Регіональний фактор в процесах централізації та децентралізації

Взаємовідносини центру та регіонів завжди є доленосними для розвитку держави в цілому. Вони не тільки визначають державний устрій, а й справляють вирішальний вплив на добробут народу. Критеріями та предметом вивчення досліджень в регіоналістиці є: сукупність питань, що пов’язані з закономірностями побудови та функціонування держав як територіальних утворень; внутрішньодержавна динаміка; ступінь розвиненості муніципальної політики; створення ефективних регіональних структур економіки. У сучасному світі, у якому підсилюються процеси інтеграції і глобалізації, характерним стає переплетення різних інтересів, загострюються глобальні проблеми, виникає потреба вивчення регіону як цілісності в загальносвітовій культурно-цивілізаційній парадигмі. Підійти до дослідження дозволить розгляд явища суб’єктності регіону як складної й внутрішньо диференційованої цілісності, що має свої власні закони функціонування і розвитку. Під загальними рисами регіону маються на увазі загальні відмінності в області мови, культури, історичних традицій, інтересів, пов’язаних з економікою і транспортом. Зарубіжні теорії пояснення політико-територіальних процесів висвітлюють концепції двох невід’ємних атрибутів держави – території і суверенітету. З одного боку розглядаються теорії просторових систем, з іншого боку – теорії суверенітету і розподілу влади. Ці теорії пояснюють по-перше, природу регіонального фактора, причини виникнення регіоналізму і передумови регіоналізації; по-друге, саме дію регіонального фактору. Теорії, концепції, які тією чи іншою мірою пояснюють природу регіонального фактору тяжіють до двох протилежних полюсів: економічного і культурного детермінізму. У рамках функціоналістського підходу до держави пояснюється дія регіонального фактору – фрагментація і інтеграція являють собою дві сторони єдиного процесу державного будівництва. Що дозволяє розглядати політичну систему суспільства держави як утворення, яке складається з регіонів, що з одного боку є самодостатніми територіальними спільнотами, а з іншого – зацікавлені один в одному. Запорука державної єдності полягає у побудові відповідної державної ідеології. Інтерпретації теорії політичного суверенітету доводять необхідність децентралізації влади та її вертикального розподілу. Теорія спів-суспільної демократії пропонує рецепт політичної стабільності у багатоскладовому суспільстві, вертикальний розподіл влади за умов спів-суспільної демократії, відцентрові тенденції притаманні багатоскладовому суспільству.

Моделі відносин в держави – партнерства і посередництва – дозволяють виділити дві основні категорії фактору регіонального розвитку: явища централізації (доцентрові тенденції) і децентралізації (відцентрові тенденції). Що в свою чергу дає змогу заперечувати універсальність і однозначно позитивний характер процесів децентралізації. Ці процеси можуть набувати вигляд: саме децентралізації, деконцентрації, делегування влади, регіоналізму і регіоналізації, автономізації, федералізації, а за умов загрози державній єдності – сепаратизму і сецесії. Одні використовуються як моделі прийняття і реалізації керівних рішень (децентралізація, деконцентрація), другі – як доктрини тих чи інших політичних сил (регіоналізм, сепаратизм), треті – як інституційно закріплені механізми внутрідержавних відносин (регіоналізація, автономізація, федералізація) тощо.Централізація – політичний процес, на основі якого формується централізм як управлінська політична система з властивими їй вертикальною структурою та субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі. Традиційно централізація відбиває посилення ролі центральних владних інститутів. Вона сприяє виправленню економічної і соціальної нерівності різних територій. Процес централізації супроводжується відцентровим тенденціями та є історично домінуючим у політиці. Об'єктивно це зумовлено насамперед самою природою влади з її централізаторськими за своєю суттю прагненням єдиновладдя, панування й підпорядкування.

Децентралізація – управлінська політична система, покликана здійснювати владно значущіпрактичні рішення, що географічне чи організаційно, перебувають поза межами безпосереднього впливу центральної влади; політичний процес, котрий передбачає делегування центральним урядом певних повноважень на регіональний рівень з метою оптимізації практичного вирішення питань загальнонаціональної ваги, а також втілення у життя специфічних регіонально-локальних програм. Демократична децентралізація передбачає створення розгалуженої системи місцевого самоврядування, коли місцеві справи вирішуються не представниками центрального уряду, а особами, обраними самим місцевим населенням. Ступінь соціально-економічного розвитку певної держави безпосередньо залежить від здатності вищих ешелонів влади передавати повноваження і обов'язки регіональним і місцевим владним структурам. Саме процес децентралізації сприяє регіональному розвитку країни. Феномени централізації і децентралізації – це два взаємозалежних процеси: сполучення концентрації влади і її розподілу, управління і самоврядування, межі між ними рухливі і можуть бути порушені, як свідчить політична практика багатьох країн, на користь централізації влади. При цьому, децентралізація – необхідна умова централізації, без неї не може бути цілісної системи. Зростання культури, освіти, кваліфікації в людській діяльності, розвиток структур цивільного суспільства, зростання можливостей активної участі мас у процесі управління. Централізація як одна із сторін демократичного управління, що забезпечує необхідний рівень концентрації влади, сполучається із децентралізацією, не обмежуючи законі права нижчестоящих ланок в системі управління.

Децентралізації притаманні такі основні положення:незалежність від форми державного устрою; чіткий законодавчий розподіл функцій і повноважень між різними рівнями управління; невтручання держави в права регіонів; розвиток розгалуженої системи місцевого самоврядування; самостійність органів місцевого самоврядування у фінансовій сфері, фінансова підтримка з боку держави; законодавче врегулювання взаємин в соціальній сфері. У світовій політичній думці логічно поєднуються поняття “демократизація”, “децентралізація” і “розвиток”. Демократизм держави залежить від здатності вищих ешелонів влади передати більше повноважень і обов’язків регіональним і місцевим владним структурам. Сутність сучасних концепцій і типів демократизації суспільних відносин виражена у таких положеннях: 1) розвиток історично зумовленого етапу взаємозалежності держав нині відбувається під впливом системних змін у перехідних країнах; 2) існує зв’язок між рівнем демократії і управлінською децентралізацією, соціальними здобутками і досягненнями самоврядування, верховенством закону та політичною стабільністю; 3) від успіхів перехідної держави у становленні демократії, зокрема, місцевого самоврядування залежить ставлення до неї економічно розвинутої частини світу. Державна влада може і повинна відображати загальнонаціональні інтереси. Але не здатна врахувати масу специфічних регіональних інтересів, задоволення яких вимагає виходу за межі державних кордонів. Реалізація багатьох завдань, пов'язаних із забезпеченням належного життєвого рівня населення регіонів здійснюється не в державі загалом, а в конкретних місцях компактного проживання громадян – великих і малих містах, невеликих поселеннях. Отже, існують причини, що спонукають до децентралізації. Регіони мають відігравати вагомішу роль у політичному управлінні країною. Сутність питань щодо вибору оптимальної форми державного устрою полягає у зверненнях до історичних традицій і світового досвіду. Різноманітність територіальної організації України згрупована в три підходи до політико-територіальної організації України: 1) перехід до федеративно-земельного устрою; 2) укрупнення адміністративних утворень із збереженням унітарної форми територіального устрою; 3) збереження існуючого адміністративно-територіального поділу країни з можливим переглядом кордонів деяких областей з точки зору вирівнювання економічних і просторових показників.

У межах проблеми територіальної організації постає питання що є регіоном в Україні: область чи більш крупна просторова одиниця. В це поняття може вкладатися різний зміст. В деяких країнах регіоном є частина державної території, на яку покладаються функції адміністративно-територіальної одиниці. Наприклад, у Франції найбільшою адміністративно-територіальною одиницею є регіон, який в свою чергу поділяється на департаменти та комуни. Регіоном може бути частина державної території, яка має певні географічні, історичні, культурні, економічні та національні особливості. В Україні негативні та застійні явища в економіці беруть витоки з надмірної централізації влади, а недоліки системи пов’язані з деструктивним впливом командних традицій, накопичених до 1991 року. На певному етапі суспільного розвитку необхідність інвестицій і поліпшення фінансового стану наштовхується на централізацію влади. Постає об’єктивна потреба у переході до диверсифікованої системи державного управління. Надмірна централізація управління регіональними і місцевими проектами, зокрема, у сфері інфраструктури виливається у нездатність вчасно і якісно реагувати на потреби регіонів і міст та забезпечувати їх необхідним. Важливим чинником суспільної стабілізації є правильне розуміння демократії. У її основі представницька влада, поєднана з первинністю інтересів людини. Функціонально демократія тлумачиться як виборність державних лідерів на засадах конкуренції та підзвітності перед громадськістю. Успіх демократизації залежить від спроможності уряду забезпечити політичні права і свободи громадян. Висока централізація влади протилежна рівню демократичності певного суспільства. Суттєвим чинником демократизації є ступінь довіри громадян до діючої політичної системи як такої. Найбільш розвинені форми місцевого самоврядування існують у стабільних західних демократіях. За якістю другий рівень спостерігається у постсоціалістичних європейських країнах.

Поиск по сайту: