РОЗДІЛ II -———_— ЦИВІЛЬНІ 7 страница

Установа створюється за волевиявленням особи, яка стоїть поза нею або навіть вже перестала існувати, оскільки установчий акт про її створення може міститися і в заповіті. Виходячи з того, що управляти юридичною особою можна або шляхом створення в її структурі відпо­відних органів, або шляхом закріплення за учасниками останньої права своїми діями набувати для неї певні права і обов'язки, щодо управління установою законодавець обирає перший шлях і встановлює, що в установі обов'язково створюється такий виконавчий орган, як правління, до якого застосовуються положення ст. 99 ЦК про виконав­чий орган товариства, хоча установчим актом може бути передбачено створення й інших органів управління установою із визначенням по­рядку їх формування і складу. На відміну від товариств закон забороняє засновникам установи брати участь в її управлінні як одноособово, так і через систему її органів. Таким чином, воля установи — це волевияв­лення її засновника (-ків), яке проводиться в життя її правлінням. Цим пояснюється те, що в установі немає волеутворюючого органу, а існує лише волевиявляючий (виконавчий) орган — правління.

Відповідно до закону повноваження органу, який діє від імені юридичної особи, можуть бути обмежені компетентними органами. Це стосується обмежень повноважень, перш за все, виконавчого органу юридичної особи, який на відміну від інших її органів представляє

юридичну особу в цивільному обороті, здійснюючи без довіреності від її імені дії, спрямовані на встановлення, зміну і припинення цивільних прав і обов'язків.

Але обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи у відносинах із третіми особами не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження. Інші органи юридичної особи, зокрема загальні збори або наглядова рада товари­ства беруть участь у набутті цивільних прав і обов'язків товариством шляхом створення виконавчого органу і прийняття в межах своїх по­вноважень обов'язкових для останнього рішень, здійснюючи контроль за його діяльністю, наприклад, в AT шляхом дачі згоди на вчинення значних правочинів, правочинів, щодо вчинення яких є заінтересова­ність, тощо (статті 70-71 Закону України «Про акціонерні товариства»).

Компетенція виконавчого органу юридичної особи може бути обмежена установчими документами порівняно з тим, як вона визна­чена законом, за умови якщо інше не передбачено самим законом. Так, відповідно до ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства» рішення про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є його предметом, становить від 10 до 25 від­сотків вартості активів за даними останньої річної фінансової звіт­ності AT, приймається наглядовою радою, а статутом AT можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення правочинів до категорії значних правочинів. Звідси для визнання дійсними правочинів, які вчинюються з третіми особами, необхідним є дотримання виконавчим органом такої вимоги, як дія в межах компетенції, яка визначається для нього не тільки законом, іншими нормативно-правовими актами, а й установчими документами.

ЦК України не містить норми, яка б передбачала наслідки обме­ження повноважень на здійснення правочину, хоча законодавство інших країн, зокрема РФ, досвід якої можна було б запозичити, передбачає, наприклад, що коли в статуті акціонерного товариства будуть визна­чені додаткові критерії для віднесення правочинів до категорії значних, а виконавчий орган товариства при вчиненні такого правочину не вра­хує цього і таким чином вийде за межі встановлених обмежень, то цей правочин буде вважатися оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним за позовом юридичної особи, в інтересах якої і були вста­новлені обмеження, якщо вона докаже, що контрагент знав чи не міг не знати про це.

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб 'єкт цивільних правовідносин

Можливість обмеження повноважень органу юридичної особи по­винна бути зазначена в законі і знайти своє закріплення в установчих документах юридичної особи, а позивач повинен доказати, що контр­агент знав або міг знати про такі обмеження (доказати факт ознайом­лення контрагента в момент підписання правочину з установчими документами юридичної особи, вказати на укладений із банком договір на розрахунково-касове обслуговування юридичної особи, що свідчить про те, що банк ознайомлений із статутними обмеженнями повнова­жень виконавчого органу юридичної особи, тощо).

Хоча існуюча система вимог до установчих документів юридичної особи, які подаються на реєстрацію до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, вимагає обов'язкового внесення відомостей щодо компетенції органів юридичної особи (ч. 1 ст. 88 ЦК, ч. 2 ст. 82 ГК, статті 4,37,51,67,65, 76 Закону України «Про господарські товариства», пункти 11 і 13 ч. 2 статей 13, 33, 52, 58-59 Закону України «Про акціонерні товариства»), включаючи і обмежен­ня повноважень щодо представництва юридичної особи (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізич­них осіб — підприємців»), на практиці все зводиться до того, що до Статуту (іншого установчого документа) вноситься тільки перелік питань, які охоплюються компетенцією її органів, що навряд чи зможе послужити юридичній особі в доведенні того, що третя особа знала про обмеження компетенції того чи іншого органу. Тому було б до­цільним, щоб Статут юридичної особи містив не перелік питань, які належать до компетенції її органів, зокрема виконавчого органу, як органу, який здійснює керівництво поточною діяльністю юридичної особи, а це означає здійснення значної кількості дій, які усі не можуть знайти відбиття в статуті, а містив норми, які б встановлювали обме­ження або заборону на здійснення органами юридичної особи тих чи інших дій, а також передбачали б основні їх права і обов'язки.

Проте ніхто не може заборонити юридичній особі, в інтересах якої були встановлені обмеження повноважень її органів, при вчиненні правочину з виходом за межі обмеження таких повноважень, схвалити в подальшому такий правочин шляхом прийняття виконання по ньому її уповноваженим органом.

Вищенаведене характеризує правовий статус органів юридичної особи, які, за загальним правилом, створюються і наділяються компе­тенцією на період діяльності юридичної особи. А як бути в тому ви­падку, коли юридична особа перебуває на стадії припинення своєї ді­яльності? Залишається компетенція органів юридичної особи незмін­ною чи вона змінюється і якою мірою? 170

Аналіз чинного законодавства свідчить про таке. Виконання функ­цій із припинення юридичної особи за рішенням учасників юридичної особи, суду або органу, що прийняв таке рішення, може бути покладе­но, по-перше, на орган юридичної особи (абз. 2 ч. 2 ст. 105 ЦК), і тоді компетенцією цього органу буде охоплюватися здійснення усіх заходів, спрямованих на припинення діяльності юридичної особи. По-друге, виконання функцій із припинення юридичної особи може бути покла­дено на призначену вищевказаними органами комісію з припинення юридичної особи (далі -комісія) (абз. 1 ч. 2 ст. 105 ЦК), до якої пере­йдуть повноваження щодо управління справами юридичної особи і якій буде надано право виступати в суді від імені юридичної особи, що припиняється (ч. З ст. 105 ЦК). Таким чином, комісія — це спеціальний орган юридичної особи, який призначається і наділяється певною компетенцією виключно з метою проведення процедури припинення юридичної особи або у формі ліквідації, або у формі правонаступни-цтва¹. Хоча відповіді на те, як співвідносяться поняття «управління справами юридичної особи» і «управління юридичної особи», законо­давство не дає, а судова практика пропонує різні варіанти рішення щодо цього, логічним є висновок, що комісія на зазначеній стадії заступає місце органів юридичної особи.

Підсумовуючи наведене, органи юридичної особи можна класифі­кувати залежно і від компетенції, якою вони наділяються на різних етапах функціонування юридичної особи, на основні (постійні)та спеціальні (тимчасові).

■на § 8. Організаційно-правові форми юридичних осіб

Організаційно-правова форма юридичної особи — певний тип організації, в якій повинна створюватися і діяти юридична особа того чи іншого виду².ЦК встановлює організаційно-правові форми тільки для такого виду юридичних осіб, як юридичні особи приватно­го права (ч. З ст. 81). Відповідно до ст. 83 ЦК вони можуть створюва-

¹ Докладніше компетенція ліквідаційної комісії буде розглянута у § 10 цієї' глави
підручника.

² Див.: Гражданское право Украины [Текст] : учеб. для вузов системы МВД
Украины] : в 2 ч. / А. А. Пушкин, В. М. Самойленко, Р. Б. Шишка и др. ; под ред.
А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. - Харьков : Основа, 1996. - Ч. 1. -С. 137.

Роздіч //. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

тися у формі товариств, установ та в інших формах, установлених законом. Таким чином, лише законодавець може встановлювати організаційно-правові форми існування юридичних осіб приватного права. Уособлення юридичної особи кожної організаційно-правової форми знаходить своє відбиття в притаманному тільки цій формі уста­новчому документі.

Утім кожна з організаційно-правових форм юридичних осіб при­ватного права може мати свої види, особливості правового статусу яких теж встановлюються, за правилом, законом (ч. З ст. 83, ч. 2 ст. 85 ЦК). При цьому законодавець встановлює, що положення глави 7 ЦК «За­гальні положення про юридичну особу» застосовуються до всіх това­риств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені законом (ч. 4 ст. 83).

Таким чином, вид організаційно-правової форми юридичної особи — це тип організації, яка має сукупність конкретних ознак, що об'єктивно відрізняють її від інших юридичних осіб однієї організаційно-правової форми.

Розглянемо кожну з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК товариство — це ор­ганізація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участіу цьому товаристві.Слід зауважити: дане легальне ви­значення не враховує, що такий вид товариства, як господарське това­риство — це організація, яка створюється не тільки об'єднанням осіб, а й об'єднанням майна або, якщо мова йде про товариство однієї осо­би, — виключно виділенням майна.

Товариства поділяються на підприємницькіі непідприємницькі. Підприємницькі товариства— це юридичні особи, які створюються виключно як господарські товариства або виробничі кооперативи і здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (ст. 84 ЦК). Непідпри­ємницькі товариства— товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (ч. 1 ст. 85 ЦК). Таким чином, як системоутворюючий (кваліфікуючий) критерій для розрізнення юридичних осіб приватного права на підприємницькі і непідприємницькі у ЦК обраний функціональний критерій — здій­снення непідприємницької діяльності. Беззаперечно, із цим погодитись не можна, оскільки всі юридичні особи приватного права мають право займатися підприємницькою діяльністю в межах, установлених зако­ном. Тому єдиним системоутворюючим критерієм їх розрізнення слід

вважати заборону розподілу прибутку на користь або учасників юри­дичної особи, або інших заздалегідь визначених осіб, зокрема, заснов­ників установ.

Розглянемо такий вид підприємницьких товариств, як господарське товариство. Господарське товариство— юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Назва­не товариство — родове поняття, яке об'єднує п'ять самостійних видів товариств: повне товариство, командитне, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. Для них загальною ознакою є наявність статутного (складеного) капіталу, по­діленого на частки між учасниками. Учасником вказаних товариств можуть бути фізичні або юридичні особи. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

Водночас кожний із видів господарського товариства має свої осо­бливі ознаки.

Повне товариство— товариство, учасники якого відповідно до за­сновницького договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідаль­ність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить, на яке може бути звернене стягнення. Ця додаткова відповідальність виникає тоді, коли у повного товариства недостатньо майна для задоволення вимог кредиторів. Причому учасник відповідає за боргами товариства неза­лежно від того, виникли ці борги до чи після його вступу в товариство, до моменту свого вибуття з останнього. Учасник, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відпо­відній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Прибуток та збитки товариства розподіляються між його учас­никами пропорційно до їхніх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

Командитне товариство— товариство, у якому разом з учасни­ками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі у діяльності товариства.

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб 'єкт цивільних правовідносин

Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства тотожні правовому статусу учасників і відповідальності учасників повного товариства.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитно-му товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бути вкладником цього ж товариства і не може бути учасником повного товариства.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновниць­кого договору, який підписується усіма повними учасниками. Заснов­ницький договір, окрім загальних умов, характерних для всіх това­риств, повинен містити умови: про розмір та склад складеного капіта­лу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учас­ників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладу вкладників.

Вкладник зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу, що посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві, та має певні права, включаючи право на одержання частини прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом), яка належить на його вклад; право вимоги першочергового повернен­ня вкладу у разі ліквідації товариства; право на ознайомлення з річни­ми звітами та балансами товариства (ст. 137 ЦК).

Командитне товариство ліквідується при вибутті всіх вкладників. Однак повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників перетворити командитне товариство у повне товариство.

У частині, яка не стосується правового положення вкладників, командитне товариство аналогічне повному товариству.

Товариство з обмеженою відповідальністю— це засноване одним або декількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір котрих встановлюється статутом.

Статут товариства, крім відомостей, що повинні містити установчі документи інших господарських товариств, повинен містити відомос­ті: про розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок при­йняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному капіталі.

ЦК передбачає наявність спеціального закону, який повинен вста­новити мінімальний розмір статутного капіталу товариства та врегу­лювати максимальну кількість його учасників. При перевищенні цієї кількості товариство підлягає перетворенню на акціонерне товариство

протягом одного року, а зі спливом цього строку — ліквідації в судо­вому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до вста­новленої межі.

До моменту державної реєстрації товариства його учасники повин­ні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності тогариства.

Учасники товариства не відповідають за його зобов'я аннями і не­суть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це організація з фік­сованим складом учасників, тобто частки розподіляються в них серед відомого обмеженого кола осіб. Учасник такого товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) в статут­ному капіталі одному або декільком його учасникам. Відчуження своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Слід зазначити, що ЦК допускає можливість звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за особистими боргами останнього лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Звернення стягнення на всю частку учасника у статутному капіталі товариства припиняє його участь у товаристві.

Товариство з додатковою відповідальністю— це товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поді­лений на частки, розмір котрих визначений статутом.

Учасники такого товариства солідарно несуть додаткову (субсиді-арну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу.

У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідаль­ність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учас­никами товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі то­вариства.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються по­ложення про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 151 ЦК).

Акціонерне товариство(далі — AT) — товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номі-

Розділ II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

нальної вартості (ч. 1 ст. 152 ЦК)¹. Відповідно до Закону України «Про акціонерні товариства» останні за типом поділяються на публічні і при­ватні (ст. 5), що відповідає практиці регулювання відносин у праві Європейського Союзу. Кількісний склад акціонерів приватного акціо­нерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів. Що ж до Закону України «Про господарські товариства», то останні поділялись ним на відкриті і закриті акціонерні товариства (ст. 25).

AT може бути створено шляхом заснування або злиття, поділу, ви­ділу чиперетворення підприємницького (підприємницьких) товари­ства, державного (державних), комунального (комунальних) та інших підприємств у AT.

Специфіка правового статусу AT полягає в тому, що його статутний капітал формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та (або) юридичним особам, причому він не може бути меншим від суми, яка встановлюється законом.

AT самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства у межах вартості акцій, що їм належать. Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості на­лежних їм акцій. Утім особи, що створюють AT, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстра­ції товариства. Вони укладають між собою договір, який, як вже вка­зувалося, є не установчим документом товариства, а визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення.

Одним із видів підприємницьких товариствє виробничий ко­оператив,який являє собою добровільне об'єднання фізичних осіб на засадах членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності на засадах їх обов 'язкової трудової участі з метою одер­жання прибутку. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначаються Законом України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р.²

Кооператив створюється його засновниками на добровільних за­садах на установчих зборах і діє на підставі статуту. Кількість членів

¹ Закон України «Про акціонерні товариства» визначив останнє як господарське
товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість акцій однакової
номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями (ст. 3).

² Уряд. кур^-ер. - 2003. - 27 серп. (№ 158).

кооперативу не може бути меншою ніж три особи. За напрямами ді­яльності виробничий кооператив може бути торговельно-закупівельним, транспортним, освітнім, туристичним, медичним тощо.

Виробничий кооператив відрізняється від господарських товариств такими ознаками: це — добровільне об'єднання суб'єктів цивільного права — фізичних осіб, які досягай 16-річного віку; діяльність коопе­ративу базується на засадах членства учасників; майнова відокремле­ність кооперативу базується на праві власності на об'єднане його членами майно (вступні, пайові й інші обов'язкові внески); коопера­тив — єдиний власник цього майна. Член кооперативу не має права розпоряджатися кооперативним паєм.

Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня держав­ної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реє­страції, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу.

Виробничий кооператив не має права випускати акції.

Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідаль­ність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встанов­лених статутом кооперативу і законом. Член виробничого кооперативу має право на вихід із нього з виплатою вартості паю або видачею май­на, пропорційно розміру його паю, а також виплат, встановлених ста­тутом кооперативу. Такі ж наслідки передбачаються й при виключенні члена виробничого кооперативу. При ліквідації кооперативу члени останнього можуть одержати відповідну частку майна, що залишило­ся після ліквідації кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, відповідно до їх трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Установчим документом виробничого кооперативу є статут, що затверджується загальними зборами його членів і який повинен міс­тити, крім відомостей, які містять установчі документи інших підпри­ємницьких товариств, відомості: про розмір пайового внеску члена кооперативу та про їх відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їх відповідальності за пору­шення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відпові­дальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компе­тенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.

Роздіч II. Цивільні правовідносини

Глава 7. Юридична особа як суб'єкт цивільних правовідносин

Органами управління виробничого кооперативу є загальні збори його членів і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Непідприємницькі товариствамають різні види, які відрізняють­ся один від одного особливостями організаційної структури, спосо­бами відокремлення майна та способами участі в цивільному обороті, відповідальністю. Утім, на відміну від підприємницьких товариств, щодо яких закон встановлює виключний перелік їх видів, непідпри­ємницькі товариства такого вичерпного переліку не мають.

Одним із видів непідприємницьких товариств є споживчі коопе­ративи, які функціонують сьогодні і на підставі Закону України «Про кооперацію», і Закону України «Про споживчу кооперацію» від 10 квіт­ня 1992 р.¹, оскільки Законом України «Про кооперацію» не було вне­сено жодних змін до останнього. Обидва закони визначають правові, економічні та соціальні основи діяльності споживчої кооперації в Укра­їні, включаючи і діяльність споживчих товариств.

Споживчий кооператив (споживче товариство) — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та /або юридичних осіб України (вони діють через своїх представників) для організації торго­вельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів (ст. 2 Закону України «Про кооперацію»).

Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив, на відміну від виробничого, хоча й займається господарською діяльністю, але вона не пов'язана з одержанням при­бутку. Прибуток спрямовується на задоволення певних потреб членів кооперативу. Крім того, члени споживчого кооперативу не повинні брати участі своєю працею у діяльності кооперативу і не несуть від­повідальності за його борги.

Кредитна спілка.Одним із видів непідприємницьких товариств є кредитні спілки, які діють на підставі Закону України «Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001 р.²

Кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізич­ними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на коопера­тивних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Виключним видом діяль-

¹ Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 30. - Ст. 414.

² Там само. - 2002. - № 15. - Ст. 101 (з наст, змінами і допов.).

ності кредитної спілки є надання своїм членам фінансових послуг. Кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чисельність її засновників (членів), а ними можуть бути виключно фізичні особи, не може бути менше ніж 50 осіб, яких відповідно до закону об'єднує хоча б одна з таких ознак: спільне місце роботи чи навчання або належність до однієї професійної спілки, об'єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживання у одному селі, селищі, місті, районі, області. Кредитна спілка — юридична особа, що діє на підставі статуту. Органами ЇЇ управління є загальні збори членів, спостережна рада, правління, кре­дитний комітет. Останній орган є спеціальним. Він призначається спостережною радою, підзвітний загальним зборам і відповідає за організацію кредитної діяльності спілки.

Непідприємницькі товариства можуть функціонувати у формі об'єднань громадян,які є добровільними громадськими угрупован­нями, створеними на засадах єдності інтересів для спільної реалізації фізичними особами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян у свою чергу поділяються на політичні партії та громадські організації,які до 5 квітня 2001 р. створювалися і функціонували на підставі Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р.¹ 5 квітня 2001 р. прийнятий Закон України «Про по­літичні партії в Україні»², який став спеціальним щодо Закону від 16 червня 1992 p., хоча обидва вони регулюють питання, пов'язані з член­ством у політичних партіях і порядком їх утворення, формуванням май­нової бази політичних партій тощо, але вирішують їх неоднаково.

Політична партія— це зареєстроване згідно із законом добро­вільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціо­нальної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприян­ня формуванню, вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України, які досягли 18 років, тобто які відповідно до Конституції мають право голосу на виборах, за винятком випадків, передбачених у законі. Зо­крема, членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури, працівники органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, військовослужбовці. Громадянин може пере­бувати одночасно лише в одній партії.

¹ Відом. Верхов. Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

² Там само. - 2001. - № 23. - Ст. 118.

Розділ II. Цивільні правовідносини

Поиск по сайту: