Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи



До цієї групи положеннями ЦК віднесені права, спрямовані на індивідуалізацію фізичної особи (право на ім'я, на його зміну і вико­ристання, право на індивідуальність, право на охорону інтересів фі­зичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок, право на повагу гідності і честі, недоторканності ділової репутації тощо).

Міжнародна конвенція про права дитини 1989 р. визнає за дитиною право на ім'я з моменту її народження (ст. 7). З ім'ям пов'язують су­купність уявлень про зовнішність людини і її внутрішні якості, які визначають індивідуалізацію останньої у суспільстві і цивільному

1 Петров, Б. Д. Врачебная тайна [Текст] / Б. Д. Петров // Фельдшер и акушерка. -1974. -№ 1.- С 55-57. 258


обороті. Індивідуалізація людини забезпечується також завдяки її зо­внішньому (індивідуальному) вигляду.

Під ім'ям у широкому сенсі розуміють власне ім'я людини, її по батькові і прізвище. За українським законодавством, прізвище дитини визначається прізвищем батьків. Якщо вони мають різні прізвища, то дитині дається прізвище батька або матері — за їх згодою. Якщо дитина народилася у матері, яка перебуває в незареєстрованому шлюбі, немає спільної заяви батьків або рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень робиться на пріз­вище матері. По батькові дитини утворюється за іменем батька. При народженні дитини у матері, яка не перебуває в шлюбі, якщо немає спільної заяви батьків і рішення суду, по батькові дитини записується за вказівкою матері. Компонентом імені може бути визнаний також підпис. Підпис обирається людиною самостійно і фіксується у паспорті.

Ідентифікація людини в суспільстві забезпечується за рахунок ви­користання її імені, зареєстрованого в органі реєстрації актів цивільно­го стану і зафіксованого в офіційних документах (свідоцтво про наро­дження, паспорт тощо). Облік осіб — платників податків в органах державної податкової служби згідно з Податковим кодексом ведеться за податковими номерами, які призначаються кожному суб'єкту і зазна­чаються у всіх свідоцтвах, довідках, патентах, податкових деклараціях, платіжних та фінансових документах та в інших випадках, передбачених законодавством (ст. 63.7.). Однак особа — платник податків, використо­вуючи своє особисте право на ім'я, може відмовитися від призначення їй податкового номеру, керуючись своїми релігійними переконаннями, і вимагати від податкових органів вести облік тільки за прізвищем, ім'ям, по батькові і серією та номером діючого паспорта (ст. 63.6. Податкового кодексу). Беручи участь у суспільних відносинах, людина користується своїм ім'ям, може його приховувати (наприклад, при здійсненні автор­ських прав діяти анонімно), використовувати псевдонім; давати дозвіл на використання свого імені іншим особам. Людина може змінити ім'я (ст. 295 ЦК), передати своє прізвище дитині. Поряд зі зміною імені пе­редбачена можливість зміни прізвища.

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. проголошується: ніхто не може піддаватися незаконним посяганням на його честь і репутацію (ст. 17). Честь — це оцінка особи з боку суспіль­ної думки. Гідність — це самооцінка особою своїх якостей: моральних, професійних. Ділова репутація — це сформована в суспільстві думка про професійні позитивні якості і вади особи. Правовідносини, що ви­пливають із зазначеного права особи, є абсолютними.


Розділ II. Цивільні правовідносини


Глава 10. Особисті немаинові права


 


Такими, що порочать честь і гідність людини, визнаються відо­мості, які принижують Ті оцінку в громадській думці або серед окремих осіб з погляду додержання норм моралі, звичаїв ділового обороту і законів. Під поширенням відомостей, що принижують честь і гідність людини, розуміють повідомлення їх якійсь третій особі або невизначеному колу осіб. Причому повідомлення їх особі, котрої вони стосуються, не с поширенням.Фізична особа, чиє пра­во на повагу честі і гідності порушено, має право звернутися до суду із позовом про захист її честі, гідності, ділової репутації.

Важливе значення мають права, що забезпечують автономне існу­вання особистості (право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію, право на особисті документи і право розпорядження ними, право на таємницю кореспонденції, право на недоторканність житла тощо). Життєдіяльності кожної людини притаманні дві взаємопов'язані і взаємообумовлені сторони — особисте і суспільне життя. Суспільне життя індивіда полягає у його участі в суспільному виробництві й інших сферах громадського буття. Враховуючи важливість для людини її осо­бистого і сімейного життя, відносини у цих сферах забезпечуються право­вою охороною. Відповідно до ст. 32 Конституції ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне житгя. Тим самим на рівні Консти­туції закріплюється право людини на таємницю особистого життя.

Таємниця — це певного роду відомості, розголошення (передача) яких може завдати шкоди інтересам її власника. Поняття «таємниця» може охоплювати різні сторони життя людини. Однак об'єднуючим для них є те, що у кожному конкретному випадку йдеться про інфор­мацію конфіденційного характеру, доступ до якої можливий тільки за згодою її власника або на підставі приписів закону, але в суворо визна­чених випадках.

Безумовно, не вся інформація про особисте життя людини стано­вить таємницю. Наприклад, повідомлення про місце роботи, навчання, сімейний стан хоча і є інформацією особистого характеру, але об'єкт таємниці особистого життя вони не становлять. Змістом таємниці є: відомості про осіб, об'єкти, вчинки людини; відомості, що мають кон­фіденційний, тобто секретний, довірчий характер і не підлягають за­гальному розголошенню; відомості, що охороняються традиціями, нормами моралі і законом; відомості, що підлягають розголошенню тільки в суворо визначених законом випадках обмеженому колу осіб.

Таємниця особистого життя — це відомості конфіденційного характеру прорізні сторони індивідуальної життєдіяльності лю­дини, розголошення яких заподіює або може заподіяти їй шкоду.


Таємниці як особисті права, що становлять особисте життя людини, поділяються на особисті і професійні1.

Особисті таємниці — це відомості, що нікому не довірені. Таєм­ниці сімейних стосунків, творчості, особистої документації, поштово-телеграфної кореспонденції і телефонних розмов є особистими.

Професійні таємниці — це інформація, довірена представникам певних професій для вчинення дій або захисту прав та інтересів людини. В основі таких таємниць завжди лежать особисті таємниці, захищені від розголошення правовими заборонами, адресованими тим, кому ці таєм­ниці за необхідністю довірені. До професійних таємниць належать банківська, адвокатська, нотаріальна, таємниця усиновлення.

Відомості, що становлять об'єкт банківської таємниці, визначені в Законі України «Про банки і банківську діяльність». Це — відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахун­ки банків у Національному банку України; операції, які були проведе­ні на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів; системи охорони банку та клієнтів; інфор­мація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клі­єнта, її керівників, напрями діяльності; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, ви­находів, зразків продукції та інша комерційна інформація; інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опу­блікуванню; коди, що використовуються банками для захисту інфор­мації. Крім того, захищатися повинна інформація не тільки про свого клієнта, а й про його контрагента за правочином.

Внаслідок договору доручення на надання юридичних послуг між сторонами виникають майнові і немаинові права та обов'язки, серед яких важливе значення мають особисті немаинові відносини з при­воду збереження адвокатської таємниці. Адвокатську таємницю ста­новлять відомості про сам факт звернення людини за юридичною допомогою до адвоката, відомості про злочинне діяння, учасників, наслідки; про особисте життя людини, що звернулася до адвоката тощо. Суб'єктами названої таємниці є: адвокати, помічники адвокатів; по­садові особи та інші особи адвокатських об'єднань, які беруть участь у здійсненні правового обслуговування; особи, що представляють ін­тереси інших осіб; захисники.

Нотаріальну таємницю складають відомості, отримані під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої

1 Энциклопедический словарь [Текст] Т. XXXII А / Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. -СПб. : Тип.АО «Издательское дело», Брокгауз-Ефрон, 1901. - С. 499.


Розділ П. Цивільні правовідносини


Глава 10. Особисті немайнові права


 


особи, в тому числі про саму особу, яка звернулася до нотаріуса; її майно, особисті майнові та немайнові права і обов'язки тощо. Суб'єктами таємниці нотаріальних дій передусім є державні і приват­ні нотаріуси, а також особи, яким вона стала відома у зв'язку з вико­нанням ними своїх службових обов'язків. Будь-яке втручання в діяль­ність відповідних суб'єктів, зокрема з метою спонукання їх до спові­щення відомостей, що становлять нотаріальну таємницю, забороня­ється і тягне за собою відповідальність відповідно до законодавства.

Об'єктом таємниці усиновлення є сам факт усиновлення, справжнє ім'я, місце народження, вказівка даних про кровних батьків, тобто вся інформація, яка дозволяє зробити висновок про те, що усиновителі дитини не є її кровними батьками. Закон не тільки встановлює таєм­ницю усиновлення, а й передбачає конкретні заходи, що гарантують її додержання. З цією метою усиновителі можуть бути записані як бать­ки усиновленого, за їх проханням усиновленому присвоюється їх прізвище. На прохання усиновителя можуть бути змінені і місце на­родження усиновленої дитини, а також у виняткових випадках і дата її народження. Розголошення таємниці усиновлення — це повідомлен­ня інформації про факт усиновлення і про інші пов'язані з ним обста­вини як самому усиновленому, так і третім особам, в усній або пись­мовій формі. Суб'єктами таємниці усиновлення є: посадові особи органів РАЦСу, опіки і піклування, виконавчих комітетів, охорони здоров'я, працівники суду, прокуратури та інші особи, яким унаслідок їх службових обов'язків стала відома зазначена інформація.

Поінформованими про різні сторони особистого життя людини можуть бути медичні працівники, адвокати, працівники нотаріальних контор, службовці банків та інші особи. У зв'язку з цим можна зазна­чити, що розголошення відомостей, які становлять таємниці особис­того життя, може здійснюватися як за бажанням самої людини (повідом­лення інформації медичному працівнику, адвокату), так і без такого (у тих випадках, коли інформація стала відома працівникам прокура­тури, суду). Разом з тим треба враховувати, що втручання в особисте життя людини, розголошення її таємниць може потягти за собою вель­ми негативні наслідки для людини, а в деяких випадках і згубні для неї. Пояснюється це тим, що особисте життя є індивідуальним і не терпить стороннього втручання або впливу на нього.

Стаття ЗО Конституції гарантує людині недоторканність їі житла. Недопускаються проникнення у житло або в інше володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше як за вмотивованим рі-


шенням суду. Форма реалізації права на недоторканність житла єеле­ментом немаинової частини змісту цивільної правоздатності. Право на недоторканність житла складає зміст абсолютного правовідношення, в якому особі, котра володіє зазначеним правом, зобов'язаний проти­стояти всякий і кожний, чиї дії можуть потягти за собою порушення цього права. Назване право хоча і є абсолютним, однак має певні юри­дичні межі, які фіксуються у загальних і спеціальних нормах закону. У разі незаконного проникнення в житло особа, чиє право порушуєть­ся, може застосувати певні засоби захисту, а саме: вимагати припинен­ня дій, що порушують її право, припинення або зміну правовідношен­ня, а удеяких випадках й визнання оспорюваного права. Відомі й інші способи захисту особистих немайнових прав.

ш—шшшшшшт § 3. Цивільно-правова охорона особистих немайнових прав

Недоторканність особистих немайнових прав людини на законо­давчому рівні забезпечується системою засобів їх охорони і захисту від протиправних посягань.

Охорона права включає всі юридичні правила з приводу певного блага. Поняттям охорони охоплюється вся сукупність засобів, що за­безпечують як розвиток цивільних правовідносин у їх непорушеному стані, так і відновлення порушених або оспорюваних прав. Захист прав здійснюється у тих випадках, коли право вже порушене і полягає у системі заходів, спрямованих на припинення правопорушення та усунення його наслідків. Будь-який спосіб захисту спрямований проти правопорушника. Захист слід розглядати як окремий вид охорони, що застосовується у разі наявного правопорушення.

Цивільно-правова охорона особистих немайнових прав — це встановлена державою та законодавчо закріплена система заходів та способів, яка забезпечує особі в рамках суспільного буття ре­альну можливість розпоряджатися своїми особистими правами і відгороджувати своє особисте життя від незаконних втручань.Охорона особистих прав є родовим поняттям, а захист — видовим способом охорони. Встановлюючи у правових нормах масштаби і рамки поведінки з приводу конкретного блага, визначаючи права та обов'язки учасників правовідносин, держава таким чином бере під охорону ці блага.


Розділ П. Цивільні правовідносини


Глава 10. Особисті немайнові права


 


■ти... ■ ■!■■■■ § 4. Способи захисту особистих

немайнових прав

Цивільне законодавство, визнаючи за тією чи іншою особою певні суб'єктивні права і обов'язки, надає уповноваженій особі й право на їх захист. Суб'єктивне право, хоча і таке, що належить особі, але не забезпечене законодавчо від порушень необхідними способами захис­ту, «залишиться лише декларативним правом»1. Таким чином, право буде проголошено у законі, але не буде забезпечено державними право­охоронними мірами2, відповідно буде додержуватися тільки на добро­вільних засадах з боку неуповноважених осіб і буде забезпечено лише нормами моралі, оскільки в разі його порушення держава або уповно­важений суб'єкт не будуть мати можливості реалізувати своє право на захист внаслідок відсутності у законі відповідних заходів.

Способи захисту, які застосовуються до порушників цивільних прав, можна поділити на: способи фактичного характеру, що засто­совуються уповноваженою особою самостійно (необхідна оборона, заходи крайньої необхідності); способи оперативного характеру, які хоча і є способами юридичного впливу, але застосовуються самою уповноваженою особою (відмова від прийняття простроченого вико­нання); правоохоронні способи державно-примусового характеру, застосування яких входить до компетенції державних або громадських органів, що розглядають спір. До них входять: цивільно-правові санк­ції'як способи цивільно-правової відповідальності; способи державно-примусового характеру як визнання права за тією чи іншою особою (поділ загального майна між власниками, повернення сторін у первин­ний стан внаслідок визнання правочину недійсним тощо, які не можуть бути віднесені ні до цивільних санкцій, оскільки не пов'язані з покла­данням на правопорушника цивільно-правової відповідальності, ні до способів оперативного впливу, бо застосовуються не самою уповно-

1 Грибанов, В. П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав [Текст] /
В. П. Грибанов. - М. : Изд-во Моск. ун-та, 1972. - С. 153.

2 У теорії цивільного права, як відзначає М. С. Малеїн, поняття «міра» і «спосіб»
є тотожними (Малеин, Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР [Текст] /
Н. С Малеин - М.: Юрид. лит., 1981. - С. 192). Однак із цим погодитися важко. Спосо­
би захисту - це ті дії, які має право здійснювати особа, чиє право порушено. Міра - це
інтенсивність впливу на правопорушника, його наслідки (визначення правочину
недійсним повністю, в частиніі т. ін.). Уданому випадку міра - це не характеристика
виду дій, а кількісний або якісний результат їх впливу.


важеною особою, а тим органом, який розглядає і вирішує даний цивільно-правовий спір1.

Запропоновані В. П. Грибановим способи впливу на винну особу застосовуються при порушенні цивільних прав як певної сукупності, окремої підсистеми прав людини. Однак, виділяючи із даної підсистеми особисті немайнові права людини, слід зазначити, що не все запропо­новане В. П. Грибановим можна застосувати у разі порушення названих прав. Так, важко навести випадки, коли при порушенні таємниць осо­бистого життя людини застосовували б самостійно способи оператив­ного характеру, здійснювані самою уповноваженою особою. Очевидно, вплив слід співвідносити з характером самого права, що захищається.

Наведене свідчить про те, що особисті немайнові права не можуть захищатися за допомогою універсальних способів захисту. Навіть тоді, коли деякі із них можна застосовувати в названих випадках, останні по­винні застосовуватися з урахуванням низки особливостей, що обумов­люються об'єктом захисту, пов'язаним із психологічними, соціальними, фізіологічними чинниками, притаманними кожній даній особистості.

ЦК вказує на захист цивільних прав, припускаючи при цьому як майнові, так і особисті немайнові права. Зазначені у ньому способи захисту повністю застосовуються до майнових прав людини, але склад­ніша справа із захистом особистих немайнових прав, які хоча і не ви­мірюються в точних одиницях, але посягання на які може завдати, як правило, значно більшу шкоду людині, ніж применшення її майнового інтересу (ст. 16).

Ведучи мову про характер заподіюваної людині шкоди, пов'язаної з порушенням її немайнових прав, слід зазначити, що остання має мораль­ний, психологічний аспект і не завжди піддається повному відновленню. Так, розголошення відомостей, які становлять медичну таємницю, є не­законним вторгненням у сферу особистого життя людини, що порушує її звичний спосіб життя, піддає загрозі розірвання сімейних, ділових від­носини. Вказана інформація може стати відома досить широкому колу осіб, і жодний спосіб захисту не спроможний цілком відновити її душев­ний спокій та повернути людину до звичного способу життя.

Оскільки порушені особисті права важко піддаються відновленню і захисту, то певне значення при охороні особистих прав має бути від­ведено запобіганню правопорушення шляхом встановлення системи заходів, спрямованих на пропаганду правових знань і посилення від­повідальності винних посадових осіб.

1 Див.: Грибанов, В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав [Текст]/В. П.Грибанов. - М. : Изд-во Моск. ун-та, 1972.-С. 156-157.


Розділ II. Цивільні правовідносини


Глава 10. Особисті немайнові права


 


Значна увага проблемі віднайдення способів захисту особистих немайнових відносин приділялася вченими у 60-70 роки XX ст. У цей період розробляється досить широкий перелік цивільно-правових спо­собів захисту вказаних відносин. Так, С. М. Братусь до зазначеного переліку відносив: право вимагати визнання особистого немайнового права, якщо воно порушено або будь-ким оспорюється; право вимага­ти припинення дій, що порушують особисте право; право вимагати вчинення позитивних дій, спрямованих на усунення наслідків пору­шення і які забезпечують відновлення порушеного права1. Л. О. Кра-савчикова серед названих способів виділяла: визнання права; віднов­лення становища, що існувало до порушення права; припинення дій, що порушують право; припинення і зміну правовідношення2.

Крім викладених способів, у науці цивільного права були розроб­лені й нетипові способи захисту особистих прав: відшкодування за­подіяної шкоди і самостійний захист своїх особистих прав, у випадках, передбачених законом.

Що стосується сьогодення, то ЦК у ст. 16 визначив загальні спосо­би захисту цивільних прав.

Визнання права. Необхідність його використання виникає тоді, коли ще немає прямого порушення конкретного права особи, але іс­нування у неї даного права заперечується іншою зацікавленою особою. Так, законодавець визнає таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції особистим немайновим правом людини і охороняє його від незаконних втручань (ст. 31 Конституції). Разом з тим опікун або піклувальник, надмірно витлумачивши свої правомочності, може вимагати перегляду всієї кореспонденції, в тому числі й особистої, своїх підопічних.

Застосування зазначеного способу здійснюється й у випадках, коли один з адресатів листа намагається опублікувати документацію, яка має особистий характер, без згоди на те іншої зацікавленої особи.

Відновлення становища, що існувало до порушення права, при­пинення дій, що порушують право. Слушно зазначала 3. В. Ромовська, що передбачені у цих двох способах дії (відновлення і припинення) повинні розглядатися в більшості випадків як двоєдиний процес3. Саме

1 Братусь, С. Н. Предмет и система советского гражданского права [Текст] /
С. Н. Братусь. - М. : Госюриздат, 1962. - С. 86.

2 Красавчикова, Л. О. Гражданско-правовая охрана личной жизни советских граждан
[Текст] : дис. ... канд. юрид. наук / Л. О. Красавчикова. - Свердловск, 1979. -- С. 52.

3 Ромовская, 3. В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие,
виды, классификация) [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук / 3. В. Ромовская. - Киев,
1968.-С. 227.


припинення протиправних дій ще не спроможне повністю захистити право, оскільки результати цих дій не усунуті. З іншого боку, віднов­лення становища, що раніше існувало, без припинення протиправних дій практично нездійсненне. Це правильно, однак лише для такої ситу­ації, де протиправні дії тривають до постановления судового рішення. Якщо ж ці дії до зазначеного часу припинилися, суд ставить своїм за­вданням лише ліквідацію наслідків такої поведінки, тобто відновлення становища, що існувало до порушення права. При захисті права даним способом суд не встановлює наявність у потерпілої сторони відповід­ного права, наявність відповідного права не викликає сумніву в суду, не заперечує його існування і відповідач.

Даний спосіб захисту застосовується при посяганнях на такі осо­бисті немайнові права, як честь, гідність. У цьому випадку способом відновлення становища, що існувало до порушення права, є спростуван­ня. Однак навряд чи можна погодитися з тим, що в разі, наприклад, розголошення адвокатської, банківської, медичної таємниці можна за допомогою даного способу захисту відновити становище, яке існувало до порушення права. І справа тут не у тому, яким повинен бути спосіб захисту, а скоріше у тому, що повністю відновити становище, яке існу­вало до порушення, взагалі неможливо, оскільки конфіденційна інфор­мація вже піддана розголошенню. Тому тут потрібно вести мову про можливість тільки припинення дій, що порушують право.Припинен­ня дій, що порушують право — найбільш результативний спосіб за­хисту таємниць особистого життя людини.

Примусове виконання обоє 'язку в натурі є одним із способів за­хисту суб'єктивних прав. Зазначений спосіб застосовується у тому випадку, коли на особу покладений певний обов'язок, але вона не ви­конала його, порушивши тим самим суб'єктивні права іншої сторони. Зобов'язання вважається виконаним у натурі тільки за умови виконан­ня взятого на себе зобов'язання.

Даний спосіб захисту застосовується лише при захисті майнових прав. Він не може застосовуватися при захисті немайнових прав, оскільки можливість використання цього права обмежується лише випадками порушення права внаслідок невиконання уречевленого цивільно-правового зобов 'язання'.

Відшкодування моральної шкоди — один із способів захисту осо­бистих прав. Законодавство України довго йшло до визнання факту:

1 Див.: Ромовская, 3. В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды, классификация) [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук / 3. В. Ромовская. - Киев, 1968.-С. 240-241.


Розділ II. Цивільні правовідносини


Глава 10. Особисті немайновіправа


 


в результаті заподіяння шкоди особі неминуче виникають моральні переживання, страждання, змінюється звичайний спосіб життя, по­рушуються нормальні життєві зв'язки, розриваються стосунки зото­чуючими людьми, настають інші негативні наслідки. Інакше кажучи, заподіюється моральна шкода. Поява у правовій системі як способу захисту суб'єктивних цивільних прав — компенсації моральної шко­ди — обумовлюється прагненням держави створити умови для захис­ту прав людини, передусім тих, що мають особистий немайновий ха­рактер. Моральна шкода — це втрати немаинового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що за­подіюються особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Зміст моральної шкоди як «страждання» означає, що дії, які викликали ці «страждання», обов'язково повинні знайти своє відображення усві­домості потерпілого в формі негативних уявлень (фізичного страждання) і негативних представлень (моральних страждань). Іншими словами, моральна шкода — це моральні та фізичні страждання.

У кожному конкретному випадку негативні емоції, які переживає потерпілий, різні за силою, глибиною, тривалістю, зовнішніми проявами і наслідками. Поступово вони досягають такого кількісного і якісного стану, що тягнуть за собою зміни в різних сферах людської діяльності: втрату творчого натхнення, нервове захворювання, депресію, втрату або погіршення стосунків на роботі, вимушену зміну або обмеження у ви­борі професії, втрату звичного кола спілкування, втрату або погіршення стосунків усім'ї тощо. Зазначені втрати і є моральною шкодою.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є найбільш суворим способом, що застосовується до правопо­рушника. Даний спосіб захисту застосовується до майнових прав, оскільки більшість зобов'язань майнового характеру забезпечуються неустойкою, а невиконання обов'язків, що випливають із зобов'язання, тягне за собою виникнення у потерпілої сторони збитків. Захист осо­бистих немайнових прав не може забезпечуватися неустойкою, однак збитки внаслідок порушення немайнових прав мають бути відшкодо­вані. При розголошенні банківської таємниці контрагенти можуть розірвати укладені договори з особами, чия таємниця розголошена; при цьому особі заподіюється майнова шкода. Розголошення банків­ської таємниці може потягти за собою втрату потенційних контраген­тів, що призведе до неможливості одержання того прибутку та тих доходів, які потерпілий міг би одержати у разі збереження в таємниці вказаної інформації. Тобто тут має йтися про необхідність відшкоду­вати потерпілій стороні упущеної вигоди. 268


Визнання правочину недійсним застосовується тоді, коли порушен­ня або погроза порушення особистого права виникли з правочину. Метою визнання правочину недійсним є те, що правочин не породжує ніяких правових наслідків, тобто припинення його протиправної дії. Якщо є підстави для визнання правочину, що порушує особисті права, недійсним, він повинен визнаватися таким, що не тягне правових наслідків.

Даний спосіб має обмежену сферу використання, так як тільки не­значна кількість особистих прав виникає з правочинів. Однак виходя­чи з того, що правочини можуть виступати в якості підстав виникнен­ня особистих прав, законодавець встановив правило: правочини, що обмежують можливість особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки (в тому числі й немайнові), є недійсними (ст. 27 ЦК). Тому недійсними будуть визнаватися договори на проведення евтаназії, торгівлі органами й тканинами людини та ін.

Зміна і припинення правовідношення використовується як спосіб захисту у випадках укладення правочинів з приводу особистих благ. Він характеризується тим, що порушення особистих прав має своїм наслідком припинення (зміну) інших прав та обов'язків. Крім того, невиконання певною особою своїх обов'язків може бути підставою для припинення (зміни) правовідношення в цілому, елементом якого ви­ступає даний обов'язок.

Так можливо припинити правовідношення між адвокатом та клі­єнтом, банківською установою та клієнтом у разі порушення адвокат­ської або банківської таємниці.

Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу дер­жавної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб є способом захисту особистих прав і проявляється у можливості звернення до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дії осіб публічного права або публічно-правових утворень. Поведінка даних осіб може бути як у вигляді незаконних актив­них дій, так і бездіяльності. Закріплюючи в законі цей спосіб як спосіб захисту особистих прав, держава робить особливий акцент на суб'єктному складі цього способу, підкреслюючи, що вся діяльність зазначених органів, посадових осіб повинна бути спрямована на захист прав та інтересів осо­би, це є одним із основних обов'язків цих суб'єктів.

Розглянувши загальні способи захисту цивільних прав, можна ви­ділити способи захисту особистих немайнових прав:

- ті, які мають своєю метою припинити порушення або погрозу по­рушення особистого немаинового права, його невизнання або оспорю-ваність (визнання права, припинення дій, що порушують право, та ін.);


Розділ II. Цивільні правовідносини


- ті, які мають своєю метою відновити порушене особисте немай-нове право (відновлення становища, що існувало до порушення, спрос­тування та ін.);

- ті, які мають своєю метою компенсувати шкоду, пов'язану з по­рушенням чи погрозою порушення особистого немайнового права (відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди та ін.).

ЦК не обмежує можливість застосування тільки зазначених спосо­бів, тому окремі способи захисту можуть міститися в законодавчих актах або передбачатися договором.

і Питання для самоконтролю

1. Поняття особистих немайнових прав та їх значення в цивіль­ному праві України.

2. Основні ознаки особистих немайнових прав.

3. Класифікація особистих немайнових прав.

4. Поняття таємниці особистого життя людини та її види.

5. Права, що забезпечують природне існування фізичної особи: ознаки та види.

6. Права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи: ознаки та види.

7. Основні засади та межі здійснення особистих немайнових прав.

8. Охорона та захист особистих немайнових прав: їх загальні та відмінні риси.

9. Гарантії реалізації і захисту особистих немайнових прав.
10. Окремі способи захисту особистих немайнових прав.


ГЛАВА 11

ПРАВОЧИНИ

. ■■ § 1. Поняття правочину та його ознаки

Правочин є найбільш розповсюдженим юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов'язки учасників цивільних правовідносин (статті 11, 202 ЦК).

Правочини характеризуються певною сукупністю ознак, що до­зволяють відмежовувати їх від інших юридичних фактів.

По-перше, правочин є дією осіб, тобто йому завжди притаманний вольовий характер. Цим він відрізняється від таких юридичних фактів, як події, настання яких знаходиться поза вольовим впливом осіб.

Під волею розуміється психічне регулювання особою своєї пове­дінки, що полягає у детермінованому і мотивованому бажанні досяг­нення поставленої мети, у виборі рішення та розробці шляхів, засобів і застосуванні зусиль для їх здійснення'. За своєю природою воля є ка­тегорією психології та самостійного значення для набуття, зміни або припинення цивільних прав і обов'язків не має, адже для цього необ­хідна наявність її сприйняття іншими особами. Це відбувається вна­слідок волевиявлення, тобто зовнішнього прояву волі, яке й виступає єдино можливим способом доведення до інших учасників цивільних відносин дійсної волі суб'єкта. Внаслідок цього важливим для право­чину є збіг волі та волевиявлення.

По-друге, правочин завжди має цільову спрямованість на досяг­нення певного правового результату, що полягає в набутті, зміні або припиненні цивільних прав та обов'язків. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Спрямованість волі до­зволяє відмежувати правочини від юридичних вчинків, які також мають вольовий характер, але не мають мети, спрямованої на досягнення відповідних юридичних наслідків (наприклад, створення творів літе­ратури, науки та мистецтва).

Направленість правочину на отримання певного правового резуль­тату обумовлюється метою (підставою) правочину та мотивом його вчинення, що вимагає з'ясування їх сутності.

1 Див.: Ойгензихт, В. А. Воля и волеизъявление (очерки теории, философии и пси­хологии права) [Текст] / В. А. Ойгензихт. - Душанбе : Дониш, 1983. - С. 24.


 




Розділ 11. Цивільні правовідносини


Глава II. Правочини


 


Ищметою правочину слід розуміти намір осіб, які його вчиняють, досягнути правового результату, передбаченого правочином. Правова мета, заради якої він вчиняється, називається в науці цивільного права підставою правочину (causa). Наприклад, підставою договору найму є одержання речі в користування (для наймача) та одержання плати (для наймодавця). У разі відсутності такої мети неможливо вести мову про найм. Якщо одна особа передає іншій річ у користування, розра­ховуючи отримати плату за це, а інша особа вважає, що вона може ко­ристуватися річчю безоплатно, наявні різні уявлення осіб про підставу правочину, що може бути підставою для визнання його недійсним.

Підстава правочину повинна бути законною і здійсненною, інакше правочин може визнаватися недійсним. Так, при купівлі-продажу іно­земцем земельної ділянки сільськогосподарського призначення право­чин має бути визнаний недійсним як такий, що має незаконну підста­ву — придбання такої земельної ділянки особою, яка не має права на її набуття (ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України). Прикладом нездійс­ненної підстави правочину є складання заповіту на користь особи, про смерть якої заповідачу не було відомо. У такому разі заповіт не має юридичного значення.

Від підстави правочину необхідно відрізняти мотив правочину — психологічний стимул його вчинення. Мотив дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Зокрема, мотив придбання букета квітів для подарунка або ж для власного естетичного задоволення жодним чином не може впливати на дійсність правочину купівлі-продажу. Тобто мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має.

Попри висловлювання щодо можливості для мотиву набувати юридичного значення в умовних правочинах1 видається, що необхід­но розмежовувати мотив як психологічний стимул вчинення право­чину та умову як певну обставину, з настанням або ненастанням якої пов'язані певні правові наслідки на стадії здійснення або вчинення правочину.

У свою чергу, правовий результат — це юридичні наслідки, що виникають у осіб при вчиненні правочину (наприклад, виникнення в наймача права користування річчю внаслідок укладення договору найму). Для правочину, який було виконано, характерним є те, що під­става і правовий результат збігаються. Підстава і правовий результат не можуть співпадати у разі, коли вчинюються неправомірні дії (на­приклад, при укладенні фіктивного правочину).

1 Див., наприклад : Советское гражданское право [Текст]: учебник : в 2 ч. / под ред. В. А. Рясенцева. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Юрид. лит., 1986. - Ч. 1. - С. 202.


По-третє, правочин є дією суб'єктів цивільного права, які завжди є рівними особами1. Можливість вчинення правочинів такими особами є елементом їх цивільної дієздатності. Наведена ознака дозволяє роз­межувати правочини та акти органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть бути окре­мим юридичним фактом або ж складовою юридичного складу, але по своїй природі є владними актами, що видаються в межах компетенції зазначених органів — суб'єктів публічного права. Наприклад, акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у ви­падках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та інших надзвичай­них обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виникають на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати вних, тоді як завдяки правочинам правовідносини завжди встановлюються за волею та ініціативою їх учасників.

По-четверте, правочин завжди є правомірною дією. За цією озна­кою правочини відрізняються від неправомірних дій, тобто таких, що не відповідають вимогам права. Цивільним законодавством передба­чена презумпція правомірності правочину, згідно з якою він є право­мірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). Правомірність право­чину означає, що він є дозволеною дією та створює той правовий ефект, на який був спрямований. Вживання в ЦК терміна «недійсний право­чин» свідчить, що у цих випадках під «виглядом» правочину вчинені неправомірні дії.

Наведені ознаки є загальними для всіх правочинів, хоча притаман­ність їм зазначених спільних ознак не виключає можливості класифі­кації правочинів на певні види.

шшштшшш—шш § 2. Види правочинів

Залежно від кількості осіб, що виражають свою волю (сторін пра­вочину), та спрямованості їх волі вони розподіляються на односто­ронні, двосторонніїй багатосторонні.Диференціація правочинів на вказані різновиди охоплює всі їх можливі прояви.

1 Варто відмітити, що законодавець у ст. 202 ЦК при визначенні можливих учасників правочину оперує терміном «особи», тобто їх учасниками внаслідок зако­нодавчого припису можуть бути фізичні та юридичні особи (ст. 2 ЦК). Утім правочини можуть вчинятися й іншими учасниками цивільних відносин (державою, територіальними громадами, АРК), підставою участі яких у цивільних відносинах виступає глава 9 ЦК.


Розділ 11. Цивільні правовідносини


Глава 11. Правочини


 


Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. До односторонніх право-чинів, зокрема, належать видача довіреності, відмова від права влас­ності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди. При вчинен­ні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін.

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на:

а) суворо односторонні — не адресовані нікому та без потреби
в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них належать відмова від
права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;

б) такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких
можливо віднести оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагоро­
ди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності,
видачу векселя, розміщення цінних паперів.

Двостороннім правочином є погоджена дія двох сторін. Такі пра­вочини іменуються договорами (наприклад, договір купівлі-продажу, найму, дарування, управління майном тощо).

Кожна зі сторін двостороннього правочину виражає свою волю, що кореспондує відповідній волі іншої сторони. Так, волі однієї особи продати річ кореспондує воля іншої особи її купити, внаслідок чого їх волі узгоджуються, хоча самі їх виразники займають протилежні по­зиції один щодо одного.

Як і в односторонніх правочинах, будь-яка зі сторін двосторонньо­го правочину також може бути представлена декількома особа. При­чому це не впливає на кількість сторін такого правочину — скільки б осіб не виражали свою волю, сторін правочину завжди залишається дві. У цих випадках буде виникати множинність осіб на одній або іншій стороні. Наприклад, два співвласники продають автомобіль, подружжя купує квартиру.

Окремо слід застерегти від ототожнення двосторонніх правочинів із односторонніми та двосторонніми договорами. Будь-який двосто­ронній правочин є договором. Договори також можуть бути односто­ронніми та двосторонніми, залежно від співвідношення прав та обов'язків їх сторін. Односторонній договір — це той, у якому одна сторона має лише права, а друга — лише обов'язки, а двосторонній — у якому обидві сторони мають як права, так і обов'язки. Внаслідок


цього, наприклад, договір позики буде двостороннім правочином, але одностороннім договором, оскільки у позичальника існує тільки обов'язок повернути борг, а у позикодавця — право вимагати його по­вернення. У свою чергу, договір купівлі продажу є двостороннім до­говором та двостороннім правочином.

Багатосторонній правочин є різновидом договору, в якому щонай­менше дві сторони. Відтак, як і двосторонній правочин, укладати ба­гатосторонній правочин можуть дві сторони, але ці два види право­чинів принципово відрізняються насамперед спрямованістю виражен­ня волі їх сторін. Усі сторони багатостороннього правочину (навіть якщо їх дві) прагнуть досягти однієї мети, на відміну від сторін дво­стороннього правочину, кожна з яких досягає тільки своєї мети. Оскіль­ки у багатосторонніх правочинах досягнення їх мети можливе шляхом здійснення сторонами спільних дій, це відбувається для кожної з нихпрактично однаковою мірою. Прикладами багатосторонніх правочинів є договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, про спільну діяльність, простого товариства. Так, шляхом укладення власниками сусідніх земельних ділянок договору про спільну діяль­ність щодо пробивання свердловини всі вони отримують можливість задоволення власних потреб з користування водою. При заснуванні господарського товариства з укладенням відповідного договору, який є багатостороннім правочином за своєю сутністю, всі засновники на­бувають прав участі у цьому товаристві.

Ще однією класифікацію, яка охоплює всі можливі різновиди пра­вочинів, є їх поділ, залежно від впливу підстави правочину на його дійсність, на каузальні (від лат. causa — підстава, мета) та абстрактні (від лат. abstrahere — відривати, відділяти).

Каузальними є правочини, для дійсності яких необхідна наявність певної підстави. Каузальними є більшість правочинів, урегульованих цивільним законодавством, зокрема купівлі-продажу, дарування, най­му, комісії та ін. У випадку відсутності або незаконності підстави можливо визнання відповідного правочину недійсним.

Абстрактними є правочини, дійсність яких не залежить від їх підстави. До абстрактних правочинів належить, зокрема, видача век­селя, гарантії, відступлення права вимоги. Цим правочинам не влас­тивий правовий зв'язок поміж підставами їх вчинення та їх дійсністю, хоча не можна стверджувати про відсутність такого зв'язку взагалі. Втім він не має такого значення, як у каузальних правочинах. Фактич­но підстава абстрактного правочину залишається «прихованою» для


Розділ II. Цивіпьні правовідносини


Глава II. Правочини


 


того, щоб її вади не ускладнювали виконання такого правочину, оскіль­ки це може вплинути на стабільність цивільного обороту через пору­шення тих функцій, які виконують у ньому абстрактні правочини. Абстрактні правочини є привабливими для цивільного обороту внас­лідок незалежності дійсності правочинів від їх підстав.

Наступною класифікацією правочинів, залежно від моменту ви­никнення (зміни або припинення) прав та обов'язків сторін, є їх поділ на звичайні (безумовні) та умовні.

Звичайним вважається правочин, права та обов'язки в якому ви­никають, змінюються або припиняються з моменту його вчинення. Як правило, більшість правочинів, що вчинюються у цивільному обороті, є безумовними.

У свою чергу, умовним є правочин, у якому виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків залежить від настання або ненастання певної обставини, яка не повинна бути істотною умовою правочину, тобто має бути його випадковим елементом. Можливість вчинення таких правочинів передбачена ст. 212 ЦК.

Під обставиною (умовою) потрібно розуміти: а) певний юридич­ний факт, що не повинен існувати в момент вчинення правочину; б) настання якого має носити ймовірний характер, тобто стороні (-нам) правочину повинно бути невідомо те, чи наступить певна обставина в майбутньому; в) обставину, що визначена в правочині як умова і має бути здійсненною, не може суперечити актам цивільного законодавства, інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Наприклад, обставиною може бути купівля певної речі, реєстрація шлюбу.

Внаслідок не зовсім коректного використання у ст. 212 ЦК терміна «особи» у контексті кількості суб'єктів, які можуть вчиняти умовні право­чини, виникає питання про те, чи може йтися про умовність односторон­нього правочину. Видається, що для цього не існує перешкод, оскільки на стороні, яка вчинює односторонній правочин, може виступати одна або кілька осіб. До того ж і сам законодавець допускає вчинення односторон­ніх правочинів із умовою, зокрема заповіту (ст. 1242 ЦК).

Слід зважати й на той момент, що для деяких правочинів цивільним законодавством передбачаються обмеження можливості їх вчинення з певною умовою. До таких належать прийняття спадщини (ч. 2 ст. 1268 ЦК), відмова від прийняття спадщини (ч. 5 ст. 1273 ЦК), які можуть бути тільки безумовними.

Залежно від наслідків настання обставини умовні правочини бу­вають двох видів: з відкладальними, або суспензивними (від лат.


suspensus — завислий, затриманий), та скасувальними,або резолю­тивними (від лат. resolutivus — остаточний), обставинами.

Правочин є вчиненим під відкладальною обставиною, якщо її на­стання обумовлює набуття або зміну прав та обов'язків. За таким правочином права та обов'язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають або змінюються не з моменту його вчинення, а від­кладаються на майбутнє і пов'язуються з моментом настання обумов­леної обставини.

Правочин є вчиненим під скасувальною умовою, якщо настання обставини обумовлює припинення прав та обов'язків. При цьому пра­ва і обов'язки у сторони (сторін) правочину або інших осіб виникають з моменту його вчинення, однак припиняються в майбутньому з мо­менту настання обумовленої обставини.

У частинах 3 та 4 ст. 212 ЦК передбачаються певні невигідні на­слідки для сторін, які недобросовісно перешкоджали настанню об­ставини або сприяли її настанню. У випадку коли настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо настанню обставини недобро­совісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.

Від умов, що містяться в правочинах, слід відмежовувати встанов­лення у правочині строку. Під строком розуміється певний проміжок часу, який, на відміну від обставини, завжди настане в майбутньому і сплине. Оскільки категорія часу, до якої і належать строки, має об'єктивний характер, унаслідок цього строк не може закріплюватися як обставина в умовному правочині.

Подальша класифікація правочинів має проводитися з урахуванням специфіки їх сутності і стосуватися тільки певного їх різновиду.

Залежно від наявності (відсутності) у двосторонніх правочинах зустрічного обов'язку однієї сторони надати певне благо іншій сторо­ні вони поділяються на оплатні та безоплатні.

Оплатним є правочин, у якому обов'язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий же зустрічний обов'язок іншої сторони. Відповідно безоплатним слід вважати такий правочин, у якому відсутній обов'язок вчинити дію з надання певного блага іншій стороні.

Зважаючи на загальне припущення, встановлене ч. 5 ст. 626 ЦК, більшість двосторонніх правочинів, урегульованих ЦК, є оплатними, що зумовлюється превалюванням регулювання цивільним законодав-


Розділ II. Цивільні правовідносини


Глава П. Правочини


 


ством саме майнових відносин. До них зокрема належать купівля-продаж, найм, оренда житла з викупом та ін., у яких оплатність є сут­ністю самого правочину. Як правило, вона полягає у сплаті грошей, однак може втілюватися й у передачу речей, виконання робіт, надан­ня послуг тощо. Безоплатність правочину залежить від його сутнос­ті (договір дарування, пожертви, позички) або вказівки договору чи закону (договір про надання послуг, доручення). Окрім цього, у пев­них випадках безоплатність договору може пов'язуватися з наявніс­тю відповідної вказівки вустановчих документах юридичної особи (ч. 4 ст. 946 ЦК).

Поза класифікацією на оплатні та безоплатні правочини залиша­ються односторонні, специфічні двосторонні та всібагатосторонні правочини, яким унаслідок їх сутності не притаманне зустрічне надан­ня однією стороною іншій. Так:

а) односторонні правочини не підпадають під вказаний класифіка­
ційний критерій унаслідок відсутності іншої сторони, яка могла б на­
дати зустрічне надання;

б) не може йтися про оплатність чи безоплатність таких двосторон­
ніх правочинів, як організаційні (зокрема, попередні) договори, оскіль­
ки їх вчиненням започатковуються немайнові, а точніше організаційні
відносини;

в) специфічність договорів про виділ у натурі частки з нерухомого
спільного майна (ч. 4 ст. 364 ЦК), поділ нерухомого майна, що є у
спільній частковій власності (ч. З ст. 367 ЦК), виключає постановку
питання про можливість зустрічного надання, а отже, про їх оплатність
чи безоплатність;

г) за великим рахунком, відсутнє зустрічне надання й у багатосто­
ронніх правочинах, пов'язаних зі спільною діяльністю (договір про
спільну діяльність, засновницький договір, договір про заснування
товариства, договір простого товариства). Натомість у літературі за­
значене питання не позбавлене дискусійності, зокрема, висловлюва­
лися точки зору щодо їх оплатності1 або безоплатності2. Видається, що
багатостороннім правочинам притаманний нейтральний характер, адже
вони спрямовані на досягнення єдиної мети, внаслідок чого вони не

1 Див., наприклад : Гражданское право [Текст] : учебник : в 3 т. / под ред. А. П. Сер­геева, Ю. К. Толстого. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М. : ГТБОЮЛ Л. В. Рожников, 2000. -Т. 2.-С. 657.

: Див., наприклад : Иоффе, О. С. Обязательственное право [Текст] / О. С. Иоффе // Избранные труды : в 4 т. - СПб. : Юрид. центр Пресс, 2004. - Т. III. - С. 735.


відповідають традиційним уявленням про оплатність та безоплат­ність1.

У свою чергу, оплатні правочини, залежно від обсягу зустрічного надання на момент вчинення правочину, поділяються на мінові та ризикові.

Мінові (або комутативні від лат. commutare — міняти) — це пра­вочини, сторони яких мають можливість визначити співвідношення благ, які передаються кожним із них за договором другій стороні на момент вчинення правочину (наприклад, договір купівлі-продажу, най­му житла та ін.). Більшість оплатних правочинів є міновими.

Ризикові (або алеаторні від лат. alleator — азартний гравець) — це правочини, сторони яких не спроможні заздалегідь встановити обсяг або саму можливість отримання певного блага за правочином на мо­мент його вчинення (наприклад, договір довічного утримання, страху­вання та ін.).

Залежно від моменту, з якого дво- чи багатосторонній правочин вва­жається укладеним, вони поділяються на консенсуальнітареальнР.

Консенсуальним (від лат. consensus — згода) буде правочин, який вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов у належній формі. Істотними згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК є умови: а) про предмет правочину; б) що визнані такими законом або іншими актами цивільного законодавства; в) що необхідні для правочинів певного виду; г) щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. До консенсуальних правочинів, зокрема, нале­жать договори купівлі-продажу, найму, підряду та ін. Передача речі або ж вчинення іншої дії у консенсуальних правочинах характеризує про­цес їх виконання.

Відповідно реальним (від лат. res — річ) вважається правочин, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для вчи­нення реального правочину необхідна наявність двох юридичних фактів: а) досягнення згоди поміж його сторонами стосовно істотних умов; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення

1 Белов, В. А. Гражданское право: Общая и Особенная часть [Текст] : учебник /
В. А. Белов. - М. : Центр ЮрИнфоР. 2003. - С. 167-167; Новікова, В. В. Безоплатні до­
говори у цивільному праві України [Текст] / В. В. Новікова. - X.: Ксилон, 2008. - С. 50.

2 Причому варто звернути увагу на умовність цієї класифікації, оскільки вона
дозволяє розподілити тільки ті правочини, що не підлягають нотаріальному по­
свідченню, оскільки якщо правочин підлягає нотаріальному посвідченню, то він
вважається укладеним відповідно з моменту такого посвідчення.


Розділ II. Цивільні правовідносини


Глава 11. Правочини


 


іншої дії. Зокрема, реальними правочинами є договір страхування, банківського вкладу, позики.

Втім у ЦК передбачається, що той самий правочин залежно від певних обставин може бути як консенсуальним, так і реальним. На­приклад, договір зберігання речей у гардеробі буде реальним, а збері­гання товару на складі професійного зберігача — консенсуальним. Другим прикладом є договір перевезення, наприклад, міським тран­спортом — реальний, а вантажу з постійним відвантаженням товару протягом певного періоду — консенсуальний.

Залежно від специфічних характеристик суб'єктів, особливостей їх взаємовідносин та предмета серед дво- та багатосторонніх право-чинів можливо виокремити дрібні побутові правочини; правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість, значні правочини, біржо­ві правочини, фідуціарні правочини.

Дрібний побутовий правочин має відповідати таким критеріям: задовольняти побутові потреби особи; відповідати фізичному, духовно­му чи соціальному розвитку особи, яка його вчинює; стосуватися пред­мета, який має невисоку вартість; виконуватися в момент вчинення. Причому при тлумаченні цих оціночних критеріїв обов'язково має вра­ховуватися специфіка суб'єкта (вікова, розумова, психічна та статусна), який виступає стороною такого правочину — малолітня, неповнолітня, обмежено дієздатна особа, помічник фізичної особи, один із подружжя. Адже, наприклад, щодо вчинення дрібного побутового правочину одним із подружжя не йдеться про таку його ознаку, як відповідність право­чину фізичному, духовному чи соціальному розвитку.

Під правочином, щодо вчинення якого є заінтересованість,слід розуміти правочин, що вчинюється акціонерним товариством або боржником — юридичною особою, що перебуває в процесі банкрутства1, з певною категорією осіб, які мають можливість впли­вати на формування волі юридичної особи і, внаслідок цього, отри­мати певну вигоду від вчинення такого правочину безпосередньо або через інших осіб. Законодавче регулювання правочинів із за­інтересованістю відбувається на рівні законів України «Про акціо­нерні товариства» (статті 2, 71, 72)2, «Про відновлення платоспро-

' Окрім цього законодавством передбачені спеціальні можливості щодо визнання недійсними правочинів із заінтересованістю укладених фізичною особою - підприємцем (ч. 9 ст. 47 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом»).

2 Про акціонерні товариства [Текст]: Закон України від 17 верес. 2008 р. № 514-VI // Офіц. вісн. України. - 2008. - № 81. - Ст. 2727.


можності боржника або визнання його банкрутом» (статті 1, 17)'. Правочинами, щодо вчинення яких є заінтересованість, можуть бути договір купівлі-продажу, підряду, страхування, кредитний договір та ін. Специфіка цих правочинів полягає в особливих правилах, що висуваються законом для їх вчинення (наприклад, попереднє роз­криття інформації про вчинення правочину, щодо якого є заінте­ресованість, прийняття рішення наглядовою радою акціонерного товариства про вчинення або ж про відмову у вчиненні такого пра­вочину), а також правових наслідках укладення цих правочинів (зокрема, визнання їх недійсними, можливості відшкодування збит­ків та моральної шкоди).

На відміну від правочинів із заінтересованістю, у значних право-чинах основний акцент переміщується із суб'єктів, які вчинюють правочин або які отримують від нього вигоду, на його предмет. Під значним правочиномварто розуміти такий правочин, вчинений акці­онерним товариством або боржником — юридичною особою, що пере­буває у процесі банкрутства, якщо ринкова вартість майна (робіт, по­слуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства за даними останньої річної фінансової звітності або щодо розпорядження майном боржника, балансова вартість якого пере­вищує один відсоток балансової вартості активів боржника на день його вчинення.

Законодавче регулювання значних правочинів здійснюється зако­нами України «Про акціонерні товариства» (статті 2, 70), «Про від­новлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 1, 17). Значними правочинами можуть бути, зокрема, купівля-продаж, поставка, міна, позика.

Особливість значних правочинів виявляється в наявності:

а) специфічних механізмів, пов'язаних із їх вчиненням (наприклад,
необхідність рішення наглядової ради AT або для боржника, що пере­
буває в процесі банкрутства — згоди комітету кредиторів);

б) можливості встановити додаткові критерії віднесення право­
чинів до значних у статуті AT;

в) законодавчої заборони поділу предмета правочину з метою ухи­
лення від порядку його вчинення;

—.____________

1 Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом [Електронний ресурс] : Закон України від 14 трав. 1992 р. № 2343-ХІІ // Офіц. сайт Верхов. Ради України. Законодавство України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main.cgi.


Розділ II. Цивільні правовідносини


Глава 11. Правочини


 


г) спеціальних правових наслідків, пов'язаних із можливістю ак­
ціонера вимагати викупу акцій, якщо AT укладатиме значний право-
чин;

д) додатковості застосування правил вчинення значного правочину
до інших процедур вчинення правочинів, встановлених статутом або
законодавством.

Виокремлення біржових правочинів зумовлене особливостями їх предмета, порядком вчинення та специфічним статусом суб'єктів. Правове регулювання вказаних правочинів здійснюється, зокрема, за­конами України «Про товарну біржу»1, «Про цінні папери та фондовий ринок»2, правилами біржової торгівлі. Біржовим визнається правочин купівлі-продажу, поставки та міни товарів, що допущені до обігу на товарній біржі, який вчинений членами біржі або їх представниками (брокерами) (ст. 15 Закону України «Про товарну біржу»). Біржовий правочин вважається вчиненим із моменту його реєстрації на біржі, що здійснюється не пізніше наступного за вчиненням правочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріаль­ному посвідченню.

Фідуціарним (від nax.fiducia — довіра) є правочин, якому власти­ві особливі, особисто довірчі відносини поміж його сторонами, від чого залежить розгляд певного правочину як фідуціарного. Традиційно особ­ливо довірчий характер поміж сторонами пов'язується з таким кри­терієм, як наявність права на односторонню відмову від виконання правочину у разі втрати фідуціарності поміж сторонами, зокрема в до­говорі доручення. Утім, якщо сторони використали можливість перед­бачити у договорі право на односторонню відмову від його виконання (що дозволяється ст. 525 ЦК), це не робить будь-який договір фідуці­арним.

Окрім того, навряд чи обгрунтовано вести мову про фідуціарність правочину, в якому бере участь підприємець (особливо в публічних договорах чи договорах приєднання). Адже підприємець зобов'язаний укладати договори з будь-якою особою, яка звернеться до нього, що унеможливлює виникнення особливо довірчих відносин поміж сторо­нами. Між тим фідуціарні відносини складаються на підставі догово­ру простого товариства.

1 Про товарну біржу [Електронний ресурс] : Закон України від 10 груд. 1991 р.
№ 1956-ХН // Офіц. сайт Верхов. Ради України. Законодавство України. - Режим до­
ступу: http://zakon.rada.gov.uaycgi-bin/laws/main.cgi.

2 Про цінні папери та фондовий ринок [Текст] : Закон України від 23 лют. 2006 p.
№ 3480-IVII Відом. Верхов. Ради України. - 2006. - № 31. - Ст. 268.


шшшш—шш § 3. Умови дійсності правочину

Для виникнення правових наслідків, на настання яких спрямований правочин, необхідно, щоб він був дійсним, тобто відповідав тим ви­могам, що висуваються законодавством.

Передусім слід вказати про наявність певних термінологічних роз­біжностей між термінами «дійсний», «чинний» та «недійсний» право­чин. Традиційне використання дихотомічної пари «дійсний» «не­дійсний» правочин наштовхується на вислів «вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» (ст. 203 ЦК), що певною мірою є алогічним, оскільки наслідком порушення таких вимог є недійсність правочину.

Вони стосуються змісту, суб'єктного складу, волевиявлення учас­ників, форми правочину, врахування прав та інтересів дітей при його вчиненні.

Зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також: інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відпо­відати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в ст. 4 ЦК. Водночас варто пам'ятати, що більшість законодавчих актів носить комплексний характер (наприклад,

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.