РОЗДІЛ II -———_— ЦИВІЛЬНІ 6 страница

мове найменування повинно: а) правдиво відбивати правовий статус юридичної особи і не вводити в оману інших учасників цивільного обороту (принцип дійсності); б) мати розрізняльні ознаки, які не при­пускали б можливості сплутати одне підприємницьке товариство з іншим (принцип виключності); в) може бути зареєстроване у поряд­ку, встановленому законом (принцип публічності).

У сучасних умовах фірмове найменування виконує декілька функ­цій: а) індивідуалізує певну юридичну особу як виробника продукції (робіт, послуг); б) виконує рекламну функцію; в) захищає володільця фірми, який повинен вказувати його на бланках, вивісках тощо.

Виходячи з того, що юридична особа, яка має фірмове наймену­вання, може бути учасницею багатьох правовідносин — адміністра­тивних, трудових, процесуальних тощо, то і в них їй належить висту­пати під фірмовим найменуванням.

Юридична особа — це правова форма, у якій існує реальна орга­нізація — суб'єкт права, яка потребує індивідуалізації з перших хвилин свого існування. Тому саме з отриманням прав юридичної особи у неї виникають особисті немайнові права, з урахуванням і права на найме­нування, що й забезпечуватиме її соціальне буття. Тому доцільно було б поповнити перелік особистих немайнових прав юридичної особи (а до них ЦК відносить право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспонденції, інформацію тощо) також правом на найме­нування (стосовно підприємницьких товариств правом на фірмове найменування).

Юридична охорона фірмового найменування має здійснюватися автоматично з моменту реєстрації юридичної особи. Це відповідає ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності, згідно з якою «фірмове найменування охороняється у всіх країнах Європей­ського Союзу без обов'язкової подачі заявки або реєстрації і незалеж­но від того, чи є воно частиною товарного знаку». Утім в Україні не існує механізму перевірки фірмового найменування на новизну, а тому ймовірність однакових назв дуже велика, що породжує плутанину в ідентифікації виробника. Тому доцільним було б уведення Реєстру фірмових найменувань, який став би першим ланцюжком у механізмі правової охорони їх володільців. Засновники (засновник) підприєм­ницького товариства стали б користувачами даних цього Реєстру і по­давали разом з установчими документами державному реєстратору довідку про відсутність аналогічного фірмового найменування, що гарантувало б додержання принципу виключності фірми.

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

Чинне законодавство не передбачає підстав припинення дії права на фірмове найменування, хоча, виходячи із сутності останнього, слід дійти висновку, що воно припиняється з ліквідацією юридичної особи. Що ж до додаткових підстав припинення права на фірмове наймену­вання, то, на нашу думку, їх слід поділити на декілька видів. Це може бути здійснено: а) з волі самого володільця фірмового найменування, коли він відмовляється від нього і замінює останній на нове; б) коли необхідність кардинальної зміни фірмового найменування пов'язана з припиненням юридичної особи у формі правонаступництва; в) коли є рішення суду про необхідність зміни фірмового найменування з при­чини невідповідності його вимогам законодавства.

І в інших країнах найменування юридичної особи має велике зна­чення. Наприклад, згідно із Законом про компанії (Англія), який одно­часно регулює питання створення і діяльності приватних і публічних компаній, у найменуванні обов'язково наприкінці робиться вказівка на вид компанії (приватна або публічна). Причому існує правило, відпо­відно до якого для виключення дублювання необхідно до моменту вибору найменування вивчити алфавітний покажчик назв, що зберіга­ється у Реєстратора компаній (так зване Реєстраційне бюро компаній). Якщо назва не відповідатиме державним стандартам, вона буде від­хилена.

У цивільному обороті потребують індивідуалізації не тільки самі юридичні особи, а й однорідні товари (продукція), послуги, робота, які вони випускають, надають, виконують. Із цією метою використовують: торговельні марки, позначення товару (послуги) географічним зазна­ченням тощо.

Торговельна марка — це будь-яке позначення або будь-яка комбі­нація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами (ст. 492 ЦК). Такими по­значеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображуваль­ні елементи, комбінації кольорів.

Властивості окремих товарів значною мірою можуть визначатися природними умовами тієї місцевості, де їх виробляють (наприклад, мінеральна вода «Моршинська», «Миргородська», «Трускавецька»). Під географічним позначенням розуміють назву країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об'єкта, що використову­ється для позначення товару, особливі властивості якого виключно чи головним чином зумовлюються характерними для даного географіч-

ного об'єкта природними чи іншими чинниками або поєднанням при­родних умов і цих чинників. Юридичні особи, що виробляють такі товари, можуть зареєструвати право на географічне зазначення для позначення товару¹.

———і § 6. Цивільна правоздатність і цивільна дієздатність юридичної особи

Якщо до встановлення ринкових відносин цивільна правоздатність (далі — правоздатність) юридичної особи була спеціальною (обмеженою)², то сьогодні спеціальну правоздатність мають, за загаль­ним правилом, юридичні особи публічного права.

Юридична особа приватного права відповідно до ст. 91 ЦК здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, тобто вона здатна мати загальну (універсальну) правоздатність.

Виходячи з того, що саме від якості соціального середовища за­лежить побудова правового регулювання, дієвість систем регулювання, що використовуються в ході юридичного впливу, ЦК сприйняв тенден­цію до розширення обсягу правоздатності юридичної особи, врахову­ючи те, що в ринкових умовах застосування принципу спеціальної правоздатності не відповідає умовам підприємницької діяльності³.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реє­стру запису про її припинення.

Але чи свідчить це про те, що всі без винятку юридичні особи при­ватного права повинні мати загальну (універсальну) правоздатність? Вважаємо що ні, бо, по-перше, існують підприємницькі товариства, які займаються виключними видами підприємницької діяльності (на-

¹ Щодо питань індивідуалізації юридичної особи та її продукції, тобто наймену­
вання торговельної марки та географічного позначення, див. главу 28 розділу VI,
цього підручника.

² Слід зазначити, що принцип спеціальності (principe de la specialite) виник в ад­
міністративній, державній практиці Франції тільки на початку XIX ст. До цього мо­
менту юридичні особи мали загальну правоздатність.

³ Відомо, що однією з найбільш суттєвих якісних відмінностей між ринковою
економікою і плановим господарством є те, що перша для суб'єктів - учасників ци­
вільного обороту створює постійне «поле активності», а друге орієнтовано у своїй
більшості на обмеження активності цих суб'єктів межами команд.

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

приклад, страховою, банківською, туристичною¹) і не можуть займа­тися ніякими іншими видами діяльності, тобто правоздатність у них залишається спеціальною.

По-друге, непідприємницькі юридичні особи, включаючи непід-приємницькі товариства і установи, створюються для досягнення певної мети, а значить надання їм загальної (універсальної) право­здатності не узгоджується з цільовим характером їх діяльності. Зо­крема, релігійні організації мають спеціальну правоздатність, що пов'язана з метою їх діяльності, тобто із задоволенням релігійних та інших, пов'язаних із ними, потреб. Виходячи з цього, вказані юридич­ні особи повинні мати спеціальну (цільову) правоздатність.

Надання непідприємницьким організаціям можливості здійснення підприємницької діяльності зовсім не означає, що таким чином їх правоздатність має бути загальною (універсальною), бо, по-перше, не всі з них взагалі зможуть займатися підприємницькою діяльністю, а, по-друге, якщо це й відбудеться, то ця діяльність повинна, перш за все, узгоджуватися (підпорядковуватися) з метою створення такої юридич­ної особи, а прибуток від такої діяльності повинен спрямовуватися тільки на розвиток і функціонування цієї організації і не може бути розподіленим між її засновниками. До речі, це відповідає також тен­денції розвитку законодавства інших країн. Зокрема, щодо благодійних організацій законодавство більшості країн закріплює декілька правил стосовно здійснення ними підприємницької діяльності. По-перше, вона повинна провадитися тільки тоді, коли це не відволікає від основної мети цієї організації і є прямим наслідком здійснення благодійної ді­яльності. По-друге, вона повинна провадитися окремою структурою, яка перебуває у власності благодійної організації. По-третє, відносини між благодійною організацією і структурним підрозділом визначають­ся дуже повно й імперативно. Вважаємо, що при здійсненні підпри­ємницької діяльності такими організаціями виникає ніби «змішана» правоздатність, яка не тотожна спеціальній, бо юридична особа отри­мує додаткові спеціальні права та обов'язки, але її не можна характе­ризувати і як загальну, бо вона обмежена певними рамками.

Слід виходити з того, що термін «правоздатність» юридичної осо­би підлягає поширеному тлумаченню, оскільки до його змісту входять

¹ Відповідно до ст. З Закону України «Про туризм» для юридичних осіб (турис­тичних операторів) діяльність з організації та забезпечення створення туристичного продукту, реалізації та надання туристичних послуг є виключною (див.: «Про туризм» [Текст] : Закон України) // Відом. Верхов. Ради України. - 1995. - № 31. - Ст. 241 (з наст, змінами і допов.).

і всі елементи дієздатності¹. Юридична особа стає правосуб'єктною з моменту свого створення, тобто в момент реєстрації стає не тільки правоздатною, а й дієздатною, і має можливість набувати цивільних прав та обов'язків, здійснюючи їх через свої органи.

шшшшшштшш § 7. Органи юридичної особи

Юридична особа — самостійний щодо своїх учасників суб'єкт цивільних правовідносин. Вона набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом.

Орган юридичної особи (далі — орган) — це юридична конструк­ція, що створюється правом з метою дати можливість сформувати і виразити волю юридичної особи, відстоювати її інтереси. Між юри­дичною особою і її органом правові відносини не виникають. Дії ор­гана — дії самої юридичної особи. Орган — це законний представник юридичної особи, оскільки його повноваження засновані на вказівках закону і можуть здійснюватися без довіреності. Тому його треба роз­глядати як інституціонально-функціонального представника юридич­ної особи. Інституціональність представництва органу виявляється у затвердженні на законодавчому рівні механізму набуття останньою цивільних прав та обов'язків безпосередньо через свої органи, вста­новлення не тільки можливості, а й необхідності формування відпо­відних органів останньої, їх склад, порядок створення, а також компе­тенції. Функціональність органу виявляється у здійсненні ним в інте­ресах останньої своїх повноважень у межах визначеної законом (ста­тутом) компетенції^-2.

Виходячи з наведеного, слід розмежовувати представництво як інститут цивільного права, введення якого пов'язано з необхідністю здійснювати юридичні дії за тих суб'єктів цивільного права — фізич­них чи юридичних осіб, які за певних обставин позбавлені здатності

¹ Див.: Климкин, С. И. Реализация правоспособности юридического лица через
его органы [Текст] / С. И. Климкин // Цивилистические записки : межвуз. сб. науч.
тр. -М. : Статут, 2001. -С. 158.

² Більш докладно про це див. : Борисова, В. І. Питання управління юридичними
особами і їх вирішення за чинним законодавством України [Текст] / В. І. Борисова //
Право України. - 2009. - № 5. - С 113-120; Вона ж. Органи управління юридичної
особи як її інституціонально-функціональні представники [Текст] / В. 1. Борисова //
Право України. - 2006. - № 6. - С 97-102;

Роздіч II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

або можливості їх здійснювати самостійно, і як функціонального пред­ставника юридичної особи — орган, виходячи з особливості юридич­ної особи, яка полягає у тому, що вона, як самостійний суб'єкт права, бере участь у цивільному обороті тільки через цей орган (органи). Такий підхід притаманний сучасним законодавствам більшості розви­нутих країн Заходу¹. Законодавець України теж стоїть на цій позиції. У відносинах із третіми особами орган виступає від її імені і зобов'язаний діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і ро­зумно та не перевищувати своїх повноважень щодо представництва (ч. З ст. 94 ЦК). До представників закон відносить і членів органу юридичної особи (ч. 4 ст. 94).

Органи юридичної особи можуть бути:

за складом — колегіальними (правління, дирекція, рада) і одноосіб­ними (президент, директор). Колегіальні органи, за правилом, обира­ються, одноосібні — призначаються;

за призначенням — волеутворюючі та волевиявляючі (виконавчі). Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю², але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може або правління акціонерного то­вариства — колегіальний виконавчий орган, або одноосібний виконав­чий орган.

Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так одночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

Разом з тим чинне законодавство закріпило не тільки можливість реалізації правосуб'єктності юридичної особи через систему органів останньої. ЦК передбачає, що юридична особа може набувати цивіль­ні права та обов'язки також і через своїх учасників у випадках, вста­новлених законом (ч. 2 ст. 94). Таким чином, законодавець мов би ле­галізує можливість учасників своїми діями набувати для юридичної особи певні права і обов'язки. Утім така можливість не може бути без-

¹ Див.: Степанов, Д. Компания, управляющая хозяйственным обществом [Текст]
/ Д. Степанов // Хоз-во иправо. - 2000. - № 10. - С. 62-63; Тынель, А. Курс междуна­
родного торгового права [Текст] / А. Тынель, Я. Функ, В. Хвалей. - Минск : Амалфея,
1999.-С. 291.

² Термін «вищий орган» (головний, керівний) - це не правова категорія, це лише
оцінка з боку законодавця того, що орган має виключну компетенцію рішення
найголовніших питань функціонування юридичної особи.

межною. Слід визнати правильним, що законодавець вказує на її межі — це може відбуватися виключно у випадках, передбачених за­коном. Пов'язується це з тим, що в системі юридичних осіб функціо­нують такі організації, в яких реалізація правосуб'єктності через сис­тему органів приведе до руйнації основних принципів їх функціону­вання. Так, повне товариство належить до господарських товариств, в основі яких лежить особистий момент, оскільки для нього характер­ним є поєднання особистої участі учасників і їх майна з метою здій­снення підприємницької діяльності від імені товариства. У цьому то­варистві учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відпові­дальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить, а звід­си, зацікавленість кожного з учасників у справах товариства, що мож­ливо лише за умови, якщо ведення цих справ буде здійснюватися ними самими. Кожний учасник має право діяти від імені повного товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам (ч. 1 ст. 122 ЦК України).

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинен­ня кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства, хоча засновницьким договором можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю їх голосів. Кожний учасник має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Якщо ведення справ доручено окремим учасникам, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ това­риства.

Відповідно до ст. 136 ЦК управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановле­ному для повного товариства. З огляду на те, що вкладники до участі у цьому товаристві залучаються виключно з метою збільшення його складеного капіталу, вони відсторонюються від будь-якої участі у ве­денні справ останнього і, як наслідок, від представництва з його справ. Щодо цього вкладники не наділені жодними правами і не несуть жод­них обов'язків. Так, вони не мають права заперечувати проти дій пов­них учасників щодо управління діяльністю командитного товариства, хоча і мають право оспорювати такі дії, якщо ними порушуються умо­ви засновницького договору товариства або вони не відповідають за­кону. Проте вкладник може бути допущений до управління веденням

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

справ цього товариства, але виключно тоді, коли йому буде видана до­віреність повними учасниками як особами, що здійснюють управління товариством.

Таким чином, можна констатувати, що чинне законодавство закрі­пило декілька моделей реалізації юридичною особою правосуб'єктності: або через систему своїх органів, залежно від виду юридичної особи, або через учасників (осіб) у випадках, установлених законом. Але не­залежно від того, яка б легальна модель реалізації правосуб'єктності юридичною особою не застосовувалася, закон вимагає і від органів, і від особи, яка відповідно до установчих документів чи закону ви­ступає від імені юридичної особи, здійснення повноважень таким чином, щоб це відповідало вимогам добросовісності і розумності. Цей припис спрямований не тільки на захист інтересів самої юридичної особи, а й інтересів її учасників. За допомогою таких категорій, як до­бросовісність і розумність, закон встановлює межі здійснення повно­важень зазначених інституціонально-функціональних представників, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх.

Розумність і добросовісність дій зазначених осіб презюмуються (ч. 5 ст. 12 ЦК України). Вчинення правочину з перевищенням повно­важень не може створювати правових наслідків для особи, від імені якої він вчинений. Тому перевищення органом юридичної особи повно­важень, імперативно встановлених законом, тягне за собою визнання правочину недійсним за правилами статей 215-216 ЦК України.

Структурна побудова органів юридичної особи повністю залежить від виду останньої. За загальним правилом, органами управління то­вариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Винятки стосуються, перш за все, повних і командитних товариств, а також товариств, які мають спеціальну правоздатність. Так, органами корпоративних інвестиційних фондів, які провадять діяльність виключно із спільного інвестування, відпо­відно до Закону України «Про інститути спільного інвестування (па­йові та корпоративні інвестиційні фонди»)¹ є загальні збори акціонерів та спостережна (наглядова) рада. Утворення інших органів у цих фон­дах заборонено (ст. 14). Проте управління активами цього фонду на підставі відповідного договору здійснює компанія з управління акти­вами. У відносинах із третіми особами зазначена компанія повинна діяти від імені та в інтересах корпоративного інвестиційного фонду на

¹ Прийнятий 15 берез. 2001 p. (Відом. Верхов. Ради України. - 2001.-№ 21. -Ст. 103).

підставі договору про управління активами (ст. 11). Відповідно до За­кону України «Про кредитні спілки»¹ органами управління кредитної спілки є загальні збори її членів, спостережна рада, ревізійна комісія, кредитний комітет та правління. Причому рішенням загальних зборів членів кредитної спілки можуть бути створені й інші органи управління. Кредитний комітет є спеціальним органом, відповідальним за організа­цію кредитної діяльності спілки. Він призначається спостережною ра­дою, підзвітний загальним зборам та спостережній раді і несе перед ними відповідальність за ефективність кредитної діяльності спілки.

В акціонерних товариствах може до того ж бути створена наглядо­ва рада, яка здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства (ч. 1 ст. 160 ЦК). Таким чином, на­глядова рада — це орган, який поєднує в собі і управлінські, і конт­рольні функції. Створення наглядової ради є обов'язковим в акціонер­них товариствах з кількістю акціонерів - власників простих акцій 10 осіб і більше. У товаристві з кількістю акціонерів - власників простих акцій 9 осіб і менше у разі відсутності наглядової ради її повноваження здійснюються загальними зборами (ч. 2 ст. 51 Закону України «Про акціонерні товариства»²).

У структурі органів товариства виділяють вищий орган — загальні збори учасників як волеутворюючий орган, який визначає питання, пов'язані з життєдіяльністю товариства на всіх етапах його існування аж до прийняття рішення про припинення діяльності (ч. 5 пп. «є», «ї» ст. 41, ч. 1 ст. 59, ч. З ст. 65 Закону України «Про господарські товариства»³, ч. 2 ст. 15 Закону України «Про кооперацію»⁴). Відповідно до законодав­ства саме цей орган формує інші органи управління та органи контролю, зокрема ревізійну комісію, причому виконавчі органи підзвітні загальним зборам (ч. 5 пп. «в», «г» ст. 41, ч. 1 ст. 59, ч. З ст. 65 Закону України «Про господарські товариства», ч. 2 ст. 15 Закону України «Про кооперацію»). Щодо установчих зборів, то вони не є різновидом загальних зборів учасників, бо загальні збори — це орган управління товариством, а на момент скликання установчих зборів товариства як суб'єкта права ще не існує, тобто немає суб'єкта, в якому здійснюється управління.

' Прийнятий 20 груд. 2001 р. (Юрид. вісн. України. - 2002. - 26 січ. - 1 лют. (№ 4)).

² Прийнятий 17 верес. 2008 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 2008. -№ 50-51. -
Ст. 384).

³ Прийнятий 19 верес. 1991 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 49 -
Ст. 682).

⁴ Прийнятий 10 лип. 2003 р. (Відом. Верхов. Ради України. - 2004 - JV° 5 -
Ст. 35).

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

Визнання загальних зборів учасників (акціонерів, членів) вищим органом управління товариства означає, що діяльність цього органу — спосіб здійснення товариством своєї дієздатності. Так, відповідно до ч. 5 п. «д» ст. 41, ч. 1 ст. 59, ч. З ст. 65 Закону України «Про господар­ські товариства», ч. 1 пп. 11-12 ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства» загальні збори AT, TOB, ТДВ затверджують річні резуль­тати діяльності цих товариств, порядок розподілу прибутку, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів), а відповідно до ч. 1 ст. 59, ч. З ст. 65 Закону України «Про господарські товариства» загаль­ні збори ТОВ, ТДВ затверджують договори (правочини), укладені на суму, що перевищує вказану в статуті цих товариств. Відсутність такого рішення тягне за собою недійсність правочину.

Рішення загальних зборів учасників товариства — це особливий юри­дичний акт, який приймається у процесі реалізації вказаним органом своєї компетенції і спрямований на формування волі юридичної особи.

В окремих випадках закон дозволяє приймати рішення в товаристві не загальним зборам учасників, а іншому, спеціально створеному для цього органу. Так, відповідно до ч. 7 ст. 15 Закону України «Про ко­операцію» можливо, якщо це передбачається статутом кооперативу, скликання зборів уповноважених кооперативу. Це відбувається у разі, коли з організаційних причин, а саме через територіальне розміщення чи значну чисельність членів кооперативу проведення загальних зборів членів кооперативу неможливе. Кількість членів кооперативу, які мають право делегувати уповноважених, та порядок їх делегування визна­чаються статутом кооперативу.

З огляду на те, що ЦК закріпив можливість функціонування това­риств однієї особи, постає питання про можливість створення в них такого органу управління, як загальні збори учасників. Відповідь на це питання надана в Законі України «Про акціонерні товариства» від­носно акціонерних товариств однієї особи (ст. 49). Утім запропонова­ний підхід може бути поширено на всі товариства однієї особи. Повно­важення загальних зборів товариства однієї особи здійснюються учас­ником одноосібно. Рішення з питань, що належать до компетенції за­гальних зборів, оформляється учасником письмово (у формі наказу) та засвідчується печаткою товариства або нотаріально.

Традиційно доктрина цивільного права і цивільне законодавство відносять виконавчий орган до класичних органів товариства, який представляє останнє у цивільних правовідносинах. Незалежно від виду підприємницького товариства виконавчий орган, на відміну від загаль-

] 66

них зборів учасників товариства, є волевиявляючим його органом, що здійснює функцію безпосереднього управління ним (ч. 1 ст. 161; ч. 2 ст. 145 ЦК; статті 17, 62 та 65 Закону України «Про господарські това­риства»; статті 58-61 Закону України «Про акціонерні товариства»; ст. 16 Закону України «Про кооперацію»).

Виконавчий орган товариства створюється за рішенням загальних зборів товариства із встановленням його компетенції і складу. Цей орган підзвітний у своїй діяльності загальним зборам учасників (акці­онерів) товариства, організовує виконання їх рішень і несе перед ними відповідальність за ефективність роботи товариства.

При вирішенні питань у межах своєї компетенції виконавчий орган юридичної особи діє самостійно і ніякий інший орган не має права давати йому юридично обов'язкові вказівки. Повноваження виконав­чого органу на вчинення правочинів визначаються відповідно до прин­ципу загальної правоздатності юридичної особи, тобто виконавчий орган може вчиняти будь-які правочини, які не заборонені законом. Проте слід враховувати, що підприємницькі товариства, які займають­ся виключними видами підприємницької діяльності (страховою, бан­ківською тощо) і не можуть займатися ніякими іншими видами діяль­ності, мають спеціальну правоздатність.

Не можна не звернути увагу на те, що ЦК передбачив можливість обрання виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю не лише із складу його учасників (ст. 145). Безумовно, це не «винахід» українського законодавця. Сучасне цивільне законодавство РФ знає такий інститут як керуюча компанія господарського товариства, який замінює виконавчий орган господарського товариства іншою юридичною особою або індивідуальним підприємцем (п. З ст. 103 ЦК РФ). У науко­вій літературі це пов'язують із тим, що однією з характерних ознак су­часності є відокремлення функції управління від капіталу¹, а звідси не обов'язковим є правило, згідно з яким управління повинно здійснюва­тись тільки тим органом, що формується у структурі юридичної особи, хоча існує й інша точка зору, яку можна назвати негативною. Представ­ники останньої вважають, що у зв'язку з тим, що юридична особа реа­лізує свою волю безпосередньо через свої органи, якщо таким органом стає за договором інша комерційна організація або індивідуальний під­приємець, юридична особа втрачає свою сутність².

¹ Див.: Степанов, Д. Компания, управляющая хозяйственным обществом [Текст]
/ Д. Степанов // Хоз-во и право. - 2000. - № 10. - С. 63-64.

² Див.: Зинченко, С. Спорные вопросы правового статуса органов управления
общества с ограниченной ответственностью [Текст] / С. Зинченко, С. Казачинский,
О. Зинченко // Хоз-во и право. - 1999. - № 7. - С. 43.

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

Виходячи з того, що законодавець України теж передбачив можли­вість обрання виконавчого органу товариства не лише зі складу його учасників, виникає питання: чи відбивається це на традиційних ознаках юридичної особи? На перший погляд складається враження, що ні, оскільки саме загальні збори учасників такого товариства приймають рішення про створення виконавчого органу — дирекції (директора) не зі складу його учасників. Утім, по-перше, це повинно відбуватися тільки тоді, коли утворити дирекцію або обрати одноосібного дирек­тора виключно зі складу учасників товариства неможливо, оскільки останні неспроможні належним чином виконувати свої обов'язки, від чого будуть страждати інтереси товариства, а звідси й інтереси його учасників. По-друге, приймаючи рішення з цього питання, загальні збори повинні знати: хто конкретно буде входити до складу виконав­чого органу, включаючи й осіб, які не є його членами, а для цього необ­хідно заздалегідь отримати інформацію про ділові якості таких осіб (особи), а також згоду від них на здійснення управління товариством. Саме тому в науковій літературі висловлена думка, що введення такої новели є передчасним.

Поиск по сайту: