Берестейського Собору 1596 року

Артикули, на які потребуєм гарантії від панів римлян рані­ше, заки приступимо до єдності з Римською Церквою.

Перша умова: Тому, що між людьми з Римської Церкви і грець­кої віри є спір про походження Св. Духа, що дуже перешкоджає з'єдиненню, а правдоподібно не з іншої причини як із тієї, що не хочемо себе взаємно розуміти, отож вимагаємо: щоб нас не приму­шувано до іншого віровизнання, а тільки до того, щоб нам було вільно держатися всього того, що знаходимо переданим в св. Писанні, Євангелії і в письмах Св. Учителів Церкви грецької віри, а це, що Св. Дух не з двох початків, ані подвійним походженням, але з одно­го початку, немов із джерела, від Отця через Сина походить.

Друга умова: Богопочитання і всі молитви, ранішні, вечірні й нічні, щоб нам залишилися незмінними по звичаю, прийнятному в Східній Церкві, а саме – три св. Літургії: Василія, Золотоустого й Епифанія, яка буває в часі великого посту з напе­ред освяченими Дарами, а також усі інші обряди та церемонії нашої Церкви, що ними ми дотепер користувалися, подібно як і в Римі, під послухом Найвищого Архиєрея це зберігається, щоб те все ми виконували в нашій мові.

Третя умова: Тайна Пресвятішого Тіла і Крови Господа нашого Ісуса Христа щоб нам була збережена навічно, повно і непорушно під обидвома видами, хліба й вина, як ми дотепер уживали.

Четверта умова: Щоб св. Тайна Хрещення була нам повнотою і щодо форми запевнена і без ніяких додатків, теж якми їїуживали до сьогодні.

П'ята умова: Про чистилище не входимо ні в які спори, а бажаємо бути поучені св. Церквою.

Шоста умова: новий календар, якщо неможливо вживати ста­рого, приймемо; але під тією умовою, що час і спосіб святкування Пасхи й інших свят буде нам збережений і залишений повний та незмінний, як ми уживали під час єдності. Бо маємо деякі окре­мі свята, що їх не має Римська церква, як, наприклад, шостого січня, коли то святкуємо хрещення Ісуса Христа та перше об'явлення Бога в Трійці, що його наші звичайно називають Богоявленням, тобто, об'явленням Божим; того дня маємо врочистий об­ряд посвячення води.

Сьома умова: Щоб не примушувано нас до процесій на свято Тіла Христового, тобто, щоб не накладно нам обов'язку проводити процесії з Найсвятішими Тайнами, бо в нас є інший спосіб почитання св. Тайн.

Восьма умова: Також щоб нас не змушувано посвячувати вогонь перед святом Пасхи та уживати калатал замість дзвонів та інших обрядів, що ми їх досі не мали. Більше того, щоб ми радше залишалися без змін у всьому відповідно до обрядів і звичаїв нашої Церкви.

Дев'ята умова: Подружжя священиків нехай залишаться вповні без зміни, за винятком двоженців.

Десята вимога: Достоїнства Митрополита, Єпископів чи іншого духовенства, щоб не давати людям іншого народу, а тільки народу руського або грецького, якщо вони є нашого обряду. Тому, що в кано­нах маємо застереження таке, що як Митрополит, так і Єпископи наперед мають бути обирані духовенством з-поміж гідних людей, то прохаємо його королівську Милість, щоб ми мали свободу їх обира­ти, зберігаючи за його королівською Милістю право давати їх, кому забажає, але прохаємо, щоб по смерті кого-небудь з цих достойників нам вільно було обирати чотирьох кандидатів, одному з яких його королівська Милість дасть цю гідність, а це передусім з тієї причи­ни, щоб на ці уряди ставити людей учених і гідних. Його королівська Милість є іншого обряду, а тому не може так легко знати, хто саме на те є гідний. Тому й притраплялося деколи, що давано на ці уряди неуків, що ледве вміли читати. А якщо такий уряд давали б світській особі, то ця особа повинна прийняти свячення протягом трьох місяців під загрозою втрати цього уряду, а то згідно з постано­вою Гродненського Сойму й артикулів світлої пам'яті короля Жигмонта Августа, які підтвердив і теперішній світлий король. Бо ще й тепер є, що від багатьох літ духовний уряд приймають, а на духов­ний стан не висвячуються, вимовляючи якимись королівськими винятками. Прохаємо, щоб на майбутнє таке не траплялося.

Одиннадцята вимога: По грамоту на освячення Єпископів нашого обряду нехай не посилають до Риму, але коли його коро­лівська Милість іменує Єпископа, то Архиєпископ-Митрополит повинен по старому звичаю кожного з них висвячувати. А сам Митрополит, що вступає на митрополичу гідність, буде обов'язаний посилати по таку грамоту свячення до Найвищого Архиєрея, а по принесенні такої грамоти свячення з Риму, два, а найвище три Єпископи нашого обряду висвятять та поблагословлять його згідно зі своїм звичаєм. А якщо б притрапилося, що когось із Єпископів оберуть на Митрополита, то він по грамоту висвяти не буде посилати, бо вже раніше був висвячений на Єпископа, а тільки може скласти своє підчинення Найвищому Архиєреєві перед Отцем Архиєпископом Гнєзненським, і то не як перед Архиєпископом, але як перед Первоієрархом (у державі).

Дванадцята вимога: Щоб ми мали більшу повагу, а наші вірні овечки щоб тим більше нас шанували й слухали, то прохаємо про допущення нашого Митрополита й Єпископів нашого обряду до Сенату його королівської Милості, а то з багатьох і слуш­них причин: бо ж ми маємо ту саму гідність і уряд, що й Єпископи обряду Римської Церкви. А далі, коли хтось із нас буде складати сенаторську присягу, повинен подібну присягу скласти на послух Найвищому Архиєреєві, щоб у майбутньому не трапився такий нелад, як стався по смерті Київського Митрополита Ізидора. А це тому, що Єпископи нашого обряду не були зобов'язані ніякою присягою, і, будучи далеко віддалені, легко відступали від єдності, яку встановлено на Флорентійському Соборі. Бо, якщо б кож­ний з них був би зобов'язаний сенаторською присягою, трудно було б комусь з них затівати щось для роз'єднання і незгоди. Прохаємо, щоб листи на Сойми і Соймики були нам писані.

Вимога тринадцята: Якщо б колись, за Божою волею, також решта наших братів грецького народу та (грецької) Церкви присту­пили до тієї святої єдності зі Західною Церквою, то треба буде подбати про те, щоб нам того не закидали як прогріх, що ми їх випереди­ли в тій згоді. Тому, що ми це зробили для добра і миру вселенської християнської держави і для уникнення дальших незгод.

Чотирнадцята вимога: Щоб із Греції не допускано ніяких починів для заворушень і приїжджати до держави з грамотами про викляття з метою розривати цю згоду, то прохаємо їх не допускати у володіння його королівської милості, навіть під загрозою окремих кар, якщо хтось на таке б поважився, щоб таким способом не підривати якимись замішаннями між людьми, бо чимало між людьми є таких, які за всякою спонукою можуть довести інших людей до заколоту. Хто б такі заколоти робив і з грамотами про прокляття до держави в'їхав, той повинен підля­гати карі, бо цим способом могла б виникнути громадянська війна. А передусім про це треба пильно дбати, щоб архимандрити, священики, ігумени й інші духовники нашого обряду не могли виконувати духовних чинностей тоді, коли не підчиняться, а також, щоб чужі Єпископи і ченці, які з Греції приїжджають, не сміли виконувати духовних чинностей у наших єпархіях, бо якщо б їм таке було дозволено, то із згоди не буде нічого.

П'ятнадцята вимога: Якщо на майбутнє люди нашого обряду, погордивши своїм обрядом і церемоніями, забажали б прий­няти обряд і церемонії римські, то нехай їх не приймають, бо всі вони вже в одній Церкві і під одним Пастирем.

Шістнадцята умова: Подружжя між людьми грецького і рим­ського обряду будуть свобідні без примушування до одного обряду в одній Церкві.

Сімнадцята вимога: Тому що ми позбавлені посідання бага­тьох церковних маєтків, що їх не знати яким правом витратили наші попередники, бо їх вони могли заставляти тільки на час власного життя, прохаємо уклінно, щоб ці маєтки були повернені нашим церквам; бо ми притиснені такою нуждою й убожеством, що не лише не можемо подбати про проблеми наших церков, але й самі не маємо з чого жити. Отож, як хто правно посідає на церковних маєтках право доживоття, то щоб він був зобов'язаний платити принаймні якусь оренду, а по їхній смерті, щоб ці маєт­ки повернулися до церков, і щоб подібним правом не давано їх нікому без згоди Єпископа і його крилосу. Також усі маєткові надання, які Церква тепер має в посіданні, а які є вписані в Єва­нгелію, хоча б на них не було привілеїв, але які є давним посідан­ням, щоб вони залишилися в силі та щоб Церкві було вільно відзискати давно втрачені добра.

Вісімнадцята вимога: Після смерті Митрополита й Єпископів, щоб земські каштеляни і державні скарбники не встрявали в справи церковних маєтків, але по звичаю Римської Церкви, щоб до повного вибору церковним маєтком завідував клірос. А в приватних добрах і маєтках померлого, щоб рідні померлого Єпископа не зазнавали кривди і ніякого насилля, але щоб усе тут діялося так, як у Римській Церкві. І хоча на це маємо запевнення привілеєм, то прохаємо, щоб цей привілей був уключений у (Сеймову) конституцію.

Дев'ятнадцята умова: Архимандрити, Ігумени, ченці й їхні манастирі аби по-старому були під послухом своїх Єпископів у своїх єпархіях, бо в нас є лише один чернечий чин-устав, яким користуються Єпископи, а провінціалів у нас нема.

Двадцята умова: Прохаємо також, щоб по звичаю Римської Церкви ми могли висилати до державних трибуналів двох духовників нашого обряду, які будуть берегти наші права і вольності обряду.

Двадцять перша умова: Архимандрити, Ігумени, Священики, Архидиякони та інші духовники нашого обряду нехай користуються і втішаються такими самими почестями й пошанівком у народу, як і особи римського обряду, та нехай користуються достойностями й привілеями, що їх колись визнав для нас блажен­ної пам'яті король Володислав. Нехай не будуть примушувані до плачення податків з уваги на свої особи і церковні маєтки, як це досі часто бувало, хіба що мають якісь приватні маєтки; а з таких (маєтків) даватимуть те, що слушне. А ті священики і духовники, що мають церковні маєтки в посілостях сенаторів чи шляхти, а передусім ті, що походять з їхніх підданих, будуть повинні відда­вати їм свою повинність і послух виключно задля посілости, не апелюючи до іншої інстанції та не спорячи зі своїми панами, але зберігатимуть щодо них повне патронатське право.

Двадцять друга умова: Нехай пани римляни не заборонять ніколи нашим церквам дзвонити у Велику П'ятницю.

Двадцять третя умова: Нехай буде вільно нам, за нашим звичаєм і носити Св. Тайни до недужих і то публічно з світлом та в ризах, що їх при цьому вживають за своїм звичаєм.

Двадцять четверта умова: Нехай буде вільно нам ходити з процесіями в святочних і врочистих днях без всякої перешкоди.

Двадцять п'ята умова: Монастирів і церков наших руських, щоб на костели не обертано, а навпаки, якби який католик у своєму маєтку церкву пошкодив, то повинен її знову направити для підда­них руського народу, або наново побудувати або старі зрепарувати.

Двадцять шоста умова: Релігійні церковні братства, нещода­вно засновані Патріярхами і підтверджені його королівською ми­лістю, як, наприклад, у Львові, Бересті та інших місцевостях, з яких для Церкви випливають великі користі і примно­ження хвали Божої, щоб непорушне були збережені під послухом своїх власних Єпископів тієї Єпархії, де вони належать.

Двадцять сьома умова: Нехай нам буде також вільно закладати школи і семінарії грецької і слов'янської мови всюди, де це буде виглядати вигідно й відповідно, а також і друкарні для друкуван­ня книг, які, однак, будуть підпорядковані владі Митрополита й Єпископів, та нехай нічого не друкується підпорядковані без їхнього дозволу, щоб тим способом забрати лиходіям нагоду поширювати свої єресі.

Двадцять восьма умова: А тому, що священики нашого об­ряду, як у королівщинах, так і в посілостях панів сенаторів і шляхти, спираючись на охорону своїх панів і урядників, стали дуже зухвалі і дають без розбору розводи подружжя, а деколи пани каштеляни й їхні урядники задля великих прибутків, що їх прибирають на такі розводи, боронять таких священиків і не дозволяють їх позивати перед суд своїх Єпископів і перед Синод, забороняють Єпископам карати таких своєвільних, а з візитаторами поводяться без ніякого пошанівку, а навіть побивають їх, то прохаємо, щоб мали свободу таких карати та утримувати в церковному правопорядку. Якщо хтось із таких був би виклятий своїм Єпископом за непослух або зловживання, то прохаємо, щоб урядники (королівські) і пани, які тільки довідаються про таке від Єпископа чи візитатора, не дозволяли чинити їх духовні послуги та служити Св. Літургію, поки перед своїм Єпи­скопом не виправдаються з обвинувачення. Це стосується також щодо Архимандритів і Ігуменів та інших духовних осіб, які підлягають владі Єпископів.

Двадцять дев'ята умова: Соборні церкви та інші (парафіяльні) церкви по більших містах і всюди в державі його королівської милости, все одно під якою владою і послухом, чи то королівського, міщанського чи шляхетського надання, щоб підлягали управі і владі своїх Єпископів; світські люди нехай не встрявають у їхню управу. Бо є деякі такі, які послуху своїм Єпископам відмовляють і самі самовільно ними управляють, бо своїм Єпископам не бажають бути послушними.

Тридцята умова: Якщо б хто-будь за якусь провину був виклятий своїм Єпископом, то щоб такого в Римській Церкві не приймали, а навпаки, щоб про це там оголошено, подібно як і ми будемо ставитися до тих, що будуть викляті Римською Церквою.

Тридцять перша умова: Якщо за Божою допомогою сталося б так, що наші брати Східної Церкви колись приступили б до єдності з Західною Церквою і потім за спільним порозумінням цілої Церкви постановили щось таке, що стосується правопорядку і поправи церемоній, то ми також прохаємо, щоб ми були цього учасниками, як люди того самого обряду і віри. Бо щодо цього йдеться про спільну нам усім справу.

Тридцять друга умова: Тому, що ми зачуваємо, що немовби дехто мав поїхати в Грецію, щоб вистаратися собі деякі церковні уряди, а потім, повернувшися назад, оволодіти клиром і виконувати над ним юрисдикцію, то прохаємо, щоб його королівська милість подбала на кордонах держави про те, щоб нікого з таки­ми повноваженнями й екскомунікаціями не допускати в наші області. Без сумніву, що без того постало б велике замішання між пастирями і народом.

Тридцять третя умова: Отож ми, нижче підписані, бажаючи вчинити те святе поєднання на Божу славу і для миру Церкви, повищі умови, які уважаємо необхідними для нашої Церкви та які треба, щоб наперед підтвердили Найвищий Архиєрей і його королівська милість, передаємо для більшої достовірності цією нашою грамотою Преподобним Братам Отцеві Іпатієві Потієві, протоєреєві Єпископові Володимирському і Берестейському, та отцеві Кирилові Терлецькому, Екзархові і Єпископові Луцькому та Острозькому, щоб вони наперед прохали підтвердження і запе­внення тих усіх артикулів, які ми письмово подали від імені на­шого, від свого найвищого Отця Папи, а також щоб просили його королівську милість; а ми, будучі упевнені про нашу віру, святі Тайни й обряди наші, тим певніше, без найменшого порушення сумління нашого і доручених нам духовних овечок, могли при­ступити до святого з'єднання з Римською Церквою, а й інші, бачучи, що все було там збережене непорушним і цілим, щоб тим радніше пішли нашими слідами.

(Стахів М. Христова церква в Україні. 988-1596 . - Львів, 1993. - С. 396-405).

запитання для контролю і самоконтролю

1. Що означає термін “Унія”?

2. Які існують спроби українських ієрархів об’єднати християнський Схід і Захід ?

3. Чи втратили греко-католики після об’єднання з Римом риси українсько-візантійського обряду?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гулига А. Релігієзнавство: Навчальний посібник.- Тернопіль, 2000.-С.215-257.

2. Кость П. Історія української церкви. - Львів, 1992.-С.40-46.

3. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: Навч. посібн. - К., 2004. – С. 414-418.

4. Лубський І. Релігієзнавство.- К., 1977.- С.297-321.

5. Релігієзнавство: Навч. посібник/за ред. С.А.Бублика.-К., 1998.- С.200-203.

6. Релігієзнавство: Навч. посібн / За ред. д-ра філос. наук, проф. М.Ф.Рибачука.- К., 1997.- С.104-110.

7. Степовик Д. Релігії, культи і секти світу.-К., 1997.- С.49-54.

Додаткова література

1.Блажейовський Д. Берестейська ре-унія та українська історична недоля і доля.- Львів, 1995.

2. Гарасим І. Берестейське церковне з’єднання.- К., 1994.- С.5-30.

Митрополит А. Шептицький.- Львів, 1995.

Інтернетсайти

www.ugcc.org.ua

www.ugkc.lviv.ua

www.if-eparchia.org.ua

web.ugcc.org.ua

uk.wikipedia.org/wiki/УГКЦ

www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;402;401/

www.ichistory.org/ukrsite/churchex/church110.html

www.religare.ru/news50005.htm

sobor.ugcc.org.ua

www.radiovaticana.org

www.ukrarcheparchy.us

www.bohoslov.org.ua

uk.wikipedia.org/wiki/Уніати

itopys.org.ua/velichko/vel38.htm

archiv.orthodoxy.org.ua/page-878.html

antipapism.narod.ru/Grkkat1.htm

tdcse.iatp.org.ua/Aldona2.htm

www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=6578

www.readbookz.com/book/164/4803.html

hram.od.ua/newspodrobno.php?news=546

www.rusnauka.com/18_NiIN_2007/Istoria/23124.doc.htm

moodle.ldo.lnpu.edu.ua:8080/moodledata/174/2.08.htm

intkonf.org

Методичні поради

При обговорені питання, що стосується з’ясування причин виникнення греко-католицької церкви, слід пригадати той факт, що універсальний характер київського християнства передбачав церковну єдність, а це в свою чергу вказувало на активні контакти як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим) християнськими центрами.

Різні регіони України-Руси сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській традиції, так і православно-візантійській. Тому київські князі і митрополити, ієрархи вимушені були активно контактувати як з Візантією, так і з Римом. В Україні спроби поєднання церков відбуваються неодноразово.

Першою спробою союзу (унії) Української церкви з Західною був 1214р., коли угорський король Андрій ІІ мотивував це перед папою Інокентієм бажанням Галичини знаходитися в єдності з Римською церквою, але щоб був збережений свій (грецький) обряд.

Друга спроба припадає на роки князювання Данила Романовича, коли він, організовуючи хрестовий похід європейських держав проти татаро-монгольської навали, згодився на підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи королівську корону 1254 р.

1274 р. відбувається Ліонська, а 1439 р. – Флорентійська унії.

Ці перші спроби виявилися безуспішними. Так було закладено основи уніатства – церковної течії у християнстві, що базувалася на союзі (унії) східно-християнських церковних організацій з Католицькою церквою на умовах визнання першими релігійного верховенства папи римського і католицького “Символу віри”, але збереження традиційного релігійного культу, обрядів та національної мови богослужіння.

Після падіння Київської держави (пов’язане з татаро-монгольською навалою) на Заході утворюється Галицько-Волинське князівство. Князь Лев Данилович вживає заходів, спрямованих на утворення окремої Галицької митрополії. 1303 р. – заснування митрополії в Галичі. Першим галицьким митрополитом став Ніфонт. Утворення Галицької митрополії викликає незадоволення зі сторони московських князів та церкви.

На відміну від Київської митрополії, Галицька митрополія підтримує тісні зв’язки із Заходом і Римом, який сприяє активному релігійно-культурному розквіту. 1340 р. землі Галицького князівства окупувала Польща. Проти Галицької митрополії виступає Казимир ІІІ, польський король. 1347р. він скасовує Галицьку митрополію. 1351 р. Казимир звертається до папи Климента VI допомогти йому захопити Галичину і Східну Волинь. Війна триває до 1370 р.

Починаючи з 1375 р. у Галичі була заснована латинська митрополія. Ще 1375 р. були забрані маєтки української Галицької митрополії і передані латинському митрополитові. Першим латинським митрополитом у Львові був Матвій. Отже, на початку XІV ст. польсько-латинська митрополія була сформована. Метою польського уряду було через латинізацію сполонізувати український народ, анексувати українські землі та закріпити їх назавжди як частину Польщі. Крім того зростала могутність Московії. Позиції православ’я послаблюються після нашестя монголо-татар. Резиденція митрополита переноситься з часом до Москви.

Трагічна українська ситуація кінця XVI ст. поставила наше православне духівництво перед вибором:

- продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу, що неминуче призведе до окатоличення і полонізації народу;

- з’єднатися з польським костьолом, латинізуватися, прийняти римо-католицьку конфесію, що призведе до кривавого розколу;

- піти на унію з Римом, щоб зберегти обряд і національну самобутність, змінивши залежність від константинопольського патріарха на залежність від папи римського.

Тому, було 2 шляхи розвитку, іншими словами духівництво стояло перед вибором:

- рятувати конфесію, жертвуючи національною самобутністю народу;

- чи рятувати його національну самобутність, жертвуючи конфесією?

З метою збереження православних традицій на українських землях митрополитом Михайлом Рогозою приймається рішення “розірвати зв’язки з грецьким патріархом” і визнати папу головою Вселенської Церкви, відмовляючись від посередництва патріархів.

На початку жовтня 1596 р. відбувається Собор у Бересті (суч. Брест). Переважна більшість православних єпископів Києво-Галицької митрополії підписала 33 статті угоди з Католицькою Церквою. Для підписання цієї угоди з римською стороною до Рима відбуло два єпископи з Волині – Іпатій Потій і Кирило Терлецький. Папа з пошаною прийняв українських православних єпископів, схвалив Берестейську унію, обіцяв опіку римського престолу над Українською Церквою без зміни її обряду.

На цьому соборі утворюються два протилежних угрупування: з одного боку уніати, з іншого – православні. Уніати відкрили засідання в міській соборній церкві, а православні – у приватному будинку. Михайло Рогоза тричі відмовився прибути зі своїми єпископами на православний Собор і тоді були оголошені накази, які були дані учасникам Собору дворянами, міщанами і братствами зі Львова, Галича, Києва, Мінська:

- не допустити укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та участі усієї Східної Церкви;

- позбавити єпископів-відступників кафедр;

- домагатися, щоб православна церква користувалася правами, затвердженими королівською присягою.

На підставі цих наказів православний собор засудив уніатів на чолі з М. Рогозою, відкинув унію та позбавив усіх духовного сану.

Уніатський собор, виконуючи волю папи, схвалив унію. Король Сигізмунд ІІІ затвердив ухвали Уніатського собору, а супротивників унії проголосив злочинцями. У політичному плані укладення унії тобто союзу православної церкви з Римом підтримували передусім польські королі та шляхта. Уніатське духовенство так і не набуло рівних прав з католицьким.

У 1741 р. уніатською стала Волинська (Луцька) єпархія. У першій половині XVIII ст. уся Західна Україна „була переведена на унію”. Уніатство почалось поширюватися на Київщині. Ужгородська церковна унія 1646 р. була продовженням Берестейської.

Уважне вивчення тодішньої ситуації переконує, що унія – не результат змови вузького кола людей, а наслідок реальних, катастрофічних для України обставин.

Не можна не віддати належного греко-католикам за їх обстоювання в Церкві всього українського: обряду, рідної мови традицій. Позитивним моментом є те, що, назвавши себе греко-католиками, вони відстояли перед Ватиканом грецький обряд Володимирового хрещення, усі особливості українсько-візантійського віровизнання.

Зверніть увагу на ті помилки, які були допущені при підготовці Берестейської унії. Найпершою помилкою є те, що замість того, щоб широко оповістити віруючих про Унію, організатори обрали тактику «тихої дипломатії», вони не заручилися попередньою згодою на об’єднання усіх єпископів, внаслідок чого частина владик Києво-Галицької Митрополії не підписала унійних актів. По-друге, Польсько-Литовське королівство сприйняло цю акцію як приєднання Української церкви до Католицького костьолу, і тому вело політику полонізації, латинізації, що в свою чергу не приваблювало до себе прихильників унії.

Проти унії виступають греки, а також агенти Московського Патріархату.

Значну роль у боротьбі проти унії відігравали братства. Ще від часів Берестейського собору виникає антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а потім гетьмана Петра Сагайдачного. Після входження України до складу Росії (1654) на території, що відійшла від Речі Посполитої греко-католицька церква припинила своє існування. У результаті другого (1793) і третього (1795) поділів Польщі та включення до складу Росії Правобережної України, Західної Волині, Білорусії розпочалось насильне і масове навернення греко-католиків у православ’я. Уніатська церква залишається тільки в Галичині.

В результаті унії створюється така течія як греко-католицизм. Це була не самостійна релігійна течія, а релігійне формування, створене римською курією, православними ієрархами, політичними діячами, де панував католицизм.

Греко-католицизм не мав ні власної багаторічної церковної традиції, ні самостійної релігійної доктрини, його догмати були запозичені у католицизмі. Уніатська церква обґрунтовує свою ідеологію на основі томізму – релігійно-філософського вчення католицизму, визнаючи владу папи римського, “Символ віри”, зберігши лише православну обрядовість.

Віровчення УГКЦ базується на спільних для християнської релігії положеннях про віру в божественну Трійцю та у незаперечну істинність Біблії. Греко-католики визнають сходження Духа Святого від Бога-Отця і Бога-Сина, зверхність римського папи як намісника Христа на землі, його непогрішність, вчення про пекло рай і чистилище, культ Діви Марії.

Відносно культу греко-католики дотримуються православної практики богослужіння та обрядовості, здійснення релігійних таїнств. Богослужіння проводять церковно-слов’янською та українською мовами. Оформлення храмів – близьке до православного. Свята відзначають згідно з православним календарем. Церковні ієрархи та релігійні громади перебувають у юрисдикції Ватикану.

З’ясуйте, що дала для українського народу унія? Таких позицій є декілька:

1. Можливість за умов латинізації та полонізації зберегти східний обряд (обряд – це не просто форма віросповідання, а історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, це вияв і фактор його духовності);

2. Викликала пробудження національної свідомості українців (через опір приходило усвідомлення себе як носія ознак певного народу);

3. Унія стала засобом захисту української мови, як найважливішої ознаки нації (Галичина від 1340 р. перебуває під чужомовним впливом, однак тут збереглася рідна мова і національна самосвідомість);

4. Після унії були відкриті “уніатські школи”, які діяли у Галичині до 1939 р. і стали осередками української духовності;

5. Унія створила передумови для появи національної інтелігенції;

6. Унія відтворила українську національну церкву, яка продовжувала традиції “Київського християнства”.

Після першого поділу Польщі Галичина потрапила під владу Австрії. Були практично знищені привілеї полякам, і тим самим були створені умови, сприятливі для національного відродження. Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького духовенства. Прикладом цієї невтомної праці є:

1. 1783 р. – відкривається україномовна греко-католицька Львівська духовна семінарія, яка стає центром національного відродження у Галичині.

2. 1784 р. – відкрито Львівський університет (“всеучилище”), у якому митрополит Ангелович домігся відкриття студій для українців їхньою мовою – з богослов’я та філософії.

3. 1789 р. – відкривається “Руський науковий інститут”.

4. 1816 р. – перемишльський священик Іван Могильницький засновує перше в Галичині культурно-освітнє товариство під назвою “Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду”.

1816 р. митрополитом Михайлом Левицьким створюється “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, освіти і культури серед вірних на основах християнської релігії”; 1821 р. видано пастирський лист кирилицею та українською мовою;

5. В лоні греко-католицької церкви зародилася славна “Руська Трійця” на чолі з відомим священиком, поетом Маркіяном Шашкевичем.

Протягом 1901-1944 рр. греко-католицьку церкву в Галичині очолював Андрей Шептицький – український церковний, культурно-освітній діяч. Після його смерті увесь єпископат Церкви було заарештовано радянськими органами.

У повоєнні роки, в умовах сталінського терору в Галичині та на Закарпатті виникла ідея скасування Берестейської унії.

1946 р. відбувся Львівський церковний собор, метою якого було: анулювати унію, залежність від Риму й відновити в цих регіонах Руську (Російську) православну церкву. Понад 40 років УГКЦ на західноукраїнських землях перебувала на нелегальному становищі. Рух за відновлення діяльності уніатської церкви набув цілеспрямованого характеру після створення Ініціативної групи захисту прав віруючих і церкви в Україні (1987).

У листопаді 1989 р. Рада у справах релігій зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. 3 квітня 1991 р. греко-католицька церква була зареєстрована як юридична особа. УГКЦ була повністю легалізована і визнана. Головою УГКЦ став Блаженнійший Мирослав-Іван кардинал Любачівський, який до 1991 р. знаходився у Римі.

Сьогодні УГКЦ має 11 єпископів, 7 єпархій (Львівську,Дрогобицьку, Тернопільську, Івано-Франківську, Коломийсько-Чернівецьку, Мукачівську, Києво-Вишгородську) і понад 7 млн. віруючих. Главою УГКЦ від лютого 2001 р. став Блаженійший Любомир кардинал Гузар.

Поиск по сайту: