Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки

Правове регулювання оподаткування нерухомості отримало належний вигляд з прийняттям Податкового кодексу України. Одразу зауважимо, що податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, буде справлятись починаючи з 01.01.2012 р. згідно з Прикінцевими положеннями Кодексу. До цього прийняття Податкового кодексу податок на нерухоме майно (нерухомість) закріплювався Законом України «Про систему оподаткування»^[39], однак фактично цього не відбувалося, оскільки не було спеціального податкового закону, який би закріплював правовий механізм цього податку. З 1994 року податок на нерухоме майно (нерухомість) п. 7 ст. 14 Закону відносився до загальнодержавних податків і зборів. З прийняттям нової редакції Бюджетного кодексу України^[40] до Закону України «Про систему оподаткування» були внесені зміни, згідно зі ст. 15 якого до переліку місцевих податків та зборів став належати податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є податком зі змішаними платниками, тобто платником цього податку можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (резиденти і нерезиденти). Пункт 265.1 статті розглядає визначення платника податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Так, платниками є особи — власники об’єктів житлової нерухомості.

Особливим чином Податковий кодекс визначає платників податку в разі перебування об’єктів житлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб. Відповідно до норм статей 355, 356, 368 Цивільного кодексу України^[41] майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Платники податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової нерухомості:

а) якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку;

б) якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділений в натурі, платником податку є одна з таких осіб-власників, визначена за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;

в) якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку.

Відповідно до абз. «а» підп. 265.1.2 якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Крім того, ст. 360 Цивільного кодексу^[42] закріплюється, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний брати участь у сплаті податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними зі спільним майном.

Абзаци «б», «в» розглядають визначення платника податку у випадку, коли об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб. Якщо такий обєкт не поділений в натурі, то платником є одна з осіб-власників, а якщо поділений в натурі — платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку. Звернемо увагу, що відносини власності є сферою регулювання цивільним законодавством. Відповідно до ст. 368 Цивільного кодексу спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. Цивільний кодекс використовує конструкцію не «поділ в натурі майна, що перебуває у спільній сумісній власності», а «виділ у натурі частини із майна, що є у спільній сумісній власності» та «поділ майна, що є у спільній сумісній власності». При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 372 Цивільного кодексу України, у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Отже, п. 265.2 статті ПК суперечить нормам Цивільного кодексу в частині визначення правових режимів спільної сумісної та спільної часткової власності. Так, у випадку визначення часток (поділу, виділу в натурі) на майно (об’єкт житлової нерухомості) право спільної сумісної власності на це майно припиняється, а відповідно платник податку буде визначатися за правилами, передбаченими для права спільної часткової власності.

Об’єктом оподаткування є об’єкт житлової нерухомості.

Не є об’єктом оподаткування:

а) об’єкти житлової нерухомості, які перебувають у власності держави або територіальних громад (їх спільній власності);

б) об’єкти житлової нерухомості, які розташовані в зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, визначені законом;

в) будівлі дитячих будинків сімейного типу;

г) садовий або дачний будинок, але не більше одного такого об’єкта на одного платника податку;

ґ) об’єкти житлової нерухомості, які належать багатодітним сім’ям та прийомним сім’ям, у яких виховується троє та більше дітей, але не більше одного такого об’єкта на сім’ю;

д) гуртожитки.

Підпункт 265.2.1 п. 265.2 статті ПК визначає об’єкт оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як об’єкт житлової нерухомості. Зміст поняття «об’єкт житлової нерухомості» допомагає з’ясувати підп. 14.1.129 ст. 14 Кодексу, відповідно до якого ними є будівлі, віднесені законодавством до житлового фонду, а також дачні та садові будинки. Будівлі — це земельні поліпшення, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несуче-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення майна, тварин, рослин, збереження інших матеріальних цінностей, провадження економічної діяльності (підп. 14.1.15 ст. 14).

Об’єкти житлової нерухомості поділяються на такі типи:

а) житловий будинок — будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного в ній проживання. Житлові будинки поділяються на житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості;

б) житловий будинок садибного типу — житловий будинок, розташований на окремій земельній ділянці, який складається із житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень;

в) прибудова до житлового будинку — частина будинку, розташована поза контуром його капітальних зовнішніх стін і яка має з основ­ною частиною будинку одну (або більше) спільну капітальну стіну;

г) квартира — ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного в ньому проживання;

ґ) котедж — одно-, півтораповерховий будинок невеликої житлової площі для постійного чи тимчасового проживання з присадибною ділянкою;

д) кімнати в багатосімейних (комунальних) квартирах — ізольовані помешкання в квартирі, у якій мешкають двоє чи більше квартиронаймачів;

е) садовий будинок — будинок для літнього (сезонного) використання, який у питаннях нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам, установленим для житлових будинків;

є) дачний будинок — житловий будинок для використання протягом року з метою позаміського відпочинку.

Базою оподаткування є житлова площа об’єкта житлової нерухомості:

1) База оподаткування об’єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється органом державної податкової служби на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно.

2) База оподаткування об’єктів житлової нерухомості, що перебувають у власності юридичних осіб, обчислюється такими особами самостійно виходячи з житлової площі об’єкта оподаткування на підставі документів, що підтверджують право власності на такий об’єкт.

Базою оподаткування є характерний фізичний вираз об’єкта оподаткування (об’єкта житлової нерухомості) його житлова площа. До бази оподаткування застосовується податкова ставка при обчисленні суми податку, що підлягає сплаті. За наявності у платника податку кількох об’єктів оподаткування база оподаткування визначається окремо за кожним з таких об’єктів.

Визначення того, що належить до житлової площі, має велике значення, оскільки від цього напряму залежить сума податку. Раніше визначення житлової площі містилось у наказі Державного комітету статистики України від 03.08.2000 р. № 260 «Про затвердження форми державної статистичної звітності № 1-житлофонд (річна) та Інструкції щодо її заповнення». Житлова площа визначалась як площа житлових кімнат у житлових будинках та приміщеннях; спалень, столових кімнат, кімнат для відпочинку та позакласних занять в інтернатах, дитячих будинках, гуртожитках, будинках-інтернатах для громадян похилого віку та інвалідів (дорослих і дітей), житлових квартир, що складається з однієї житлової кімнати, яка служить одночасно кухнею; житлових кімнат у нежитлових будівлях і приміщеннях — школах, лікарнях тощо, а також площа житлових кімнат, тимчасово незаселених з будь-яких причин (ремонт, переобладнання). До житлової площі не належали: площа кухонь, коридорів, ванних, комор, вбудованих шаф, інших підсобних приміщень, площа житлових квартир і кімнат, які призначені для проживання, але використовуються з іншою метою. Відповідно до підпунктів 265.3.2–3 житлова площа визначається на підставі: а) документів, що підтверджують право власності на об’єкт оподаткування — об’єкт житлової нерухомості; б) даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно — єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об’єкти та суб’єкти цих прав^[43]. Пунктом 265.7.4 встановлений обов’язок органів державної реєстрації прав на нерухоме майно, а також органів, що здійснюють реєстрацію місця проживання фізичних осіб, подавати органам державної податкової служби відомості, необхідні для розрахунку податку, за місцем розташування такого об’єкта нерухомого майна станом на перше число відповідного кварталу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Встановлений строк на виконання цього обов’язку дорівнює 15 дням, що йдуть за кожним податковим (звітним) кварталом, крім року, в якому набирає чинності ця стаття — до 15 квітня.

Ставка податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, встановлюється сільською, селищною або міською радою. Однак межі ставок цього податку встановлені пунктом 265.5 Кодексу. Розмір ставки залежить від житлової площі об’єкту житлової нерухомості та типу такого об’єкту (квартира, житловий будинок). Ставки податку встановлюються у процентах від розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за одиницю виміру бази оподаткування береться 1 кв. метр. Отже, законодавством встановлена прив’язка розміру ставки податку до мінімальної заробітної плати — законодавчо встановленого розміру оплати праці за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може встановлюватися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці^[44]. Відповідно до п. 8 ст. 40 Бюджетного кодексу України^[45] розмір мінімальної заробітної плати щорічно визначається Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Стаття 265 Податкового кодексу закріплює різний порядок обчислення податку для фізичних та юридичних осіб. Так, платники податку — юридичні особи визначають базу оподаткування та обчислюють суму податку самостійно. Якщо платником податку є фізична особа, то орган державної податкової служби за місцем знаходженням об’єкта житлової нерухомості зобов’язаний визначити базу оподаткування на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та обчислити суму податку. Про суму податку, що підлягає сплаті, орган державної податкової служби повідом­ляє платника податку — фізичну особу шляхом направлення податкового повідомлення-рішення. Підпунктом 14.1.157 ст. 14 податкове повідомлення-рішення визначається як письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов’язок платника податків сплатити суму грошового зобов’язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності. Податкове повідомлення-рішення містить платіжні реквізити, складається за встановленою формою та надсилається до 1 липня.

Податковим кодексом передбачені пільги з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Статтею 265 передбачено такі види податкових пільг: а) які стосуються об’єкта оподаткування — підп. 265.2.2 встановлений вичерпний перелік об’єктів, що не належать до об’єктів оподаткування; б) які стосуються бази оподаткування — зменшення бази оподаткування, передбачене підп. 265.4.1. Використання останньої передбачає дотримання декількох умов:

1) платником податку повинна бути виключно фізична особа;

2) об’єкт житлової нерухомості повинен належати фізичній особі на праві власності (це може бути як той, у якому вона зареєстрована, так і будь-який інший за її вибором);

3) зменшення податкової бази може здійснюватись лише один раз на базовий податковий (звітний) період, тобто один раз на рік;

4) розмір такого зменшення чітко встановлений: а) для квартир — на 120 кв. метрів; б) для житлового будинку — на 250 кв. метрів.

Пунктом 265.9 деталізується порядок сплати податку і визначається місце та строк сплати податку. Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачується за місцем розташування об’єкта оподаткування і зараховується до доходів загального фонду місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів^[46]. Різниться й порядок сплати податку, встановлений для фізичних та юридичих осіб — платників податку: фізичні особи сплачують податок протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення; юридичні особи — авансовими внесками, які відображаються в річній податковій декларації, щоквартально до 30 числа місяця, що наступає за звітним кварталом.

Обов’язок із податкової звітності з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, встановлений виключно для юридичних осіб — платників податку. Вони, самостійно обчисливши суму податку станом на 1 січня звітного року, до 1 лютого того ж року подають органу державної податкової служби за місцезнаходженням об’єкта оподаткування декларацію за встановленою формою з розбивкою річної суми рівними частками поквартально. Оскільки на фізичних осіб — платників податку не покладається обов’язок з обліку об’єкта оподаткування (обчислювати суму податку зобов’язані податкові органи), то цілком логічним є звільнення їх від обов’язку з податкової звітності. Фактично документом податкової звітності у такому разі буде виступати податкове повідомлення-рішення, на підставі отримання якого в особи виникає обов’язок сплатити податок.

Поиск по сайту: