Хронологія і причини протистояння

Українсько-російське протистояння почалося ні з відновленням української державності (1991), ні з помаранчевим Майданом (2004), ні з революцією гідності другого Майдану (2013–2014), ні 20 лютого 2014 року, як це вибито на російській медалі «За освобождение Крыма». Почалося воно значно раніше. Частково мають рацію ті, хто пише про тисячолітню війну між Україною і Росією, як зазначає у статті П.Романюк. Цікавою з огляду на проблему початку і причин протистояння є стаття І.Драча «Важкі уроки українства», в якій він зазначає: «Голодомор 1932–1933 років за своєю суттю не був він випадковим, ані унікальним епізодом у долі українського народу. Настав час до кінця усвідомити раз і назавжди, що це був лише один з найближчих до нас, уцілілих і нині сущих українців, етап планомірного викорінення української нації, неприйняття якої глибинно закладене у нащадків північних племен, що їм наш народ дав свою віру, культуру, цивілізацію і навіть імення». Ще одна цитата із цієї ж статті «Важкі уроки українства» (журнал «Сучасність», ч. 11 за 2009 р.): «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою національної свідомости українця, полягає в тому, що у Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації. Бачимо, що від найрафінованішого філософа до найзахланнішого п’яниці надто в багатьох росіян вкладено справді фатальну одержимість українофобією. Вона становить один з головних елементів «русской идеи...».

Мабуть, з цим твердженням І. Драча не погодиться багато українців (особливо російськомовних). Нам здається, що з ним, радше, погодяться росіяни, принаймні, десь у глибині душі, бо ніколи не було у т. зв. середньостатистичного росіянина особливого співчуття до тих народів, чиї землі завойовували спочатку Московське царство, згодом Російська імперія і Радянський Союз. Якщо не вникати в методологічні нюанси і не вдаватися до дипломатичної фразеології і пропагандистських гасел про віковічну «дружбу» українців і росіян як «народів-братів», то треба визнати, що І. Драч має рацію лише частково, бо дещо все ж треба уточнити. Якщо не вимагати від публіцистичної статті з її викривальним пафосом докладної наукової аргументації (а основна теза статті, назагал, аксіоматична – її довела тривала історія українсько-російських стосунків починаючи від Ан­дрія Боголюбського), то можна зробити І. Драчеві лише один закид методологічного плану – він не структуризує поняття, яке він вико­ристовує на означення того, хто ж нищить українську державність, ідею, буття? Що це – «північні племена» колись, Росія як держава, росіяни як народ, окремі його верстви (від «найрафінованішого фі­лософа» до «найзахланнішого п’яниці»), чи кількасотрічний расизм і ксенофобія?

Але є ще і сучасні російські медіа, про які О. Пахльовська сказа­ла, що це резервуар, «в якому нічим не замаскована патологічна не­нависть до України» (ч. 40 газети «День» від 14 березня 2006 року).

І. Драч не поодинокий у своїй позиції (маємо на увазі ототож­нення держави і народу). Свого часу подібним чином міркував С. Бандера, який на початку 50-х років дуже гостро критикував проросійську концепцію американської політики, критикував США за нехтування національними інтересами тих народів, що їх поне­волила Москва. Він писав у статті «Первородний гріх проросійської концепції»: «Але коренем усіх помилок американської політики і пла­нів супроти СССР є теза, що московська нація, московський імпе­ріалізм і большевизм – це три окремі, а не органічно зрослі з собою явища, що ворогом для всіх інших народів є сам большевизм і що в боротьбі проти нього мати московський нарід за союзника» [1].

Щоправда, українська політична думка репрезентує й інші підхо­ди. Так, І. Багряний у статті «Трикутний торг» (1951): «Ми не плутає­мо всього російського народу ані з большевиками, ані з російськими імперіалістами і віримо, що в надрах російського народу є сили, які ставляться до проблеми майбутнього устрою на місці сталінської каторги не по-комуністичному й не по-імперіялістичному» [2].

До статті І.Драча ми ще повернемося, а якщо пишемо про часткову рацію авторів концепції тисячолітнього протистояння між Україною та Росією, то лише тому, що Київська Русь – це початок української державності (на етнічних українських землях існували і зникали й інші державні утворення), Московське царство як суто російська державність виникне аж у XV ст. О.Палій зазначає: «На ім’я і спадок Київської Русі не може претендувати ще хтось, крім народу, споконвічної території якого розташовано основні державно-політичні, культурні й релігійні центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр’їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Олешки, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Звенигород, Теребовля та ін.. Саме ті землі України, які свого часу входили до складу Київської Русі, найбільшою мірою зберегли українську ідентичність» [3].

Зрештою, не право спадкоємності було і стало визначальним у цьому протистоянні, що триває, принаймні сотні років, якщо не тисячоліття, хоча, наприклад, М.Погодін вважав, що у Києві і в Київській Русі до монгольської навали мешкали предки великоросів, які після падіння Києва подалися на Північ, на територію сучасної Росії, а на їх місце прибули вихідці із заходу, із Карпат. Російським імперським історикам, а згодом і радянським, і сучасним російським, а вслід за ними і «корисним ідіотам» від європейської історичної науки (особливо мотивованим і заангажованим) потрібно обґрунтувати це право на спадок Київської Русі – імперія не може обійтися без величної історії. Ось чому в офіційній історичній російській науці так багато сфальсифікованого, вигаданого, так багато міфів або й просто брехні. Фальсифікація історії почалася чи не з появи ідеї «третього Риму». З цієї вигадки почалося обґрунтування московського, згодом месіанських претензій – російського месіанства, ідеї що лейтмотивом пронизує за окремими винятками творчість російських істориків і літераторів XVI–XXI ст. Але ця ідея не була лише результатом хворобливої уяви чи приниженого національного самолюбства, це ідея не залишалася лише утопічною мрією – вона стала визначальною у зовнішній політиці Московського царства, згодом Російської імперії, у ставленні до найближчих сусідів, зокрема, до України-Русі. Так, один із героїв роману Ф.Достоєвського «Біси» називав тодішню Європу цвинтарем, німців – народом без майбутнього, Франція – теж без перспектив, бо сама себе знищить. Упродовж 1867–1871 років Ф.Достоєвський перебував у Європі, отже, європейське життя він знав чим тоді пояснити його майже патологічну ненависть до Європи, чим пояснити його вороже ставлення до «західників», наприклад, до І.Тургенєва, якого він пародійно показав у тому ж романі «Біси» в образі такого собі самозакоханого, пихатого і нікчемного Кармазинова? Ф.Достоєвський висловив ту ідею, якою жила Росія, яка постійно підживлювала «немытую Россию, страну рабов, страну господ» – протистояння Росії із Заходом, а суть цього протистояння – месіанська роль православної Росії, яка покликана оновити Європу, що духовно занепадає і розкладається. У цих візіях Ф.Достоєвського належне місце відводиться і російському народові – «народові-богоносцеві», бо це, за Ф.Достоєвським, єдиний у світі народ, що має оновити і врятувати світ… Якби сьогоднішній український читач уважно перечитав Ф.Достоєвського (особливо «Бесы» и «Дневник писателя»), то йому стала б очевидною близькість ненависті Ф.Достоєвського до Європи (як і взагалі нелюбові до інородців) і «русского мира» патріарха Кіріла, і геополітичних концепцій О.Дугіна, і зрештою, планів Путіна.

Щоправда, на початку ХХ ст. було двоє відомих представників російського інтелектуального середовища, які до російського месіанства поставилися скептично. Це Д.Мережковський і В.Розанов.

У цій месіанській концепції не могло бути місця для іншого народу, крім російського, що більше для народу, якому належав спадок Київської Русі, предки якого ще чотири-п’ять тисяч перед тим створили потужну трипільську культуру.

Наступна причина протистояння: Україна – частина європейської цивілізації, українці – європейський народ, ми орієнтувалися на Європу і європейські духовні, моральні вартості й політичні ідеали.

Третя причина українсько-російського протистояння полягає у глибокій, іноді непоборній і протилежній різниці між українцями і росіянами, що проявляється в ментальності, у національному характерові, у ставленні до базових загальнолюдських і європейських вартостей.

Хронологію протистояння викладено в працях, що стосуються української історії. Серед них помітне місце посідає монографія В.Лизанчука і М.Рожика «Історія російщення українців» (2011), в якій автори хоча й узагальнено, але переконливо показали, що історія українсько-російських взаємин – це етноцид, лінгвоцид, геноцид, оскільки далеко не завжди ці взаємини зводилися до відкритого воєнного протистояння. Інші важливі позиції історіографії питання – це праці П.Штепи («Московство»), В.Белінського («Країна Моксель або Московія», «Открытие Московии»), І.Дзюби («Інтернаціоналізм чи русифікація?»), М.Костомарова («Дві руські народності»), М.Грушевського, відомого публіциста українського збройного підпілля П.Полтави («До історії російщення України від 1720 року»). Серед сучасних істориків на цю проблему звернув увагу і О.Палій («Історія України»), власне він вважає, що саме Андрій Боголюбський, який княжив у Суздалі, та його нащадки, переступили традицію, якій князі династії Рюриковичів були вірні три століття – вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною [4] (відомий російський історик В.Ключевський вважав Андрія Боголюбського першим російським князем, так що І.Драч мав підстави пов’язати його варварський напад на Київ із початком російсько-українського протистояння. Є щось символічне в тому, що цей перший власне російський князь не лише влаштував погром, тимчасово захопивши Київ, а ще раніше 1155 року вивіз із Вишгорода відому в православному світі ікону Богородиці, і ця викрадена святиня (вже Владимирская Божья Матерь) стала одним із символів Росії як у минулому, так і тепер. Тоді, за часів Андрія Боголюбського, який успадкував князівський стіл у Суздалі, і почало зміцнюватися Володимиро-Суздальське князівство як нове державне утворення, але з іншою політичною культурою і на іншій етнічній основі, ніж у Київській Русі. До часів Андрія Боголюбського належить написання «Сказания о чудесах Владимирской иконы Божьей Матери», яке виправдовувало вчинок свавільного князя (авторитет Києва все ж був величезний) і обгрунтовувало перехід священства до Владимира. Впадає в око одна важлива обставина – поєднання військової сили з намаганням використати духовний і емоційний вплив сакрального об’єкту, яким була чудодійна Вишгородська ікона Богородиці. Київ не міг повернути собі повною мірою колишньої величі, що більше 1240 року відбувся ще жахливіший погром – Київ взяв приступом монгольський хан Батий.

Після поразки Київської Русі українська державність продовжувала існувати у формі Галицько-Волинського князівства (зазначимо, що з монгольською навалою Данило Галицький об’єднав під своєю владою всі українські землі з Києвом, крім Чернігівського і Новгород-Сіверського князівств. Монголам не вдалося зруйнувати державницький механізм Галицько-Волинського князівства. Воно залишилося прямим спадкоємцем державності Київської русі. Загинуло згодом і Галицько-Волинське князівство, частина його земель відійшла до Королівства Польського, частина – до Великого Князівства Литовського і Руського. Як зазначає О.Палій, в новоутвореному Великому князівстві Литовському і Руському слов’янські землі, що перебували на вищому рівні соціального розвитку, ніж власне литовські, становили 90% території; у новій державі літописне й офіційне діловодство велося тодішньою літературною українською мовою, навіть після приєднання України до Польщі наприкінці XVI ст., Литовський статут від 1588 року вимагав, щоб усі чиновники писали офіційні документи виключно українською мовою [5]. Звичайно, що полонізація українського життя ставала щораз небезпечнішою, але з північного сходу набирав сили ще один ворожий центр. Річ у тім, що ще 1277 року виникло Московське князівство як невеликий уділ Великого Володимирського князівства, а вже через століття Москва почала конкуренцію з Литвою в збиранні земель давньої Київської держави [6]. Після падіння Києва «володимиро-суздальські князі проводили принципово іншу політику, ніж князі українських земель. Політика володимиро-суздальських, а згодом і московських князів у відносинах з Ордою полягала в тому, щоб виявом максимальної лояльності до ординських ханів, боротьбою зі спробами повстань забезпечити собі владу та право збирати данину й відсилати її в Орду» [7]. Московське князівство розросталося за допомогою Орди, але що ще промовистіше: його політична культура збагачувалася тактикою і стратегією ординців, його духовні цінності формувалися теж аналогічним чином. (У цьому треба шукати першоджерел євразійства, до речі). Ординська суть московської державності – це один із скелетів російського імперського мислення і офіційної російської історичної науки. Протилежний приклад – короля Данила Галицького коронував римський Папа як духовний авторитет Європи. Беручи до уваги ці факти, неважко зауважити і момент українсько-московського протистояння.

Це протистояння реально матеріалізувалося в тому, що вже Іван Ш у 1432 році намовив татар кримського царства напасти на Київ, який тоді перебував у складі Великого Князівства Литовського і Руського. Частину із награбованого хан Менглі-Гірей віддав Іванові Ш. Такі набіги за підбурювання Москви на українські землі відбувалися майже щорічно. Потрібно зауважити, що вони відбувалися під час війни Москви з Великим Князівством Литовським і Руським.

Виникнення українського козацтва і Запорізької Січі значною мірою було зумовлене необхідністю захиститися від татарських набігів. Проте потрібно вбачати у цьому факті якийсь інший, глибинний історичний сенс, оскільки Запорізька Січ не просто зіграла визначну роль в українській історії, продовживши українську державницьку традицію. Запорізька Січ стала своєрідним національним символом, в якому відображалася волелюбність і незламність українського народу, його невмирущість і спрямованість на іноді відчайдушні, але історичні за своїм значенням вчинки.

До середини XVI ст. політичний, духовний, культурний розвиток Московського царства і українських земель був настільки разюче різним, що нема жодних підстав для обґрунтування єдиних джерел, єдиних коренів, а тому і єдиного народу. Не об’єднувала навіть віра (в усякому разі, це був формальний чинник, якщо зважити на те, яким було російське православ’я). О.Палій зазначає: «З часів литовсько-московських воєн XV–XVI ст. в українському козацтві сформувалося негативне ставлення до завойовницької політики Московії, яка намагалася претендувати на українські та інші слов’янські землі, що історично належали до Київської держави. У Литві протягом тривалого часу звикли розглядати як васала Орди. Століття московсько-литовського протистояння, у якому українці брали участь на боці Литви, виробили в мешканців України власний досвід воєнних відносин з Московією» [8]. Українські козаки брали участь практично в усіх походах на Москву, починаючи від 1604 року (похід т.зв. Лжедмитрія). Найбільш відомим і результативним можна вважати похід під проводом гетьмана П.Сагайдачного – тоді у вересні 1618 року українські і польські війська (останніми командував гетьман Я.Ходкевич) обложили Москву і стояли перед Арбатськими воротами, «коли через брак коштів та харчів польська шляхта відмовилася продовжувати війну» [9]. Так було втрачено добру нагоду розгромити в майбутньому грізного суперника, історичного ворога і українців, і литовців, і поляків. Проте результатом походу було те, що Москва віддала Чернігівщину і Новгород-Сіверщину Речі Посполитій, а тому вони й залишилися українськими, якими й були споконвіку.

Наступний етап українсько-московського протистояння пов’язаний із українською визвольною війною під проводом гетьмана Б.Хмельницького. Створення федерації трьох державнх народів – українського, польського і литовського могли допровадити до створення величезної потуги на сході Європи. Проте історія ще раз довела, що егоїстична, зверхня, короткозора в історичній перспективі політика (навіть якщо вона і тимчасово успішна) завжди поступається політиці принциповій, розважливій і далекоглядній. Історія умовного способу не знає. Минуле можна лише переписувати (як текст), але в нього не можна повернутися і переробити. Сталося те, про що Т.Шевченко сказав геніально просто і лаконічно: «Польща впала і нас задавила». Найбільшим успіхом і результатом української визвольної війни було те, що на політичній карті Європи виникла держава, але вона не була новою, бо продовжила державницьку традицію київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Найбільшою трагедією української визвольної боротьби стали наслідки Переяславської ради. Це був фатальний, але вимушений крок. М.Грушевський зазначає у статті «250 літ» (1903), що Б.Хмельницький, хоча й був великим політиком і геніальним організатором, не розумів чи легковажив соціальні прагнення народних мас, він пожертвував ними при першій невдачі, а тому й втратив їх підтримку. Не вдалися йому і закордонні союзи. Але і союз із Москвою був неприроднім, неорганічним: «…великоросів на Україні не любили, дивилися на них як на людей некультурних, грубіянів; московська самовласть, із суворими формами кар на тілі, тортурами, засланнями на Сибір – викликали в українців страх і відразу; московське життя було чуже і не викликало найменших симпатій. Уже при самім акті присяги московському правительству між козацькою старшиною і московськими послами виникла суперечка, яка відкрила глибокий антагонізм між конституційними поглядами козацьких старшин і московським абсолютизмом: козацькі старшини зажадали, аби московські зложили їм присягу в імені царя на заховання умов, – посли відмовили [10].

Багато полковників на чолі з І.Богуном відмовилися присягати московському цареві та й Б.Хмельницький дуже скоро зрозумів свою помилку – і відмовився розірвати стосунки із Швецією, рішуче поставився до втручання Москви в діяльність української адміністрації. Як зазначає М.Грушевський, розрив висів у повітрі, але в критичну хвилю Б.Хмельницький помирає (існує цілком вірогідна версія, що до його смерті причетні довгі московські руки).

У цьому протистоянні з деспотичною і малокультурною Москвою зазнали поразки і послідовники Б.Хмельницького: Виговський, Дорошенко, згодом Мазепа і Орлик. Після того, як гетьманом обрали І.Виговського і він почав проводити активну зовнішню політику, Москва значно активізувала антиукраїнську політику: царський уряд підкуповував не лише козацьку старшину, але й люмпенізовані верстви населення.

Значним досягненням І.Виговського був Гадяцький договір з Польщею (1658), згідно з яким Україна як Велике Князівство Руське входила разом із Польщею і Литвою до складу Федеративної держави – Речі Посполитої. В історії багато що повторюється: перед укладанням Гадяцького договору Москва відправила свої війська на кордон з Україною, а незабаром відкрито почала наступ. Так наприкінці червня 1659 року відбулася знаменита Конотопська битва, в якій І.Виговський розгромив московську армію. Москва знову знайшла зрадників серед українських старшин. Московська інтрига завершилася успішно – І.Виговський вже у жовтні 1659 року зрікся гетьманства на користь сина Б.Хмельницького. Саме Ю.Хмельницький і підписав невигідні для українців Переяславські статті 1859 року – гетьман не мав права проводити самостійну зовнішню політику, а Козацька рада без згоди Москви обирати собі гетьмана, обмежувалися і права гетьмана; не менш важкою і значущою була й інша умова: київський митрополит мусив визнати зверхність московського патріарха, а новообраному митрополитові заборонялося приймати посвяту від константинопольського патріарха. В Україні збільшувалася кількість московського війська. Щоправда, через рік Ю.Хмельницький відмовився від Переяславських статей і підписав із Польщею Слободищенський трактат, за яким відновлювалася дія Гадяцького договору [11], але Україна стратегічну ініціативу втратила. Почалася т.зв. Руїна, яка тривала від зречення Ю.Хмельницького булави (1663) до обрання гетьманом І.Мазепи (1687).

То були часи, коли у ставленні до України повною мірою продовжувала проявлятися традиційна сутність Москви: патологічна жорстокість у ставленні до противника (навіть переможеного), духовне насильство (особливо тісно ця риса пов’язана із ненавистю до вільних і вільнолюбних людей), нестримний потяг до загарбання. Освічена, багата, вільна Україна не вписувалася в прокрустове ложе деспотичної Московії. Уже на початках Руїни царські війська почали масові репресії проти соратників Б.Хмельницького. Ще були т.зв. «московські статті» 1665 року, які підписав І.Брюховецький. Вони суттєво обмежили права Гетьманщини і зміцнили її залежність від Московського царства. Москва вже тоді не хотіла мати за сусіда багату і сильну Україну. Це заважало реалізувати ідею «третього Риму» як відображення прагнення до світового панування. Власне, у церковно-релігійній сфері теж визначилося протистояння. Відомо, що утворення Московського патріархату (1589) відбулося неканонічно. Київська митрополія підпорядковувалася константинопольському патріархові майже до кінця XVII ст. Київський митрополит Сильвестр Косів, як і багато полковників Б.Хмельницького, теж був проти союзу з Московським царством, йдеться не лише про політичний аспект ситуації, а й про те, що християнство, яке прийшло з півдня з Київської Русі, не стало для мешканців Московського царства органічним, воно не стало духовним надбанням ні народних мас, ні провідної верстви. Та й неосвічене і аморальне духовенство не могло бути носієм високої духовності (історики знають, що Петро І заснував «Сумасброднейший, Всежутейший і Всепьянейший Собор» – це апогей блюзнірського ставлення до віри і церкви).

Протистояння між Москвою і Київською митрополією закінчилося 1685 року, коли новообраний Київський митрополит практично визнав зверхність Московського патріарха.

Протистояння на полі бою завершилися «вічним миром» 1686 року, який закріпив поділ України між Московським царством і Польщею (попередник цього договору – Андрусівське перемир’я 1667 року).

Наступний етап московсько-українського протистояння пов’язаний з іменем І.Мазепи і закінчився Полтавською битвою. Гетьманом І.Мазепу обрали на козацькій раді 1687 року. Історики вважають, що гетьманство Івана Мазепи почалося як епоха відносно мирного політичного, економічного й культурного відродження України після Руїни. З цією думкою можна погодитися, але це не означає, що Москва припинила експансіоністську політику щодо України і спроби повністю асимілювати її. Так, Московська патріархія вела безкомпромісну боротьбу з Києво-Печерською Лаврою з приводу книгодрукування, 1690 року московський заборонив праці низки тих українських діячів, які захищали українське православ’я.

Гетьман І.Мазепа проводив лояльну щодо Москви політику, але очевидні наміри Петра І ще більше обмежити права України, безцеремонне і жорстоке використання українських козаків на будівництві нової столиці, величезні податки, якими було обкладене українське населення спонукали гетьмана до пошуків союзника для боротьби з Москвою. Ним став шведський король Карл ХІІ. У вересні 1708 року шведське військо вступило на територію України. Трагічним моментом московсько-українського протистояння були оборона і падіння Батурина, гетьманської столиці. Автор «Історії Русів» писав: «Меншиков ударив на міщан беззбройних, які в задумах Мазепи ніякої участі не приймали, і вибив їх усіх, не шануючи ні статі, ні віку, ні немовлят… Звичайна кара була живцем четвертувати, колесувати й на кіл посадити, а далі вигадані нові види страт, які саму уяву лякали» [12]. Жорстокість не була тоді чимось незвичним у війні, але йшлося про мирне населення, що більше одновірців. Може, саме тоді й зародився в колективній пам’яті українців той підсвідомий страх перед патологічною жорстокістю свого північного сусіда. (Зрештою, до таких акцій – масового винищення місцевого населення Москва вдавалася і згодом – під час завоювання Кавказу, під час здобуття Суворовим Варшави у 1794 р., під час підкорення Кримського панства). Батурин був, справді, кривавим, трагічним, але все ж моментом в історії взаємин України і Росії. Доленосне історичне значення мала Полтавська битва, яку українці програли.

Наслідком Полтавської битви стало неухильне руйнування української державності, що супроводжувалося масовими репресіями. Боротьба українців за свободу не припинялася. Після смерті Івана Мазепи гетьманом обрали Пилипа Орлика – на козацькій раді у Бендерах 1790 року. Там же було ухвалено і «Договір та встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського» (цей документ більш відомий як Конституція Пилипа Орлика).

Поразка московської армії, якою командував сам Петро І (врятувалися москвини лише завдяки тому, що підкупили турецького головнокомандувача турецької армії) і Прутський договір (1711) давали підстави сподіватися, що Україна звільниться від московської опіки. Гетьман Пилип Орлик зробив два походи на Правобережну Україну, що мали лише тимчасовий успіх. Андріанопольський договір 1713 року між Московським царством і Османською імперією зупинив експансію Москви на південь, до Чорного моря, а тому й українські землі уникнули московської колонізації.

1721 року Московське царство було проголошено Російською імперією. «Цією штучною назвою, накинутою Московії за наказом царя Петра І, Московія намагалася притягнути до себе спадок середньовічної Київської Русі та великих київських князів. Задля привласнення цього спадку московський царат прагнув знищити як етнічну та політичну цілісність справжнього спадкоємця Київської Русі – Україну». Полтавська битва розв’язала руки Петрові І щодо України. Країна, спустошена війною, репресіями та епідемією чуми, стала територією іноземної військової окупації. Московія розмістила в Україні на постійній основі війська, що утримувалися коштом місцевого населення. Московський уряд щораз більше втручався у внутрішні справи України, які перед тим належали до компетенції гетьманського уряду… Економічна політика Московії в Україні набрала виразно колоніального характеру: обмежувалася або й заборонялася торгівля Гетьманщини із Західною Європою, країнами Причорноморя і Запоріжжям, штучно гальмувався розвиток української промисловості (зокрема гутницької й селітряної); економічне й фінансове життя Гетьманщини було віддане під контроль російського уряду й купецтва» [13].

1722 року Петро І створив Малоросійську колегію, що контролювала діяльність гетьманського уряду.

Не була випадковою і пожежа в бібліотеці Києво-Печерської Лаври, в якій зберігалися і цінні документи. Власне, саме за Петра І почато, на думку В.Белінського, масовану державну фальсифікацію історії свого народу: «Он впервые издал указы, повелевающие изьять у покоренных нардов все письменные национальные памятники: летописи, хронографы, хроники, синоксисы, письменные сказания, давние исторические записи, старинные церковные документы и даже обычные архивы! Особенно это касалось Украины—Руси» [14]. Упродовж 1720—1721 років Петро І видав укази згідно з якими в Україні було заборонено друкувати будь-які книги, окрім церковних, а давніші книги перед їх повторним друкуванням виправляти так, щоб їх мова не відрізнялася від московської.

Політику Петра І («той, що розпинав») щодо України продовжила Катерина ІІ («та, що доконала»). Катерина П прийшла до влади 1763 року. У листопаді 1764 року Катерина П ліквідувала гетьманство в Україні. На початку червня російські війська зруйнували Запорізьку Січ. О.Палій зазначає: «Історія знає небагато прикладів такого стрімкого регресу інтелектуального життя, яке відбулося після ліквідації Гетьманщини й Запорізької Січі… «Просвічена Цариця Катерина П, яка переписувалася з Вольтером, занурило у темряву неписьменності ту частину українського народу, яку змогла [15]. Проте значно важчими й історично важливішими з огляду на негативні наслідки для України були інші кроки Катерини П: ліквідація гетьманства, запровадження кріпацтва в Україні (1783). Катерина П добре розуміла значення багатої України для імперії, ось чому навіть обмежено автономно Україна не була органічним елементом в структурі Росії. Але й українці, в яких вільнолюбність перетворилася в рису національного характеру, чим вони й відрізнялися від недавніх московітів, а тепер великоросів, теж погано вписувалися у роль вірнопідданих новоспеченої імперії. Зрештою, й сама Катерина в одній із інструкцій генерал-губернатор Румянцеву, який наглядав за Україною, зазначала, що між українцями і росіянами існує ненависть. Катерина П, на відміну від своїх попередників системно підійшла до розв’язання українського питання: не лише знищення будь-яких ознак автономії, економічний визиск України і створення перешкод для вільного економічного розвитку Гетьманщини, але й духовне поневолення, асиміляція українства в імперському морі (зрештою, основи такої системної антиукраїнської політики заклав Петро І). За Катерини П продовжувалися репресії проти українського книгодрукування і ліквідація розгалуженої мережі українських шкіл. Апогей підступної політики – маніфест Катерини П «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской Губернии», що був оприлюднений на початку серпня 1775 року. П.Калнишевського, останнього кошового, ув’язнили і в Соловецькому монастирі він пробув чверть століття, а помер маючи 113 років. Цей випадок (умови ув’язнення були нелюдськими) – як феномен живучості українського народу, так і відображення органічного для російської імперської свідомості прагнення не просто знищити чи ізолювати, але й принизити, знищити морально.

Результат російсько-українського протистояння у XVIII ст..: «З 1764 по 1783 р. Російське імперія, діючи всупереч угодам, укладеним між Богданом Хмельницьким і Московією, знищило Українську державність. Зникнення української державності ослабило Україну та зробило її беззахисною саме в той час, коли в Європі зароджувалися нації та творився грунт для виникнення нових національних держав. Панування російського царату спричинило руйнівний регрес у розвитку України. У той час як країни Європи рухалися до ліберальних реформ, ліквідовували залишки особистої залежності селян, в Україні сталася соціальна катастрофа – запровадження кріпацтва. Разом із цим прийшло тотальне винищення шкіл та освіти, деградація інтелектуального життя. Усе це створювало вкрай несприятливе середовище для розвитку української культури та ідентичності» [16].

Так Україну було опущено до рівня провінції. У ХІХ ст. царський уряд продовжив цілеспрямовану антиукраїнську політику. 1817 року в Україні було закрито Києво-Могилянську академію, а відкрито університет імені Святого Володимира, який, за задумом міністра освіти С.Уварова мав стати засобом поширення російської освіти і національності. 1847 року було розгромлено Кирило-Мефодіївське братство – скромну спробу українських патріотів хоч би у формі слов’янської федерації зберегти Україну як народ. І десять років карався і мучився наш геніальний борець, поет, пророк – Тарас Шевченко. 1862 року російський уряд закрив українські недільні школи і школи для дорослих, які фінансували приватні особи, хоча відсоток неграмотних був значно вищий, ніж за гетьманських часів.

Польське повстання 1863 року стало приводом для репресій і проти українців.

Того ж року міністр внутрішніх справ Росії П.Валуев видав горезвісний циркуляр (т.зв. «валуєвський циркуляр») про заборону видання підручників, літератури і книг релігійного змісту українською мовою. З 1874 року навіть у початкових школах навчання почали вести російською мовою. 1876 року Олександр П підписав Емський указ, який ще більше зміцнював антиукраїнську спрямованість «валуєвського циркуляра». Емський указ забороняв ввозити до Росії будь-які брошури й книжки українською мовою, друкувати переклади із зарубіжної літератури й оригінальні твори українською мовою, влаштовувати театральні вистави; друкувати тексти, виконувати українськомовні музичні твори і публічні читання українською мовою.

Проаналізувавши антиукраїнську політику російського самодержавства упродовж ХІХ ст. і особливо його останній чверті автори надзвичайно актуальної «Історії російщення українців» В.Лизанчук і М.Рожик слушно зазначають: «Події 1876–1904 рр., пов’язані з діяльністю царської влади стосовно України, підтверджують, що вона була витриманою в дусі різноманітних заборон». Імперські чиновники та державні діячі вважали, що це надійний спосіб на основі самодержавства, православ’я і народності запровадити непохитну одноманітність «єдиної імперської Росії» [17]. У контексті нашого предмету розмови додамо: ці заборони були фактом російсько-українського протистояння, одним із аспектів боротьби з українством.

З початком ХХ століття загострилися суперечності між європейськими державами. Росія, як і раніше, не відмовлялася від своєї давньої мрії – захопити Босфор і Дарданели (з російським прапором над Стамбулом-Константинополем!) і загарбати Галичину – небезпечне для неї вогнище «мазепинства», ті українські землі, де успішно розвивалося українське національне життя, де виникла ідея української державності. Революція 1905 року активізувала й наддніпрянських українців, почали виходити українською мовою газети і журнали. М.Грушевський писав у статті «Українство і питання дня в Росії», що бюрократично-поліційний автократизм, що здавався таким безнадійно міцним ще кільканадцять місяців тому, валиться на очах, і перспектива його перебудови на вільніших і раціональніших основах із сфери теорій і можливостей перейшла до порядку денного. У зв’язку з цим М.Грушевський вважав, що українство в Росії повинно вийти за межі ідеї етнографічної народності, стати політичним і економічним, взятися до організації української суспільності як нації, що так заперечували прихильники теорії (а це майже вся російська наука й інтелігенція) ідеї «триединства русского народа». Ще одна важлива думка: «Історія, ця magistra vitae, у котрої тільки, звичайно, ніхто не хоче учитися – ще раз на твердих фактах дала лекцію, що насильство і утиск не можуть бути тривалі, бо гинуть від власної гіпертрофії, від деморалізації й дезорганізації, яку викликає форсування низших інстинктів у тій самій сфері насильників і утискачів» [18]. Шкода, що цієї думки не знають сучасні російські політики. Проте Росія ніколи не відмовлялася від брутальної сили, від силових методів розв’язання конфліктів – за винятком ситуацій, в яких наштовхувалася на активну протидію. І в умовах революції і пост революційних років була саме така демонстрація сили. У відповідь на зростання національної свідомості наддніпрянських українців, у відповідь на занепад москвофільського руху в Галичині у Росії починають поширюватися шовіністські ідеї, виникають націоналістичні і шовіністичні організації – «Русское собрание», «Союз русского народа», «Клуб русских националистов в Киеве».

З вибухом війни російський уряд заборонив українські періодичні видання. С.Петлюра надрукував у журналі «Украинская жизнь» статтю «Війна і українці» (липень 1914 року), в якій запевняв, що українці в Росії виконають свої обов’язки, він висловив сподівання, що уряд змінить своє ставлення до інородців і в перспективі українське питання буде поставлено на порядок денний. Зрозуміло, що на цю досить вірнопіддану заяву уряд уваги не звернув. Так само не вдалося С.Петлюрі захистити і галицьких українців, бо, окупувавши Сх.Галичину, російська влада ліквідувала українське національне життя: заборонила діяльність українських товариств, вихід українських періодичних видань, багатьох відомих українських діячів вивезла в Росію, така сумна доля не оминула і митр. А.Шептицького.

Промовистий вигляд має російсько-українське протистояння у сприйманні В.Винниченка. Він, як і багато інших українських соціал-демократів (і представників інших політичних поглядів) радо привітав лютневу революцію 1917 року в Росії: «Ми нелукаво, ми з побожним серцем, з чистим захватом вітали Велике Нове… Ми одразу, без вагання, без торгування повірили в Революцію… І відразу одпали всі инчі способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі до України сили. Український сепаратизм помер тоді разом з причиною, що породила його. Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію…»[19]. Але українство, за висловом В.Винниченка, було в першому ряду ворогів Росії й «воно перше відчуло на собі тяжку лапу деспота» [20]. Ейфорія В.Винниченка з цього приводу тривала недовго, він же незабаром відзначає, що російський демократ однією рукою писав свої ліберальні статті, а другою: «Не було, немає та й навряд чи може бути», бо російська демократична інтелігенція залишалася все тією ж – роздвоєною, імпотентною, «мозговичною». Мозком, розумом вона завсігди призна­вала все найкраще й поступове; інтелектуально руська інтеліґенція завсігди боролась до фанатичної піни на устах за поступ, рівність, волю, — навіть на каторгу, на шибеницю могла піти та й ішла за свої інтелектуальні тезіси. А в реальному, бу­денному, особливо емоціональному життю вона була плоттю від плоті російської тем­ноти, брутальности, насильства й неохайно­сти, як фізичної, так і моральної. На столах і стінах портрети філософів, великих діячів поступу, братерства, свободи, а в ліжках блощиці, за портретами ж таргани й пруса­ки. В кабінеті до сліз, до щирого, нефальшивого гніву суперечки й промови про рів­ність усіх людей, а в кухні так само щиро ляпаси по лиці кухарці за пересмажену курку, „тикання» звощиків, кельнерів.

Те саме й в українській справі [21].

Річ у тім, що Тимчасовий уряд відкинув спроби Центральної Ради добитися автономії. Згодом російські більшовики після успішного жовтневого перевороту вчинили ще радикальніше і кривавіше. Більшовицьке захоплення влади змусило Центральну Раду у Третьому Універсалі від 20 листопада 1917 р. проголосити Українську Народну Республіку, але все ще у федеративному зв’язку з Росією. У тих умовах не лише традиційні імперська свідомість нової російської влади, але й смертельна необхідність володіти Україною і мати українські хліб, вугілля, метал і були справжніми причинами нападу на Україну. У грудні 1917 року більшовицький уряд вислав Центральній Раді ультиматум, який фактично означав оголошення війни. На жаль, демагогічна більшовицька пропаганда виявилася ефективною, вплив більшовиків зростав. 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом було проголошено незалежність України. Потім був бій під Крутами. Увійшовши до Києва більшовики почали антиукраїнський терор, розстрілювали за українську мову, за «непролетарський» вигляд. Так почалася російсько-українська війна, яку в радянській і сучасній російській історіографії назвали громадянською. Для української революції було би краще, якби В.Винниченко залишався письменником, а М.Грушевський – ученим. Небажання створювати армію, невміння протистояти більшовицькій пропаганді, соціалістичній утопії й демократичні ілюзії – це головні причини поразки українців у визвольних змаганнях. Про те, що незалежність здобувають кров’ю, зрозумів лише С.Петлюра. Згодом він писав: «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною… Кров, пролита для цієї величезної мети, не засихає» [22]. Поразка українців у нерівній боротьбі з російськими більшовиками супроводжувалася кривавим червоним терором і завершилася першим Голодомором 1921–1923 років. Незважаючи на певні об’єктивні передумови (руїна, зменшення посівів, посуха, менший врожай, нестача реманенту тощо) в Україні голоду не було б, але більшовики вивозили хліб до Росії, залишаючи українського хлібороба віч-на-віч з голодною смертю. Завдяки Голодомору більшовики зуміли придушити і селянські повстання.

У грудні 1922 року було підписано союзний договір – так виник Союз Радянських Соціалістичних Республік, своєрідний евфемізм, що приховував домінування Росії. Потім була політика «коренізації» (в умовах України – «українізація»), прийнята на ХШ з’їзді РКП(б). Разом із НЕПом це на певний час заспокоїло українську стихію, яка для російських більшовиків була грізнішою силою, ніж воєнні інтервенції Антанти. Не можна заперечити того факту, що Україна внаслідок НЕПу й «українізації» зміцніла. Це непокоїло Москву. Літературна дискусія 1925–1927 років, процес СВУ – це були тривожні дзвінки. Найжахливіша трагедія планетарного масштабу (зважаючи на кількість людських жертв) очікувала Україну на початку 30-х років ХХ ст. Є два принципові запитання – «які причини Голодомору?» і «хто винен?». Посуха, зовнішні плани хлібозаготівлі, помилки в аграрній політиці, невміння господарювати, низький урожай, саботаж і диверсії – усе це не пояснює справжні причини Голодомору, а посухи й не було). Справжня причина полягала в іншому.

Лист Сталіна до Кагановича від 11 серпня 1932 р. (тобто відразу після появи постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (це т. зв. закон про п’ять колосків) дає відповідь на те, чому в Україні було організовано Голодомор. Сталін пише: «Самое главное сейчас – Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии… Если не возьмемся теперь за исправление положения дела на Украине, Украину можем потерять…» Далі Сталін пропонує здійснити радикальні зміни в українському керівництві, щоб перетворити Україну найближчим часом «… в настоящую крепость СССР, в действительно образцовую республику» [23].

Ось у чому полягала справжня причина Голодомору – Москву не влаштовувала навіть радянська і соціалістична Україна (яка все ще залишалася українською) і щоб зробити її «крепостью ССССР» и «образцовой республикой» Москва і вдалася до Голодомору-геноциду.

Апеляційний суд Києва в січні 2010 року визнав винними у Голодоморі Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубара, Хатаєвича. Проте відповідь на питання «хто винен?» втрачає сенс, якщо ми не вкажемо на політичну ідею, якій служили згадані особи. Упродовж кількох століть «русская идея» вмивалася українською кров’ю. Головний злочинець, відповідальний за Голодомор – це, власне, російський більшовизм, найаморальніша, найагресивніша, найбрутальніша іпостась «русской идеи»; нині такою ж є ідея «русского мира».

Антиукраїнську політику терору, репресій і колоніального визискування Москва продовжувала і після Голодомору. За допомогою Голодомору більшовицьке керівництво знищило українське село, становий хребет української нації. Потім прийшла черга української науки, освіти, культури. Українська історіографія цього питання значна за обсягом.

Окремий період антиукраїнської політики Москви – Друга світова війна, яка, як вже зазначалося, для українців почалася ще в березні 1939 року – з поразкою Карпатської України. Окупувавши західноукраїнські землі, що входили до складу Польщі, Москва «радянізувала» їх у звичний спосіб – жорстоко і брутально.

Антиукраїнською була війна з українським збройним підпіллям у повоєнні роки (друга половина 40-х – середина 50-х років ХХ ст.).

Антиукраїнська політика Москви 40–50-х років ХХ ст. відбувалася в мирний час, але не мала мирного характеру, оскільки вона була спрямована на поступове, методичне і неухильне російщення України. Цю проблему добре висвітлили В.Лизанчук і М.Рожик у монографії «Історія російщення українців».

Після відновлення державності між Україною і Російською Федерацією було підписано Угоду про подальший розвиток міждержавних відносин (червень 1992 року). Одним із документів, який мав би сприяти добросусідським взаєминам, є Будапештський меморандум – угода між Україною, США, Росією і Великою Британією про неядерний статус України. Згідно з Меморандумом, США, Великобританія Російська Федерація зобов’язалися поважати незалежність, суверенітет, територіальну цілісність України тощо. Є і договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, в якому зафіксовано, що договірні сторони будують свої відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права. Період існування відновленої державності (1991–2015) – це період російсько-українського протистояння. Аналіз виконання і дотримання статей угод і договорів свідчить, що Росія порушила або продовжує порушувати майже всі статті. Протистояння загострилося у зв’язку з Майданом 2004 року; Росія максимально використала час, коли президентом був Янукович. У зв’язку з другим Майданом, з Революцією гідності Росія почала збройну агресію, хоча «гібридну» війну проти України вона веде віддавна.

У чому полягає причина російсько-українського протистояння? Якщо не в генетично закодованій ненависті росіян до українців, на що вказав І.Драч в статті «Важкі уроки українства» (З І.Драчем можна погодитися: для росіян українська ментальність настільки далека з її волелюбністю, що стає для них ворожою), то в імперській суті Росії як держави, бо Росія без України перестає бути імперією. Існування демократичної, цивілізованої, європейської України із розвинутим громадянським суспільством і високим добробутом – це взагалі загроза для існування Росії як держави.

1. Бандера С. Перспективи української революції // Степан Бандера. – К.: Інститут національного державознавства, 1999. – С.267.

2. Багряний І. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе / Іван Багряний. – К.: Смолоскип, 1996. – С.262.

3. Палій О. Істрія України / Олександр Палій. – К.: К.І.С., 2015. – С.94.

4. Там само. – С.164.

5. Там само. – С.224.

6. Там само. – С.238.

7. Там само.

8. Там само. – С. 301

9. Там само. – С. 305.

10. Грушевський М. 250 літ // Літературно-науковий вістник. – 1904. – Т.ХХV. – Кн.1. – С.1-6.

11. Палій О. Істрія України / Олександр Палій. – К.: К.І.С., 2015. – С.355-356.

12. Історія Русів

13. Палій О. Істрія України / Олександр Палій. – К.: К.І.С., 2015. – С.405.

14. Белинский В.Б. Страна Моксель, или Открытие Великороссии: Роман—исследование (В.Б.Белинский. – К.: Вид--во імені Олени Теліги, 2009. – С.127.

15. Палій О. Істрія України / Олександр Палій. – К.: К.І.С., 2015. – С.420.

16. Там само. – С.421.

17. Лизанчук В., Рожик М. Історія російщення України: монографія / Василь Лизанчук, Микола Рожик. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011. – С.158.

18. Грушевський М. Українство і питання дня в Росії // Літературно-науковий вістник. – 1905. – Т.ХХХ.

19. Винниченко В. Відродження нації: Частина перша / Володимир Винниченко. – Київ; Відень, 1920. – С.42.

20. Там само.ю – С.38.

21. Там само. – С.68.

22. Симон Петлюра: Статті, листи, документи. – Нью-Йорк, 1956. – С.361.

23. Сталин и Каганович. Переписка. 1931–1936 гг. / Сост.: О. В. Хлевнюк, Р. У. Дэвис, Л. П. Кошелева, Э. А. Рис, В. А. Роговая. – М.: РОССПЭН, 2001. – С.274.

Поиск по сайту: