За метою діяльностіюридичні особи поділяються на: підприємницьку талвдідщиєшшцькі товариства. Як вже вказувалосяТпідпри-ємницькі товариства мають основною метою одержання прибутку та розподіл його між учасниками. Фінансуються вони за рахунок вкладів
1 Дане питання докладніше буде розглянуто у § 4 цієї глави.
Розділ II. Цивільні правовідносини
Пава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин
учасників (господарські товариства), пайових внесків членів (виробничі кооперативи) та доходів, які отримані у процесі підприємницької діяльності, а також інших джерел. Непідприємницькі товариства не мають за основну мету одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками і безпосередньо спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших потреб дестинаторів (третіх осіб, для задоволення потреб яких створюються дані юридичні особи) або своїх духовних чи інших інтересів. Діяльність цих юридичних осіб фінансується за рахунок майна, переданого засновниками, внесків членів, пожертвувань юридичних та фізичних осіб тощо. До них закон відносить благодійні і недержавні пенсійні фонди1, благодійні і релігійні організації, творчі спілки, політичні партії тощо.
Залежно від прав, які засновники (учасники, члени) можуть мати щодо юридичної особи або її майнаюридичні особи розподіляються на: юридичних осіб, щодо яких їх учасники мають корпоративні права—господарські товариства2, кооперативи; юридичних осіб, щодо яких засновники не мають майнових прав, але мають членські права — творчі спілки, релігійні та благодійні організації; юридичних осіб, на майно яких засновники мають інші речові права, — державні акціонерні товариства.
За правовим режимом майнавсі юридичні особи поділяються на: юридичних осіб — власників майна (всі приватні юридичні особи), юридичних осіб — невласників майна, які, утім, мають на нього інше речове право (комунальні установи, казенні підприємства, державні акціонерні товариства). Невласники майна — це юридичні особи публічного права. Для них майнова ознака має дещо формальний характер, бо вони не є суб'єктами права власності, а тому не стають власниками майна, що їм передається засновниками3. Запровадження кон-
1 Див.: Про недержавне пенсійне забезпечення [Текст] : Закон України від 9 лип. 2003 р. // Юрид. вісн.України. - 2003. - 20-26 вер. № 38.
2 Ця точка зору поділяється не всіма правниками, зокрема, Т. В. Боднар вважає, що у вказаних юридичних осіб виникають зобов'язальні права (див.: Цивільне право України [Текст] : підручник. - С 347, 353).
3 Іншу точку зору висловлено О. М. Калітенко (див.: Цивільний кодекс України [Текст] : коментар. - X. : ТОВ Одіссей, 2003. - С 222-223), яка вважає, що і публічні юридичні особи - власники майна. Із цим важко погодитися. До того ж обгрунтування, що нею наводиться, не може бути взято до уваги. Закон України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Мова йде не про створення юридичних осіб публічного права, а лише про трансформування державної власності у комунальну і навпаки. Але комунальна власність не є приватною власністю.
струкції юридичної особи публічного права — не власника обумовлюється тим, що державна та комунальна власність є цінністю не як такі, а лише у зв'язку з тим, що вони повинні використовуватися з метою задоволення потреб суспільства і держави в цілому. Тому не зовсім зрозумілою є поява в ЦК ст. 329, відповідно до якої передбачається, що юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом, оскільки це суперечить ч. З ст. 81 ЦК, котрою передбачено: ЦК встановлює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус тощо лише юридичних осіб приватного права (ч. З ст. 81).
Залежно від складу засновниківюридичні особи поділяються на: юридичних осіб, засновниками яких може бути тільки держава, АРК, територіальні громади в особі компетентних органів (казенне підприємство, комунальне підприємство); юридичних осіб, засновниками котрих можуть бути лише фізичні особи (релігійні організації, об'єднання фізичних осіб, творчі спілки); юридичних осіб, засновниками яких можуть бути тільки юридичні особи (відкриті та корпоративні недержавні пенсійні фонди); юридичних осіб, засновниками котрих можуть бути будь-які особи, тобто і фізичні, і юридичні (господарські товариства).
За кількісним складом засновниківокремих організаційно-правових форм юридичні особи поділяються на: юридичних осіб, що створюються декількома особами (господарські товариства) і юридичних осіб, що створюються однією особою (товариства однієї особи — акціонерне, товариство з обмеженою або з додатковою відповідальністю)1. Акціонерне товариство може бути створено однією особою чи може складатися з однієї особи (наприклад, у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства). У цьому випадку законодавець передбачив прямий порядок виникнення акціонерного товариства однієї особи. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома. Але акціонерне товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа (ст. 153 ЦК).
Товариство з обмеженою відповідальністю теж може бути засновано однією особою. При цьому особа може бути учасником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного
1Більшдетально про це див.: Борисова, В. 1. До проблеми товариства однієї особи [Текст]/ В. І. Борисова// Проблеми законності. - 2001. - № 50. - С 72-81.
Розділ II. Цивільні правовідносини
Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин
учасника. До того ж, як і при створенні акціонерного товариства однією особою, передбачається обмеження, відповідно до якого товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником котрого є одна особа (ч. 2 ст. 141 ЦК).
Товариство з додатковою відповідальністю теж може бути створено однією особою (ч. 2 ст. 114 ЦК).
Таким чином, можна дійти висновку, що товариство однієї особи може виникати з волі одного засновника, який формує статутний фонд, а може скластися вже в процесі існування юридичної особи шляхом перетворення товариства, яке засновано на об'єднанні капіталів декількох осіб, у товариство, єдиним учасником якого залишиться тільки одна особа.
У зв'язку з появою товариств однієї особи постає питання: чи зберігаються стосовно цієї форми ознаки та функції, що були притаманні взагалі юридичній особі? Чи може йтися про те, що у цього товариства існує якась інша воля, ніж у засновника? У діючих господарських товариствах складається виважена система органів (загальні збори, виконавчий орган, ревізійна комісія), які перебувають у взаємодії. Що ж відбувається у товаристві однієї особи?
Юридична особа — організація, існування якої законодавець не пов'язує, за загальним правилом, із визначеною кількістю людей, хоча іноді передбачає цю кількість як обов'язкову умову для створення певних видів юридичних осіб (наприклад, страхових компаній). Причому незалежно від кількості засновників юридичної особи їх власний інтерес має вторинний характер, на перше місце завжди стає інтерес юридичної особи. Товариство однієї особи, як і будь-яка інша юридична особа, має також особливу волю, що відрізняється від волі засновника, і особливі інтереси. Хоча засновник фактично одноособово формує органи управління цього товариства, а може і сам увійти до складу таких органів (органу), що, безумовно, впливатиме на їх (його) діяльність, але вже на підставі того, що його воля реалізується крізь ці органи (орган), вона неодмінно у чомусь зміниться, тобто не буде збігатися в усьому з волею засновника, а значить перетвориться на самостійну волю юридичної особи. Засновник даного товариства підпорядковує свою діяльність інтересам юридичної особи, меті її створення, тобто реалізує інтерес саме юридичної особи.
За організаційними ознакамиюридичні особи поділяються на прості і складні. Вбачається, що прості юридичні особи — це ті, що
виникають на базі власності фізичних осіб, на основі власності фізичних і юридичних осіб, на базі власності держави, коли учасник цивільних відносин відокремлює частку свого майна для створення юридичної особи. Складними є юридичні особи, які виникають при об'єднанні декількох юридичних осіб (об'єднання споживчої і промислової кооперації, об'єднання, що створюють об'єднання фізичних осіб).
Залежно від наявності економічної залежностіюридичні особи поділяються на: головну юридичну особу і залежну юридичну особу (залежне господарське товариство).
До недавнього часу вважали, що відносини залежності виникають між суб'єктами цивільного обороту лише на підставі укладення договорів і припиняються належним їх виконанням. За ринкових умов залежність може виникати і з інших підстав. Відносини економічної залежності юридичних осіб вже знайшли своє закріплення в законодавстві багатьох країн світу, а юридично самостійні суб'єкти, пов'язані цими відносинами, отримали назву афілійованих осіб. Термін «афілі-йовані особи» (від англ. to affiliate, affiliation — приєднувати, пов'язувати) має багато значень, але всі вони визначають взаємовідносини між двома або більшим колом суб'єктів господарювання, які засновані на різних формах залежності та контролю1.
За умов переходу України до ринкової економіки в процесі концентрації виробництва також спостерігається поява поміж самостійними юридичними особами відносин субординації, підпорядкування, тобто перетворення юридично самостійних суб'єктів права на економічно залежних суб'єктів. І у вказаних випадках у пригоді стає інститут юридичної особи. Про це свідчить поява у законодавстві Україні термінів: «афілійовані», «пов'язані», «зв'язані», «залежні» юридичні особи, а у ЦК — залежного господарського товариства. Так, відповідно до ст. 118 ЦК господарське товариство (товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) вважається залежним, якщо іншому (головному) господарському товариству належить двадцять або більше відсотків статутного капіталу товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю чи двадцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.
За особливостями правового положенняюридичні особи поділяються на: національні (резидентів), які створені і діють відповідно
1 Див.: Борисова, В. І. Про залежність юридичних осіб [Текст] / В. І. Борисова // Вісн. Акад. прав. наук. України - 2000. - № 44. - С. 62-59.
Розділ II. Цивільні правовідносини
Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин
до законодавства України; іноземні (нерезидентів), які створені за законодавством, відмінним від законодавства України, хоча здійснюють на території України у тому чи іншому обсязі господарську діяльність.
Наведена класифікація може існувати поряд з іншими, в основу яких можуть бути покладені інші критерії.
ш § 4. Створення юридичної особи
Відповідно до чинного законодавства юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Тобто, хоча юридичні особи і засновуються за волевиявленням засновників, держава в інтересах усіх учасників цивільного обороту, в особі спеціально уповноважених органів здійснює нагляд за додержанням законодавства при створенні нових суб'єктів права. Це означає, що між рішенням засновників і створенням юридичної особи проходить певний строк, протягом якого не тільки засновники, а й державні органи здійснюють певні фактичні і юридичні дії. Виходячи з цього, створення юридичної особи — це багатостадійний процес, який закріплюється чинним законодавством і становить систему фактичних і юридичних дій засновників (учасників) та державних органів.
Засновниками юридичних осіб можуть бути фізичні особи при досягненні ними дієздатності, юридичні особи, а також держава, АРК та територіальні громади. Причому публічно-правові утворення, на відміну від фізичних та юридичних осіб приватного права, можуть створювати не тільки юридичні особи публічного права, а й юридичні особи приватного права (частини 2, 3 ст. 167, статті 168, 169 ЦК).
Встановити єдиний спосіб створення для всіх видів і організаційно-правових форм юридичних осіб неможливо. Розрізняються способи, що застосовуються при створенні публічних і приватних юридичних осіб, при створенні юридичних осіб, які виникають внаслідок злиття, приєднання, поділу, перетворення та виділу вже існуючих юридичних осіб. Разом з тим загальними ознаками, притаманними на сьогодні всім способам створення юридичних осіб, є те, що вони виникають за волею засновників і підлягають державній реєстрації.
Традиційно прийнято виділяти такі основні способи створення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний (явочно-нормативний, реєстраційний), дозвільний і договірний. Утім за умов 150
ринкової економіки застосовуються тільки розпорядчий і нормативно-явочний способи. Якщо перший характерний для створення юридичних осіб публічного права1, то другий застосовується для створення юридичних осіб приватного права.
Нормативно-явочний спосіб виникнення юридичної особи означає, що остання створюється на тих умовах і за тими правилами, які вказані у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, а відповідний орган зобов'язаний зареєструвати організацію як юридичну особу при наявності не тільки прояву ініціативи з боку засновника (засновників), а й виконання останніми певних умов і додержання ними певних правил. Держава, застосовуючи таку форму як реєстрація, визнає організацію суб'єктом права, підтверджуючи факт створення юридичної особи видачею свідоцтва про державну реєстрацію.
Як вже вказувалося, у науці цивільного права виділяють також й інші способи створення юридичних осіб, зокрема дозвільний. Він передбачає наявність обов'язкового попереднього отримання дозволу від уповноваженого на те органу на створення юридичної особи (наприклад, страхової компанії тощо). Проте навіть тоді, коли засновники прагнуть створити банківську установу або товариство, що буде займатися страховою діяльністю, і спочатку повинні отримати дозвіл від відповідних органів на це, не може йтися про дозвільний спосіб створення, оскільки дозвіл не є підставою виникнення в організації статусу юридичної особи. Це лише обов'язкова попередня умова, стадія, яку повинні пройти засновник для законного створення певної організаційно-правової форми особи, тобто дотриматися встановлено-
1 Сутність розпорядчого способу полягає у тому, що рішення про створення юридичної особи приймається одним або декількома власниками майна або уповноваженими на це органами, які затверджують її статут і звертаються до державного реєстратора. Як вже вказувалося, в Україні у такий спосіб на підставі розпорядчого акта Президента, органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування створюються юридичні особи публічного права (абз. З ч. 2 ст. 80 ЦК), що відповідає практиці законодавства багатьох країн світу. Це, безумовно, не може свідчити про те, що рішення про створення юридичної особи публічного права в Україні не може бути прийнято сумісно декількома органами державної влади. При цьому слід виходити з того, що рішення про створення юридичної особи публічного права у вигляді розпорядчого акта - це, безумовно, адміністративний акт, але за своєю сутністю він нічим не відрізняється від рішення фізичних або юридичних осіб створити юридичну особу приватного права. Зайвий раз про це свідчить і правило про державну реєстрацію юридичних осіб публічного права. Такий підхід до визначення правової природи розпорядчого акта запропонований О. В. Дзерою (див.: Цивільне право України [Текст] : підручник : у 2 кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін. ; за ред.О. В. Дзери, Н. С Кузнєцової. - К. : Юрінком Інтер, 2002. - С. 390).
Розділ И. Цивільні правовідносини
Глава 7. Юридична особа як суб 'єкт цивільних правовідносин
го порядку. У подальшому створення юридичних осіб може здійснюватися одним з тих способів, які передбачені на сьогодні правовою системою України, або розпорядчим (так, у випадках, установлених законодавством, страховиком визнається державна організація), чи нормативно-явочним. Але у даному разі, хоча йдеться про вказаний спосіб, обсяг дій засновників зростає, бо встановлюється дещо інший порядок їх здійснення.
Привертає до себе увагу точка зору професора А. С. Довгерта, який вважає, що на сьогодні є лише один спосіб виникнення юридичних осіб: відокремлення майна, що може відбуватися як разом з об'єднанням осіб, так і без такого1. Погодитися із цим важко, бо швидше за все тут може йтися не про спосіб виникнення юридичної особи, а про її сутність, про теорію цільового майна, яку поділяє автор.
Створення юридичної особи відбувається у певному порядку. Порядок — це правила, за якими здійснюються юридичні або фактичні дії відповідних осіб. Так, фактичними діями засновників при створенні юридичної особи є розробка установчих документів, резервування її найменування, заповнення реєстраційної картки, внесення реєстраційного збору тощо. А державний реєстратор здійснює перевірку комплектності документів, які йому подаються, перевіряє повноту тих відомостей, що вказані в реєстраційній картці, перевіряє документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації. Вказані особи здійснюють також і юридичні дії.
Державна реєстрація — остання стадія, що завершує процес створення юридичної особи, яка до цього існувала фактично, а з моменту державної реєстрації виникає юридично. Тобто це засвідчення факту створення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. На сьогодні цей процес регулюється Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (далі —- Закон)2. Державна реєстрація проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.
1 Див.: Довгерт, А. С. Концепція та види юридичних осіб у проекті Цивільного кодексу України [Текст] // Кодифікація приватного (цивільного) права України / за ред. А. Довгерта. - К. : Укр. центр правн. студій, - 2000. - С 132.
2 Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців : затв. Верхов. Радою України від 15 трав. 2003 р. // Юрид. вісн. України. - 2003. - 12-18 лип. № 28 (420).
Те, що відповідно до Закону державній реєстрації підлягають всі юридичні особи незалежно від порядку створення, організаційно-правової форми, підпорядкування, тобто й публічні юридичні особи, момент виникнення яких за чинним раніше законодавством визначався винесенням рішення про їх створення, у жодному разі не свідчить про те, що не може існувати ніяких особливостей при реєстрації певного виду або організаційно-правової форми юридичної особи. Відповідно до ч. 2 ст. З вказаного Закону можуть встановлюватися особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних союзів), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок, бірж, а також інших установ та організацій).
Таким чином, державна реєстрація — одна зі стадій виникнення будь-якого виду юридичних осіб незалежно від того, яким способом останні будуть створюватися. Засновники повинні юридично оформити виникнення нового суб'єкта права, для чого і передбачається його реєстрація. Причому сам факт подачі засновником (засновниками) відповідних документів до органів реєстрації треба розцінювати лише як намір останнього (останніх) реалізувати суб'єктивне право, зокрема, на зайняття підприємницькою діяльністю у певній організаційно-правовій формі юридичної особи, на створення благодійної організації тощо, тобто бажання одержати визнання державою нового суб'єкта права, який буде відрізнятися від самого засновника і зможе стати учасником цивільного обороту. Звідси, відповідно до чинного законодавства, державну реєстрацію слід розглядати як «універсальну» завершальну стадію порядку створення юридичної особи незалежно від встановленого законом способу її виникнення. Державна реєстрація призначена гарантувати відповідність тих вимог, які ставляться до юридичних осіб певного виду, їх реальним можливостям. Тобто йдеться не про дозвільний, а про нормативно-явочний спосіб.
Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації цієї юридичної особи. Відмова з інших мотивів не допускається. При цьому юридична особа може бути ліквідована на вимогу органу, що здійснює державну реєстрацію, а також учасника юридичної особи за рішенням суду про визнання недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (п. 2 ч. 1 ст. ПО ЦК).
Розділ //. Цивільні правовідносини
Глава 7. Юридична особа як суб 'єкт цивільних правовідносин
Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи є її установчі документи, які повинні викладатися письмово і підписуватися всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Вони є комплектом документів встановленої законом форми, згідно з яким досягається зовнішнє відокремлення юридичної особи від інших суб'єктів права за допомогою визначення найменування, місця знаходження, органів управління, мети діяльності тощо.
Стаття 88 ЦК імперативно встановлює ті вимоги, яким повинні відповідати установчі документи, виходячи з того, що вони мають різну правову природу. Статут, на відміну від засновницького договору, не укладається між засновниками, а затверджується ними. Але статут так само, як і засновницький договір, визначає правове становище юридичної особи і регулює відносини між засновниками і юридичною особою, хоча і набуває юридичної сили лише з моменту реєстрації останньої.
Статут — це особливий локальний нормативний акт, положення якого обов'язкові не тільки для юридичної особи, а й для її контрагентів. Зміст статуту має відповідати вимогам закону, а саме містити такі дані: найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адресу, органи управління, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, хоча додаткові вимоги до статуту можуть встановлюватися і ЦК, і спеціальним законодавством. Так, відповідно до ст. 154 ЦК статут акціонерного товариства має містити відомості: про розмір статутного капіталу; умови про категорії акцій, що випускаються акціонерним товариством, та їхню номінальну вартість і кількість; права акціонерів тощо.
Засновницький договір — це цивільно-правовий договір, за правилом, багатосторонній, правовою метою якого є створення нового учасника цивільного обороту — юридичної особи і котрий регулює відносини між засновниками у процесі створення і діяльності юридичної особи.
Засновницький договір є обов'язковим не тільки для засновників (учасників), а й для самої юридичної особи, на підставі якого вона діє. У даному договорі визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо цього, умови пере-дання товариству майна учасників тощо. Утім і ЦК, і спеціальне законодавство може встановити й додаткові вимоги. Так, відповідно до ст. 120 ЦК засновницький договір повного товариства повинен також містити дані про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіта-
І54
лі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів. При цьому слід розрізняти засновницький договір, договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦК) та договір про створення акціонерного товариства (ч. 2 ст. 153 ЦК). Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю та договір про створення акціонерного товариства укладається тільки у тому разі, коли вказані підприємницькі товариства створюються декількома особами. Вони не належать до установчих документів, а тому подання їх при здійсненні державної реєстрації не обов'язкове. Вказані договори теж цивільно-правові, але на відміну від засновницького договору мають зовсім іншу мету — визначення взаємовідносин, що виникають і продовжуються між засновниками до моменту державної реєстрації нового учасника цивільних правовідносин — товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерного товариства. За своєю правовою природою вони є договорами про сумісну діяльність, але мета їх зовсім інша — організувати засновників на створення юридичної особи.
Установчий акт (індивідуальний або спільний) — це односторонній або багатосторонній правочин (залежно від кількості осіб, що його укладають), спрямований на створення установи. У зазначеному установчому документі вказуються: найменування установи, засновник (-ки), мета, майно, яке необхідне для досягнення цієї мети, структура управління, порядок і підстави припинення діяльності установи, доля майна, яке залишиться після цього.
ЦК дозволяє створення установи на підставі установчого акта, який міститься у заповіті. При цьому передбачається, що коли в такому установчому акті відсутні окремі із вказаних положень, їх встановлює орган, який здійснює державну реєстрацію (ч. З ст. 88 ЦК). Такий підхід не є безспірним, оскільки якщо установчий акт не буде відповідати вимогам, які пред'являються щодо його змісту законом, то установа взагалі не повинна бути зареєстрована як юридична особа. Тому не можна вести мову про можливість виправлення певних недоробок в установчому акті ні з боку органу державної реєстрації, ні навіть з боку суду.
мннімнн § 5. Індивідуалізація юридичної особи
Кожна юридична особа індивідуальна, тому вона повинна мати своє місце знаходження та найменування, що дасть можливість відокремити її від усіх інших організацій.
Розділ //. Цивільні правовідносини
Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин
Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Вказівка в установчому документі місцязнаходження зобов'язує юридичну особу (її органи) діяти в його межах. Для діяльності в інших місцях юридична особа може відкривати або філії, або представництва.
Оскільки юридична особа є суб'єктом цивільного обороту, то для того, щоб виступати у ньому від свого імені серед усіх інших суб'єктів, вона повинна мати певну назву — найменування. ЦК розрізняє такі поняття, як «найменування юридичної особи» і «комерційне (фірмове) найменування»1. Найменування повинна мати будь-яка юридична особа, воно вказується в її установчих документах і містить вказівку на організаційно-правову форму. Наприклад, найменування повного та командитного товариств мають містити, крім слів «повне товариство», «командитне товариство», також імена (найменування) або всіх учасників, або ім'я (найменування) одного чи декількох учасників із доданням слів «і компанія» (ч. 4 ст. 119; ч. 2 ст. 133 ЦК). Причому якщо у найменування командитного товариства включено ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства. Що ж стосується товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерних товариств, виробничих кооперативів, то вони повинні містити найменування з обов'язковою вказівкою також і назви, наприклад, певна оригінальна назва, власне ім'я, географічна назва тощо (ч. З ст. 140; ч. З ст. 151; ч. З ст. 152; ч. З ст. 163 ЦК).
Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.
Найменування юридичної особи вноситься до Єдиного державного реєстру і зобов'язує останню діяти у цивільному обороті тільки під ним, а інші юридичні особи не мають права використовувати це найменування.
Юридична особа може мати крім повного найменування також і скорочене.
Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування (далі — фірмове найменування), яке може бути зареєстровано у порядку, передбаченому законом. Фір-
1 Більш докладно про це див.: Борисова, В. І. До проблеми співвідношення понять «найменування», «комерційне (фірмове) Найменування» і «комерційне найменування» юридичної особи [Текст] / В. І. Борисова // Другі цивілістичні читання з питань права інтелектуальної власності, присвячені пам'яті професора О. А. Підо-пригори : матеріали міжнар. наук.-практ. конф.-- К. : Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2009. - С. 56-64.