Регіон як об'єкт регіонального розвитку, його соціально економічна сутність

Термін «регіон» надзвичайно широко використовується в наш час. Ним оперують у засобах масової інформації, в урядових документах, в законодавчо-нормативних актах, у наукових працях. Поняття «регіон» використовується в різних галузях знань для виділення територіальних частин геоторії й акваторії за певними ознаками. М.Колосовський писав, що у будь-якій науці, як показує історія наукових знань, найважчою та найважливішою справою є вихідні поняття і положення. В математиці таким є поняття про число, у фізиці – поняття про матерію, в біології – вчення про «первинну» живу матерію, клітину, в географії вчення про регіони. Проте, як справедливо зауважують інші дослідники, такі як А..Маршалова, А..Новоселов, поняття «регіон» базове не тільки для географії, а й для всіх економічних наук, політичн’язаних з просторовими, територіальними аспектами суспільного відтворення. Слід зазначити, що в регіонально-адміністративному менеджменті термін «регіон» часто вживається як синонім термінів «територія» і «район». Це політичн’язано з тим, що витоки цієї дисципліни політичн’язують з економічною географією. В наші дні поняття «регіон» носить досить дискусійний характер, оскільки його зміст певним чином зумовлений підходом дослідника.

Аналіз багатьох наукових праць дозволив виділити декілька таких підходів у теорії та практиці регіоналістики: 1) за географічними ознаками; 2) за демографічними ознаками; 3) за економічними ознаками (наприклад, за особливостями виробництва); 4) а соціальними параметрами; 5) за адміністративними ознаками; 6) за факторними ознаками; 7) підхід до регіону як до об’єкта управління; 8) інші підходи. Методологічні основи регіонально-адміністративного менеджменту як науки, центральним поняттям якої є поняття «регіон», закладалися в кінці 19 – на початку 20 століття багатьма вченими. Вагомий внесок у її розвиток зробили такі вчені, як Г.Зіпп, У.Ізард, В.Беррі, Йоганн фон Тюннен, В.Льош, В.Кристаллер, Ф.Перру, А.Вебер, М.Портер та інші.

Сьогодні у даному напрямку дослідження плідно працюють представники української та російської школи вчених-регіоналістів. За часів існування Радянського Союзу в економічній науці склалося два підходи до аналізу економіки регіону: територіальний та галузевий. При територіальному підході на передній план висуваються територіальні аспекти механізму функціонування економіки регіону у складі господарського комплексу країни, двосторонніх зв’язків з іншими регіонами. Але даний підхід не набув широкого практичного втілення, залишившись проголошеним лише документально. Найбільше розповсюдження отримав галузевий підхід до аналізу економіки регіону. При даному підході економіка регіону розглядалася як сукупність різних галузей господарської території, яка охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг. Кожна з галузей самостійно вирішувала питання територіальної організації виробництва і споживання, розміщення підприємства і використання ресурсів. Галузевий підхід був розроблений досить грунтовно і мав значний вплив на прийняття рішень. Перед поширенням галузевого підходу домінуюче положення займав аналіз розміщення окремого підприємства залежно від розташування джерел сировини, палива, напівфабрикатів, трудових ресурсів та районів споживання готової продукції за критерієм мінімізації витрат. Саме цей принцип пізніше було покладено в основу класифікації галузей і виробництв. Дослідження державної політики щодо регіонів свідчать про те, що за порівняльно короткочасний період незалежності, не вдалося подолати інерційність мислення: в регіональному розвитку продовжують переважати галузеві підходи центральних органів виконавчої влади; державні ресурси й досі розподіляються переважно за суб’єктивними ознаками; відносини між центром і регіонами, в першу чергу міжбюджетні, так само мають дестимулюючі тенденції, що призвело до посилення економічної замкнутості значної частини регіонів, до сповільнення створення конкурентного середовища як у них самих, так і між ними, а тим більше до пристосування їх до процесів глобалізації.

Для ХХ сторіччя характерною рисою стала плюралістичність в тлумаченні цього поняття. За британською традицією регіони являють собою чотири адміністративно-політичні частини, які відповідають різним націям: Англію, Уельс, Північну Ірландію і Шотландію. У Нідерландах термін “регіон“ вживався у 1970-політичн роках у проектах створення нового адміністративного рівня і означав проміжний рівень між комуною і провінцією. Але найбільш відомим є трактування “регіону” як частини держави, яка має владні структури інфранаціонального рівня (Франція, Італія, Іспанія). У Декларації про регіоналізм записано, що поняття «регіон» «являє собою вираження відмітної політичної самобутності, що може приймати всілякі політичні форми, котрі відбивають демократичну волю кожного регіону приймати ту форму політичної організації, яку він вважає кращою. Регіон політичн обирає своє керівництво і встановлює знаки його представництва». Регіон можна представити як «супертермін», із властивими йому, на думку Л.Ремхельда, такими основними ознаками, як: загальна (визначена територія); визначене населення; спільність природних умов; спільність історії; спільність розв’язуваних проблем. В радянській літературі тривалий час сприйняття регіону асоціювалося з економікою чи народногосподарським комплексом, з виробничим потенціалом даної території, що була так називаним «сировинним придатком», який забезпечує центр необхідними засобами. У науковій літературі 80-політичн років ХХ сторіччя багато авторів, які визначаючи “регіон”, особливу увагу приділяли територіальному аспекту (Б.Хорєв, Ф.Кожурін, В.Сигов, М.Чумаченко), розуміючи регіон як територіально-просторову одиницю. Другі зосереджували увагу на управлінському аспекті (М.Глазирин, І.Котляров, А.Липко, К.Миско), інтерпретуючи регіон, з одного боку, як систему управління, з іншого – як структурний підрозділ, що виконує певні функції. Треті – на соціальному (Я.Щепанський, М.Черкашин, Н.Аітов), розглядаючи цей феномен як соціально-територіальну спільноту, що характеризується локалізацією єдиних суспільних відносин, соціальною спільністю людей.

У проекті Комісії Верховної Ради України (січень 2001 року) “регіон” трактується як “окрема визначена одиниця системи адміністративно-територіального устрою”, але, як відомо, згідно системи адміністративно-територіального устрою України, що закріплена в Конституції, відповідною характеристикою наділені не лише Автономна Республіка Крим, область, міста Київ і Севастополь. Більш адекватним є тлумачення категорії “регіон” у Концепції Спілки лідерів регіональних та місцевих влад в Україні (листопад 2000 року): “вища адміністративно-територіальна одиниця держави (область, Автономна Республіка Крим, місто-регіон), для жителів якої характерною є наявність спільних політичних, економічних та соціальних інтересів”. В тексті Концепції державної регіональної політики, затвердженої Указом Президента від 25 травня 2001 року , визначення категорії “регіон ” взагалі відсутнє. У загальноприйнятому значенні «регіон» – це відносно відособлена частина більш широкої соціально-територіальної спільності. За визначенням В.Воронкової, регіон утворює підсистему різних сторін життя суспільства (політики, економіки, культури), що організована на основі принципів функціонування частини території. У залежності від цілей наукових досліджень і методологічних підходів виправдане те або інше тлумачення цього терміна. З позицій політичної регіоналістики, важлива роль у регіональній організації суспільства належить політичним регіонам, тобто адміністративно-територіальним і державним утворенням з високим ступенем організації, що найбільш адекватно відтворює структуру суспільства і самої територіальної системи в цілому. Адже на відміну від територіальної одиниці, що включає природу, господарство і населення, політичний регіон, починаючи з адміністративного району, має власну регіональну політичну систему, основні інститути влади і управління соціально-економічними процесами, має багато рис загальної системи, але при цьому проблеми регіону не є дзеркальним відображенням її (системи) проблем.

Всю величезну кількість наукових доробків стосовно розуміння соціально-економічної суті регіону можна згрупувати таки чином:

1. Районний напрямок. В його основі лежить географічне тлумачення регіону, а завдання дослідника в даному випадку лише визначити та дослідити об’єктивно існуючі райони, їхню територіальну структуру, внутрішні зв’язки, кордони тощо. Саме представниками районного напрямку Ю.Саушкіним, М.Баранським, Є.Алаєвим було запропоновано схему аналізу економічного району, вироблено методологію науки про регіон. Представниками даного напрямку досліджень термін «регіон» вживається як синонім терміна «район», «економічний район» і наділяється двома іманентними ознаками і однією методологічною. Іманентні ознаки – це наявність специфіки даної території, а також єдності, взаємопов’язаності насичуючих територію об’єктів, що надає їй цілісності. Методологічна ознака – це розгляд елементів території району системно, комплексно. Район (регіон) розглядається як територія, яка сукупністю елементів, що її наповнюють, відрізняється від інших територій і володіє єдністю, взаємопов’язаністю та цілісністю складових елементів.

2. Економіко-географічний напрямок. Цей напрямок дослідження політичн’язаний із попереднім. При економіко-географічному підході регіон трактується як територіально-цілісна частина країни, яка відрізняється певною своєрідністю природного середовища, що зумовлює тип, структуру економіки, можливості її участі в територіальному поділі праці. Мета розвитку регіону полягає, з одного боку, в задоволенні потреб розвитку країни (у відповідності з територіальним поділом праці), а з іншого – в забезпеченні соціально-економічних потреб населення, яке проживає на даній території. Економіко-географічний підхід спирається на відповідний економічний, соціально-економічний і адміністративно-територіальний поділ території країни. У відповідності з ним виділяються такі регіональні одиниці: великі економічні райони; область (автономна республіка), місто з районним поділом, низовий район. Основна регіональна одиниця, стосовно якої сьогодні розроблені головні теоретичні положення комплексного розвитку – великий економічний район, чи соціально-економічний район. Після здобуття Україною незалежності активізувалася розробка нових схем економічного і соціально-економічного районування. Цінність економіко-географічного підходу до аналізу регіону полягає в можливості визначення його місця і ролі в економіці країни, шляхів підвищення участі регіонального господарства в територіальному поділі праці.

3. Регіонально-економічний напрямок. Категорія економічний район (регіон) – об’єкт особливої уваги регіонально-адміністративного менеджменту, предметом вивчення якого є сукупність економічних і соціальних факторів та явищ, що зумовлюють розвиток продуктивних сил і соціальних процесів у регіональній системі країни і в кожному регіоні. Регіонально-комплексний підхід орієнтує дослідника на всебічний аналіз економіки регіону, передбачає визначення збалансованості та пропорційності розвитку, виявлення взаємозв’язків і взаємозалежностей між усіма їхніми компонентами. Цей підхід враховує можливі напрями і побічні наслідки розвитку регіональної економіки в перспективі. Наведемо кілька визначень регіону, принципових для визначення його соціально-економічної суті під кутом зору регіонально-економічного напрямку. Першим у вітчизняній науковій регіонально-економічній думці визначення регіону як категорії дає М.Некрасов: під регіоном розуміють велику територію країни з більш або менш однорідними природними умовами, а головним чином із характерною спрямованістю розвитку продуктивних сил на основі поєднання комплексу природних ресурсів із відповідною наявною і перспективною матеріально-технічною базою, виробничою і соціальною структурами. Як основна ознака регіону в даному випадку виступає спільність народногосподарських завдань. У монографії Є.Алаєва регіон визначається як територія, що характеризується єдністю, взаємозалежністю складових елементів, цілісністю, причому ця цілісність-об’єктивна умова та закономірний результат даної території. А.Єпифанов, І.Сало визначають регіон як економічний район, який виділяється всередині країни своєю спеціалізацією та структурою господарства, природними і трудовими ресурсами, соціальними та економічними особливостями. Вони ж зазначають, що кожний регіон, незалежно від його розміру і рівня, можна представити у вигляді територіальної соціально-економічної системи, що характеризується складною структурою, яка включає в себе всі види продуктивних сил і відображає всю багатогранність суспільних відносин на даній території. На думку І.Михасюка, Я.Побурка, основа сутності регіону – це його єдність і цілісність. Причому цілісність вони розглядають як єдність відтворення суспільного продукту, робочої сили і елементів навколишнього середовища, що утворюють територіальний соціально-економічний комплекс. Дослідники роблять наступний висновок, що регіон – це політико-економічна категорія, його сутнісною ознакою є здійснення в нерозривному зв’язку цілого ланцюга процесу відтворення суспільного продукту, робочої сили і природного середовища. Нерозуміння сутності ознак регіону, зокрема цілісності, часто призводить до виникнення диспропорцій у його розвитку та погіршення умов проживання населення. Це стосується насамперед відставання в розвитку соціальної інфраструктури, техногенного перевантаження навколишнього середовища тощо.

4.Найбільш сучасним вважається регіонально-комплексний підхід до розуміння соціально-економічної суті регіону, який враховує елементи відтворювального підходу та має ряд властивостей. Даний підхід зосереджує увагу на вивченні специфічного для певного регіону просторового поєднання продуктивних сил, враховує особливості, що відрізнють один регіон від іншого. Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил зумовлені тим, що об’єктивно існують відмінності в людській життєдіяльності навіть в межах однієї країни – в господарстві, в рівні життя, в суспільно-політичному устрої, в культурі. Значення зазначеного підходу в дослідженні соціально-економічної суті регіону зростає у зв’язку з реформуванням управління економічною і соціальною сферами в регіонах на основі розширення їхніх прав, самоврядування і самофінансування.

5. Адміністративний підхід.Наступний підхід випливає з попередніх, оскільки регіон розглядається як адміністративна ланка країни, тобто під регіоном розуміється територіально-спеціалізована й адміністративно окреслена частина національної економіки. Даний напрямок дослідження висвітлюється в наукових працях А.Єпіфанова, І.Сало, М.Тимчука, А.Мазур та інших. Представником цього підходу можна вважати й американського дослідника Е.Маркузена, який під регіоном розуміє й частину штату, й окремий штат, і декілька штатів. Але при цьому він вважає найбільш корисними групуваннями ті, які відповідають кордонам адміністративної юрисдикції. Такі погляди на регіон поділяє і український вчений М.Чумаченко, котрий зазначає: соціально-економічний регіон можна визначити як частину території держави, виділену за сукупністю різноманітних ознак в адміністративну одиницю, свідомо спрямовану та скоординовану для досягнення цілей суспільного розвитку і запобігання дії руйнівних або негативних зовнішніх сил. У проекті Концепції державної регіональної політики наводиться наступне визначення регіону: регіон – частина території країни, яка характеризується комплексом притаманних їй природно-географічних, економічних, екологічних та інших ознак. Регіон може збігатися з кордонами адміністративно-територіальної одиниці або об’єднувати кілька таких одиниць. В.Поповкін під регіоном розуміє найбільшу адміністративно-територіальну одиницю субнаціонального рівня, яка має виборну владу, юридичну належність та власний бюджет. В одній з публікацій М.Долішній, О.Мошенець також розглядають регіон як адміністративно-відокремлену частину України (адміністративну область, а також міста Київ і Севастополь) з особливостями природно-географічного та економіко-географічного положення, набутою економічною структурою і системою розселення, а також системою факторів обмеження його виробничого потенціалу.

6. Наступним є підхід щодо розуміння соціально-економічної суті регіону як економіко-географічного комплексу, причому регіон розглядають як ланку національної економіки, яка охоплює групу суміжних адміністративних одиниць, характеризується певною спеціалізацією в масштабі країни, комплексністю та пропорційністю розвитку всіх галузей економіки на основі суспільного поділу праці. Даний напрямок набув розвитку з теорії територіально-виробничих комплексів і описаний в сучасній літературі С.Іщуком.

7. Точковий підхід до розуміння соціально-економічної суті регіону. У даному випадку регіон розглядають як точку, як щось наперед визначене, з метою аналізу пропорцій розвитку економіки регіону. Цей підхід не враховує географічної сутності регіону. Регіон виступає тут як деяка «сума» соціально-економічних суб’єктів.

8. Регіон як полюс економічного росту. Цей напрямок започаткований Ф.Перру. У сучасному тлумаченні даного напрямку регіон аналізується з позицій забезпеченості базовою інфраструктурою, що створює зовнішні ефекти та економічні вигоди від розміщення, можливостей кооперації, прямого впливу господарських агентів та факторів економічної діяльності; ступеня концентрації ділового сервісу, які привертають в конкретний регіон інвестиції, економічні проекти, інновації і таке інше, і створюють точку росту. Даний напрямок став продовженням точкового підходу до розуміння соціально-економічної суті регіону, на його основі створено цілий ряд ефективних інструментів розвитку регіонів, насамперед спеціальні (вільних) економічні зони, технополіси, програми розвитку експортних потенціалів тощо.

9. Регіон як «функціональне» явище. Соціально-економічна сутність регіону розглядається з точки зору функції, яка на нього покладена і яку він виконує. Започаткував даний напрямок Р.Хартшорн. Практика створення функціональних регіонів набула значного поширення в США при створенні «спеціальних округів» (шкільних, пожежних, охорони здоров’я) з метою підвищення ефективності управління. В Україні цей напрямок підтримує І.Лукінов, який зазначає, що регіон – це відособлена функціональна підсистема суспільства, в якій народжуються і проживають, працюють і ведуть господарство, формуються фізично та духовно, старіють і вмирають люди.

10. Регіон як локальна соціально-економічна система. Цей напрямок описаний В.Павловим, Д.Стеченко, О.Бурматовою, Б.Якобсоном, І.Михасюком, Я.Побурком та іншими. Регіон виступає як сполучення елементів демографічного, природного, ирооничого, соціального, інфраструктурного та інституційного характеру, які цілеспрямовано функціонують на невеликій території.

11. Різновид даного напряму – регіон як система зі складовими «Суспільство– Природа–Територія», «Суспільство-Економіка-Природа».

12. З попереднім напрямом тісно політичн’язані проблемний та програмно-цільовий підходи. Проблемний підхід передбачає дослідження існуючих або прогнозованих суперечностей суспільного розвитку, форм їхнього прояву в господарському житті. Суперечності відбиваються у свідомості людей як наявність диспропорцій і дисбалансів у розвитку та розміщенні продуктивних сил, як порушення динамічної рівноваги в системі «Природа-Суспільство-Територія», сприймаються як ключові, актуальні проблеми суспільного розвитку. Проблеми, що виникають на тому чи іншому етапі соціально-економічного розвитку країни або окремих регіонів, мають розв’язуватися в певний термін. Проблемний підхід – методологічна основа розробки і реалізації різноманітних цільових комплексних програм. Програмно-цільовий підхід передбачає визначення проблемної програми, узгодженої за матеріальними, трудовими і фінансовими ресурсами, виконавцями і термінами завершення комплексу планових заходів різного характеру, здійснення яких забезпечує своєчасну реалізацію поставленої мети або системи цілей. Одна з головних особливостей цього підходу – це скінченність проблеми, для розв’язання якої створюється програма, у часі. Даний підхід розробляли Р.Шніпер, В.Кротов, В.Четиркін, В.Пила, І.Ткачук та інші.

13. Регіон як агломерована система, де регіон розглядається як скупчення безперервних систем розселення навколо одного пункту впливу. Агломеровані системи мають тенденцію утворювати лінійні скупчення (мегаполіси), в яких розмиті кордони не лише між населеними пунктами, а й між системами, що тяжіють до різних центрів. Засновником даного підходу є Йоганн фон Тюннен. Наступники – В. Кристаллер, В. Льош .

14. Регіон як політична система. Представником цього напрямку є А. Лєвінтов, який стверджує, що регіон – це арена діяльності і взаємодії різних груп інтересів, які знаходяться між собою у відносинах політики, тобто кожен з них має свій проект, власні цілі та уявлення про майбутнє регіонального простору та напрямок використання його ресурсів, між цими суб’єктами немає ієрархії та адміністративного взаємопідпорядкування.

15. Соціологічний підхід. Його суть відображена в наступних твердженнях: регіон як організація являє собою сукупність соціальних груп людей, що проживають на його території, діяльність яких свідомо спрямовується, координується для досягнення цілей суспільного розвитку. Регіон необхідно розглядати як формальну складну організацію, що має набір взаємопов’язаних цілей і задач, визначених потребами населення, його окремими соціальними групами, господарюючими суб’єктами і державою; ця організація виступає у певній зовнішній формі, дотримується певних правил поведінки і діє у межах встановленого порядку. Цей підхід розвиває і Романова Л., яка зазначає, що «регіони є продуктом матеріальних сил. Вони несуть культуру, в рамках якої традиційні цінності і значення, сучасні пристрасті і уявлення про майбутнє виставляються проти зовнішніх сил, які могли б їх зруйнувати, принизити або внести дисонанс. Контури регіонів змінюються в результаті як зовнішніх, так і внутрішніх ініціатив, а їх жителі активно включаються в процес перетворення.

Підсумовуючи зазначене вище, слід наголосити, що підходи до розуміння соціально-економічної суті регіону мають спільності, до яких слід віднести територію і економічну систему в її межах. Останнє означає, що регіон можна розглядати як територіальну систему, в якій відбувається виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг. Отже, в цьому випадку регіон характеризується не тільки як підсистема країни з внутрішніми і зовнішніми зв’язками, але й як система з внутрішнім механізмом відтворення, яка має, крім системних властивостей (територіальна і господарська єдність, цілісність, зв’язок із комплексом країни), свої специфічні риси: регіональні умови відтворення валового суспільного продукту, основних фондів і робочої сили, джерела капіталовкладень і затрат на утримання невиробничої сфери, особливості розподілу регіональних трудових ресурсів, формування доходів населення і можливості їх товарного покриття, фактори соціального і національного характеру. Зазначене дає підстави для виокремлення відтворювального підходу, який передбачає використання в органічній єдності всіх фаз відтворювального циклу в часі та просторі. Такий підхід до дослідження регіону дає можливість розкрити численні істотні сторони виробничих та соціальних відносин у їхній різноманітності та особливих формах прояву. Цей підхід можна вважати конструктивним у сучасному розумінні соціально-економічної сутності регіону крізь призму регіонально-адміністративного менеджменту. На думку М.Маниліча цей підхід можна назвати регіонально-відтворювальним або регіонально-структурно-функціональним – адже саме його покладено в основу дисципліни регіонально-адміністративний менеджмент. Відтворювальний процес економіки регіону включає виробництво і реалізацію створеного суспільного продукту, обмін і споживання матеріальних, фінансових та інших ресурсів, взаємодію з природним середовищем і населенням у межах конкретного регіону. Метою відтворювального процесу в регіоні є відновлення в його межах територіальної економічної системи. Отже, в такому випадку мета визначається, насамперед, соціальними орієнтирами: матеріальним добробутом населення, поліпшенням навколишнього середовища, стан здоров’я людей, створенням належних умов для продуктивної праці і відпочинку, можливостей духовного розвитку особи і таке інше.

На думку деяких фахівців, виділення районів країни повинне базуватися на критерії замкнутості відтворення суспільного продукту. Цю замкнутість забезпечують внутрірайонні зв’язки, внутрішні відтворювальні процеси виробництва, розподілу, обміну і споживання, включаючи і невиробниче споживання населення регіону, невиробничу сферу. Враховуючи відкритість регіону і його щільну інтегрованість в економіко-господарський механізм країни, навряд чи можна говорити про можливість повної замкнутості продукту в межах регіону. Така замкнутість може складати лише певну, хоча й значну частку процесів виробництва, розподілу, обміну і споживання, включаючи невиробниче споживання.Отже, в реальному житті регіоном можна вважати лише такі територіальні утворення, внутрішні можливості відтворення яких дозволяють забезпечити потреби невиробничого споживання населення в основному за рахунок власного виробництва, власних ресурсів всіх видів. Такими утвореннями виступають великі економічні райони, автономні республіки, області.

Поиск по сайту: