Зміст й історичний сенс поняття

Поняття «Воююча Україна» чи не вперше впровадив у публіцистичний і політичний лексикон Р.Рахманний (Олійник), вживши його у статті «Кров і чорнило» (1947) [1], в якій він пише про обов’язок преси української еміграції супроти промитої української преси, про обов’язок цієї преси перед Воюючою Україною – так Р.Рахманний означив українське збройне підпілля. український визвольних рух, що самовіддано боровся з найбільш жорстокою і аморальною політичною владою – радянським тоталітаризмом.

Через два роки, у жовтні 1949 року Українська Головна Визвольна Рада (парламент, законодавча влада українського народу, обраний на початку липня 1944 року) використала поняття «Воююча Україна»: оприлюднила «Звернення Воюючої України до всієї української еміграції». У зверненні до братів, розкиданих по далекій чужині, йшлося про Україну, яка воює, хоча вже минуло чотири роки, як закінчилася в Європі війна: «Але в Україні миру нема! В Україні дальше кипить жорстока боротьба, не втихають стріли, не вгасають пожежі. На фабриках і на заводах, в колгоспах і одноосібних господарствах, школах і установах, в лісах і горах, в Україні, в далекому Сибіру і Казахстані, скрізь стоїть український народ на визвольних барикадах. Стоїть скривавлений, але не вгнутий, неподоланий, нескорений.

Сповнений ненависти до неволі і рабства, насильства і безправства, він виповів нещадну війну російсько-більшовицькому імперіалізмові, свідомий справедливости своєї справи, він підноситься сьогодні на вершини посвяти і героїзму» [2].

Воююча Україна вимагала, щоб українська еміграція гідно і відповідально репрезентувала свій народ і його визвольну боротьбу перед світом; кожен українець за кордоном – це представник Воюючої України; Воююча Україна вимагала, щоб українська еміграція була палким носієм ідей, за здійснення яких бореться український народ; щоб вона несла правду про сталінський СРСР і мобілізувала народи до боротьби проти російсько-більшовицького імперіалізму – найлютішого ворога людства; Воююча Україна, зважаючи на агресивність російського більшовизму, закликала бути готовими до нової війни, а тому українська еміграція повинна бути співорганізатором єдиного фронту поневолених народів і тих, кому загрожує російсько-більшовицький імперіалізм; Воююча Україна вимагала від української еміграції єдності.

Воююча Україна зверталася до українських митців, науковців, журналістів, до жінок і молоді, до бійців і командирів відділів УПА, які перебували у рейді за межами України, і закликала вірити в слова нашого великого Пророка:

Встане Україна,

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі невольничі діти!

Від імені Воюючої України це звернення підписали член УГВР, голова підпільної Української греко-католицької церкви о. проф. М. Лаврівський, голова Генерального Секретаріату УГВР, командир УПА Р.Шухевич, серед тих, хто підписав було і кілька журналістів – П.Полтава (начальник політвиховного відділу УПА), О.Горновий (член проводу ОУН на Українських Землях), Н.Хасевич («Д.Бей», художник), С.Кузьменко (редактор підпільних видань).

Актуальність цього звернення сумніву не викликає – Україна воює проти Росії за свободу свою й інших нардів, за загальнолюдські вартості.

«Воююча Україна» – таку філософську працю писав 1951 року, але не завершив український філософ і публіцист Ю.Вассиян. Ось її початок: «Суцільний погляд на історію української землі вивершиться в справедливий висновок про неї, коли звучатиме марсове поле Сходу. Ніякого перебільшення дійсности ані сліду надуманої пози її людського спинила, але тільки співмірний об’єктивному станові оцін історичної правди міститиме в собі ця почесна, славетна назва нашої землі [3].

Основні тези й ідеї цієї праці:

- нездоланність, незламність, вічність української ідеї («нерукотворного українського жертовного вівтаря», «вічна, незрима Україна»; її не здолати сучасним фараонам; «Україна вічна й це та Воююча Україна, животворча своєю правдою, що її ніяким робом не вбити, не закувати в полон, не перевиховати і не перетворити відомими засобами діалектичної біології та всіх знахарських практик все потужного діамату» [4];

- формування своє особистості засобами, що протилежні суті буття (йдеться про українську людину і про Воюючу Україну);

- Ідея боротьби, що є основою буття, і пропагує всі його сфери;

- Ідея обов’язку людини (навіть певної приреченості) діяти, йти і це бажання горує над голосами обмеженості, застережливості і вирахуваності, над небезпекою і можливістю смерті;

Є у цій праці і роздуми Ю.Вассияна про сенс і характер буття, про повноту буття, про національну природу історичного процесу.

З приводу більшовизму, цієї найбільш жорстокої і аморальної політичної течії він висловився цілком слушно, підкресливши його суто російське походження: «Теоретично спертий на ідею світового комуністичного ладу революційний большевизм мусів урешті показати своє правдиве оригінальне життєве обличчя і признатися до власних органічних основ, що є історичними традиціями національного московства» [5].

Але чи не найбільш актуальною є така його думка: «На Марсовому полі Сходу, на боєвищі безконечного змагу, головна битва ще не відбулася, ще не впало рішення, який нарід на останній карті тисячолітнього воєнного літопису, запише своє переможне ім’я творця нової історії і законодавця людського життєвого ладу» [6].

Треба зазначити, що теза Ю.Вассияна про вічність України, а також про Україну Воюючу (Марсове поле) не є ні пропагандистським міфом, ні метафорою. Так, видатний етнограф В.Хвойка вважав, що трипільці – це предки українців. А трипільська культура – це майже п’ять тисяч років до народження Христа. Протоукраїнською вважав трипільську культуру В.Щербаківський («Етнографічний тип українців»), трипільський первень як основний в українському етногенезі визначив Ю.Липа («Призначення «України»). Зрештою, література про походження України-Руси і українського народу, як і про виникнення Московського царства і відповідно «русского» народу обширна і її аналіз – поза межами нашого предмету. Те саме стосується і з’ясування питання, чому саме ці землі, де упродовж кількох тисяч років існували протоукраїнські культури і формувалася українська нація, стали Марсовим полем Сходу. Річ же в тім, що оперування концептом «Україна вічна і Україна Воююча» дає ключ до розуміння багатьох воєн і битв, що відбувалися упродовж останнього тисячоліття (від часів Київської Русі) на наших землях. Висловимо лише одне застереження: «Воююча Україна» і «Марсове поле Сходу» не є синонімами. Україна воювала упродовж тисячі років на своїй землі, яка була Марсовим полем Сходу – навіть усупереч волі самого народу та його вождів, але саме на цьому обширному бойовищі формувався й інстинкт боротьби, якщо не войовничість. Це не завжди поєднувалося з державницьким інстинктом, але все ж у критичні моменти історії інстинкт боротьби і войовничість відроджуються, відновлюються. Ю.Липа зазначав недарма: «Культ боротьби недавніх років зростає поволі, але певніше від усіх відрухів» [7].

Наступні події склали хронологію Воюючої України на Марсовому полі Сходу. Це допоможе зрозуміти, чому український народ у нинішній війні виявився готовим до війни (на відміну від держави), до розв’язання основної проблеми українського буття – державності і свободи – «кров’ю і залізом», чому «Небесна Сотня» на Майдані не думала про смерть, чому ненавчені добровольці змогли протистояти вимуштрованим російським військовим на «східному фронті».

Найкоротша хронологія українських воєн і битв може мати такий вигляд.

Це війни княжих часів починаючи від Олега і Святослава (розгром Хозарської держави, початок колонізації земель, що простягалися на північ від Києва і які були заселені фінськими племенами, і воєнні походи на Візантію – щит князя Олега на воротах Царгорда набув символічного значення; перемога Володимира Великого над Корсунем мала доленосне значення – Володимир прийняв хрещення в цьому місті, а згодом охрестив і Русь: розгром половців сприяв експансії Києва у південно-східному напрямі). За княжих часів почалося і протистояння з північним сусідом: поразки в битві під Києвом зазнав засновник Москви Юрій Долгорукий (1151 р.). Головною причиною опозиційності Суздальського Залісся проти Києва і Русі в ХП ст. були не лише міжродинні зв’язки суздальських князів із половцями, а й природні геополітичні інтереси нового народу, який зародився в Заліссі від сплаву фіно-угорських племен, під впливом церковнослов’янської мови, що насаджувалася церквою та князівською адміністрацією» [8]. У 1169 році син Юрія Долгорукого Андрій Суздальський (Боголюбський) розгромив Київ, але наступного року він зазнав нищівної поразки від Романа Мстиславовича, майбутнього засновника Галицько-Волинського князівства.

Наступний період, в якому гартувався національний характер українця-хлібороба і воїна, пов’язаний з боротьбою проти імперії монголів: «Данило Галицький і його держава кинула виклик монголо-татарам за століття до того, як інші країни почали всерйоз задумуватися над такою можливістю. Водночас, спочатку успішна боротьба Данила Галицького з монголо-татарами створила прецедент перемог над доти непереможними військами Золотої орди, дозволили зберегти державність Галицько-Волинського князівства як джерело майбутнього опору, підготували грунт для звільнення українських земель та інших країн Європи від монголо-татарського ярма» [9]. Вирішальна битва відбулася 1362 року на Синіх водах біля р.Синюхи (тепер Кіровоградська область).

Наступний період формування української воєнної історії (і української вдачі) пов’язаний з виникненням і існуванням Запорізької Січі. Запорізька Січ – унікальне явище, яке не має аналогів в історії інших народів, це – матеріалізація волелюбного духу українського народу, але окрім цього її історичне значення полягає в тому, що українські козаки не просто захищали свій народ – вони були такою потужною силою , яка кидала виклик володарям сусідніх держав і найсильнішій державі того часу Османській імперії.

Наприкінці ХVІ століття найбільш вдалі козацькі битви пов’язані з Байдою Вишневецьким, Самійлом Кішкою. На думку істориків, найвизначнішим гетьманом Війська Запорізького на початку ХVІІ століття був Петро Конашевич (Сагайдачний). О.Палій вважає так: «Сагайдачний розробив і застосував на практиці нову тактику морського бою, яка мала результатом серію безпрецедентних перемог козацького флоту над військово-морськими силами Туреччини, якої тоді боялися всі європейські держави, включно з віддаленими Францією і Австрією» [10]. Проте його найбільшою заслугою було те, що П.Сагайдачний на чолі 40-тисячного козацького війська взяв участь у польсько-турецькій війні (м. Хотин, 1621 р.). Завдяки перемозі під Хотином український гетьман врятував не лише Польщу, але й зупинив наступ Османської імперії на Європу. Його найбільша помилка полягала в тому, що на початку XVІI століття, під час спільних польсько-українських походів на Московське царство, він не домігся його повного розгрому – уже тоді Московське царство із прагненням зібрати землі колишньої Київської Русі, з його відсталістю, некультурністю, з державницьким деспотизмом було ворогом українства (як і ворогом Речі Посполитої чи Великого Князівства Литовського, де український вплив (особливо в останньому) був дуже відчутний).

Окрема сторінка української воєнної історії – це битви Б.Хмельницького (1648 року – під Жовтими Водами, під Корсунем). Б.Хмельницький розгромив на початку визвольної війни найкращу армію тодішньої Європи.

Наступна переможна битва українського війська пов’язана з іменем соратника Б.Хмельницького – І.Виговського. Йдеться про Конотопську битву 1659 року. Після смерті Б.Хмельницького (припущення про його отруєння і тому – про передчасну смерть цілком ймовірне) Москва ще активніше і нахабніше почала обмежувати права України, не гребуючи жодними засобами. Московська армія Трубецького (чисельністю понад сто тисяч) навесні 1659 року увійшла на територію Лівобережної України, нещадно руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. Біля Конотопа і відбулася ця українсько–московська битва. Ось що написав про цю битву відомий російський історик С.Соловйов: «Цвет московской конницы, совершившей счастливые походы54-го и 55-го годов, сгиб в один день; пленных досталось победителям тысяч пять; несчастных вывели на открытое место и резали как баранов: так уговорились между собою союзники – хан крымский и гетман Войска Запорожского! Никогда после того царь московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михай­лович к народу, и ужас напал на Москву. Удар был тем тяжелее, чем неожиданнее; последовал он за такими блестящими успехами! Еще недавно Долгорукий привел в Москву пленного гетмана литовского, недавно слышались радостные разговоры о торжестве Хованского, а теперь Трубецкой, на которого было больше всех надежды, «муж благоговейный и изящный, в воинстве счастливый и недругам страшный», сгубил такое громадное войско! После взятия стольких городов, после взятия столицы литовской царствующий град затрепетал за собственную безопасность: в августе по государеву указу люди всех чинов спешили на земляные работы для укрепления Москви. Сам царь с боя­рами часто присутствовал при работах; окрестные жители с семействами, пожитками наполняли Москву, и шел слух, что государь уезжает за Волгу, за Ярославль» [10].

Полтавська битва (1709) – недоречний парадокс в українській історії. Вірне І.Мазепі українське військо у битві проти московського війська участі не брало, на боці Петра І було частина українських козаків – а битва справді була доленосною! Наскільки вона була парадоксальною, настільки ж і трагічною для України. Минуло ще кілька десятиліть агонії, коли Москва перетворила Україну в провінцію. Проте ні Батуринська різня, ні Полтавська битва, ні наступні нелюдські репресії, ні знищення Запорізької Січі і ліквідація Гетьманщини не спричинилися до зникнення українців як народу, хоча морально-психологічні і політичні наслідки московського панування були жахливими.

Після підступного знищення Запорізької Січі не стало і української армії як військової формації. Вперше у ХХ ст. українські збройні сили відродилися у формі легіону Українських Січових Стрільців, які у складі австро-угорської армії воювали проти Росії. Бойове хрещення УСС отримали в боях за гору Маківку – російське командування кинуло проти них значні сили, бо Москва переслідувала не лише військово-стратегічну мету (захопити Карпатські перевали), а й політичну – знищити українську військову силу, знищити «мазепинців». Українські Січові Стрільці битву за Маківку виграли. У привітанні Загальної Української Ради з цієї нагоди було висловлено знаменну думку: «…Ви дали доказ, що український нарід не зрікся своїх прав до самостійного життя та що він має волю і силу вибороти собі ті права кров’ю і залізом. Ви доказали, що довголітня неволя не знизили українського народу до ряду покірних рабів, бо він виродив Вас, борців за волю…» [12]. До Легіону УСС записувалися лише добровольці, серед них було багато гімназистів, студентів і трохи старших за віком інтелігентів.

Українську воєнну історію продовжили битви Української Галицької Армії (УГА) і Армії УНР упродовж визвольних змагань 1918–1923 років. У цій історії багато славних і трагічних подій (Чортківський наступ УГА, перехід через р.Збруч і подальші битви під гаслом: «через Київ до Львова», битви в «трикутниках» і «чотирикутниках» смерті, битва під Крутами, перший і другий Зимовий походи), повстанський рух – Холодний Яр та ін..). Принципово і безкомпромісно вказав на причини поразки українських визвольних змагань Д.Донцов у книзі «Підстави нашої політики». О.Палій, сучасний історик, зазначає: «Під час Визвольних змагань 1917–23 рр. Україна змушена була боротися в надзвичайно тяжких умовах одночасно на кілька фронтів. Ця боротьба точилася без достатньої зброї та боєзапасів, не маючи тилу та жодної підтримки ззовні. Попри надскладні умови сотні тисяч мешканців України встали на боротьбу за незалежну Україну. Чи­сельність та зусилля вояків української армії та українських повстанців засвідчила самовідданість і героїзм сотень тисяч людей. З іншого боку, була виявлена критична невідповідність еліти масштабові завдань, які постали перед Україною. Еліта увійшла в період національно-визвольної боротьби не готовою ані ідеологічно, ані психологічно, що призвело до низки руйнівних помилок на початку національно-визвольних змагань (насамперед це стосується ліквідації армії)» [13].

Найбільша помилка вождів української революції – надмірний і невиправданий пацифізм і зволікання із створенням армії.

Поразкою завершилася і боротьба за Карпатську Україну в березні 1939 року. Слушну думку висловив Б.Якимович: «Хоч противник переважав Січовиків кільканадцятикратно і амуніцією, і людьми, добровольці своєю безстрашністю дивували світ: спрацював генокод княжих і козацьких часів. Карпатська Україна впала, але ніколи не зникне слава про маленьку держа ву, яка гідно стала на оборону своєї незалежності.» [14].

Так для українців починалася, по суті, Друга світова війна. Не буде перебільшенням, якщо ми скажемо, що без України, без величезних жертв з її боку (всупереч твердженню Президента Російської Федерації В.Путіна) СРСР війну не виграв би.

Одна із найтрагічніших сторінок української історії – це боротьба Української Повстанської Армії (збройного підпілля) на два фронти – проти нацистської Німеччини і тоталітарного СРСР. Збройний спротив у нерівних умовах тривав аж до середина 50-х років (повстання політв’язнів у Норильську та інших концтаборах, де основну роль відіграли українці, ми теж розглядаємо як частину української воєнної історії, не можна не згадати і повстання українок-в’язнів у Кінгірі). Українське збройне підпілля зазнало поразки, але це була моральна перемога над історичним ворогом України. Значення УПА полягає в тому, що вона продовжила українську воєнну традицію; збройний опір не дозволив радянському режимові повторити і на західних землях України Голодомор; завадив він депортації усіх українців в «места не столь отдаленные” – за полярне коло, на Колиму, в Сибір; ця жертовна і кривава боротьба свідчила про незнищенність волі і прагнення українців здобути незалежність і свободу; ця боротьба свідчила про бойовий дух українців.

1. Рахманний Р. Україна атомного віку: есеї і статті, 1945–1986. – Т.1 / Роман Рахманний. – Торонто: Вид-во «Гомін України», 1987. – С. 31–47.

2. Українська Головна Визвольна Рада: Збірка документів за 1944–1950 рр. – Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1956. – С. 87–88.

3. Вассиян Юліян. Твори: Т.І: Степовий Сфінкс: Суспільно-політичні нариси / Ю. Вассиян. – Торонто: «Євшан-зілля», 1972. – С.173.

4. Там само. – С.174–175.

5. Там само. – С.179.

6. Там само. – С.175.

7. Липа Юрій. Призначення України / Ю. Липа. – Львів: Просвіта, 1997. – С. 215.

8. Палій О. 25 перемог України / Олександр Палій. – К.: К.І.С., 2014. – С. 29.

9. Там само. – С.33.

10. Там само. – С.40.

11. Соловьев С. Сочинения в восемнадцяти книгах: Кн.VI: История России и древнейших времен: Т.11–12 / С. Соловьев. – Москва: «Мысль», 1991. – С.50.

12. Цит. за: Якимович Богдан. Збройні сили України: нарис історії / Богдан Якимович. – Львів, 1996. – С.77.

13. Палій О. 25 перемог України / Олександр Палій. – К.: К.І.С., 2014. – С.65.

14. Якимович Богдан. Збройні сили України: нарис історії / Богдан Якимович. – Львів, 1996. – С.174.

2.2. Українська воєнна доктрина

Як відомо, доктрина – це сукупність принципів, тверджень, переконань у якійсь галузі філософії, історії, політики, що притаманна певному мислителеві, певній школі; це й теорія, система. Оскільки йдеться про державну безпеку і оборону, то воєнна доктрина, за визначенням В.Фурашева, це «декларація політики держави у військовій (оборонній) галузі безпеки, це система офіційних положень, які встановлюють напрями військового будівництва; умови підготовки держави та збройних сил до війни; засоби та форми ведення воєнних дій. Основні положення воєнної доктрини складаються та змінюються залежно від політики та суспільного устрою, рівня розвитку виробничих сил, нових наукових досягнень і характеру очікуваної війни. Власне, воєнна доктрина є ідейним стрижнем усієї воєнно-політичної діяльності держави (воєнної політики) як одного з напрямів загальної політики держави, політичних партій, громадських організацій та інституцій» [1].

Ще одне визначення змісту поняття «воєнна доктрина»: «Під воєнною доктриною розуміємо певну систему, а точніше певний світогляд при помочі котрого організуються ті моральні і фізичні сили нації, котрі є потрібні для фізичної оборони своєї раси, зглядно ґатунку, і для задержання означеного місця в історії». Це визначення належить М.Колодзінському, яке він сформулював у рефераті «Українська військова доктрина» (зберігається в Архіві ОУН у Києві). У нехтуванні цим питанням (опрацювання воєнної доктрини) М.Колодзінський вбачав і причини занепаду української нації. Якщо зважити на те, що автор писав цей реферат наприкінці 1935 або на початку 1936 року, то треба зробити висновок, що в українській військово-політичній думці це питання не нове.

Очевидно, що наявність воєнної доктрини – це ознака держави, скільки це не характерно для нижчих форм існування людства. З виникненням держави потрібно було регламентувати її політику у сфері оборони. Щоправда, у багатьох випадках воєнна доктрина не існувала у формі писемного документа. Так, одним із положень воєнної доктрини Святослава, київського князя, була відома фраза «Іду на ви», що свідчить не тільки про певний рицарський кодекс честі, але й про наступальний характер війни, яку мав намір провадити князь. А правові відносини Київської Русі були відображені в «Руській Правді», збірнику українського (руського) права (укладеного приблизно в ХІ–ХІІ ст.) на основі звичаєвого права.

Безперечно, що історія воєнних доктрин різних держав у різні історичні періоди – питання цікаве, дуже часто ця історія прихована в дослідженнях, присвячених воєнному мистецтву того чи іншого полководця або монарха: воєнне мистецтво в античні часи, воєнне мистецтво Олександра Македонського, Ганібала, Фрідріха Великого, Богдана Хмельницького, Наполеона.

«Проблема (ідея) збройної боротьби» і «воєнна доктрина» – це різні дискурси, хоча й взаємопов’язані. Бездержавний народ повинен думати, насамперед, про готовність до війни, про настрій у суспільстві, про рівень політичного осмислення цієї проблеми, хоча, в певному сенсі можна вести мову і про воєнну доктрину українського визвольного руху на різних етапах історії. Зрозуміло, що, скажімо, українське суспільство Сх.Галичини на початку ХХ с. не мало воєнної доктрини, але щораз більший вплив ідеї збройної боротьби свідчили про історично правильний напрям суспільно-політичної думки і настроїв. Логічний розвиток ідеї збройної боротьби привів до висновку про необхідність створення української військової формації. З вибухом Першої світової війни ця ідея матеріалізувалася у формі Легіону Українських січових стрільців, що на полі бою захищали ідею української державності – «альфу і омегу» української воєнної доктрини.

На жаль, вожді Центральної Ради не змогли вчасно зрозуміти, що воєнна доктрина – це один із найважливіших документів, що навіть автономію треба захищати, що створення армії, спроможної захистити державу і народ – це не антидемократичний і антигуманний крок, а є функцією держави і обов’язком її керівників.

Головним пунктом цієї доктрини мала бути ідея боротьби, яку ще 1900 року висловив М.Міхновський, ідея кривавої, безкомпромісної, жертовної боротьби за українську державність. Був відомий і ворог – спочатку Росія Тимчасового ряду, згодом Росія більшовицька і Росія «біла» (Денікіна, Врангеля тощо). Відсутність у наших вождів військових фахових знань і досвіду були суттєвим чинником, але не вирішальним.

Запізнилися із створенням армії і керівники ЗУНР – це означає, що її лідери теж не розуміли значення воєнної доктрини як одного із найважливіших державних документів і військового будівництва як найважливішого напряму державної політики. Як слушно зазначають М.Литвин і К.Науменко, оцінюючи відозву Української Центральної Ради (законодавча влада ЗУНР) і Генеральної Команди від 5 листопада 1918 року: «…цей документ лише радив-благав, а не зобов’язував громадян молодої республік ставати в лави її захисників. Як бачимо, гірка помилка Центральної Ради не стала уроком для галичан» [2]. Лише із двотижневим запізненням, аж 13 листопада, Українська Центральна Рада ухвалила відповідну постанову про часткову мобілізацію громадян республіки до лав Української Галицької Армії, а наказ підписали Президент державних секретарів (прем’єр) К.Левицький і державний секретар військових справ Д.Вітовський.

Долю УНР вирішували вже не наявність/відсутність воєнної доктрини, не хиби чи прорахунки цієї доктрини. Д.Донцов з’ясував у «Підставах нашої політики» (1921) причини поразки української революції: відсутність належного проводу (і помилки того проводу, тих людей, від яких залежала доля України, а головна з цих помилок – відсутність державницької ідеї), надмірний пацифізм вождів (і небажання створювати армію), орієнтація на варварську Москву, а не на цивілізовану Європу, наївна віра в демократичні ідеали, в соціалістичну утопію. Він зазначає: «Таким був ідейний баланс української інтелігенції по кількох роках визвольної боротьби. Баланс, коли не розпачливий, то в кожному разі надзвичайно вбогий. Хаос в думках, брак плановости в акції, брак чітко сформульованих цілей. І все це підбито іноді голосною самостійницькою фразою, дзвінкою, як у неофіта, а такою ж нетривкою. Що могла серед такого оточення зробити маленька в порівнянні кількість одчайдухів, що гинули масово в ім’я вимріяного ідеалу? Що міг зродити центр, що хоч зигзагами, хоч наївно і недотепно, але все ж провадив самостійницьку лінію в останні два роки?... Що значила галицька армія, чини якої збуджуватимуть подив у найдальших генераціях, супроти короткозорої політики галицьких політиків? Що могли зробити титанічні зусилля народу, позбавлені керівної волі та інтелекту, що відкрив би йому сенс власних чинів і мету?» [3]. І ще: «Головну відповідальність не лише за руїну держави, але й за це виродження політичної думки в нас несуть соціалістичні партії, соціялістичні герострати, бо їхній анаціоналізм – се не припадок… симптом, який показує, що в кожному соціялісті є зародок того національного ренегатства, котрого припустилися тисячі «малоросів» [4].

Українська військова організація виникла 1920 року, після поразки визвольних змагань. Її виникнення – це і своєрідна реакція на поразку, оскільки мета УВО – продовжувати збройну боротьбу за державність. Ініціатори й організатори УВО – старшини Січових Стрільців (київських – це корпус, яким командував полковник Є.Коновалець) і УГА.

Керівником УВО був полковник Коновалець. Про мету, завдання, політичну програму, а по суті, і воєнну доктрину УВО можна зробити висновок на підставі брошури «У.В.О.», яку видав пропагандивний відділ УВО. Зацитуємо найважливіші уривки: «УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української нації є й буде рішаючим у її діяльності.

Вона свідома рівнож того, що в цій діяльності вона буде наражена на атаки й клевети навіть з боку українців й це таких, що за юдин гріш служать чужим і ворожим Українському Народові інтересам. До всіх них буде ставитися й надальше як до сміття Варшави або грязі Москви й на їхні крайньо демагогічні й брехливі наклепи, що ними за наказом згори послуговуються, відповідатиме не п о л е м і к о ю та дискусією з ними, але ще більше інтенсивною діяльністю.

Рівнож не думає УВО служити інтересам других народів. Рівночасно, одначе, УВО є свідома того, що не тільки її завданням, а й обов’язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаганду, щоб підготувати відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву Українського народу“ [5].

УВО рішуче відкидала орієнтацію на Польщу (хоча вважала своїм обов’язком шукати собі союзників і вести на міжнародній арені пропаганду, щоб підготувати відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву українського народу. Деякі діячі УВО гадали, що можна використати допомогу Москви у боротьбі з Польщею. Проте Є.Коновалець вважав, що російські більшовики за всіх умов залишаються найзапеклішими ворогами України. Він негативно ставився до тих радянофільських тенденцій, що виникли в уряді Є.Петрушевича. УВО заявляла: «Не во імя злуки Українських земель і не для добра Української Нації ведуть більшовики свою каїнову роботу. І тому теж, доки в українському уряді (УССР) сидітимуть не дійсні представники українського народу, а висланники Москви й доки цим самим цей уряд вестиме замість політики, що відповідала б інтересам українського народу, шкідливу і чужу нашому народові політику, так довго всякі орієнтації й надії на цей уряд будуть недоцільними» [5]. (Нагадаємо, що М.Грушевський, перебуваючи на еміграції, в липні 1920 року написав листа до секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора, а в листопаді 1921 року – звернувся з відкритим листом до голови Ради народних комісарів УРСР Х.Раковського. М.Грушевський як «соціаліст і демократ» попереджав, що в інтересах радянського режиму КП(б)У повинна намагатися передати владу в Українській СРР українським радянським партіям, а для цього повинна співробітничати з ними; М.Грушевський висловився у цих листах щодо цілої низки проблем; суть цих листів полягала у заклику поділитися «владою, працею і відповідальністю» з Українською партією соціалістів-революціонерів і Українською комуністичною партією. Листи свідчать як про еволюцію політичних поглядів М.Грушевського, так і про його політичну наївність. Навесні 1924 року М.Грушевський повернувся в радянську Україну).

УВО заявляла в брошурі, що вона вважає себе носієм і спадкоємцем Великої Української Армії, що не може і не сміє допустити, щоб майбутні події застали зненацька українців, як це сталося в роках 1917–1918. УВО ставила собі за мету пропагувати загальнонаціональний зрив українського народу проти окупантів, виховувати маси й поширювати дух активізму й непримиренності. Важливою у цій воєнній доктрині була і концепція власних сил. Ще один важливий момент, що прихильникам доктринерського розуміння загальнолюдських вартостей видається аморальним і негуманним – йдеться про терор. УВО справедливо вважали, що в умовах терору, який розпочали держави, що окупували українські землі, українці повинні відповісти антитерором. УВО вважала терор не лише засобом самооборони, але й пропагандистського впливу. Щоправда, УВО зазначала, що до терору буде вдаватися лише в конечних випадках. Якщо до проблеми підходити неформально, то український народ (і та його організація, що втілювала прагнення до державності) має, принаймні, моральне право на терор. Зрештою, поневоленому народові, до якого окупанти застосовують засоби (терор, репресії, голодомор), спрямовані на його фізичне знищення, не варто диктувати, якими засобами боротьби він повинен користуватися. Зауважимо, що до широкомасштабного терору УВО так і не вдалася.

Про воєнну доктрину організації українських націоналістів. ОУН було створено на І Конгресі (великому зборі) українських націоналістів (Відень. 28.І – 3.ІІ.1929 р.). Цьому передувало об’єднання Групи української націоналістичної молоді, Союзу української націоналістичної молоді і Легії українських націоналістів, що відбулося в Берліні 1927 року. На цій конференції було обрано Провід українських націоналістів, який очолив полк. Є.Коновалець. На конгресі у 1929 р. згадані організації й Українська військова організація увійшли в ОУН. Це була єдина політична сила, яка діяла нелегально, яка не визнавала політичних, парламентських засобів і способів політичної боротьби, яка визнавала лише збройні і революційні методи боротьби у відновленні державності. В ухвалах І конгресу ОУН п’ятий розділ має назву «Військова політика». Основні моменти цього розділу: 1) організація української військової сили буде розвиватися залежно від форми політичного стану українців: умови окупації, національна революція чи державне закріплення (української державності); в умовах окупації підготовкою українських народних мас до збройної боротьби, зокрема і підготовку організаторів і вишколених провідників візьме на себе окремий військовий осередок; лише військова сила, що спиратиметься на озброєний народ, зможе звільнити Україну від окупантів і дасть змогу впорядкувати Українську Державу; оборону упорядкованої держави візьме на себе єдина, регулярна, надкласова національна армія і флот, що разом із територіальними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинності [7].

У межах військової політики ОУН сформувалася і концепція «перманентної революції», але початок цього процесу можна вбачати ще у програмі УВО. Концепція не оригінальна, оскільки авторство належить Л.Троцькому, одному із більшовицьких лідерів і творців Червоної Армії: у перманентній революції він вбачав шлях до світового панування.

Реалізація військової політики ОУН – це не лише саботажні, терористичні, експропріаційні акти упродовж 30-х років, це не лише організація вишкільних військових курсів, це не лише потужний військовий дискурс періодичних видань ОУН («Сурма», «Розбудова нації», «Український голос», «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН», «Юнак», «Наш клич», «Вісті», «Голос нації» «Голос», навіть літературні журнали – «Дажбог», «Обрії», «Напередодні», низка періодичних, що виходили в країнах, де перебувала українська діаспора – «Національна думка», згодом «Пробоєм» у Чехословаччині, «Українське слово» у Франції, «Український вісник» у Німеччині, «Націоналіст» у США, «Наш клич» в Аргентині, «Наш шлях» у Канаді, «Хлібороб» у Бразилії. Трибуною націоналістичної ідеології й ідеї безкомпромісної боротьби були «Літературно-науковий вістник» і «Вістник» Д.Донцова. Сказане стосується і «Студентського шляху», формально друкованого органу Союзу студентських організацій під Польщею, а фактично органу націоналістичної думки.

Засадниче значення мало ставлення ОУН до подій на Закарпатті. 23 травня 1938 року московські спецслужби на вулиці Роттердама вбили полк. Коновальця, загальновизнаного і незаперечного лідера ОУН. Другий Великий збір було скликано 1939 року, там було обрано головою ПУН А.Мельника. Але на події на Закарпатті потрібно було реагувати раніше. Досвід визвольних змагань переконував у тому, що для захисту державності потрібна збройна сила. На початку вересня 1938 року на Закарпатті було створено парамілітарну організацію молоді «Українська Національна Оборона», яку в листопаді перейменували на «Організацію Національної Оборони – Карпатську Січ» (її популярно називали «Карпатська Січ»). Це зумовило великий відгомін за межами Закарпаття. Сюди почали прибувати члени ОУН, особливо з Галичини. Найбільш відомі серед них – М.Колодзінський, З.Коссак, Р.Шухевич. ПУН заборонив (кінець 1938 року) Крайовій екзекутивні ОУН на західноукраїнських землях посилати своїх членів для збройної боротьби на Карпатську Україну. На початку 1939 року О.Ольжич як член ПУН приїхав на Закарпаття і повторив цей наказ М.Колодзінському, З.Коссаку і Р.Шухевичу. П.Мірчук описує це так: «… він (О.Ольжич. – С.К.) передав їм «гостру догану за організаційну несубординацію», а після того додав від себе: «Це я передав офіційно від ПУН. А як український націоналіст, від себе, я висловлюю вам мою найглибшу пошану і подив як правдивим націоналістам-революціонерам» [8]. (О.Ольжич був справжнім взірцем мужності, чесності, моральності – він залишився воювати разом із М.Колодзінським, З.Коссаком і Р.Шухевичем). Свою позицію ПУН пояснював небажанням псувати сосунки з Берліном, який нібито має намір позитивно поставитися до українського питання; що більше, ПУН вважав збройний спротив українців безнадійним [9].

Таку позицію ОУН в краю (в Галичині), молоде і безкомпромісне покоління вважало опортуністичним. ОУН в краю у квітні 1941 року скликала Великий збір ОУН, який теж назвали другим. Це означало розкол, формально підстава була – члени ОУН в краю вважали, що після смерті полк. Є.Коновальця А.Мельника було обрано нелегітимно. Проте причини були серйозніші: 1) незгода із позицією ПУН щодо подій в Карпатській Україні; 2) ОУН в краю вважала, що не треба орієнтуватися тільки на Німеччину, що ПУН повинен залишити Німеччину і переїхати в іншу країну.

Другий великий збір виключив А.Мельника із членів ОУН і обрав головою проводу ОУН С.Бандеру.

Увагу привертають військові постанови Другого великого збору, оскільки в них висловлено рішення про організацію і вишкіл власної військової сили і визначено її завдання:

«а) зорганізувати й перевести збройну боротьбу ОУН за перемогу Української Національної Революції й здобуття Української Держави;

Б) бути пробоєвою силою й опорою ОУН у цілій її боротьбі;

В) бути ядром Української Армії в Українській Державі» [10].

Воєнну доктрину ОУН(р) – так її називали від Другого великого збору або ОУН(б) – від прізвища С.Бандери – було доповнено у «Політичних вказівках» (травень 1941 р.). У них йшлося про те, що ОУН використає війну проти СРСР для боротьби за суверенну Соборну Українську Державу, а передумова здобуття неподільної влади – сильна політична й мілітарна організація по всій українській території та підготовка кадрів у керівництві державним і суспільним життям. Зауважимо, що про війну із СРСР йшлося не як про можливість, ймовірність, а як про неминучий факт, що відбудеться.

30 червня 1941 року у Львові ОУН(р) проголосила Акт відновлення Української Держави, було створено уряд – Державне правління на чолі із Я.Стецьком. За відмову відкликати цей Акт німецька влада заарештувала С.Бандеру і Я.Стецька і почала репресії проти ОУН(р) і ОУН(м). Це й показало справжнє обличчя нацистської Німеччини та її ставлення до української державності.

У постановах другої конференції Організації українських націоналістів (квітень 1942 року) було зазначено: «Свою революційну боротьбу за Українську Державу ми тісно пов’язуємо з визвольною боротьбою, яку вели в Україні БУД, СВУ, УВО. У своїй сучасній боротьбі ми стоїмо на засадах, на яких був оснований акт 30 червня 1941 р., вважаючи його історично правильним, революційним та політичною маніфестацією волі всього українського народу жити власним державним життям [11].

Практична реалізація воєнної доктрини ОУН(р) – це створення УПА (12 жовтня 1948 року на свято Покрови св. Богородиці прийнято вважати датою створення УПА). Т.Бульба-Боровець створив УПА – «Поліську Січ» після вибуху німецько-радянської війни. Німецька влада змусила ліквідувати цю військову формацію, після чого Т.Бульба-Боровець організував Українську національну революційну армію, з ним співпрацювали «мельниківці». ОУН(р) восени 1942 року теж почала формувати збройні загони під назвою УПА. У кінцевому підсумку майже всі збройні частини об’єдналися в УПА, яка перебувала під впливом ОУН(р).

Третя конференція ОУН(р) відбулася в лютому 1943 року. Провід ОУН(р) проаналізував внутрішній стан українських сил, ситуацію ворогів (а їх було визначено – нацистська Німеччина і більшовицька Москва), а також розглянув зовнішні політичні обставини і умови для військових дій. Після цього на теренах Полісся і Волині виступили перші збройні відділи УПА.

21–25 серпня 1943 року відбувся третій надзвичайний великий збір Організації українських націоналістів. У його постановах зазначено: «Вістка про УПА, тобто збройну оборону й боротьбу на теренах Полісся й Волині, різко піднесла в інших областях України бойовий дух і захоплення. Припинились балачки про можливість чи неможливість створити власну силу,

про можливість чи безперспективність збудувати Самостійну Українську Державу» [12].

У «Декларації Проводу організації українських націоналістів», прийнятій в травні 1945 року, після розгрому нацистської Німеччини, курівництво ОУН(р) заявляло про необхідність продовження революційної стратегії й тактики визвольної боротьби, бо лише вона єдина виправдала себе в українській дійсності; керівництво ОУН(р) стверджувало, що «події розвиваються в напрямі успішного завершення визвольної боротьби українського народу» [13]. Про необхідність збройної боротьби мовилося і в зверненні Президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і Головної Команди Української Повстанської Армії (УПА) в липні 1945 року.

У червні 1950 року було внесено деякі уточнення і доповнення до програмних постанов, що їх прийняв Ш великий збір ОУН у серпні 1943 року. У підрозділі «Методи і форми нашої боротьби» ще раз підкреслено, що збройна сила українського народу – це основна передумова перемоги в його боротьбі за Українську Соборну Самостійну Державу [14].

Обгрунтовуючи необхідність продовження збройної боротьби як принципового моменту воєнної доктрини, українське збройне підпілля (ОУН–УПА–УГВР) виходило із можливості виникнення війни між СРСР і західним світом. П.Полтава зазначав у статті «Підготовка третьої світової війни та завдання українського народу»: «Світ швидко наближається до нової світової війни» [15]. Статтю було написано після вибуху війни в Кореї (червень 1950 року).

Підсумовуючи сказане, узагальнюючи відповідні документи ОУН, а згодом українського збройного підпілля (ОУН–УПА–УГВР), можна відзначати наявність таких основних моментів воєнної доктрини: усвідомлення необхідності створення власної збройної сили для відновлення української державності і захисту українського народу в умовах окупації; відповідне виховання народних мас і вишкіл військових кадрів; розрахунок на власні сили, але й пошук можливих союзників; поєднання ідеї боротьби з ідеєю жертовного служіння (аж до самопожертви) українській справі.

Окремо варто згадати про М.Колодзінського, який написав працю під назвою «Українська воєнна доктрина». Як воєнний теоретик і практик М.Колодзінський належав до найбільш радикального крила ОУН, хоча вона й так була радикальною за змістом боротьби. Брошуру про польське повстання 1863 року М.Колодзінський завершував так: «На прикладі польських повстанців ми бачили, що люди, які хотіли волі для свойого народу, не перебирали в засобах до її досягнення. Чому ж би нам не йти шляхами, вказаними історією? Треба крови, даймо море крови, треба терору, заведім пекельний, треба пожертвувати матеріальні добра, не лишім собі нічого. Маючи на меті вільну українську державу, йдім до неї всіма засобами і всіма шляхами. Не стидаймося мордів, грабіжі й підпалів. У боротьбі нема етики. Етика в війні це останки рабства, накиненого переможцями побудженим. Не дбаймо про добре імня та опінію в світі, бо хоч як не були б ми ідейними в своїй боротьбі, нас усе будуть називати бандитами. Жадний шлях, що веде до нашої найвищої мети, без огляду на те, чи називається він у других героїзмом чи підлотою, є нашим шляхом» [16].

М.Колодзінський підходив до розуміння воєнної доктрини системно. Він вважав, що це не просто система поглядів щодо безпеки держави, а частина світогляду нації. Такі думки, звичайно, не могли виникнути без впливу Д.Донцова.

Про воєнну доктрину українського руху в другій половині ХХ ст. Після того, як закінчилися останні для українського збройного підпілля (а це ще середина 50-х років і навіть початок 60-х, зрештою, і Норильське повстання – це частина українського визвольного руху), українська військово-політична представлена працями представників українських політичних партій та еміграції. Найбільш принциповим, безкомпромісним, історично вагомим було одне питання: як звільнити Україну і відновити українську державність? Зрозуміло, що відповідей було дві і були вони протилежними. Так, гранично чіткою і однозначною була позиція Закордонних частин ОУН (або ОУН(р). Її висловив С. Бандера у брошурі «Перспективи української національно-визвольної революції (1958), в якій автор підкреслив необхідність національно-визвольної революційної боротьби, вказав на московський імперіалізм і комунізм як на дві форми одного ворога, вказав на значення війни для національного визволення і на можливих союзників, з’ясував ставлення до націонал-комуністичного фронту, визначив тенденції і чинники революційного процесу, підкреслив значення спільного фронту національно-визвольних революцій. С.Бандера зазначав: «Вихідною точкою для Організації Українських Націоналістів у виборі революційного шляху до національного визволення є питання, чи революційна боротьба необхідна? Дійшовши до чіткої позитивної відповіді – підтвердження, ОУН приймає її за основу для своєї визвольної концепції, для своєї дійової постави. Поскільки визвольно-революційна боротьба є необхідною для життя і розвитку української нації, то нема чого зупинятися над питанням, чи вона є можливою, тільки відразу треба шукати відповідних доріг і способів для її успішного ведення. Така постава відповідає основним законам життя. Кожна життєздатна істота, коли має хоч один шлях для збереження загроженого життя, збирає всі свої сили і спрямовує їх на той шлях» [17].

Інше бачення було в І. Багряного, лідера Української революційно-демократичної партії (УРДП). У доповіді на четвертому з’їзді УРДП (1955) він заявляв, що партія не обіцяє негайно завтра вибороти українську державу, що партія готується до копіткої, муравлиної праці, малої, але конструктивної.

Він заявляв: «Ми – українська партія, тобто партія строго окреслена щодо основної її ідеологічної суті, щодо головного її ідейного спрямування – партія національного спрямування, партія ідеї боротьби за українську національну Державу, за національну свободу та незалежність українського народу. Ми – революційна партія: – бо до здійснення мети стремимось насамперед через антикомуністичну й антиім­періалістичну універсальну революцію в СССР, незалежно від того, в якій формі буде допомога в боротьбі з кому­ністичною диктатурою ззовні та приспішення тієї револю­ції – чи шляхом прямої війни, чи шляхом «мирного» спи­хання совєтського режиму й підтримки народніх мас усіх республік СССР в їхній визвольній, революційній бороть­бі. Головним за нашою «вірою» є те, що комуністична ера може бути остаточно перекинута й остаточно переможена та зліквідована тільки універсальною революцією – рево­люцією в усіх ділянках: соціальній, національній, духовній і політичній. І щодо метод боротьби з комунізмом і з його найреакційнішою формою–московським імперіалізмом, ми стоїмо на засадах застосування найрадикальніших, револю­ційних методів боротьби. Не шлях полумір, не шлях ком­промісів на тих чи тих ділянках, а радикальна й універ­сальна ломка та перебудова на всіх ділянках суспільно-громадських та міжнаціональних взаємин у теперішній комуністичній імперії.

Ми – демократична партія: – бо в основу майбутньої перебудови Сходу Европи та в основу майбутнього нового ладу й соціального та політичного устрою в Україні (і в сумежних з нею державах народів теперішнього СССР) кладемо засади правдивої демократії й народоправства. Ми боремось за демократію в найглибшому її розумінні, як май­бутній устрій і характер української держави. Ми за ту де­мократію, при якій господарем в Україні мав би бути тіль­ки сучасний український, реальний нарід – нарід україн­ських робітників, селян та їхньої трудової інтелігенції. Те що прийнято називати українським трудовим народом. І ми – партія тієї сучасної української демокра­тії – партія українського трудового народу. Ми боремось за конкретний демократичний устрій України цього наро­ду – за Українську Народню Республіку. Тому ми – антитоталітаристична, антикомуністична, антифашистська й антимонархічна партія» [18].

Можливість відновлення української державності І.Багряний пов’язував, насамперед, із політичними змінами в СРСР. Він намагався поєднати ідею національного визволення, демократії і соціальної справедливості, стверджував, що носієм української національної ідеї є не каста, не клас, не якась група, а український народ, що кадри майбутньої України – і в комсомолі, і в партії. Ця думка І.Багряного імпонувала багатьом українським інтелігентам часів пізньої перебудови і перших років незалежності (звичайно, тим, хто цю думку знав).

Чи мала Україна воєнну доктрину, добротно обґрунтовану в методологічному і політичному сенсах після мирного розпаду Радянського Союзу і відновлення державності? Адже маючи третій за обсягом арсенал ядерної зброї у світі Україна не могла не впливати на геополітичну ситуацію, вона переставала бути регіональним «Марсовим полем» сходу Європи. Наявність такого чинника як ядерна зброя давала Україні змогу бути одним із провідних гравців на міжнародній арені. (Можна зрозуміти тих, хто сьогодні вважає, що Україна на політичному рівні повинна відмовитися від документів про відмову від ядерної зброї, що дасть змогу не брати на себе зобов’язань бути без’ядерною державою…). Під тиском США і Росії Україна відмовилася від ядерної зброї – і не лише від міжконтинентальних балістичних ракет стратегічного призначення (бо саме вони були небезпекою для США), але і від тактичної ядерної зброї. Згідно з Будапештським меморандумом безпеку і територіальну цілісність України гарантували США, Росія, Великобританія.

Принципові аспекти безпеки України (її воєнної доктрини) порушено в різних документах – це Конституція, «Основи (Концепції) національної безпеки», «Основи (Концепції) зовнішньої безпеки», у Законах України – «Про основи зовнішньої та внутрішньої політики», «Про основи національної безпеки», «Про оборону України», «Про Збройні сили України», «Про розвідувальні органи України» та в інших документах. Проте якщо йдеться про воєнну доктрину України, то її першу редакцію було прийнято Постановою Верховної Ради України 19 жовтня 1993 року, а другу затвердив Л.Кучма указом від 15 червня 2004 р. Згодом Президент В.Ющенко своїм указом від 12 лютого 2007 року затвердив Стратегію національної безпеки України. Обидва згадані документи закріплювали курс України на членство в ЄС і НАТО, вони, зрештою зміцнювали демократичність української влади.

У березні 2010 року на президентських виборах переміг В.Янукович. Він увів в дію своїм законом рішення РНБО України від 17 листопада 2010 року «Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році», в якому було передбачено закінчення роботи над проектом як нової «Стратегії національної безпеки України», так і підготовку нової редакції «Воєнної доктрини України».

8 червня 2012 року було прийнято низку документів, серед яких «Стратегія національної безпеки України у світі, що змінюється» і «Воєнна доктрина України». Ці документи означали, що режим В.Януковича відмовляється від перспективи членства в НАТО, що він намагається законодавчим чином закріпити позаблоковий стан і зблизитися з Росією завдяки формату стратегічного «партнерства». Водночас ці документи чітко означали прагнення В.Януковича до авторитаризму (не випадково з нової редакції «Стратегії національної безпеки» було вилучено статті про демократичний контроль над силовими структурами, а це означало послаблення контролю над ними як з боку громадськості, так і з боку парламенту. Ще один важливий момент: для авторитарного режиму В.Януковича важливішою була внутрішня ситуація в країні, а не зовнішня небезпека, ось чому силові структури були зорієнтовані не стільки на захист від зовнішньої агресії, скільки на виконання поліцейських функцій всередині країни.

Проект нової (вже третьої, «від Януковича») воєнної доктрини України викликав чимало зауважень тих експертів і політиків, які розуміли, що за В.Януковичем бовваніє похмура і зловісна постать Росії, що починають відбуватися важливі зміни у зовнішній і внутрішній політиці України. Не було зрозуміло, чому із «Воєнної доктрини» було вилучено ключове поняття – «війна», його замінили «воєнним конфліктом». Але «війна» і «воєнний конфлікт» – це різні речі. Вилучення поняття «війна» можна пояснити лише вірою в те, що на Україну не нападуть, оскільки жодна з держав, що межують з нею, не є ворогом, а Росія – стратегічний партнер. Таке переконання апріорі зумовлювало неготовність України до можливої війни. У «Воєнній доктрині» було визначено три можливі типи воєнних конфліктів: 1) збройний конфлікт, що може виникнути в разі обмеженого збройного зіткнення на кордоні між Україною та іншої державою (це збройний конфлікт на державному кордоні) або в результаті збройних зіткнень всередині України (це збройний конфлікт всередині держави за участі не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань; такий конфлікт може перерости в локальну війну); 2) збройний конфлікт у формі локальної війни, яка може виникнути в разі збройної агресії проти України з боку іншої держави; 3) збройний конфлікт у формі регіональної війни, що може виникнути в разі збройної агресії двох або більше держав проти України. Зрозуміло, що це приводило до такого висновку: «Ураховуючи тенденції та умови розвитку воєнно-політичної обстановки у світі, Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти неї, в середньостроковій перспективі є малоймовірною» [19].

Воєнна доктрина України, побудована на припущенні, на ймовірності, на надії на миролюбність сусідніх держав,Україну обеззброювала. Своєрідним парадоксом є те, що у визначенні механізму виникнення воєнних конфліктів висловлено чимало слушного, того, що справді відбулося в Україні і з Україною буквально через два роки, передбачено навіть те, що Росія використовує у «гібридній» війні:

- підтримує внутрішні політичні сили (фінансує, навчає методам і прийомам громадянського опору, готує воєнізовані загони);

- озброює внутрішні політичні сили усіма доступними засобами, в т.ч. через нелегальне постачання озброєння (а Росія постачає і легке, і важке озброєння); сприяє таким чином створенню незаконних збройних формувань;

- проведення з боку незаконних збройних формувань терористичних актів (їх було десятки);

- світова інформаційна кампанія для дискредитації влади, підкреслення її антинародного характеру (Росія віддавна провадить потужну інформаційну і пропагандистську війну проти України: «київська хунта», «державний переворот» в Україні; «карателі», «українські фашисти» – усе це гасла із пропагандистського арсеналу Кремля);

- пряма збройна агресія проти держави (це навіть прикладів і коментарів не потребує);

- різноманітність інструментів, що використовуються під час ескалації напруженості зовнішніх і внутрішніх відносин (передусім інформаційно-психологічні засоби, політичний, економічний тиск, санкції (це теж можна не коментувати, про особливості інформаційної війни ми ще будемо вести мову, а до політичного шантажу, економічних воєн Росія вдалася вже віддавна);

- відмова від захоплення території держави або зміни державного кордону як кінцевої мети конфлікту, прагнення лише політичного а економічного контролю над державною владою (Крим Росія захопила, а після того, як їй не вдалося захопити повністю схід і південь України і пробити сухопутний коридор до Криму, вона прагне принаймні заморозити конфлікт на Донбасі як постійний чинник політичної й економічної дестабілізації в Україні).

Як відомо, до грудня 2015 року (тобто через рік) Кабінет Міністрів України повинен розробити разом з ЄС нову редакцію Воєнної доктрини. Нова доктрина потрібна не лише тому, що попередня не була адекватною, не узгоджувалася з реальною геополітичною ситуацією і не передбачала використання всіх можливих засобів для захисту держави. Вона потрібна і тому, що українське суспільство переконалося: Росія – не лише історичний і традиційний ворог української державності, а й потенційний ворог. Цей факт обов’язково повинен бути врахований у «Воєнній доктрині». Нові умови (агресія Росії, стан війни з Росією) допомогли остаточно визначитися з історичною орієнтацією – Європа і європейські вартості (за які українці – і громадяни України багатьох інших національностей, в т.ч. і росіяни – віддають своє життя). Нові умови спричинилися і до віднайдення союзників – це цивілізований світ на чолі із США.

На початку квітня 2015 року відбулася презентація проекту Стратегія національної безпеки, а в травні Рада національної безпеки і оборони (РНБО) ухвалила стратегію національної безпеки України. Її реалізація розрахована до 2020 року.

У документі визначено основні цілі стратегії національної безпеки:

- мінімізація загроз державному суверенітету та створення умов для відновлення територіальної цілісності України у межах міжнародно-визнаного державного кордону;

- відновлення мирного розвитку Української держави;

- набуття нової якості економічного і гуманітарного розвитку, забезпечення
інтеграції України до Євросоюзу та її майбутнього як демократичної, правової, соціальної держави.

Стратегія визначає основні загрози національній безпеці. Це

- агресивна політика Росії;

- неефективність системи забезпечення національної безпеки України;

- корупція та неефективна система державного управління;

- економічна криза, виснаження фінансових ресурсів держави, зниження рівня життя населення;

- загрози енергетичній, інформаційній, екологічній і техногенній безпеці.

Стратегія національної безпеки України – це основний документ оборонного планування. Виходячи з її положень розробляються доктринальні документи з питань воєнної безпеки, зокрема воєнна доктрина, основні напрями зовнішньої політики, стратегії інформаційної безпеки, кібербезпеки, реформування сектору безпеки і оборони, інших нагальних питань національної безпеки, а також державних програм за окремими напрямами державної політики національної безпеки.

Важливо, що стратегія пропонує відмовитися від політики позаблокового статусу, оскільки така політика не забезпечила територіальну цілісність держави. Україна, в середньостроковій перспективі, спираючись у першу чергу на власні можливості, залишає за собою право обирати участь у системах колективної безпеки і оборони як спосіб гарантування державного суверенітету й територіальної цілісності.

У документації зазначено, що Україна поділяє спільні з ЄС і НАТО цінності, і розглядає європейську і євроатлантичну інтеграцію як пріоритетний напрям своєї зовнішньої і внутрішньої політики. Наша країна вбачає у членстві в НАТО єдину надійну зовнішню гарантію державного суверенітету і територіальної цілісності країни. Пріоритетом є впровадження стандартів НАТО, досягнення сумісності нашої армії і спецслужб з силами і засобами відповідних структур країн-членів НАТО, що забезпечить у майбутньому набуття членства в Альянсі. Стратегія визначає головним зовнішньополітичним пріоритетом поглиблення стратегічного партнерства зі США як гарантом міжнародної безпеки в євроатлантичному просторі.

У документі визначено чіткі пріоритети. Україна буде використовувати всі можливі засоби захисту своєї територіальної цілісності, що не суперечать міжнародному праву. Ключовим пріоритетом політики національної безпеки є забезпечення готовності держави, її економіки і суспільства до оборони та відбиття зовнішньої агресії у будь-яких формах і проявах, підвищення рівня обороноздатності держави, нарощування оборонних і безпекових спроможностей України, зміцнення її здатності до самозахисту.

Головне в Стратегіі – створення нової системи забезпечення національної безпеки і оборони, формування високоефективного сектору безпеки і оборони, спроможного діяти як цілісне функціональне об’єднання під єдиним керівництвом. Вирішення цього завдання слід забезпечити шляхом впровадження сучасних технологій і процедур аналізу ситуації та прийняття ефективних і результативних державних рішень. Платформою для цього має стати створювана система ситуаційних центрів всіх складових сектору безпеки і оборони України.

Визначним пріоритетом на цьому етапі є реструктуризація і розвиток національного оборонно-промислового комплексу, нарощування його виробничих потужностей, поглиблення оборонно-промислового та військово-технічного співробітництва з іншими країнами, насамперед державами – членами ЄС і НАТО. Головне завдання ОПК – забезпечення потреб нашої армії і Національної гвардії у сучасній високотехнологічній зброї.

У документі підкреслено особливу увагу в Стратегії до відновлення ракетного щиту України. Це останній документ і останній крок перед виробленням і схваленням нової воєнної доктрини України.

1. Фурашев В. Проект нової Воєнної доктрини України: керівництво до дії чи декларація? //

2. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР / М. Р. Литвин, К. Є. Науменко. – Львів: Інститут українознавства НДНУ; Видавнича фірма «ОАІР», 1995. – 368 с.

3. Донцов Дмитро. Вибрані твори: У десяти томах. – Т.5.: Політична аналітика (1921–1932 рр.) / Д. Донцов. – Дрогобич-Львів: Видавнича фірма відродження. 2013. – С.134–135.

4. Там само. – С.136–137.

5. Мірчук П. Нарис історії ОУН / П. Мірчук. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1962. – Т. 1. – С. 23.

6. Там само. – С. 24.

7. Причинки до суспільного мислення: Збірка статей. – Б.м.в., 1989. – С.13.

8. Мірчук П. Революційний змаг за УССД (Хто такі «бандерівці», «Мельниківці», «двійкарі». – Нью-йорк; Торонто; Лондон: Союз українських політв’язнів, 1985. – С.94.

9. Там само.

10. Причинки до суспільного мислення: Збірка статей. – Б.м.в., 1989. – С.37.

11. Там само. – С.61.

12. Там само. – С.97.

13. Там само. – С.140.

14. Там само. – С.119.

15. Полтава П. Збірник підпільних писарів. – Мюнхен: Вид-во «Український самостійник». – 1959. – С.221. – 297 с.

16. Буджак М. Польське повстання 1863 р. / М. Буджак [Михайло Колодзінський]. – Львів, 1929. – С.13–14.

17. Бандера С. Перспективи української революції // Степан Бандера. – К., 1998. – С.477.

18. Багряний І. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе / І. Багряний. – К.: Смолоскип, 1996. – С.405.

19. Воєнна доктрина України. http//www.prezident.gov.ua//documents/14824.html

Питання для самоконтролю і обговорення

1. Пояснити походження концепту «Воююча Україна»

2. Основні тези праці М.Колодзінського «Українська воєнна доктрина»

3. Формування воєнної доктрини на різних етапах українського визвольного руху

4. Українська воєнна доктрина в роки відновленої державності (1991–2015)

5. Чи потрібно Україні відновлювати ядерний арсенал?

Розділ Ш.

Поиск по сайту: