Запобігання злочинності було обрано від 4 до 6 осіб як штатних громадських

«примірювачів».

Прокурор, вирішивши, що доцільно замість традиційного кримінального

Переслідування застосувати примирювальну процедуру, відбирає двох із цих осіб і

Передає їм справу. В разі досягнення примирення самі ж громадські арбітри і

Контролюють виконання умов угоди.

Якщо ж сторони не примирилися або не виконують умов угоди, справу

повертають прокуророві, який вирішує питання про її подальшу долю відповідно до

Вимог КПК.

Пізніше, спочатку 2 жовтня 1992 р. згідно із Циркуляром міністра юстиції

Франції, а потім і Законом від 4 січня 1993 р. про внесення змін і доповнень до КПК

Медіація дістала правову регламентацію.

Протягом останніх років активізувався рух за впровадження програм

Примирення у Східній Європі, і на особливу увагу заслуговує досвід Польщі. Серед

Країн колишнього СРСР лідером є Росія, де програми медіації діють протягом

Кількох років у 10 містах, зокрема у Москві, Пермі, Тюмені, Іркутську.

У Сполучених штатах Америки існує інститут «угоди про визнання». Цей

Американський (англосаксонський) кримінально-процесуальний інститут є

Найвідомішим і найбільш вивченим серед вітчизняних спеціалістів. Причина такої

Уваги наших учених до цього інституту полягає в тому, що він найбільш

«контрастує» порівняно з вітчизняним принципом встановлення істини у кожній

Кримінальній справі.

«Угоди про визнання» отримали процесуальне оформлення в США в XIX ст.,

Де спочатку вони існували як правозастосовний захід (так само, як і медіація у

Франції). Поступово їх було офіційно визнано і законодавцем, і судцями. Зокрема, в

Роках

Верховний Суд США у низці своїх рішень у конкретних справах визнав

Конституційність практики «угод про визнання вини», фактично остаточно їх

Легалізувавши.

Сутність інституту «угоди про визнання вини» можна розкрити через такі

положення:

В американському кримінальному процесі, як відомо, перед судом ніколи не

ставилося завдання щодо встановлення об’єктивної (матеріальної) істини, тобто:

З’ясування всіх фактичних обставин справи; їх юридичної кваліфікації; прийняття

Належного рішення в інтересах абстрактного публічного правопорядку (безвідносно

До того, на чому наполягають сторони).

У цьому сенсі функцією американського суду є не неупереджене самостійне

Дослідження у кримінальній справі, а неупереджене вирішення суперечки між двома

Сторонами, що змагаються.

Звісно, це не означає, що суд є байдужим до істини. Він прагне встановити

Істину, але лише тією мірою, наскільки це є необхідним для того, щоб правильно

Вирішити суперечку. Тобто американський суддя є не «дослідник», а «арбітр».

Змагальність визнається в американському процесі більшою цінністю, ніж

Абстрактне прагнення до об’єктивної істини.

Між принципами об’єктивної істини і змагальності є зворотна пропорція: чим

Меншою мірою суд зобов’язаний шукати істину офіційно, тим більшою мірою рух

Кримінального процесу і доля кримінальної справи визначаються процесуальною

Позицією сторін (ступенем їх активності).

Суд є пасивним у збиранні доказів. Останні подають сторони, які переконують

Суд у правильності своєї позиції.

За такого підходу відмова однієї із сторін від «змагання» зі своїм

Процесуальним опонентом має зв’язувати суд під час прийняття ним рішення по суті

Справи (йдеться про певну подібність цивільних процесуальних відмови від позову і

Визнання позову).

Якщо від кримінального переслідування відмовляється сторона

Обвинувачення, то суд не вправі постановити обвинувальний вирок навіть у тому

Разі, якщо він переконаний у його повній обґрунтованості.

І навпаки, якщо обвинувачений визнає себе винним, то суд, переконавшись у

Добровільності визнання, зобов’язаний винести обвинувальний вирок і призначити

Покарання без проведення судового слідства (навіть у скороченому обсязі).

Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксонського інституту

«оголошення себе винуватим», про що вже йшлося. Переважну кількість

Обвинувальних вироків постановляють не в результаті успішного доказування з боку

Поиск по сайту: