 |
|
|
Архитектура Астрономия Аудит Биология Ботаника Бухгалтерский учёт Войное дело Генетика География Геология Дизайн Искусство История Кино Кулинария Культура Литература Математика Медицина Металлургия Мифология Музыка Психология Религия Спорт Строительство Техника Транспорт Туризм Усадьба Физика Фотография Химия Экология Электричество Электроника Энергетика |
Платники акцизного податку
Акцизний податок за принципом класифікації платників належить до категорії змішаних податків, тобто в різних варіаціях як платник присутні і юридичні, і фізичні особи. Такий підхід не виключає, однак, класифікації платників акцизного податку на інших підставах. Традиційно у податковому законодавстві при деталізації видів платників акцизного податку виокремлюються групи резидентів і нерезидентів. У цьому випадку кожен із зазначених видів платників, що диференціюються залежно від характеру діяльності, пов’язаної з операціями з підакцизними товарами, можна розмежувати на резидентів і нерезидентів (що виготовляють чи ввозять на митну територію України підакцизні товари або продукцію). Така диференціація вкрай необхідна, тому що поділ виробників підакцизних товарів на групи базується в цьому випадку на відмінних податкових режимах. Якщо резиденти України діють відповідно до загального податкового режиму, відчуваючи загальний рівень податкового тиску, поведінка яких регулюється нормами національного податкового законодавства, то податковий режим нерезидентів передбачає змінений рівень податкового тиску, корегування їхнього статусу цілим рядом міжнародних угод з оподаткування. Крім того, платників акцизного податку за характером діяльності, пов’язаної з операціями з підакцизними товарами, умовно можна класифікувати на виробників та імпортерів підакцизних товарів. Специфікою регулювання кола платників акцизного податку щодо товарів, увезених на митну територію, є безумовна кореспонденція податкового й митного законодавства. Своєрідним варіантом зобов’язаної особи при виконанні податкового обов’язку з акцизу є декларант — особа, що переміщає через митний кордон товари і заявляє, декларує, представляє та пред’являє товари для митного оформлення[11]. Необхідно враховувати, що переміщення через митний кордон передбачає виконання дій із ввозу на митну територію або вивозу з неї товарів чи транспортних засобів будь-яким способом, включаючи пересилання в міжнародних поштових відправленнях, використання трубопровідного транспорту та ліній електропередач. Виходячи з цього, декларантом може виступати особа, яка переміщає товари й транспортні засоби, або митний брокер як посередник, що робить від власного імені операції з митного оформлення. Особливістю сплати акцизів при переміщенні товарів через митний кордон держави є можливість делегування податкових зобов’язань іншій особі. Хотілося б при цьому підкреслити, що в цьому випадку мова не йде про перекладання податкового обов’язку. Делегування виконання тих чи інших дій декларантові зовсім не означає передачу йому обов’язків платника податків. Фактично мова йде про специфічну форму реалізації повноважень податкового агента. При цьому важливо розмежовувати все-таки предмет митного й податкового регулювання, які, співіснуючи, не зливаються в єдину конструкцію, а обумовлюють все-таки спеціальні інституціональні режими регулювання, а відповідно й закріплення митного або податкового статусу тієї самої особи. Відповідно до ст. 212 ПК до платників акцизного податку належать: 1) особа – виробник підакцизних товарів (продукції) на митній території України, у тому числі з давальницької сировини (давальницька сировина — це сировина, матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, енергоносії, що є власністю одного суб’єкта господарювання (замовника) і передаються іншому суб’єкту господарювання (виробнику) для виробництва готової продукції, з подальшим переданням або поверненням такої продукції або її частини їх власникові або за його дорученням іншій особі). Далеко не всі підакцизні товари, передбачені у п. 215.1 ст. 215 Кодексу, можуть вироблятися з використанням давальницької сировини. Законодавством установлено низку обмежень щодо такого. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про державне регулювання виробництва та обігу спирту етилового, коньячного та плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів»[12] заборонено виробництво на давальницьких умовах спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Зазначене обмеження не застосовується при виробництві спирту етилового, коньячного і плодового з давальницької сировини нерезидентами за умови повного вивезення готової продукції за межі митної території України. Забороняється також виробництво тютюнових виробів з давальницької сировини в Україні. 2) особа — суб’єкт господарювання, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну територію України; 3) фізична особа — резидент або нерезидент, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню, відповідно до митного законодавства; 4) особи, які реалізують підакцизні товари, що переходять у власність держави на встановлених законом підставах (конфісковані; безхазяйні; за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання; які переходять за правом успадкування та інших) за умови, що вони підлягають реалізації (продажу) в установленому порядку (на підставі рішень судів або інших уповноважених органів). Умови реалізації такої підакцизної продукції визначені Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним[13], Порядком обліку, зберігання, оцінки вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, передачі його органам державної виконавчої служби і розпорядження ним[14]; 5) особи, які при використанні податкової пільги з акцизного податку (звільнення від оподаткування, нульової ставки) порушують встановлені законодавством умови (вимоги митного режиму, цільового використання). Пунктом 212.3 ст. 212 закріплений новий порядок реєстрації платників акцизного податку. При цьому реєстрація платників цього податку передбачає розмежування двох видів реєстраційних процедур залежно від виду діяльності, що ними здійснюється: 1) діяльність, що підлягає ліцензуванню; 2) діяльність, що не підлягає ліцензуванню. Перший вид реєстраційних процедур передбачає участь, окрім суб’єкта, що підлягає взяттю на облік як платник податку, та податкового органу, ще й органу ліцензування. Законодавцем установлений обов’язок органів ліцензування подавати органам державної податкової служби за місцем реєстрації суб’єкта господарювання інформацію про видані, переоформлені, призупинені або анульовані ліцензії у 5-денний термін з дня здійснення таких дій. На підставі таких відомостей здійснюється реєстрація такого суб’єкта господарювання як платника акцизного податку, тобто передбачено автоматичну реєстрацію платників акцизного податку на основі інформації органів ліцензування. Зазначений вид процедур застосовується до обмеженого кола суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність з виробництва підакцизних товарів (продукції) та/або імпорту алкогольних напоїв і тютюнових виробів, що підлягає ліцензуванню. Порядок ліцензування та види діяльності, що підлягають ліцензуванню, передбачені Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»[15] та низкою спеціальних нормативно-правових актів. Відповідно до положень ст. 2 Закону України «Про державне регулювання виробництва та обігу спирту етилового, коньячного та плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів»[16] виробництво спирту етилового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового може здійснюватися лише на державних підприємствах, а біоетанолу — на підприємствах усіх форм власності за наявності у них ліцензій. Виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів здійснюється суб’єктами господарювання незалежно від форм власності за умови одержання ліцензії. Необхідною умовою для виробників спирту коньячного і плодового (незалежно від форми власності) та тютюнових виробів, крім отримання відповідної ліцензії, є наявність повного технологічного циклу виробництва. Законодавством можуть встановлюватися й інші додаткові вимоги до виробників. Відповідно до чинного законодавства до органів ліцензування належать[17]: а) Міністерство економічного розвитку і торгівлі України — у частині ліцензування імпорту спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів; б) Департамент контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів Державної податкової служби України — у частині ліцензування виробництва спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів; в) Міністерство промислової політики України — у частині ліцензування виробництва транспортних засобів. Другий вид реєстраційних процедур стосується всіх інших суб’єктів господарювання, які здійснюють операції з підакцизними товарами. Така реєстрація як платника акцизного податку також є обов’язковою і реалізується у місячний строк із дня початку господарської діяльності таким суб’єктом в органах державної податкової служби за місцем державної реєстрації. Специфіка законодавчого регулювання об’єкта оподаткування з акцизного податку характеризується рухомим зв’язком між категоріями «об’єкт» і «предмет». Причому таке розмежування здійснене й на рівні поділу законодавцем даних понять за окремими статтями розділу VI Податкового кодексу. Саме в такий спосіб і регулюються конструкції «об’єкта оподаткування» і «підакцизних товарів». Якщо предмети (підакцизні товари) — це предмети матеріального світу, то об’єкти, що оподатковуються акцизами, — це операції з підакцизними товарами, при здійсненні яких у платника податків виникає обов’язок зі сплати даного податку. Важливо при цьому мати на увазі, що сама по собі наявність в особи підакцизного товару ще не породжує обов’язку зі сплати акцизного податку. Тільки певна дія, пов’язана з ним (ввіз на митну територію, реалізація), переводить даний товар у розряд підстав, що породжують виділення об’єкта оподаткування й у зв’язку із цим — обов’язок зі сплати акцизного податку. Пункт 213.1 ст. 213 Податкового кодексу в загальному вигляді зберіг підхід до визначення об’єкта оподаткування акцизу, що діяв до набрання ним чинності, доповнивши перелік декількома новими операціями. Так, уже традиційно як об’єкти оподаткування виступають операції з (підпункти 213.1.1–213.1.3 п. 213.1 ст. 213): 1) реалізації вироблених в Україні товарів; 2) реалізації (передачі) підакцизних товарів (продукції) з метою власного споживання, промислової переробки (за винятком використання такої продукції для подальшого виробництва підакцизної продукції), здійснення внесків до статутного капіталу, а також працівникам підприємства-виробника підакцизних товарів (продукції); 3) ввезення на митну територію України підакцизних товарів (продукції). Сплата податку здійснюється під час митного оформлення таких товарів, за винятком алкогольних напоїв та тютюнових виробів (митною вартістю товарів, які переміщуються через митний кордон України, є їх ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, обчислена у встановленому порядку. Митна вартість товарів і метод її визначення заявляються (декларуються) митному органу декларантом під час переміщення товарів через митний кордон України шляхом подання декларації митної вартості[18]. Визначення митної вартості товарів, які імпортуються в Україну, базується на положеннях митного законодавства та здійснюється за допомогою таких методів: 1) за ціною договору щодо товарів, які імпортуються (вартість операції); 2) за ціною договору щодо ідентичних товарів; 3) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів; 4) на основі віднімання вартості; 5) на основі додавання вартості (обчислена вартість); 6) резервного. Основним є метод визначення митної вартості товарів за ціною договору щодо товарів, які імпортуються (вартість операції), а кожний наступний метод застосовується, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу). Новелою законодавства є розширення переліку об’єктів оподаткування акцизного податку (підпункти 213.1.4–213.1.6 п. 213.1 ст. 213). Так, до операцій, що оподатковуються акцизним податком, належать: – операції з реалізації підакцизних товарів, які переходять у власність держави на встановлених законом підставах (конфіскованих; безхазяйних; таких, за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання; за правом успадкування та інших). Умови реалізації такої підакцизної продукції визначені Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним[19], Порядком обліку, зберігання, оцінки вилученого митними органами майна, щодо якого винесено рішення суду про конфіскацію, передачі його органам державної виконавчої служби і розпорядження ним[20]; – операції з реалізації або передачі у володіння, користування чи розпорядження підакцизних товарів (продукції), що були ввезені на митну територію України із звільненням від оподаткування до закінчення строку, визначеного законодавством, відповідно до п. 213.3 ст. 213. Крім того, підп. 213.1.6 п. 213.1 ст. 213 як об’єкт оподаткування визначено обсяги та вартість втрачених підакцизних товарів (продукції) понад встановлені норми втрат. Стосовно такої норми закону необхідно зробити одне зауваження. У такому разі фактично відбувається ототожнення об’єкта оподаткування з базою оподаткування. Розглядаючи підакцизні товари як предмети споживання, представляється логічним розмежування споживання на два типи: особисте й виробниче. Особисте споживання дозволить виділити як підакцизні товари предмети споживання фактично у їх готовому кінцевому вигляді, що спрямовані на задоволення особистих потреб фізичних осіб. Виробниче споживання обумовить включення до кола підакцизних товарів предметів, що залишаються в процесі виробництва, споживаних у виробництві (сировина й т. д.). Дана група підакцизних товарів буде ще залишатися у виробничому циклі. Подібне принципове розмежування типів споживання і буде лежати в основі формування різних правових режимів обігу й оподаткування акцизом товарів (продукції), що перебувають у режимі особистого або виробничого споживання. Діюча система акцизного оподаткування, виходячи з подібної класифікації, виділяє як підакцизні товари три групи. Першу групу становлять підакцизні товари (продукція), які можуть використовуватися тільки в режимі особистого і, фактично, кінцевого споживання (тютюнові вироби, алкогольні напої). Друга група підакцизних товарів (продукції) охоплює предмети, які допускають виробниче споживання (наприклад, кузови для автомобілів). До третьої групи підакцизних товарів можна віднести вид товарів (продукції), які залежно від конкретних цілей, завдань можуть використовуватися як у режимі особистого споживання, так і виробничого (нафтопродукти, спирт і т. д.). У ст. 215 Податкового кодексу закріплюється перелік підакцизних товарів, який фактично діяв до набрання Кодексом чинності, однак з певними корективами. Відповідно до підп. 14.1.145 п. 14.1 ст. 14 підакцизні товари (продукція) — це товари за кодами згідно з УКТ ЗЕД, на які Податковим кодексом встановлено ставки акцизного податку. Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД) базується на Гармонізованій системі опису та кодування товарів[21] та розподіляє підакцизні товари (продукцію) за товарними позиціями, категоріями, підкатегоріями, що мають відповідні коди. Відповідно до п. 215.1 ст. 215 до підакцизних товарів належать: 1) спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво; 2) тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники тютюну; 3) нафтопродукти, скраплений газ; 4) автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли. Особливістю закріплення акцизного податку є відсутність базової ставки та використання цілої системи конкретних ставок для окремих товарів. Статтею 215 Податкового кодексу визначений перелік підакцизних товарів, за якими установлені фіксовані ставки акцизного податку в абсолютних величинах — з одиниці реалізованих товарів (продукції) і в процентних величинах — до обороту з продажу за товарами, реалізованими на території України. Використання критерію диференціації ставок залежно від методу встановлення привело до законодавчого закріплення чотирьох видів ставок акцизу: 1) адвалорні, згідно з якими розмір податкових нарахувань встановлюється у відсотковому або кратному відношенні до одиниці вартісного виміру бази оподаткування. У чистому вигляді не встановлено, тільки в єдності зі специфічними одночасно; 2) специфічні, згідно з якими розмір податкових нарахувань встановлюється як фіксована величина стосовно кожної одиниці виміру бази оподаткування. У Податковому кодексі відсутня існуюча раніше норма щодо автоматичної індексації специфічних ставок акцизного податку на індекс споживчих цін, які набували чинності за умови публікації Кабінетом Міністрів України проіндексованих ставок. Тепер відповідно до п. 4 розд. ХІХ «Прикінцеві положення» Податкового кодексу Кабінет Міністрів України зобов’язаний щороку подавати до Верховної Ради України проект закону про внесення змін до Кодексу щодо індексації ставок акцизного податку, визначених в абсолютних значеннях, з урахуванням індексів споживчих цін, індексів цін виробників промислової продукції; 3) адвалорні та специфічні одночасно (змішані) — ставки акцизного податку, що передбачають поєднання двох попередніх і визначають розмір акцизу, який підлягає сплаті як суми податкових нарахувань залежно від фізичних характеристик податкової бази та суми податку, визначені на основі вартісних критеріїв характеристики бази оподаткування. Такий вид ставок акцизного податку встановлений для оподаткування сигарет, що узгоджується з наявним світовим досвідом акцизного оподаткування, зокрема у країнах — членах ЄС; 4) нульові — ставки акцизу, застосовувані з метою поширення на оборот окремих підакцизних товарів загального порядку податкового обліку й звітності за відсутності обов’язку безпосередньої сплати акцизу. Ця типологізація ставок акцизного податку деталізується в п. 215.3 ст. 215, що представлений у формі таблиць, що містять вичерпний перелік видів підакцизних товарів даного типу, визначений згідно з кодом товарів УКТ ЗЕД та відповідної ставки акцизного податку на одиницю товару. Плата за землю. Згідно з підп. 9.1.10 п. 9.1 ст. 9 ПК плата за землю віднесена до загальнодержавних податків та зборів, однак зараховується до відповідних місцевих бюджетів у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України. Підпунктом 14.1.147. п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України визначено плату за землю як загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. З наведеного визначення випливає, що законодавцем закріплено дві форми справляння плати за землю: 1) земельного податку і 2) орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Відповідно до ст. 169 ПК платниками податку є: 1) власники земельних ділянок, земельних часток (паїв). Власниками земельних ділянок є: - юридичні особи (резиденти і нерезиденти); - фізичні особи (резиденти і нерезиденти); - територіальні громади щодо земель комунальної власності (у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності);. - держава щодо земель державної власності (у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону). При цьому, слід пам’ятати, що територіальні громади щодо земель комунальної власності та держава щодо земель державної власності земельний податок не сплачують. Під земельною ділянкою розуміється частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами (підп. 14.1.74 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України. Правовстановлюючим документом на право власності на земельну ділянку є Державний акт. Його форма закріплена Постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 р. № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою»[22]. Податковим кодексом України не надано визначення поняття «земельна частка (пай)». Це, на нашу думку, є прогалиною у правовій регламентації плати за землю. Для того щоб зрозуміти, що таке земельна частка (пай) і хто є власником земельної части (паю), слід звернутися до Листа Державного комітету України із земельних ресурсів від 16.04.2008 № 14-17-12/3882 «Щодо земельних часток (паїв)»[23]. Відповідно до зазначеного Листа при розумінні суті поняття «земельна частка (пай)» насамперед слід керуватися чинним законодавством і, зокрема, враховувати ст. 25 і «Перехідні положення» Земельного кодексу України, «Перехідні положення» Закону України «Про оренду землі», Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», Указ Президента України від 08.08.1995 р. № 720 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям», Постанову Кабінету Міністрів України від 04.02.2004 р. № 122 «Про організацію робіт і методику розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв)», Постанову Кабінету Міністрів України від 12.10.1995 р. № 801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)». Указом Президента України від 08.08.1995 р. № 720 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» при паюванні земель передбачено визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного суспільства без виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості). Крім земельних часток (паїв), створених унаслідок паювання земель сільськогосподарських підприємств, яким вони належали на праві колективної власності, слід враховувати ст. 25 Земельного кодексу, якою передбачається передача земельних часток (паїв) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств. Громадянам — власникам земельних часток (паїв) за їхнім бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правоустановчими документами у разі реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства (пп. 16, 17 «Перехідних положень» Земельного кодексу України). Підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації. Державний комітет України із земельних ресурсів у своєму Листі робить висновок, що відповідно до статей 125 і 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку особи виникає після отримання і державної реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку. Отже, громадяни — власники земельних часток (паїв) не можуть вважатися власниками земельних ділянок. Власники земельної частки (паю) мають право на виділення їх у натурі (на місцевості) та отримання прав власності на виділені в натурі (на місцевості) земельні ділянки відповідно до Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»[24]. Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання отримати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають у відповідну сільську, селищну, міську раду або районну державну адміністрацію заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості). У разі подання заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідна сільська, селищна, міська рада або районна державна адміністрація приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) (ст. 3 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»). Розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), що подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою або районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) (ст. 9 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»). Форма сертифіката на право на земельну частку (пай) затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1995 р. № 801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)»[25]. У сертифікаті зазначають розмір земельної частки в умовних кадастрових гектарах без визначення меж у натурі і вартість земельної частки (паю). Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: - свідоцтво про право на спадщину; - посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); - рішення суду про визнання права на земельну частку (пай); - трудова книжка члена колективного або іншого сільськогосподарського підприємства чи нотаріально засвідчена виписка з неї — для громадян України, евакуйованих із зони відчуження, відселених із зони безумовного (обов’язкового) або зони гарантованого добровільного відселення, а також громадян України, що самостійно переселилися з територій, які зазнали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселення або самостійного переселення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості. 2) землекористувачі– це юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди. Отже, землекористувачами для цілей оподаткування є: - юридичні особи (резиденти і нерезиденти); - фізичні особи (резиденти і нерезиденти). Право користування (для цілей оподаткування) землею складається із права постійного користування та права оренди. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності. Правовстановлюючим документом на право постійного користування земельною ділянкою є Державний акт. Його форма закріплена Постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 р. № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою»[26]. Відповідно до ст. 270 ПК України об’єктів оподаткування належать: 1) земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; 2) земельні частки (паї), які перебувають у власності. Для визначення суми податку, яку необхідно перерахувати в бюджет, об’єкта оподаткування недостатньо. З цією метою необхідно скорегувати відповідно до законодавства кількісні характеристики об’єкта оподаткування. Таким чином податкова база буде істотно відрізнятися від кількісних ознак самого об’єкта оподаткування. Податкова база за своїм змістом є об’єктом оподаткування, скоригованим і підготовленим до застосування податкової ставки, обчисленої суми податку, що підлягає сплаті до бюджету[27]. База оподаткування підлягає визначенню за результатами податкового періоду, що визначений ст. 285 Податкового кодексу України, і становить один календарний рік. Базою оподаткування може бути: 1) нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого ст. 289 Податковим кодексом України; 2) площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено. Таким чином, при визначенні бази оподаткування слід виходити з того, чи проведена нормативна грошова оцінка земельної ділянки. Отже, базою оподаткування є 1) нормативна грошова оцінка земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексаціїВзагалі, виділяють дві форми грошової оцінки земельних ділянок. Залежно від призначення та порядку проведення оцінка може бути нормативною і експертною. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель (ст. 5 Закону України «Про оцінку земель»[28]). Розробниками технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок є юридичні особи, які отримали ліцензії на проведення робіт із землеустрою. Як випливає з підп. 14.1.125 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, нормативна грошова оцінка земельних ділянок — це капіталізований рентний дохід із земельної ділянки, визначений відповідно до законодавства центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Схоже визначення поняття «нормативна грошова оцінка земельних ділянок» закріплено у ст. 1 Закону України «Про оцінку земель». Рентний дохід (земельна рента) — це дохід, що може бути отриманий із землі як засобу виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки. Рентний дохід розраховується як різниця між очікуваним валовим доходом від реалізації продукції, отримуваної на земельній ділянці, та виробничими витратами і прибутком виробника. Відповідно до п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 19.03.2008 р. № 224 «Про затвердження Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів» Державний комітет із земельних ресурсів є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Із зазначеної постанови випливає, що центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів є Державний комітет із земельних ресурсів. Однак це не так. Указом Президента України від 09.12.2010 р. № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» Державний комітет України із земельних ресурсів було реорганізовано у Державне агентство земельних ресурсів України. Відповідні зміни до Положення про центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів не вносилися. Нормативна грошова оцінка проводиться: а) стосовно земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення, — не рідше ніж один раз на 5–7 років; б) стосовно земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів земельних ділянок сільськогосподарського призначення, — не рідше ніж один раз на 5–7 років, а несільськогосподарського призначення — не рідше ніж один раз на 7–10 років. За інформацією Управління ринку[29] та оцінки земель станом на 1 квітня 2010 р. по Україні нормативну грошову оцінку земель несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів проведено на площі 419,429 тис. га, що становить 3,84 % від їх загальної площі (10909,9 тис. га). Із загальної кількості населених пунктів 29815 (площею 7437,3 тис. га) нормативну грошову оцінку земель проведено по 24728 населених пунктах (на площі 6354,08 тис. га), що становить 82,9 % від кількості населених пунктів та 85,4 % від їх загальної площі. З них: – по містах Києву, Севастополю та населених пунктах Донецької, Запорізької, Одеської, Рівненської та Сумської областей — 100 %; – по містах обласного значення — 99,5 % (від площі); – по містах районного значення — 86,0 % (від площі); – по селищах — 86,3 % (від площі); – по селах — 82,8 % (від площі). Практично завершуються або перебувають на стадії завершення роботи з нормативної грошової оцінки земель населених пунктів у Волинській (98,6 % від кількості населених пунктів), Дніпропетровській (97,9 %), Івано-Франківській (97,5 %), Київській (96,7 %), Полтавській (94,2 %) і Тернопільській (98,6 %) областях. Відстають у проведенні робіт з нормативної грошової оцінки в Автономній Республіці Крим (20,8 %) та Чернігівській (54,6 %) області[30]. Отже, можна говорити, що робота з проведення нормативної грошової оцінки земель ще не завершена, а отже, є підстави для того, щоб закріпити таку базу оподаткування, як площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено. 2) площа земельної ділянки, якщо нормативна оцінка не була проведена.Незважаючи на те, що Постановою Кабінету Міністрів України вiд 02.04.2002 р. № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою»[31] було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку, де у відповідному пункті передбачено визначення площі земельної ділянки у гектарах, ст. 275 Податкового кодексу України встановлено одиницю оподаткування 1 квадратного метра. Форма державного акта на право постійного користування земельною ділянкою передбачає можливість зазначення площі земельної ділянки як у гектарах, так і у квадратних метрах. Для визначення відповідного розміру ставки земельного податку необхідно розуміти про який вид земель йде мова, що й закріплюється в окремих статтях ПК: ст. 272 – 280 (ставки податку для земельних ділянок сільськогосподарських угідь; на землях лісогосподарського призначення;в межах населених пунктів тощо). Для прикладу розглянемо ст. 272 ПК. Як випливає з підп. 14.1.240 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу, ставка податку для цілей розд. XIII — законодавчо визначений річний розмір плати за одиницю площі оподатковуваної земельної ділянки. Цією статтею регламентуються ставки податку за земельні ділянки сільськогосподарських угідь (незалежно від місцезнаходження). Відповідно до ст. 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. Аналогічне визначення земель сільськогосподарського призначення міститься у підп. 14.1.76 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України. До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя — рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги (підп. 14.1.233 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України); б) несільськогосподарські угіддя — господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо (підп. 14.1.123 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України). Підпунктами 272.1.1 та 272.1.2 п. 272.1 ст. 272 Податкового кодексу України визначені ставки у відсотках від нормативної грошової оцінки за 1 гектар сільськогосподарських угідь. Для ріллі, сіножатей та пасовищ ставка встановлена на рівні 0,1 відсотка від нормативної грошової оцінки, для багаторічних насаджень — 0,03 відсотка від нормативної грошової оцінки. Для сільськогосподарських угідь, що надані в установленому порядку і використовуються за цільовим призначенням, у тому числі військовими сільськогосподарськими підприємствами, незалежно від того, до якої категорії земель вони віднесені, податок справляється: у розмірі 0,1 відсотка від нормативної грошової оцінки для ріллі, сіножатей та пасовищ; у розмірі 0,03 відсотка від нормативної грошової оцінки для багаторічних насаджень. Податкові пільги законодавцем розмежовуються залежно від категорії платника податку. У статті 281 ПК надається перелік фізичних осіб, що мають пільговий режим оподаткування земельним податком. Закріплення такого переліку відповідає принципу соціальної справедливості податкового законодавства. Так, звільняються від сплати земельного податку: 1) інваліди першої і другої групи. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України вiд 03.12.2009 р. № 1317 «Питання медико-соціальної експертизи» підставою для встановлення I групи інвалідності є стійкі, значно вираженої тяжкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, неспроможності до самообслуговування і спричиняють до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі. До I групи належать особи з найважчим станом здоров’я, які повністю не здатні до самообслуговування, потребують постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги, абсолютно залежні від інших осіб у виконанні життєво важливих соціально-побутових функцій або які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування. Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої тяжкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі; 2) фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років; 3) пенсіонери (за віком). Особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення чоловіками 60 років, жінками — 55 років та наявності страхового стажу не менше п’яти років; 4) ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни. Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань із захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з’єднань, об’єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час. До інвалідів війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків) чи пов’язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з’єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Великої Вітчизняної воєн або з участю в бойових діях у мирний час. Учасниками війни визнаються військовослужбовці, які в період війни проходили військову службу у Збройних Силах колишнього СРСР, трудівники тилу, а також інші особи; 5) фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; потерпілі від Чорнобильської катастрофи — громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Перелічені категорії фізичних осіб мають пільговий режим сплати земельного податку, однак, цей режим поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання. У пункті 281.2 встановлені граничні розміри таких земельних ділянок. Так, для: а) ведення особистого селянського господарства пільговий режим поширюється не більше ніж на 2 гектари; б) будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) пільговий режим поширюється у селах не більш як на 0,25 гектара, у селищах — не більш як на 0,15 гектара, у містах — не більш як на 0,10 гектара; в) індивідуального дачного будівництва пільговий режим поширюється не більш як на 0,10 гектара; г) для будівництва індивідуальних гаражів — не більш як на 0,01 гектара; д) для ведення садівництва пільговий режим поширюється не більш як на 0,12 гектара. Ст. 282 передбачені податкові пільги для юридичних осіб (наприклад: для заповідників,органів державної влади, місцевого самоврядування, прокуратури і т.п.) Ст. 283 містить перелік змельних ділянок, які не підлягають оподаткуванню ( сільськогосподарські угіддя зон радіоактивно забруднених територій, визначених відповідно до закону такими, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (зон відчуження, безумовного (обов’язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення і посиленого радіоекологічного контролю), і хімічно забруднених сільськогосподарських угідь, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства та ін..) Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Як випливає з положень глави 34 Земельного кодексу України, Державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Державний земельний кадастр є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів. Призначенням державного земельного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою. Основними завданнями ведення державного земельного кадастру є: а) забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки; б) застосування єдиної системи просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок; в) запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності. В Україні запроваджена Автоматизована система державного земельного кадастру — інформаційна система, що містить відомості про правовий режим земель, державну реєстрацію земельних ділянок, кадастрове зонування, кадастрові зйомки, бонітування ґрунтів, економічну оцінку земель, грошову оцінку земельних ділянок, облік кількості та якості земель. Ця система — єдиний на всю територію України програмно-технічний комплекс збору, обробки, систематизації, збереження, аналізу та захисту відомостей і документів державного земельного кадастру в електронному вигляді. Відповідно до підп. 14.1.42 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України дані державного земельного кадастру — це сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів, підготовлених відповідно до закону. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів за запитом відповідного органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю. Порядок надання такої інформації регламентується Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2006 р. № 1066 «Про затвердження Порядку взаємодії органів виконавчої влади щодо обміну інформацією, необхідною для обчислення і справляння плати за землю»[32]. Суб’єктами інформаційного обміну є: 1) на центральному рівні — Державна податкова адміністрація, Держкомзем, Фонд державного майна та Міністерство фінансів України; 2) на регіональному рівні: обласні державні податкові адміністрації, Рескомзем Автономної Республіки Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські головні управління земельних ресурсів та регіональні відділення Фонду державного майна; районні державні податкові інспекції, відділи земельних ресурсів Держкомзему, регіональні відділення та представництва Фонду державного майна. Як вже було зазначено на початку розгляду цього податку плата за землю — це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності — обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.Отже, ст. 288 ПК присвячена орендній платі за земельні ділянки державної і комунальної власності як формі справляння плати за землю. Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Згідно зі ст. 13 Закону України від 06.10.1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі»[33] договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Типова форма договору оренди землі затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 р. № 220. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути засвідчений нотаріально. Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування — орендодавця. Рішення щодо укладення такого договору приймається у порядку, передбаченому Земельним кодексом України (2768-14), або за результатами аукціону. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний орган державної податкової служби про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни. Пунктами 288.2, 288.3 статті 288 визначаються платник орендної плати і об’єкт оподаткування. Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою[34]. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) та орендарем і має певні обмеження. Однак є певні застереження щодо річної суми платежу: ця сума не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення — розміру земельного податку; для інших категорій земель — трикратного розміру земельного податку; ця сума не може перевищувати: для земельних ділянок, наданих для розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об’єктів енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, включаючи технологічну інфраструктуру таких об’єктів (виробничі приміщення, бази, розподільчі пункти (пристрої), електричні підстанції, електричні мережі), — 3 відсотки нормативної грошової оцінки. Законодавча регламентація порядку розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об’єктів енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, здійснюється Законом України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об’єктів»[35]; для інших земельних ділянок, наданих в оренду, — 12 відсотків нормативної грошової оцінки. Про нормативну грошову оцінку земель див. коментар до ст. 271 Податкового кодексу України; може бути більшою граничного розміру орендної плати, ніж зазначений у підп. 288.5.2 коментованої статті, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах, тобто за результатами аукціону.
Поиск по сайту: |