток господарюючих суб'єктів на основі принципу самовиживання у жорсткій конкурентній боротьбі. Підвищена загальнодержавна спрямованість на конкуренцію змушує суб'єктів господарювання США постійно використовувати інновації і удосконалювати їх форми і методи. Також особливістю національної моделі економічної політики США є більша, у порівнянні з іншими країнами, орієнтація на незалежну діяльність інноваційних суб'єктів, і відповідно, менший рівень безпосереднього втручання держави в економічні процеси, у тому числі в галузі науки, технології, технічних розробок.

Найбільшим досвідом інноваційної діяльності і найбільшими фінансовими можливостями володіють США. За об'ємом витрат на НДДКР США значно випереджають решту учасників світового господарства. В 2006 р. ця сума перевищила 320 млрд. дол. і продовжує зростати. Тут сформована єдина національна інноваційна система, яка використовує піонерну стратегію інноваційного розвитку економіки. Американська інноваційна модель орієнтована на лідерство в науці, реалізацію великомасштабних проектів, що охоплюють усі стадії науково-виробничого циклу, як правило, із значною часткою науково-інноваційного потенціалу в оборонному секторі. Вона спрямована на зміцнення передових позицій у світовому економічному розвитку. Це створює для економіки країни тимчасові переваги для впровадження удосконалюючих новацій і випереджаючого розвитку національної економіки. "Американська модель базується на тому, що підсистема "інноватор" є здебільшого складовою підсистеми "організація" – практично усі потужні американські корпорації мають у своєму складі ДіР-підрозділи. Тому інноваційна інфраструктура в США передусім виконує функції каталізатора генерації в зовнішньому середовищі організацій, у складі яких була б підсистема "інноватор".

Держава в цій країні проводить активну політику по створенню і вдосконаленню існуючих ринкових механізмів і інструментів державного регулювання інноваційної діяльності. У США застосовуються прямі і опосередковані форми державного регулювання інноваційних процесів, що припускає відповідне використовування адміністративно-відомчого і програмно-цільового методів. Прийняті законодавчі акти дозволили державі підсилити кооперацію між компаніями і урядом, скоротити антитрестовські обмеження в сфері науки і технологій. Це сприяло концентрації зусиль компаній на прикінцевих етапах інноваційної діяльності – створенні кінцевого продукту. Налагоджений ефективний механізм передачі технологій з державних дослідницьких центрів у приватний сектор, розвитку взаємодії в науково-дослідній діяльності між різними секторами економіки. При цьому університети і федеральні лабораторії спеціалізуються на створенні нових знань, технологій, а приватні інвестори у взаємодії з федеральним урядом забезпечують інвестиціями формування науково-технічних кадрів.

Починаючи з кінця 80-х рр., майже у всіх адміністраціях штатів з'явилися управління по науці і технологіям, а в 90-і рр. кожен штат в економічні плани розвитку почав включати науково-технологічні програми. Такі заходи з боку штатів знаходять підтримку у федеральному уряді. Він забезпечує реалізацію національних проектів, довгострокових досліджень, залучаючи штати до фінансування досліджень і розробок у рамках федеральних програм.

Перспективним виявилося і створення державно-приватних партнерств, які розглядаються як коопераційні угоди для сумісного досягнення конкретних науково-технічних результатів при чіткому розділенні вартості виконуваних робіт у сфері науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських розробок, необхідних для цього ресурсів і досвіду. Основними суб'єктами подібних угод є такі рушійні силі інноваційного процесу, як уряд, державні наукові організації, академічні інститути і приватні промислові фірми. Партнерські відносини всі більше змінюють роль промислових підрозділів: з виконавців сплачених державою замовлень смороду всі частіше перетворюються на рівних партнерів у справі реалізації науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських розробок. вони не тільки на рівних беруть участь у фінансуванні останніх, але і дістають можливість вибору проектів, управління ними і використовування одержаних результатів. У цілому про масштаби державно-приватного інноваційного партнерства свідчить той факт, що з кінця 90-х років ХХ століття на інвестиції "федерального, штатного і місцевого рівнів через економіко-договірний механізм щорічно витрачається від чверті до третини федерального бюджету.

Довгі роки пріоритетом США у розвитку інновацій був військово-промисловий комплекс. В 1970-х роках пріоритетність військово-промислового комплексу привела до зменшення темпів зростання економіки, науково-технічний потенціал ВПК не використовувався в цивільному секторі. Вихід з положення, що склалося, був знайдений в активізації його інноваційної діяльності. Залишаючись таким і у цей час, робиться акцент на розвитку подвійних технологій, що є важливим джерелом інновацій у цивільну промисловість. Держава збільшує фінансування таких технологій, нарощує військовий потенціал і підвищує віддачу цивільних галузей. Такий підхід істотно сприяє ефективності вкладення інвестицій у НДДКР.

Інноваційна інфраструктура в США включає Національний центр промислових досліджень, Національну академію наук, Національну технічну академію, територіальні науково-виробничі комплекси, такі, як наукові парки, технополіси, інкубатори наукоємного бізнесу. Всі вони є організаційно-економічною формою реалізації інноваційної діяльності в США. Технопарки довели свою життєздатність і тенденцію до еволюції в технополіси і технологічні райони. При цьому самі технопарки можуть розвиватися за рахунок поповнення інкубаторами наукоємного бізнесу. Технопарки формують не тільки створення нової технології, нової продукції, але і створюють сприятливе середовище для прискореної комерціалізації результатів наукових досліджень. Технопарки бажані для влад штатів, оскільки вони сприяють вирішенню проблеми створення нових робочих місць, формуванню наукоємного сектора економіки в районах, де він раніш був відсутній. Розвиток технопарків запобігає "витоку мозку" з штатів, привертає науково-дослідні лабораторії великих корпорацій.

Інститутом інновацій у сфері малого підприємництва є інкубатори бізнесу. Це, як правило, державні або приватно-державні установи, які здійснюють багатопланову підтримку компаній, що знов створюються. Вони територіально об'єднують нові компанії під "одним дахом", сприяють їх "вирощуванню" і становленню, переймаючи на собі певну частку відповідальності за розвиток бізнесу і попередження розвитку негативних тенденцій. Інкубатори бізнесу визначають можливі джерела ризику і пропонують способи його запобігання, допомагають здійснювати фінансове і стратегічне планування, організацію маркетингу, надають консультації з інших питань. Саме формування сприятливих умов, надання різних пільг, направлених на стимулювання дій щодо створення малого інноваційного бізнесу, є пріоритетом урядів багатьох країн. Найбільш значущими в даному контексті виступають "Силіконова долина", "Дорога 128", "Трикутний дослідницький центр". Ці технологічні центри визначили високі інноваційні позиції США, сприяли створенню і впровадженню принципово нових технологій, розробок, продукції.

Останніми роками у світі, у тому числі і у США, вирішального значення в розвитку економіки набував людський капітал. Основою інноваційного розвитку стають знання і кваліфікація, через що відбувається трансформація найкрупніших регіональних університетів у дослідницькі центри. Багато дослідницьких університетів США формують світові науково-технологічні і освітні пріоритети, утворюють науково-дослідну основу територіальних науково-виробничих комплексів.

Регулювання інноваційної діяльності в країнах ЄС має досить багато загальних позицій з регулюванням у США. Більшість країн ЄС проводить активну державну політику в інноваційній сфері. Така позиція обумовлена прагненням забезпечити міжнародну конкурентоспроможність продукції з країн Євросоюзу. Вирішальним чинником зміцнення і збереження провідних позицій на світовому ринку виступає якісний рівень європейської інноваційної системи.

На відміну від американської, інноваційна модель європейського типу передбачає набагато більше вагоме втручання держави практично в усі інституціональні форми високотехнологічного розвитку. Це особливо наочно проявляється відносно технопарків і технополисов. У Європі також залучається приватний капітал банків і корпорацій, але більша частина асигнувань надходить безпосередньо з державних і місцевих бюджетів. Така підтримка науково-технологічної складової інновацій можлива завдяки вкладанню для цього солідних коштів на центральному і регіональному рівнях. У цілому в ЄС державні видатки досягають 30-50 % в окремих дослідницьких роботах. При цьому основна частина цих державних видатків іде на комплексні дослідження у великих інноваційних центрах, таких як технополіси в Греноблі і Нансі (Франція), у районі Мюнхена і Штутгарта (ФРН) і ін.

З метою поліпшення розвитку науково-дослідної і інноваційної діяльності в країнах ЄС була створена система Європейського інноваційного табло – European Innovation Scoreboard (EIS) або "карта європейського науково-інноваційного простору". Ця стратегія спрямована на розвиток міжнародної співпраці в рамках ЄС, розробку нових методів взаємодії, надання допомоги країнам, що мають невисокі показники інноваційного розвитку. Впродовж останніх років здійснювалися зміни і доповнення в системі індикаторів, була здійснена деталізація показників стану НДДКР і інноваційної діяльності. У даний час індикатори Європейського інноваційного табло представлені в наступних групах, що відображають певні ознаки інноваційного розвитку:

- "рушійні сили інновацій" – стан та структуру інноваційного потенціалу;

- "створення нових знань" - рівні фінансування НДДКР;

- "інновації та підприємництво" – рівні інноваційної активності на підприємствах;

- "застосування" – зайнятість та комерційну діяльність в інноваційних секторах;

- "інтелектуальна власність" – патентну активність.

Порівняння індикаторів показує, що лідируючі позиції в інноваційному розвитку в Євросоюзі займають Швеція, Фінляндія, Данія, Німеччина і Швейцарія. Позиція Фінляндії в числі лідерів цілком закономірна. Саме в цій країні здійснені достатньо великі зусилля для побудови економіки знань і інноваційної економіки. Успіх Фінляндії, хоч і пояснюється певною мірою домінуванням ролі держави, але все-таки є спільним досягненням усього народу, оскільки в країні панує незвичайний суспільний клімат, що відзначається виразною ідентифікацією кожного фіна з вітчизною як представника суспільних інтересів; переконанням у користі якнайтіснішої співпраці державного та приватного секторів; концентрацією на формуванні майбутнього та рухові до суспільства знань. Національна інноваційна система країни включає: державні академічні і політехнічні університети, які здійснюють наукові дослідження; навчальні політехнічні інститути; державні науково-дослідні установи; підприємства, які мають у своєму складі науково-дослідні підрозділи; державні встанови, що відповідають за науковий і технологічний розвиток; промисловість, а також різного роду організації, що впливають на діяльність науково-дослідного комплексу.

Прийняте в ЄС законодавство в науково-технічній сфері визначає правила кооперації між дослідницькими центрами, університетами, умови організації робіт у рамках окремих програм, умови складання контрактів, фінансування підготовки кадрів і т. ін. Політика країн ЄС сприяє співпраці держави і великих компаній, особливо у військових галузях, підтримці і допомозі в розвитку приватного сектора в інноваційній сфері. У ЄС наукові дослідження і технологічний розвиток здійснюються на засадах рамкових програм. Вони мають форму законодавчих актів і визначають на час своєї дії пріоритетні цілі наукових досліджень, систему пріоритетних напрямів досліджень, процедуру виконання, умови участі, фінансування і розподіл ресурсів за напрямами досліджень. Необхідно відзначити активність держави у фінансуванні практично усіх крупних проектів, використовуванні консолідованих бюджетів для розвитку інновацій і НДДКР. Співпраця в ході виконання програм може приймати форму міждержавної наукової кооперації, координації національних досліджень, проведення сумісних наукових заходів. Так, у Німеччині існує висока відповідальність земель у дослідженнях і розробках, а в структурі державних наукових витрат частка земель вища за частки центрального уряду і складає 65 і 35 % відповідно.

Велика частина фінансування досліджень і розробок припадає на долю приватного сектора. За рахунок державного бюджету виконуються, перш за все, роботи, що визначають перспективи технологічного розвитку. За об'ємом фінансування прикладних досліджень і розробок провідне місце займає науково-технічний сектор промислових фірм. При цьому тільки небагато які компанії, в основному хімічного і електротехнічного профілю, займаються довгостроковими фундаментальними дослідженнями. З метою розширення і поглиблення співпраці між науковими установами і промисловими підприємствами створюються ринкові посередницькі структури. Так, у Німеччині і у Франції достатньо широко розповсюджено створення комерційних структур, у яких, як співзасновники, беруть участь державні організації і приватні фірми. Вони виступають зв'язуючою ланкою між учбовими закладами і ринком. Інноваційна політика держав ЄС включає пряме втручання в конкурентну боротьбу на ринку і тому створення кінцевої продукції з бюджету не фінансується. Кінцевим результатом робіт, виконуваних за рахунок бюджетного фінансування в національних науково-дослідних центрах, є створення "передконкурентної" продукції. Подальша валоризація, тобто надання продукції товарних якостей, здійснюється комерційними структурами, без участі державних університетів.

Університети виступають важливим фактором економічного розвитку регіонів на інноваційній основі. Вони залучають до цього підприємства з наукоємних галузей, забезпечують свої регіони висококваліфікованими фахівцями, виконують за контрактами з своєю державою, а також у рамках ЄС дослідницькі програми. Порядок фінансування університетських досліджень розрізняється в різних країнах, при цьому частка власних засобів від загального об'єму асигнувань коливається від 10 % у Франції до майже 17 % у Німеччині. Державне фінансування інноваційної діяльності здійснюється, зокрема, і у формі державного замовлення. Результати таких досліджень використовуються переважно в державному секторі економіки.

Не менш важливою складовою інноваційної інфраструктури в країнах ЄС є національні дослідницькі центри. Їх формування відбувалося в рамках реалізації крупних національних програм як технологічної бази досліджень. Такі структури проводять великомасштабні дослідження по пріоритетним напрямам розвитку інноваційної діяльності (фізика високих енергій, біотехнологія, прикладна математика, аерокосмічна техніка і т. ін.). Ці дослідження носять довгостроковий характер і пов'язані з високим ступенем ризику, вимагають великих фінансових витрат і використовування досить унікального устаткування.

У ряді країн Євросоюзу функціонує Академія наук. Така наукова структура може займатися виконанням конкретних наукових досліджень, виступати авторитетним науковим форумом. У Німеччині основне фінансування академії надходить від бюджету відповідних земель. При проведенні дослідницьких програм витрати на фінансування пропорційно здійснюють як бюджет федерації, так і бюджет земель.

Одним з пріоритетних напрямів інноваційної політики країн ЄС є розвиток малих і середніх високотехнологічних підприємств. Вони розглядаються державою як елемент проміжної інфраструктури між крупними промисловими компаніями і державним науково-дослідним сектором. Такі підприємства здатні акумулювати в регіонах висококваліфікований науковий потенціал. Через низьку самоокупність цих структур у країнах Євросоюзу створений цілий ряд установ для надання їм допомоги. До них можна віднести центри інновацій і трансферу технологій, інформаційні мережі, мережі розповсюдження технологій. У Великобританії і Німеччині широку державну підтримку одержали локальні науково-технічні кластери, тобто територіальні зони розвитку нових технологій, які формуються на основі технополісів, наукових парків, бізнес-інкубаторів, регіональних об'єднань. Це стало наслідком переходу від жорстко ієрархічного контролю до горизонтальних міжфірмових відносин, посилення територіальної співпраці.

На загальному фоні успіх нових членів ЄС у побудові інноваційної моделі розвитку декілька скромніший. Найгірші результати мають Румунія, Латвія, Словаччина, Польща. Це пов'язано, зокрема, і із слабкою зацікавленістю підприємств у фінансуванні НДДКР. "У порівнянні із більшістю країн ЄС, у Польщі приблизно 2/3 фінансує бюджет, лише 1/3 – підприємства, серед яких ті, сукупній обсяг яких сягає 90 % промислового виробництва, інвестують нижче 0,5 % сукупних витрат. Більше того, не проявляють зацікавленості в інноваціях також новостворені приватні фірми. Як приклад, у Європі ті підприємства, які інвестують в R&D понад 1,5 %, продають 26 % промислової продукції, а в Польщі – лише 4 %.

Порівнюючи результати інноваційної політики, що проводитися в США і ЄС, можна зробити висновок про значно великі успіхи перших. За період 1997 – 2006 рр. інвестиції в США в модернізацію основного капіталу щороку збільшувалися в середньому на 4,1 %, а в країнах Єврозони – на 2,9 %. З 1990-го по 2003 рік почасова продуктивність праці в США підвищилася на 192,1 %, тоді як у Німеччині – на 143,8 %, а в Італії усього на 113, 7 %. Усвідомлюючи це, керівництво Євросоюзу в якості заходів щодо активізації інноваційних процесів пропонує підсилити роль держави в підтримці промисловості, концентрації ресурсів, особливо на пріоритетних напрямах, внести зміни в антимонопольне законодавство з метою усунення перешкод у злитті і утворенні великих компаній.

Важливою особливістю японської інноваційної політики був селекційний підхід до підтримки і стимулювання вибраних галузей і окремих виробництв високотехнологічного характеру. На основі комплексних заходів імпорт відповідних ліцензій, технологічного обладнання дозволив Японії вже в 60-роки минулого століття зайняти лідируючі позиції у світі в електронній індустрії, виробництві штучних волокон, автомобілебудуванні, компенсувати недостачу власних сировинних і енергетичних ресурсів найвищим рівнем переробки і використання їх імпортних надходжень.

Післявоєнною Японією були закладені засади інноваційної моделі "наздоганяючого розвитку", заснованої на удосконаленні інновацій, що купуються, і формуванні відповідної науково-дослідної системи їх реалізації. Такої політики дотримуються в даний час і інші країни Південно-Східної Азії: Китай, Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур і ін. У країні в 1957 р. був створений Японський інформаційний центр науки і технологій. Основне завдання цього центру полягало у відборі і підготовці знань, що поступають з інших країн, до сприйняття в Японії. У ньому було задіяно близько 8 тис. чоловік, з них 5 тис. – учені й фахівці, зайняті аналізом наукових статей зарубіжних видань. Центр протягом року здатний аналізувати близько 11 тис. журналів, 500 звітів наукових конференцій, більш ніж 50 тис. патентів. Результати досліджень повинні розповсюджуватися по всіх наукових установах, університетах.

У кінці 90-х років ХХ століття політика Японії в регулюванні інноваційної діяльності зазнала істотні зміни, у першу чергу під впливом фінансової кризи 1997 – 1998 років. Якщо раніше науково-технічна політика ґрунтувалася на купівлі патентів і ліцензій, то в даний час держава заохочує закупівлю ліцензійної інноваційної технології, що не копіює наявні розробки, а містить потенціал майбутнього розвитку, "руху на випередження".

У результаті країна, що узяла на озброєння методи "наздоганяючого" розвитку, стає на певному етапі вже не "відомою", а ведучою, поширюючи свій досвід на суміжні території. Запозичення і удосконалення передових західних технологій, активізація інноваційного процесу дозволили забезпечити Японії успіх у створенні високих технологій і нових перспективних галузей.

Регулювання інноваційної діяльності в Японії припускає розмежування повноважень між державою і ринковим механізмом. Держава визначає пріоритети розвитку науки і техніки, створює сприятливі умови для створення інноваційної продукції і впровадження її у виробництво. Економічна політика держави спрямована на забезпечення світового технологічного лідерства за рахунок реалізації передових технологій, посилення ринку, ініціативи приватного сектора з паралельними процесами реорганізації системи освіти і науково-технічної діяльності. Держава, разом з розробкою загальної концепції, забезпечує ряд преференцій, у т. ч. прискорену амортизацію будівель і устаткування, надання пільгових кредитів, надає підтримку дрібним компаніям. Крім того, була створена широка мережа регіональних центрів сприяння науково-технічному розвитку в сфері малого бізнесу. Ряд японських виробничих компаній активно перебудовує свою стратегію і виробничу структуру, перш за все, за рахунок раціоналізації виробництва, інвестування значних фінансових ресурсів у НДДКР. Це сприяє зростанню ролі технологій міжгалузевого застосування. Реорганізація інноваційної сфери підсилює конкуренцію усередині країни, підвищує зацікавленість компаній у кооперації, об'єднанні проти зовнішніх конкурентів, у розвитку досліджень і розробок. Хоча за останні десятиліття Японія досягла значних успіхів у становленні національної системи інноваційного розвитку, проте траєкторія "наздоганяючого" розвитку ще не подолана.

Японський досвід селекційної політики разом з індикативним плануванням був використаний також Кореєю, Тайванем і іншими країнами Південно-Східної Азії. Досвід нових індустріальних країн має для України велике значення. Навіть досить досконала на початкових етапах свого здійснення політика інноваційного розвитку не може постійно бути ефективною і вимагає періодичної корекції відповідно до зміни ситуації і національному і світовому господарствах. До того ж, при відсутності реально функціонуючої інноваційної моделі в Україні, може використовуватися досвід японсько-азіатського досвіду, але з подальшим впровадженням інших, більш розвинених, інноваційних механізмів сучасного типу.

Модель інноваційного розвитку країн Центрально-Східної Європи не може заслуговувати однозначно позитивної оцінки. Головною причиною є те, що селекційний підхід до реструктуризації національної економіки в цьому регіоні, на відміну від Японії, інших країн Південно-Східної Азії, базується не на загальнодержавному індикативному плануванні, а на спробі імперативно використовувати ринкові важелі з усіма їх проявами.

Китай і із декілька меншим ефектом В'єтнам досягли значних успіхів у модернізації своїх економік завдяки не стихійному, а керованому здійсненню економічних реформ, послідовному і поетапному впровадженню тих інноваційних елементів, які в кожний реформаційний період уже мали передумови для імплементації в господарський організм даних країн. Цьому сприяв і двоїстий підхід до визначення конкретних завдань і контролю за їх виконанням з боку держави. При більших масштабах залучення інвестицій в економіку Китаю, по-перше, їх надходження не привело до критичного стану в співвідношенні національної і іноземної власності, по-друге, вони вкладалися головним чином у машинобудівну і інші галузі реального сектора, тобто на відміну від України, прямо впливали на підвищення економічного потенціалу держави, у тому числі і на його інноваційний рівень.

Таким чином, практично у всіх країнах сучасного світу інноваційний процес здійснюється за регулюючої ролі держави. Доля держави в регулюванні національних інновацій об'єктивно обумовлена її прагненням терміново і (або) максимально повно забезпечити подолання відставання в техніко-технологічних параметрах економіки або в яких-небудь інших напрямах, які виявляються в даний момент достатньо значущими для держави в плані зміцнення або поліпшення позицій країни в міждержавній конкуренції. Як своєрідні інструменти виконання даної функції держава використовує державну власність у матеріальних галузях, у нематеріальних, перш за все в нематеріальному секторі високих технологій, у сфері грошового обігу через цілеспрямований розподіл державних коштів і жорстко контрольоване їх використовування і т. ін. Держава, не підміняючи приватний бізнес, бере на собі суспільно значущу функцію регулювання інновацій, без розвитку яких прогрес суспільства неможливий.

Поиск по сайту: