Структура і періодизація

У середовищі істориків української преси нема одностайної думки щодо змісту поняття «українська військова преса». Стаття Г.Кривошеї «Українська військова преса: з історії становлення» – одна із перших, де порушено цю проблему. Є у цій статті моменти як цікаві, так і спірні. Скажімо, автор слушно вважає, що в систему української преси не входять періодичні видання армії колишнього СРСР, що виходили в Україні російською мовою. Справді, думка слушна, але аргументація повинна бути переконливішою, ніж у автора. Він пише: “Що ж, і цю пресу з історії не викинеш (йдеться про радянську військову пресу. – С. К.) – вона була. Та й не варто цього робити, адже підпорядкування історії певній політичній меті вже призвело до того, що ми тепер змушені відтворювати те, про що, здавалось, повинні були пам’ятати, чим могли б здавна гордитися.

Саме так трапилося і з історією української військової преси: вона, як тепер виявляється, була, і в той же час її ніби і не було. Звичайно, вважати ті періодичні видання, про які згадувалось вище, власне українською військовою пресою немає підстав. Мова тих видань – російська, проблеми, про які згадувалось вище, не стосувалися здебільшого долі України, автори – переважно представники інших республік колишнього Союзу... Щоправда, категорично стверджувати, що преса тільки те й робила, що завдавала лиха, теж було б хибно. Адже ми повинні пам’ятати і ті хвилюючі рядки на шпальтах військової преси, які навчали нас любити і ненавидіти, які піднімали людей на бій з фашизмом, які і в повоєнні роки проникали в свідомість, коли мова заходила про честь, гідність, любов до своєї землі” [1]. Ми свідомо навели цю розлогу цитату, щоб показати, як актуальна постановка проблеми, як хороша думка знецінюється навіть не аргументацією, а просто банальними фразами. Так, найголовніше: армія колишнього СРСР була, по суті, російською армією, яка окупувала Україну. Преса такої армії за жодних умов не могла бути українською.

Внесок армії колишнього СРСР у розгром нацистської Німеччини, справді, величезний (і за обсягом людських жертв теж) і військова преса теж має заслуги в цій перемозі. Проте ветерани війни з доброю пам’яттю згадують про ще більшу ефективність, ніж полум’яне слово преси, «енкаведистських» частин, які перебували за плечима тих, хто мав підійматися в атаку і не шкодували кулеметного вогню, якщо хтось відступав; уже давно не є таємницею, що розмір стратегічного таланту радянських маршалів-м’ясників залежав від кількості гарматного м’яса; не є таємницею факти масових грабежів і насильства (особливо на території Німеччини – це десятки і десятки тисяч зґвалтованих жінок). Категорично не треба шукати духу і традицій української армії в аморальній і антигуманній практиці радянської армії. Ця армія завжди була опорою тієї ідеї російського більшовизму, того режиму, що приніс народам ще більше горя, ще більше жертв, ніж нацизм. А про яку честь і гідність і якої армії йде мова? Тієї армії, що танками розчавила українок-в’язнів під час повстання в Кінгірі, радянському концтаборі, що придушила повстання у Берліні, Будапешті, що знищила мільйон (є думка, що два мільйони) мешканців в Афганістані, виконуючи «інтернаціональний обов’язок»? В Ічкерії російська армія вдалася до традиційної тактики спаленої землі – так само чинить російська армія сьогодні на українській землі, цинічно прикриваючись означенням «добровольці».

Це закономірний шлях армії, що успадкувала дух і традиції армії СРСР – з імперськими амбіціями і спотвореними уявленнями про честь, гідність, славу. Преса такої армії не могла нас навчити ні честі, ні гідності, ні добра, ні справедливості. Ось чому так важливо з’ясувати зміст поняття «українська військова преса». Повторюємо, Г.Кривошея цього не зробив. Є кілька праць у І.Крупського, в яких йдеться про національно-патріотичну журналістику України, про військову журналістику, про пресу Українських січових стрільців – «Національно-патріотична журналістика України (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.) (1995), «Українська військова журналістика: становлення і роль у національно-визвольних змаганнях за утворення незалежної держави (1914–1920 рр.) (1997), «Галицьке стрілецтво та його преса в боротьбі за українську державу: До 90-річчя ЗУНР» (2008), але автор не ставив собі з мету з’ясування такого складного питання теоретично-методологічного характеру. А крім цього «українська військова преса» і «українська військова журналістика» не є синонімами (Щоправда, І.Крупський досліджував, власне, пресу, а не журналістику; згодом цю помилку зробить і С.Горєвалов у монографії «Військова журналістика України: історія і сучасність»).

Непослідовною була і позиція С.Горєвалова, автора монографії «Військова журналістика України: історія і сучасність» (1998). У ній незважаючи на досить грунтовну історіографію питання не взято до уваги багатьох праць істориків як з минулого періоду, так і сучасних, а саме в цих працях були висловлені ідеї, що мали не лише теоретичне, але й методологічне значення. Скажімо, автор відзначає вагомість спроб наукового осмислення української радянської журналістики і публіцистики «звісно ж, з позицій марксистсько-ленінських ідей» [2]. С.Горєвалов так і не спромігся з’ясувати, на підставі яких критеріїв можна визначити приналежність того чи іншого видання до «української преси», як визначити зміст цього поняття. Гранично чітка і виразно непослідовна позиція С.Горєвалова проявилася в ілюстрованому додатку до монографії. Додаток названо так: «Українські періодичні видання газетно-журнального типу ХІХ – першої половини ХХ ст.» Зрозуміла і обґрунтована поява в цьому довіднику таких видань як «Ідея і чин», «Стрілець», «Світ дитини», «Молоде життя», «Молода Україна», «Вістника» (донцовського), «Самопалу», «Зорі Галицької» та багатьох інших. Але відкривається додаток «Ленинским знаменем» (газета Краснознаменного Киевского округа), «Славой Родины (ежедневная газета Краснознаменного Прикарпатского военного округа)», є тут «Защитник Родины (газета Краснознаменного Одесского военного округа), «Флаг Родины (газета Краснознаменного Черноморского флота)». До української періодики автор зараховує і такі одіозні москвофільські газети як «Галичанинъ» і «Голосъ народа», і радянофільські тощо. То що ж є «українською пресою»?

1998 року, дещо раніше від монографії С.Гоєвалова вийшли друком наші «Нариси з історії української військової преси». У вступі ми й назвали ті критерії, на підстав яких можна визначити приналежність періодичного видання до української військової преси [3].

Є кілька критеріїв, на підставі яких можна говорити про приналежність видання до військової преси. Це критерій видавця (армія, регулярна чи партизанська, армійська структура, військова, комбатантська чи парамілітарна організація, військово-наукові чи військово-історичні товариства тощо); чинник аудиторії (видання для будь-якої вояцької аудиторії вже можна вважати військовим); критерій змісту ( у виданні повинна переважати, головним чином, військово-політична, військово-історична чи воєнна проблематика); критерій політико-ідеологічний (основною ідеологічною концептуальною засадою видання повинна бути українська національна ідея, ідея української державності); мовний фактор (видання повинно виходити українською мовою, хоча, зрозуміло, що пропаганду ідеї української державності, українську військову історію чи українську військово-політичну думку можна провадити на сторінках видань і будь-якою іншою мовою). Заперечення проти такого розуміння змісту поняття «українська преса» з боку відомих істриків української преси не було, нам і сьогодні воно видається логічно й історично обґрунтованим, методологічно продуктивним. Певні сумніви є лише в одному випадку – якою мірою можна молодіжні організації («Сокіл», Січ», «Пласт») вважати парамілітарними.

Отже, якщо взяти до уваги ці критерії, то ми можемо сказати, що військова преса у нас є і нараховує понад сотню видань різного типу. Крім цього, чималенька й бібліографія досліджень з історії української військової преси. Так, є дослідження преси Легіону УСС, таборових видань часів Першої світової війни, військової преси періоду національно-визвольних змагань, таборових видань початку 20-х років, військової преси діаспори 20–30-их років, військової преси часів Другої світової війни (преса Дивізії “Галичина”), таборової преси часів другої половини 40-их років, військової преси ОУН–УПА–УГВР і українського збройного підпілля під час Другої світової війни і по війні.

Про «Нариси з історії української військової преси» і «Військову журналістику України: історія та сучасність» С.Горєвалова можна сказати, що вони найбільше претендували на те, щоб бути історією української військової преси, хоча, зазначимо, що С.Горєвалов теж (як і в співавторстві з І.Крупським) досліджував не військову журналістику, а військову пресу України.

Щодо періодизації української військової преси. Періодизація – це теж важлива теоретична і методологічна проблема. Її ми розглядали в монографії «Західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура, особливості функціонування)» (2006). Ми виходимо з того, що періодизація – це членування історичного процесу (тобто і журналістського) для визначення часових відтинків (тобто періодів) цього процесу; кожен із цих відтинків якісно відрізняється від попереднього і наступного, є цілісним, завершеним,але разом із тим є органічним складником загального історичного процесу. В основу періодизації ми кладемо ідею державності, оскільки ця ідея має всезагальний, універсальний характер у всіх ділянках буття українського народу. Таким чином є підстави розглядати українську військову пресу початку століття (1900–1914), періоду Першої світової війни (1914–1918), українських визвольних змагань (1918–1920), міжвоєнної доби (1920–1939), Другої світової війни (1939–1945), повоєнного періоду (друга половина 40-х – початок 50-х років), другої половини ХХ ст. (початок 50-х років – 1991) [4].

Про місце української військової преси в структурі української преси.

Українська преса як певна структура, навіть як система була б неповною без військової преси. Можна навіть і так сказати: «життєдіяльність українського народу була б неповною без військової преси. Ми виходимо з того, що «…структура преси – це сукупність (система) періодичних видань, що функціонує на певних ідейно-концептуальних і методологічних засадах, зумовлена життєдіяльністю держави, нації, суспільства, що відображає цю дійсність, що є виразником національних інтересів і сприяє виконанню історичної місії того чи іншого народу чи держави» [5]. Можна додати – відображає дух, волю, настрій суспільства, тобто його інтелектуальний, духовний, соціально-психологічний стан. Втративши державність українці стали поневоленим народом, але не недержавним, не недержавницьким, не неісторичним. Українці не мали держави, отже не мали своєї армії, відповідно (якщо розмірковувати формально) не було соціальної структури, діяльність якої відображала би преса. Проте навіть за таких умов українців не полишала не лише надія на свободу, але й воля до свободи й незалежності, не зникала войовничість, готовність до боротьби. Це не означає, що таким настроєм повинно бути охоплене все суспільство – вистачає достатньої критичної кількості людей, відображення цього феномену в інтелектуальному і мистецькому житті, в публіцистичній і політичній думці, ось чому українська військова преса існувала і в умовах недержавності.

У пацифістському суспільстві нема потреби у військовій пресі, нема потреби у військовому дискурсі, в медіатизації героїки війни, в морально-психологічній підготовці суспільства до можливих )майбутніх) кривавих битв за державність.

Зрозуміло, що наявність у соціальній структурі суспільства (держави) спеціальної військової касти (армії) як носія воєнних традицій і бойового духу важлива. Є.Маланюк зазначав у «Нарисах з історії нашої культури»: «Чеський нарід, який має досить спільного з нами в своїй історичній долі, мав свою «Полтаву» майже на століття раніше – битва при Білій Горі 1620 р. Там була знищена чеська шляхта, чеське лицарство, а з ними був ніби вирізаний з організму народу самий інстинкт войовничости, військовости, саме «почуття зброї». Залишився нарід селян і міщан, що – в суворій многовіковій німецькй школі доказав чуда національної витривалости й національної організованости: короткотривала державність 1918–1938 рр. у всій яскравости показала саме ці властивості скаліченого чеського народу. Чеський купець, чеський інженер, чеський ремісник, чеський учитель, чеський селянин були більш ніж на висоті своїх історичних завдань. Але чеського вояка ми, власне, не бачимо. І його так наочно забракло 1938…» [6].

А що ж українці?

В одній із своїх статей “метр” нашої журналістики І. Кедрин пише, що перед “...Першою світовою війною військо не втішалося популярністю в українському суспільстві, – навпаки, українці ставилися до війська як до професії легковажно, а то й з презирством. Так було по обох боках Збруча“ [7]. Ця проблема занадто складна і болюча для нас, щоб так однозначно відповісти. Після трагічного 8 липня 1709 р. і кривавої різні в Батурині, яку вчинили росіяни за наказом Петра І, після того, як росіяни підступом захопили і зруйнували за наказом Катерини ІІ (цієї європейської блудниці, за влучним висловом одного із “класиків” марксизму) Запорізьку Січ, останню нашу опору, бойовий дух українців поступово занепадав. Вже поразка у битві під Полтавою свідчила не лише про відсутність єдності, а й про морально-психологічний злам в українському суспільстві. Річ у тім, що після смерті Б. Хмельницького “його товариші й наступники, вірні ідеї автономної України, стараються знайти опору проти московського централізма. Гетьман Виговський пробує оперти ся на Польщі і Татарах, Дорошенко на Турції, Мазепа на Швецію, але роздвоєння між політичними змаганнями старшини й соціальними вимогами народних мас підривало сили народа, а московське правительство користувало ся і цим роздвоєнням і всіми ваганнями, замішаннями, суперечностями, щоб вести далі свою централістичну політику й обмежати крок за кроком автономію України. Воно використовувало аспірації кариєровичів і амбітників, деморалізувало козацьку старшину, крок за кроком виторговувало від неї відречення то від тої, то від сеї політичної прерогативи, платячи авансами, маєтностями, уступками для клянових інтересів цієї старшини... Сто літ від присяги Хмельницького і української автономії лишила ся тільки безсильна тінь...”, – писав М. Грушевський у статті “250 літ” [8].

Коли ми говоримо про морально-психологічний злам, про занепад бойового духу, то маємо на увазі, насамперед, занепад ідеї української державності. Держава, українська державність переставала бути мотивом життя, переставала бути тією метою, ідеалом, задля яких можна і треба було жертвувати усім, навіть життям. Бо українці воювали і воювали хоробро, але в арміях своїх окупантів і гнобителів. Українці, як свідчать очевидці та історія, завжди були кращими вояками в чужих арміях, хоча вже воювали не за свою державу, а за чужу.

Однак цей бойовий дух не вмер остаточно. Чужинці асимілювали аристократичну верству, згодом інтелігенцію, вони присвоювали собі нашу історію і грабували наші матеріальні цінності, але так і не змогли деморалізувати народ і викорінити його бойовий дух, хоча національне відродження йшло дуже важко. “Кружок зав’язаний чільнійшими українськими патріотами в Києві двіста літ по Хмельнищині (так зване Кирило-Методиєве брацтво), в своїй програмі – першій серйозній і свідомій програмі відродження України – рішучо переносить головну вагу в сферу культурних і соціальних ідеалів, хоч і не вирікаєть ся політичних, автономічних постулатів” [9]. Повністю відродився цей невмирущий бойовий дух українського народу в житті і творчості нашого пророка – Т. Шевченка. Проте ідея збройної боротьби не знаходила підтримки ні в українській політичній думці, ні в конкретних діях. Ця ідея в “українофільському” русі, в середовищі культурних товариств, “громад” і не могла зародитися. Тим більше, що у відповідь на зростання українського національного руху у 1863 р. появився так званий “валуєвський циркуляр”, який забороняв видавати українською мовою наукові, релігійні та освітні книги. За цим циркуляром було заборонено діяльність недільних шкіл. Було знищено і громади, багатьох членів царський уряд заслав. Згодом громади знову відновилися. У 1876 р. російський уряд, стурбований зростанням національної самосвідомості серед українців, видав Емський указ. Цього разу заборонялося не лише видавати книги українською мовою, але й ввозити їх.

Цей бойовий дух, воля до боротьби за державність і свободу відродився на початку ХХ ст. Їх виразником і носієм була українська військова преса упродовж усіх наступних періодів визвольної боротьби за відновлення державности.

1. Кривошея Г. Українська військова преса: з історії становлення / Г. Кривошея // Українська періодика: Історія і сучасність. – Львів, 1993. – С.75.

2. Горевалов С. Віцськова журналістика України: історія і сучасність / С. Гоневалов. – Львів, 1998. – С.11.

3. Кость С., Тимчишин О., Федiрко К. Нариси з iсторiї української вiйськової преси / С. Кость, О. Тимчишин, К. Федірко. – Львiв, 1998. – С. 4.

4. Кость С. Захiдноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура, особливості функціонування) / С. Кость. – Львів: видав. Центр ЛНУ імені Івана Франка., 2006. – С. 358–366.

5. Там само. – С.370.

6. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури / Є. Маланюк. –

7. Кедрин І. У межах зацікавлення / І. Кедрин.– Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1986.– С.72.

8. Грушевський М. 250 літ // Літературно – науковий Вістник.– 1903.– Т.ХХV.– Кн.1.– С.5–6.

9. Там само.– С.6.

Початок ХХ ст. (1900–1914)

Перший період – це 1900–1914 роки. Завершився процес національного самоусвідомлення. І. Франко відзначав «інтен­сив­ність, ширину і глибокість» українського національного руху. Наявна структура політичних партій (РУРП, УНДП, УСДП), товариств (НТШ, Просвіта), розвивається і міцніє економічне життя українців, сформувалася структура моло­діж­них товариств (Сокіл, Січ, Пласт, таємні військові гуртки і УСС). Період насичений важливими подіями: боротьба за український університет («сецесія» українців-студентів – 1901), боротьба за українську мову, шкільництво, за землю (селян­ський страйк, 1902) і справедливий виборчий закон. Свідченням важливих змін, що зайшли у ментальності галицьких українців, були постріли М. Січинського, який вбив галицького намісника А. Потоцького (1908). Велике значення мали і балканські війни – вони багатьох остаточно пере­ко­нали у тому, що воювати доведеться, а найбільшим ворогом українства залишається Росія. Суть, найголовніша тенденція цього періода – кристалізація ідеї української державності. Ця тенденція не була єдиною і новітньою (хоча навіть для І. Фран­ка була «поза межами можливого»), але саме вона харак­теризувала і зумовлювала еволюцію українського націо­наль­ного життя.

Періодичних видань, що однозначно можна було б зарахувати до української військової преси в цей період нема, проте є кілька видань, що були попередниками української преси. Усе залежить від того, як ми будемо оцінювати характер і призначення молодіжних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт». Формально «Сокіл» (1894) – це переважно тіловиховне (фізкультурне) товариство, «Січ» (1900) – дещо ширшого призначення, бо це фізкультурно-протипожежне товариство. «Пласт» було засновано 1911 року, коли ідея державності набуває щораз більшого поширення, коли галицькі українці (особливо молодь) починають усвідомлювати необхідність опанування військовою справою. «Пласт» було організовано за зразком англійського скаутингу, мета полягала не лише у вихованні патріотизму, але й фізичну підготовці, потрібній не лише в мирному житті.

«Сокіл» у 1907 р. пробує видавати часопис «Сокільські вісти». Але ініціатива зазначала невдачі. У 1910 р. починає виходити місячник «Вісти з Запорожа» (видавець і відповідальний редактор С.Демидчук). Спочатку це була «часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств», але вже у 1914 р. місячник мав такий підзаголовок: «Руханка. Змаг. Пожарництво. Мандрівництво. Пласт. Стрілецтво». У ч.53 за 1911 р. редакція видрукувала цікаве звернення «Українці», яке сьогодні дає змогу зрозуміти справжню мету сокільського руху та його періодичного видання: гасіння пожеж чи підготовка до такої акції були формальним прикриттям далекосяжних планів. У зверненні читаємо: «Ми, українці, мусимо виховати в собі сильну волю, а сильна воля допоможе станути нам на рівні разом з іншими народами. Виховання треба зачати від молодіжи». Активними авторами журналу були І.Боберський, С.Гайдучок, С.Горук, П. і Т.Франки. Майже всі вони потім воювали в лавах Українських січових стрільців, згодом взяли участь у визвольних змаганнях. Зрештою, як і багато хто із «Сокола» – спочатку в лавах Легіону УСС, а потім в УГА. З початком війни в журналі було вміщено універсал Головної Української Ради із закликом стати в Українські січові стрільці. Це було останнє число журналу.

Якщо ідея сокільства зародилася і реалізувалася в народовецькому середовищі, то січовий рух – у середовищі більш радикально налаштованих українців, хоча і народовецький напрям не був однорідним. У “Соколі” гуртувалася переважно міська молодь, його керівництво вдавалося до поміркованої політики. А ідея політичної самостійності України виникла саме серед молодих діячів радикальної партії – ми маємо на увазі книгу Ю. Бачинського “Ukraina irredenta”. Cеред українських діячів були такі, що логічно порушували питання: а який наступний крок після проголошення ідеї самостійності, а де та збройна сила, що зможе реалізувати цю ідею? Серед цих діячів був і К. Трильовський. Він відповів на це питання, організувавши за допомогою Д. Солянича у с. Соляничі Снятинського повіту перше пожежне товариство “Січ”. Так почався січовий рух, навіть більш національно зорієнтований, більш радикальний і динамічний, ніж сокільський, оскільки у його середовищі величезною повагою користувався культ Запорізької Січі, оскільки він поширювався під ідейним прапором гетьмана І. Мазепи, в дусі помсти за Полтаву і за зруйнування Січі.

Виникнення “Січі” свідчило, що в настроях галицьких українців заходять важливі зміни – зростає почуття національної гідності і самоповаги, формується прагнення урізноманітнювати форми організованого життя і використовувати не тільки політичні засоби боротьби за свої соціальні та національні права, але й силові. Ще більше: набирає на силі думка про ефективність саме такої боротьби, силової, долається нехіть до війська.

“Січі” довго не мали керівного органу. Лише у квітні 1908 р. було скликано з’їзд делегатів і обрано центральну управу – Головний січовий комітет. Його головою став К. Трильовський. У грудні 1912 р. він створив у Львові нове керівництво – Український січовий союз. Суть не в зміні назви, а в тому, що міжнародна ситуація в Європі погіршувалася. Тому дещо згодом, у березні 1914 року В. Старосольський стверджував, що серед поневолених народів починає рости нова сила, яка матиме вирішальний голос тоді, коли долю нації будуть вирішувати не вчені: “... серед цих народів росте мілітарна сила. У одних в кращих обставинах явно, в других тайно. І коли прийде година “крови і заліза”, вони матимуть голос”. Він правильно передбачав, що знову виникне конфлікт, але цього разу не за Балкани, а за українську землю: “Драма розіграється на нашій арені” [1]. За таких обставин навіть помірковані галицько-українські діячі змушені були задумуватися, долати свій антимілітаризм.

Ідея української військової організації знайшла своє втілення у таємному гуртку “Пласт”, який виник у 1911 р. Ініціатор – І. Чмола, крім нього серед засновників були В. Кучабський, Р. Сушко, П. Франко, О. Квас – усі згодом як старшини брали участь у національно-визвольних змаганнях. Діяльним членом цього гуртка була і О.Степанівна. Власне, вона потім писала у спогадах: ”Ця організація вела більше військову, як пластову роботу, бо крім в’язання вузлів, пластового ходу – учились ми стріляти з револьвера, пізнавати систему кріса Манліхера (покищо теоретично), таборувати і підходити” [2].

З січня 1912 р. починають виходити “Січові вісти” (“письмо, присвячене січовим справам, просвіті і науці”) як щомісячний безплатний додаток до “Громадського голосу”, органу радикальної партії. Виходив місячник у 1912–1913 рр. Що характерно – за весь час виходу журналу на його сторінках було вміщено чи не єдину публікацію, що стосується гасіння пожежі.

На сторінках “Січових вістей” виступив зі статтею “В справі товариств “Січові Стрільці” і К. Трильовський. Розуміючи, що українська проблема – це і Галичина – є причиною конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією, він переконував українців у тому, щоб нашу долю не дати вирішувати чужинцям. “Український народ мусить чинно вмішати ся в цю боротьбу і очевидно станути по тій стороні, котра дає запоруку більшої користи. Таку запоруку дає очевидно конституційна Австрія” [3]. Але боротися вони повинні не в австрійських мундирах, а в українських. К.Трильовський підкреслив те величезне пропагандистське значення, яке мали б українські збройні формування, хай це був би один лише збройний корпус: ”Саме його утворення було би для самодержавної Росії більш болючою раною за десять програних битв. Такий корпус був би величезною притягаючою силою для цілої здібної до зброї людности на російській Україні, котра би виділа в нім силу, спрямовану на визволенє тієї людности з-під московського кнута” [4].

Тепер стрілецький рух значно пожвавився, хоча на початку квітня 1913 р. відбулися збори Українського Студентського Союзу, на яких ще переважали ті, хто вважав “мілітарно-революційну організацію між нашим народом за передчасну, а навіть шкідливу” [5]. Але крига скресла. І тут потрібно сказати ще про одну організацію – про “Пласт”, який теж відігравав важливу роль у національній консолідації, у вихованні національно-свідомої молоді.

До появи “Пласту” гімназійна молодь гуртувалася в основному в таємних гуртках і громадах. Потребу створити у цій сфері молодіжну організацію відчували не випадково, в галицькій пресі наприкінці 1911 р. почалася дискусія на цю тему. Думка була одностайною – гімназійній і шкільній молоді потрібна своя організація. В січні 1912 р. І.Чмола засновує таємний пластовий гурток при львівській “Січі”. Трохи згодом П. Франко теж засновує таємний пластовий гурток у філії Академічної гімназії. У березні того ж року він пише статтю “Пласт як новий спосіб фізичного і морального виховання” [6]. У квітні 1912 р. О.Тисовський заснував в Академічній гімназії перший пластовий курінь імені П. Сагайдачного. Так виник “Пласт”. Ідейно та організаційно “Пласт” оформив, розробив теоретичні засади ”Пласту” та написав підручник “Пласт” – О.Тисовський. (Задум такої організації належав І.Боберському).

Пластівські концепції головних осіб не були однаковими: П.Франко більше уваги приділяв фізичному вихованню, І.Чмола прагнув надати військового змісту всім заняттям “Пласту”, О.Тисовський найбільшою мірою орієнтувався на виховання за системою Баден Пауела і головне завдання вбачав у вихованні твердого характеру (у нього було мало прихильників).

Велику роль у розгортанні передвоєнного руху відіграв журнал “Відгуки”, який видавала у Львові студентська стрілецька організація. Очолював її І. Чмола, він же редагував журнал, який почав виходити у квітні 1913 р. Хоча вийшло всього чотири числа, С.Ріпецький називає “Відгуки” першим військовим українським ідеологічним фаховим журналом [7]. У публікаціях цих кількох номерів журналу, що вийшли друком, з’ясовано і його ідеологічні засади, і його програму. Перше число “Відгуків” появилося 1 лютого 1913 року. Ось кілька уривків із передової статті у цьому числі: “Не тепер сповідь з минулого! В таку пору треба орієнтації нової, якої девізом стала б оружна боротьба проти того, що тамує наш національний розквіт і що гребе для нас вигідню могилу”; “Прояснюваннє неясних думок з головних задач нашого органу”. Такі ж погляди поділяв І.Вихор (“На стрічу великим надіям”), П.Ч. (“Ціль і завданнє молоді”). П.Ч., окрім цього, критикує молодь за безхарактерність, за інертність і пасивність у політичній боротьбі, він ратує за створення нової організації молоді, бо вона не може залишатися байдужою, коли на міжнародному форумі виринає українська справа.

У ч.2 І.Вихор у статті “В передодні іспиту” пише: “Мусимо тямити, що гваранцією нашого істновання, пристановищем нашого повного розвою, може бути тільки власна держава”. Він наполягав на тому, що українці самі повинні подбати про власну фізичну силу.

Видавцем і відповідальним редактором журналу був Дм.Бассараб, але ідеологом і автором основних публікацій був І.Чмола (І.Вихор – його псевдонім). У журналі були статті суспільно-політичного характеру, про життя молоді, хроніка, огляд молодіжної преси, бібліографія. Обсяг журналу від 16 до 24 сторінок. Вийшло всього чотири числа.

Вагомим фактом тогочасного життя був “Мазепинський курс мілітарний”, де спочатку було 30 українських гімназистів, а потім це число зросло до 80. Окрім цього, згадує О.Квас, під їхнім впливом був і “Пласт”, в якому було 120 членів. “Весь цей підготовчий мілітарний рух відбувався на основі державно-самостійницької української ідеології, про які ми давали виклади, викликуючі дуже гарні дебати, головне про способи здобуття самостійної української держави та про будучий устрій в ній” [8]. Видавали члени цього курсу і ілюстрований часопис “Вічний революціонер”, вийшло його п’ять чисел, але деякі з них мали по два і по три наклади. О.Квас називає цікаву цифру – 70 відсотків членів згаданих організацій пішли в Легіон УСС, шо свідчить про ефективність “Мазепинських курсів”.

Восени 1913 р. стрілецький курінь було організовано при “Соколі-Батьку”. Командував ним спочатку Сень Горук, а потім С. Шухевич. “Вісти з Запорожа” надрукували статут цього куреня. Про те, що журнал вміщував інструктивні матеріали щодо військового вишколу, вже згадувалося.

Розвивався стрілецький рух важко. І все ж передвоєнні січові стрільці – це справді перша українська збройна сила новітньої доби. У цьому була їхня історична роль. Без них не було б історичного злету і подвигу в роки Першої світової війни, без них важко уявити собі і національно-визвольні змагання українського народу 1917–1921 років.

1. Товариство “Січових Стрільців” у Львові: Обіжник і заклик до громадянства / За волю України: Історичний збірник УСС: В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви. 1914–1964.– Нью-Йорк, 1967.– С. 92.

2. Степанівна О. Напередодні великої події / О. Степанівна.– Львів, 1995.– С. 20.

3. Січові вісти. –1913. – Ч. 1. – С. 6.

4. Там само. – С. 7.

5. Шляхи. – 1913.– Ч. 2.– С. 32.

6. Здоровля.. – 1912. – Ч.3. – С. 3-4.

7. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин / С. Ріпецький.–Львів, 1995.– С. 30.

8. Квас О. Військово–мілітарний рух серед української молоді середніх шкіл в Галичині до 1-ої світової війни // За волю України: Історичний збірник УСС: В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви. 1914–1954. – Нью-Йорк, 1967.– С.90.

Поиск по сайту: