Поняття, види запобіжних заходів. Підстави їх обрання.

Запобіжні заходи — це різновид заходів кримінально-процесуального примусу попереджувального характеру, які застосовуються за наявності підстав і в порядку, встановленому законом, уповноваженими на те органами та посадовими особами відносно підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства і суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Система запобіжних заходів, підстави та порядок їх застосування регулюються гл. 13 КПК. Вони можуть застосовуватися як на досудовому провадженні, так і при розгляді справи судом першої та апеляційної інстанцій.

Запобіжні заходи характеризуються певними ознаками: вони завжди пов’язані з обмеженням конституційних прав особи; застосовуються виключно за наявності підстав, передбачених ст. 148 КПК; застосовуються до обмеженого кола осіб — підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого; мають специфічну мету — запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства і суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень; їх перелік, встановлений законом, є вичерпним (статті 149, 436 КПК).

Відповідно до КПК запобіжними заходами є: 1) підписка про невиїзд; 2) особиста порука; 3) порука громадської організації або трудового колективу; 4) застава; 5) взяття під варту; 6) нагляд командування військової частини; 7) затримання як тимчасовий запобіжний захід; 8) віддання під нагляд батьків, опікунів або піклувальників (застосовується до неповнолітніх обвинувачених), віддання під нагляд адміністрації дитячої установи (застосовується до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі).

За видом примусу запобіжні заходи в літературі поділяють на фізично-примусові та психолого-примусові. Фізично-примусові запобіжні заходи — взяття під варту (ст. 155 КПК), затримання (статті 106, 115 КПК). Ці заходи фізично обмежують особисту свободу підозрюваного, обвинуваченого, ізолюючи його від суспільства. Характер правообмежень у даному випадку обумовлює необхідність встановлення строку дії цих заходів. Психолого-примусові запобіжні заходи пов’язані із застосуванням щодо підозрюваного, обвинуваченого психічного впливу, який полягає у покладенні на них певних обов’язків, пов’язаних із забезпеченням їх належної поведінки і можливості застосування більш суворих запобіжних заходів у випадку їх невиконання. До цієї групи належать усі інші запобіжні заходи.

Залежно від строку, на який вони можуть бути застосовані, запобіжні заходи поділяють на заходи з обмеженим строком дії (затримання, взяття під варту) та запобіжні заходи без обмеженого строку дії (всі інші запобіжні заходи).

За порядком застосування запобіжні заходи можна поділити на такі групи: запобіжні заходи, що застосовуються за постановою особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду (підписка про невиїзд; особиста порука; порука громадської організації або трудового колективу; застава; нагляд командування військової частини; віддання неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів або піклувальників або під нагляд адміністрації дитячої установи); запобіжні заходи, які застосовуються виключно за постановою судді або ухвалою суду (взяття під варту).

Підстави застосування запобіжних заходів сформульовані законодавцем уніфіковано стосовно всіх їх видів у ч. 2 ст. 148 КПК. Вони являють собою обґрунтоване припущення про можливу протиправну поведінку, а саме — що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. Труднощі практичного характеру при обранні запобіжних заходів полягають у тому, що доказування підстав їх застосування має прогностичний характер, тобто спрямоване у майбутнє, а тому й повинно ґрунтуватися на конкретних фактичних даних, які свідчать про обґрунтованість прийнятого рішення. Постанова (ухвала) про застосування запобіжного заходу повинна спиратися на систему фактичних даних, які підтверджують ризик настання тих обставин, що зазначені у ч. 2 ст. 148 КПК, а тому і свідчать про необхідність його застосування. У зв’язку з цим слід визнати такою, що не відповідає закону, практику цитування особою, яка здійснює дізнання, слідчим або суддею в описово-мотивувальній частині постанови про застосування запобіжного заходу всіх підстав, зазначених у диспозиції ст. 148 КПК, без посилання на конкретні обставини, що свідчать про їх наявність. Це не може розцінюватися як належне обґрунтування прийнятого рішення. Як зазначив Європейський суд з прав людини у Рішенні «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, повторювання формальних підстав для взяття під варту, зазначених у ст. 148 КПК, без будь-якої спроби продемонструвати, яким чином вони застосовуються відносно справи заявника, не може бути розцінено як «відповідні» та «достатні» підстави застосування запобіжного заходу.

Умовами законності застосування запобіжних заходів є такі положення: прийняття рішення про їх застосування тільки після порушення кримінальної справи; вирішення даного питання компетентною особою; наявність підстав для обрання запобіжного заходу, які знайшли своє відображення в описово-мотивувальній частині постанови про його застосування; виконання вимог закону щодо порядку прийняття рішення (надання згоди прокурором, забезпечення права обвинуваченого постати перед суддею і дати пояснення (при вирішенні питання про взяття під варту); відсутність службового імунітету обвинуваченого.

Поиск по сайту: