І військової журналістики

У цьому розділі, який має біобібліографічний характер, ми подаємо короткі за обсягом словникові статті, в яких йдеться про найбільш відомих військових і воєнних журналістів, які загинули, виконуючи свій громадянський і журналістський обов’язок.

Є думка, що нація, народ – це, в першу чергу, люди, далі – історія, минуле, яке цих людей нерозривно пов’язує, і врешті територія, земля, на якій вони живуть. Можна сперечатися, наскільки таке визначення коректне, і поскільки повно названо найголовніші і найсуттєвіші ознаки нації, але щодо першого треба погодитися. Народ, нація – це не безлика маса. Це люди, це особистості. І чим менше безликих – тим більший народ. Це стосується усіх проявів і форм життєдіяльності нації. Не є винятком історія воєнної журналістики – її нема без постатей. Серед них і відомі діячі, і воєнні журналісти, пов’язані із стрілецьким рухом, публіцисти українського збройного підпілля – П.Федун (Петро Полтава), О.Дяків, Д.Маївський, Я.Бусел, Й.Позичанюк, Р.Волошин, М.Дяченко. Був у підпіллі і молодий поет і журналіст Мирослав Кушнір, рукопис з віршами якого львів’янка Д.Саєнко зберігала п’ятдесят років. Після його загибелі талановиті рукописи, як бачимо, не згоріли – їх видали окремою збіркою.

Про цих людей треба писати. За скупими рядками словникових статей – неповторні і небуденні особистості, які могли стати вченими, письменниками, інженерами, художниками. Життя склалося так, що вони були не лише вояками України, які боролися, але й журналістами. Вони писали не лише чорнилом, а й власною кров’ю. Неправда, що немає людей, яких не можна змінити, – можна, якщо це люди в «уніформі», якщо ці люди – «гвинтики». Неправда, що можна скопіювати чиєсь життя, чийсь талант – навіть якщо можна, то особистістю не станеш. Але можна продовжити їх справу, можна так само жертовно служити Україні. І тоді вони будуть з нами.

Бабій Олекса– член ОУН, журналіст, поет.

Народився 1909 або 1910 року у с. Жизномира Бучацького пов. (тепер Тернопільської обл.) у селянській родині. Закінчив учительську семінарію у Чорткові. У 1931 р. його взяли до польського війська, де він закінчив підстаршинську артилерійську школу. Повернувшись додому, О. Бабій провадив культурно-освітню працю, за що його польська поліція переслідувала. Щоб уникнути арешту, він виїхав до Франції, де перебував до вибуху Другої світової війни. У Франції він працював у тижневику „Українське слово”. За відмову вступити до польського Легіону французи його інтернували. Після вибуху німецько-радянської війни О. Бабій повернувся в Україну і разом із Похідними групами ОУН пішов на схід. Був членом Харківської оперативної групи ОУН. У березні 1942 р. О. Бабій повернувся із Кракова і Львова з вантажем літератури і гестапо заарештувало його у Кременчуку. Коли його везли на розстріл, утік буквально напівроздягнутий. Утік О. Бабій на Волинь, де організовувалися військові відділи ОУН.

О. Бабій зарекомендував себе дуже відважним і обдарованим командиром. Під його керівництвом було розгромлено у січні 1943 р. Дубенську тюрму і звільнено її в’язнів. За дорученням Проводу ОУН записався до дивізії „Галичина”. Загинув від снайперської кулі біля с. Гута Пеняцька. Як член ОУН мав псевдонім „Арієць”, „Білий”. У дивізію записався під прізвищем Андрія Левчука.

Літ.: Верига В. Втрати ОУН в часі Другої Світової війни / В. Верига. – Торонто, 1991. – С. 133–134; Гуляк С. Хор. Андрій Левчук – Олекса Бабій / С. Гуляк // Вісті Братства колишніх вояків 1. УД УНА. – 1952. – Ч. 10–11. – С. 2; Романенчук Б. Азбуковник: Енциклопедія української літератури / Б. Романенчук. – Філадельфія, 1969. – Т. І. – С. 192–194; Сокольський О. Дивізія „Галичина” та Українська Повстанська Армія / О. Сокольський // Вісті комбатанта. – 1995. – Ч. 1. – С. 87–88.

Бусел Яків –відомий діяч ОУН і УПА, редактор, публіцист.

Народився 1910 р. у м. Клевань (тепер Рівненської обл.). Був організаційним референтом районної екзекутиви ОУН на північно–західних землях (1935–1937 рр.). Його кілька разів заарештовували, а в травні 1939 р. Я. Бусела засудили до 12 років ув’язнення, але у вересні Я. Бусел вийшов із в’язниці, оскільки почалася війна. Був членом осередку пропаганди ОУН у Кракові, брав участь у його роботі. Згодом Я. Бусел керував Краєвою референтурою пропаганди, був редактором багатьох видань на північно–західних українських землях (1941–1944 рр.), начальником політвиховного відділу Краєвого військового штабу УПА–Північ (1943–1944 рр.), учасником ІІІ Великого збору ОУН і ініціатором скликанння конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії.

У 1944–1945 рр. він був заступником командира УПА–Північ, керував політичним вишколом при Проводі ОУН, начальником політвиховного відділу Головного військового штабу УПА. Його псевдоніми – Галина, Київський, Шахтар, Дніпровий.

Загинув у бою із загоном НКВД 15 вереня 1945р. біля с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл.

Літ.:Гікавий М. Мої зустрічі / М. Гікавий // Вісник. – 1971. – Ч. 6. – С. 23–24; Енциклопедія Українознавства: словникова частина /за ред. В. Кубійовича. – Львів, 1993. – Т. 1.: Перевидання в Україні С. І98; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943–49: Довідник / П. Содоль. – Нью–Йорк, 1994. – С. 67.

Ваврук Василь – редактор, член ОУН, майор УПА.

Народився 1911 року (приблизно) на Сокальщині. Про його життя мало що відомо. В. Ваврук вчителював, членом ОУН став, очевидно, ще напередодні війни. До УПА прийшов у березні 1944 року. Був політвиховником одного із куренів УПА на півночі Львівщини, засновник і редактор газети „Стрілецькі вісті”. Згодом – політвиховник військової округи „Буг”. У квітні 1945 року В. Ваврук уже хорунжий-виховник. У червні 1945 року виконує обов’язки краєвого референта пропаганди Львівського краю.

Загинув у бою із загонами НКВД біля с. Купичволя на Жовківщині. Посмертно відзначений Золотим Хрестом заслуги і підвищений до ступеня майора.

Літ.: Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49: Довідник / П. Содоль. – Нью-Йорк, 1994. – С. 68-69.

Василенко–Волош Петро –публіцист, письменник, старшина УПА.

Народився 1921 року в с. Війтовиці (Яготинський р–н на Полтавщині) у селянській сім’ї. Його батька, учасника визвольних змагань 1918–1920 рр., репресували у 1936 р. На початку німецько–радянської війни став членом ОУН. Згодом пішов до УПА. Редагував підпільний журнал “Лісовик”, видав збірку віршів “Мої повстанські вірші” і репортажів “У боротьбі за волю під бойовими прапорами УПА” (вийшли згодом у діаспорі). Його псевдоніми – Полтавець, Гетьманець. Як написав один наш сучасник, у нього нема віршів про смерть, а лише про боротьбу і перемогу.

Загинув у бою на Закерзонні 21 травня 1946 р. Поховано його у спільній могилі з іншими повстанцями у с. Новий Люблянець.

Літ.: Василенко–Волош Петро (Гетьманець–Полтавець) // Воля і батьківщина. – 1996. – Ч. 3. – С. 113–119; Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша епоха). – Нью–Йорк, 1967. – С. 92; Дубас М. „. . . Наших маршів упертих нічим не здолать!” / М. Дубас // Воля і батьківщина. – 1996. – Ч. 3. – С. 120–127; Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / За ред. В. Кубійовича. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 212; Encyclopedia of Ukraine / Edited by Danylo Huzar Struk. – Toronto; Buffalo; London, 1993. – Vol. V. – P. 561; Шалайський В. “Переможем – тоді лишень стрічі, і жадоби, і трепіт кохань. . . ” / В. Шалайський // За вільну Україну. – 1997. – Ч. 53; Петренко М. В одному бункері з поетом / М. Петренко // Неділя. – 1993. – Ч. 12; Петро Василенко-Волош // Український самостійник. – 1956. – Ч. 26. – С. 3; Романенчук Б. Азбуковник: Енциклопедія української літератури / Б. Романенчук. – Філадельфія, 1969. – Т. 2. – С. 362; Храплива–Шур Леся. Його повстанські вірші / Л. Храплива-Щур //Воля і батьківщина. – 1996. – Ч. 3. – С. 127–129.

Волошин Ростислав – відомий діяч ОУН і УПА, публіцист.

Народився 1991 року на Волині. У 30–і роки – відомий діяч студентського руху, голова Союзу українських студентських організацій під Польщею (Сусоп) у 1933–1934 рр. Був ув’язнений, сидів у Березі Картузькій (згодом побував і в радянській, і в німецькій в’язниці). Дописував у 30–і роки до західноукраїнських видань. Був організатором відділів УПА на Волині і Поліссі, заступником у політичних справах Романа Клячківського (Клима Савура), провідника ОУН (р) на північно–західних українських землях. Від 1943 р. був членом Бюро Проводу ОУН, головував на III Надзвичайному зборі ОУН (1943р, серпень ), І Конференції поневолених народів (1943 р., листопад,), і Великому зборі Української Головної Визвольної Ради (1944 р., червень). Р. Волошин був членом УГВР. Його псевдонім – Павленко, Горобенко, Левченко. Загинув у бою з енкаведистами біля с. Гаї Вижі (Дрогобиччина) 22 серпня 1944 року.

Літ.: Верига В. Втрати ОУН в часі Другої світової війни / В. Верига. – Торонто, 1991. – С. 147; Енциклопедія Українознавства : Словникова частина /за ред. В. Кубійовича. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 315–316. – Літопис УПА. – Торонто, 1980. – Т. 8 – С. 59; Encyclopedia of Ukraine / Edited by Danylo Huzar Struk. – Toronto; Buffalo; London, 1993. – Vol. V. – P. 647; Шанковський Л. Ініціативний комітет для створення Української Головної Визвольної Ради / Л. Шанковський. – Нью–Йорк, 1985. – С. 11–12.

Дідушок Петро – журналіст, видавець, державний і політичний діяч, четар УСС.

Народився 27 серпня 1889 року в с. Княже (тепер Золочівського р-ну Львівської обл.) у селянській родині. Із Василем Дідушком, відомим отаманом УСС, а згодом полковником корпусу Січових стрільців у Києві, вони були близнюками. Навчався у гімназії, згодом на правничому факультеті Львівського університету, брав участь у роботі Українського студентського союзу. Від серпня 1914 року – у Легіоні УСС. Входив до управи „Стрілецького фонду”, коштом якого виходила стрілецька преса, один із засновників журналу „Шляхи”, стрілецької трибуни. У цьому журналі появлялися його статті. У бою під Потуторами (30 вересня 1916 року) потрапив до російського полону. Наприкінці 1917 року він зміг приїхати до Києва і включитися в державотворчу роботу.
П. Дідушок був одним із співзасновників тижневика „Наша думка” – органу організації закордонних українців. На його сторінках були і публікації П. Дідушка. Після створення Українського національного союзу, що його очолив В. Винниченко, П. Дідушок став секретарем УНС (як і В. Винниченко, він був соціал-демократом). П. Дідушок друкувався на сторінках „Нової ради”, посідав важливі посади в Директорії, брав участь у роботі Паризької мирної конференції. Після поразки визвольних змагань він перебував за кордоном, входив до складу закордонного бюро УСДП як його секретар. Водночас навчався в Берлінському університеті. Так звана українізація ввела в оману багатьох українських діячів, але не всі змогли вчасно, як В. Винниченко, залишити радянську Україну. Очевидно, десь у середині 20-х рр. П. Дідушок приїхав до Києва, сподіваючись, як і інші, розбудовувати українську державність. У березні 1935 року його заарештували, а 9 жовтня 1937 року, „з нагоди” двадцятиріччя більшовицького перевороту 1917 року, його розстріляли на Соловках. Серед розстріляних 134 українських діячів, представників різних сфер культурного й суспільного життя, були і два брати П. Дідушка – Василь Дідушок (полковник Січових стрільців) і Володимир Дідушок (четар УГА).

Літ.: Білокінь С. Розстрільний список Соловків / С. Білокінь // Літературна Україна. – 1992. – Ч. 28. – 16 липня; Головацький І. Дідушок Петро Федорович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М. Романюка. – Львів, 1996. Вип. 2. – С. 67–68; За волю України: Історичний збірник УСС: В 50-ліття збройного виступу Січових Стрільців проти Москви: 1914–1964. – Нью-Йорк, 1967. – С. 479.

Дужий Микола – діяч студентський і ОУН, публіцист, хорунжий УГА.

Народився 13 грудня 1901, в с. Карів на Сокальщині в селянській сім’ї. Брав участь у визвольних змаганнях 1918–1920 рр. – був підхорунжим УГА, згодом (у 1920 р.) деякий час був командиром роти Червоної УГА. Повернувшись до Львова, починає студіювати історію в Українському таємному університеті (1921–1924 рр.). Закінчив школу підхорунжих у польській армії (1924–1926 рр.). З 1926 р. член УВО. Згодом навчався у Львівському університеті. У 1932 р. став магістром філософії. Співробітничав у журналі «Студентський шлях», деякий час був головним редактором. Місце його постійної праці – секретар Головної управи товариства «Просвіта» у Львові (1933–1939 рр.)

У 1935–1939 рр. редагував календарі «Просвіти». У 1940–1944 рр. він працював в Українському центральному комітеті у Кракові і Львові. Членом ОУН став у 1941 р. Виконував ряд відповідальних доручень, був редактором підпільних видань. М. Дужий – VI УГВР. Він відзначений Бронзовим Хрестом заслуги. До рук НКВД потрапив у червні 1945 р., отруєний газами у криївці (разом із своїм братом, П. Дужим). Його засудили до смертної кари, але вирок було замінено 20 роками каторги. Повернувся до Львова достроково, смертельно хворим і через місяць17 травня 1955 р. помер у Львові.

Літ.: Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / За ред. В. Кубійовича. – Львів, 1993. – Т. 2.: Перевидання в Україні. – С. 603; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943–49: Довідник / П. Содоль. – Нью–Йорк, 1994. – С. 80–81.

Дужий Петро – діяч ОУН, публіцист.

Народився 7 червня 1916 року, с. Карів на Сокальщині в селянській сім’ї.

П. Дужий – молодший брат М. Дужого, учасника визвольних змагань 1918–1920 рр., студентського діяча, публіциста і діяча ОУН. Навчався в гімназії у Львові, яку закінчив у 1937 р. У гімназії став членом Юнацтва ОУН (1932 р.), член ОУН від 1934 р. Упродовж 30–х років кілька разів сидів у польських в’язницях. Влітку 1941 р. у складі Північної похідної групи ОУН пішов на схід. У 1941–42 рр. був членом Організаційної референтури Проводу ОУН (б). Двічі побував П. Дужий і в німецьких в’язницях (1941 р., 1943 р.). П. Дужий посідав відповідальні пости в українському підпіллі. Він був, зокрема, референтом пропаганди Проводу ОУН західноукраїнських земель (1944), референтом Проводу ОУН(б) (1944–1945), членом Проводу ОУН. У другій половині 1944 в першій половині 1945 р. був головним редактором журналу «Ідея і чин». П. Дужий – автор багатьох статей, член редколегії підпільних видань. Його псевдоніми; Дорош, Аркадій, Арсен, Панасенко, Віталій, Павлович, Орест. У 1945 р. його нагороджено Бронзовим Хрестом заслуги. До рук НКВД потрапив у червні 1945 р., отруєний газами у криївці. П. Дужого засудили до смертної кари, яку потім замінили 25 роками каторги.

У 1960 р. П. Дужого звільнили. Він повернувся до Львова. П. Дужий публікувався у пресі, в наукових збірниках. У 1995 р. вийшла друком його книжка «Степан Бандера – символ нації». Помер 1996 року.

Літ.: Дужий П. А. Офіційний журнал ОУН “Ідея і Чин» (1942–1946 рр.) / П. Дужий / Українська періодика: Теорія і сучасність. – Львів. 1993. – С. 90–93; С. Дужий П. Українська справа вчора і сьогодні / П. Дужий. – Львів, 2002. – Т. І. – С. 8–12; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943–49: Довідник / П. Содоль. – Нью-Йорк, 1994. – С. 81.

Дяченко Михайло – поет, публіцист, політичний діяч, член ОУН.

Упродовж тривалого часу його знали лише як Марка Боєслава, хоча мав він ще один псевдонім – Гомін. Народився 25 березня 1911 року (за іншими джерелами – 1910 р.) в с. Боднарів на Станіславщині. Навчався у Станіславській гімназії, яку закінчив у 1929 р. Згодом навчався на правничому факультеті Львівського університету. У 1930 р. стає членом ОУН. Друкуватися почав ще до війни. Перша поетична збірка „Іскри” вийшла у 1936 р. (Станіслав). Наступні збірки – „Юні дні” (Станіслав, 1938), „Село” (Львів, 1939), „Вони прийдуть” (Прага, 1941). У 30-х роках був кілька разів ув’язнений (1934–1935, 1937–1939).

У роки Другої світової війни був окружним провідником ОУН на Станіславщині (псевдонім – Гомін). М. Дяченко був головним редактором журналу УПА „Шлях перемоги” (1945–1947), згодом „Чорного лісу” – журналу, друкованого органу тактичну відтинку УПА „Чорний ліс” (1947–1950). Власне, Марко Боєслав – це літературний псевдонім М. Дяченка років війни. М. Дяченко був не лише поетом. На сторінках „Чорного лісу” подибуємо його статті, нариси, репортажі. У 1951 р. у Мюнхені вийшла друком його поетична збірка „Непокірні слова”. Нагороджений Срібним хрестом заслуги (1948).

Загинув Марко Боєслав у бою біля с. Дзвиняч (тепер Богородчанський р-н Івано-Франківської обл.) у 1952 р.

Літ.: Визначні постаті визвольної боротьби України (Найновіша доба). – Нью Йорк, 1967. – С. 92; Гущак І. Гартований болем століть / І. Гущак // За вільну Україну. – 1993. – 16 жовтня; Гущак І. Сурмач / І. Гущак // Літературна Україна. – 1992. – 13 серпня; Гущак І. Сурмач УПА / І. Гущак // Земля і воля. – 1991. – 14 січня; Дем’ян Г. Краяни С. Бандери в антифашистській боротьбі / Г. Дем’ян// Шлях перемоги. – 1995. – Ч. 19 (20 травня); Зелінська Г. Обраний часом / Г. Зелінська // Шлях перемоги. – 2007. – 28 берез.; Крупський І. Боєслав Марко / І. Крупський // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника /За ред. М. Романюка. – Львів, 1977. – Вип. 4. – С. 24–25; Літопис УГА. – Торонто; Львів. – 1992–1993. – Т. 19: Група УПА „Говерла”: Книга друга: Спомини, статті та видання історично-мемуарного характеру. – С. 139; Пилипів І. Марко Боєслав і Марія / І Пилипів // Поклик сумління. – 1992. – 10 серпня; Романенчук Б. Азбуковник: Енциклопедія української літератури / Б. Романенчук. – Філадельфія. – 1969. – Т. 1. – С. 392–394; Слобожанський П. Героїчна поезія Марка Боєслава / П. Слобожанський // Визв. шлях. – 1953. – Кн. 6. – С. 39–40; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943–49: Довідник / П. Содоль. – Нью-Йорк, 1994. – С. 82–83.

Зарицька Катерина –учасниця українського збройного підпілля, журналіст, громадський діяч.

Народилася 1914 року в Коломиї (Івано–Франківська обл.) в родині вчителя гімназії. Закінчила Львівський музичний інститут імені М. Лисенка і Львівський політехнічний інститут. 1934 року її заарештували за участь у замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, засуджена до 4,5 року ув’язнення. Із в’язниці вийшла у серпні 1939 року. У березні 1940 року її заарештували вже радянські органи. Після приходу німецьких військ вийшла на волю і пішла в підпілля. До 1947 року була керівником Українського Червоного Хреста, співпрацювала в журналі „Ідея і чин”. 1947 року її знову заарештували і засудили до 25–річного ув’язнення. До квітня 1969р. перебувала у в’язниці. Її чоловік – Михайло Сорока, відомий український дисидент.

Літ.: Жіночий політтабір ЖХ 385/3 // Вісник. – 1971. – Ч. 1. – С. 25.

Колодзінський Михайло – політичний і військовий діяч, публіцист.

Народився 26 липня 1902 року у с. Поточиська, біля Городенки (тепер Івано–Франківщина). М. Колодзінський навчався на правничому факультеті Львівського університету. Закінчив польську військову школу у ранзі підпоручника. Дуже серйозно цікавився військовою справою і свої знання поглиблював на таємних військових курсах, що їх організовувала ОУН. Він ще у 1922 р. вступив у члени Української військової організації. Маючи військову освіту, М. Колодзінський писав статті на військові теми до українських видань.

У 1929 р. поляки заарештували його у справі, пов’язаній із вибухом на „Східних Торгах» у Львові, але суд не зміг довести М. Колодзінському вину і його звільнили. У 1931 р. його знову заарештували за публікацію статей у націоналістичних виданнях. Статті мали антипольський характер і М. Колодзінського засудили до одного року ув’язнення. Після виходу із в’язниці у 1932–1933 рр. М. Колодзінський був військовим референтом Краєвої екзекутиви ОУН. Але працювати під постійним наглядом поліції було важко і Провід українських націоналістів відкликав М. Колодзінського закордон. Коли хорватська революційно–визвольна організація звернулася до ПУН з проханням делегувати інструктора військової тактики, ПУН делегував М. Колодзінського. У 1937 р. на пропозицію полк. Є. Коновальця було створено Окремий штаб Проводу українських націоналістів для справ Закарпаття, до складу штабу увійшов і М. Колодзінський. У 1939 р. він очолив штаб „Карпатської Січі“, співробітничаючи із „Щукою», тобто Р. Шухевичем, З. Коссаком. Під час зустрічі командування Карпатської Січі із німецьким консулом, який вимагав від українців капітуляції, М. Колодзінський сказав фразу, що стала крилатою: „В словнику українського націоналіста нема слова „капітулювати”. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!” Невелике військо Карпатської України героїчно боролося з окупантами. Багато січовиків загинуло в боях, багатьох із них мадяри замордували у полоні. Розстріляли вони і М. Колодзінського 16 або 17 березня 1939 року у с. Солотвино біля Тячева.

М. Колодзінський мав небуденний військовий талант. На прикладі і досвіді боїв у Карпатській Україні полк. М. Колодзінський розробляв тактику і стратегію партизанської боротьби. Його ідеї згодом використала УПА.

М. Колодзінський – автор кількох важливих праць. У 1930 р. ОУН видала дві брошури М. Колодзінського – „Польське повстання 1863 р. « і „Націоналісти і військове виховання». Написав він їх під псевдонімом „М. Буджак». Йому належить і праця „Українська воєнна доктрина». Влітку 1938 р. заходами Окремого штабу ПУН для справ Закарпаття вийшла збірка статей німецькою мовою, де була стаття і М. Колодзінського „Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття», яка привернула до себе увагу німецьких військових кіл.

Псевдоніми М. Колодзінського в ОУН – „Гузар», „Кум».

Літ.: Верига В. Втрати ОУН в часі Другої Світової війни. – Торонто, 1991. – С. 23–25; Визначні постаті української визвольної боротьби (Найновіша доба). – Нью–Йорк, 1967. – С. 34; Визначні постаті української визвольної боротьби (Найновіша доба). – Нью-Йорк, 1967. – С. 34; Енциклопедія Українознавства: Словникова частина /За редакцією В. Кубійовича. – Львів, 1994. – Т. 3. – С. 1083; Encyclopedia of Ukraine / Edited by V. Kubijovyč. – Toronto; Buffalo; London, 1988. – Vol. II. – P. 588; Ожаровський Б. Два імени: на маргінесі боротьби Карпатської України // Вісник, – 1989. – 4,4. – С. 221–224.

Кучерішка Омелян – журналіст, Січовий стрілець.

Був членом стрілецької організації, потім товариства „Січові стрільці” у Львові навчався у Львівській політехніці. Разом із І. Чмолою редагував журнал „Відгуки” (1913). З вибухом Першої світової війни записався до Легіону УСС, згодом був у київських Січових стрільцях. Належав до числа членів Пресової кватири, друкувався на сторінках „Стрілецької думки”, її органу, разом із М. Опокою був її редактором. Більшовики заарештували його в 1920 р. Загинув того ж року в харківській в’язниці.

Літ.: За волю України: Історичний збірник УСС: В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви: 1914–1964. – Нью-Йорк, 1967. – С. 449; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: Визвольна ідея і збройний чин. – Львів, 1915. – С. 285.

Кушнір Мирослав – редактор, поет, учасник українського збройного підпілля.

Народився 30 березня 1922 року в с. Божиків (тепер Привітне) на Тернопільщині у сім’ї заможних селян. Батько брав участь у визвольних змаганнях у лавах УГА. У 1936 р. сім’я переїхала до м. Бережани. Там М. Кушнір закінчив у 1940 р. гімназію і записався на студії у Львівську політехніку. Ще в гімназії став членом Юнацтва ОУН. Але німецько-радянська війна перервала студії. М. Кушнір почав працювати в одній із установ у м. Бережанах. У 1944 батьки і сестра М. Кушніра залишили рідні землі, а він залишився. Провід ОУН скерував його на Ярославщину (Закерзоння). Там він і загинув – підірвався гранатою, оточений у криївці загоном НКВД.

У підпіллі М. Кушнір редагував газети і листівки, виконував пропагандистську роботу.

Літ.: Кушнір М. Слова із книги бою. – Львів, 1994. – 240 с.

Маївський Дмитро – відомий діяч і публіцист, учасник українського збройного підпілля.

Народився 8 листопада 1914 рррррррр р у с. Реклинець на Сокальщині у вчительській сім’ї. Навчався у гімназії у Сокалі, де вступив до Юнацтва ОУН. За політичну діяльність його вигнали і гімназію Маївський закінчував у Руднику (біля Сандомира, Польща).

Д. Маївський був членом ОУН, сидів у „Бригідках”. Вийшовши на волю, пішов у підпілля. Був повітовим провідником на Сокальщині (1940–1941), учасником Північної похідної групи ОУН. Очолював референтуру пропаганди ОУН на Київщині. У 1942 р. повернувся до Львова. У 1942 р., 1944–1945 рр. був головним редактором теоретичного органу ОУН – журналу „Ідея і Чин”. Був членом бюро Проводу ОУН і політичним референтом (1943–1945).

У грудні 1945 року Д. Маївський і ген. Дм. Грицай–Перебийніс отримали доручення від Проводу ОУН в Україні зустрітися з С. Бандерою, який на той час перебував у Баварії. Переходячи чесько–німецький кордон, вони потрапили у засідку. Відстрілювалися. Д. Маївський застрілився, а Д. Грицай–Перебийніс відібрав собі життя у в’язниці. Це сталося у Чехо-Словаччині.

Його псевдоніми: Тарас, Косар, П. Дума, Зруб, Курган, Ом, Майченко, Зенко.

Літ.: Encyclopedia of Ukraine / Edited by Danylo Huzar Struk. – Toronto; Buffalo; London, 1993. – Vol. III. – P. 272; Прокоп М. Дмитро Маївський – революціонер і політичний публіцист // Сучасність. – 1987. – Ч. 2. – Ч. 102–113; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943–49: Довідник. – Нью–Йорк, 1994. – С. 100; Визначні постаті української визвольної боротьби. (Найновіша доба). – Нью–Йорк, 1967. – С. 45.

Мелень Теофіль – публіцист, громадський і політичний діяч, Січовий стрілець (УСС).

Народився 1879 року. Закінчив Академічну гімназію. Філософію студіював у Львівському університеті, згодом у Віденському. Ще у студентські роки став членом соціал-демократичної партії. Т. Мелень був одним із керівників організації „Молода Україна”, провідним публіцистом, редактором, членом редакційної колегії її друкованого органу – журналу „Молода Україна”. Друкувався на сторінках газет „Вперед” органу соціал-демократичної партії. У березні 1914 р. на конгресі УСДП його обрали до Головної управи УСДП. Т. Мелень друкувався на сторінках „Ukrainische Nachrichten”, „Вісник СВУ”. З вибухом Першої світової війни Т. Мелень стає членом Головної української ради. Узимку 1914 р. записався добровольцем до Легіону УСС. У квітні 1915 року виїхав на фронт для роботи у Пресовій кватирі УСС. Був поранений, потрапив у російський полон.

Помер у лікарні 28 травня 1915 року.

Літ.: Енциклопедія Українознавства : Словникова частина / За ред. В. Кубійовича. – Львів, 1994. – Т. 4.: Перевидання в Україні. – С. 1513–1514; Encyclopedia of Ukraine / Edited by Danylo Husar Struk. – Toronto; Buffalo; London. – Vol. 3. – P. 369; За волю України: Історичний збірник: В 50-ліття збройного виступу Українських Січових Стрільців проти Москви, 1914–1964. – Нью-Йорк, 1967. – С. 445–446; Календар „Вперед” на 1920 р. – Б. м. в., 1920; Кость С. Мелень Теофіль // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М. Романюка. – Львів, 1995. – Вип. ІІ. – С. 141; Мелень Теофіль: Некролог // Календар „Просвіти” на 1916 р. – Львів, 1916. – С. 161–162; Темницький В. Теофіль Мелень // Вістник СВУ. – 1915. – Ч. 21–22. – С. 22–23; Теофіль Мелень // Вістник СВУ. – 1915. – Ч. 21–22. – С. 21.

Мирон Дмитро – відомий діяч ОУН, публіцист.

Народився 5 вересня 1911 р. у с. Рай, Бережанського пов. у сім’ї мулярів. Д. Мирон відомий під псевдонімом „Орлик”, хоча мав і інші псевдоніми („Роберт”, „Андрій”). Навчався у Бережанах, а потім у Львові, де й закінчив гімназію. Ще у гімназії включився у підпільну роботу ОУН. Після закінчення гімназії записався до Львівського університету. Д. Мирон–Орлик у Краєвій екзекутиві ОУН відповідав за роботу з юнацтвом. Польська поліція заарештувала його за приналежність до ОУН. На волю Д. Мирон–Орлик вийшов у 1938 р. і знову почав працювати в ОУН. Коли почалася Друга світова війна, перебував за кордоном. У 1940 р. він перейшов німецько–радянську демаркаційну лінію і прибув до Львова. Тут став Краєвим провідником ОУН. У грудні того ж року він ще раз переходить німецько–радянську демаркаційну лінію, пробираючись до Кракова. Там він взяв участь у підготовці Другого великого збору ОУН, викладав на вишкільних курсах, які організував Провід ОУН, і водночас працював над своїм публіцистичним твором „Ідея і чин України” (збірка статей, що вийшла друком у 1941 р.). Після того, як почалася німецько–радянська війна, Д. Мирон–Орлик пішов на Схід з Північною похідною групою ОУН (р). Після переходу через Збруч гестапо його заарештувало, але із в’язниці у Луцьку Д. Миронові–Орлику вдалося втекти. Він дістався до Києва і очолив Північну похідну групу, оскільки попереднього керівника (Климишина) гестапо теж заарештувало. Брав участь у роботі Конференції ОУН, що відбулася у Львові. Потім знову повернувся до Києва, де провадив підпільну роботу під псевдонімом „Андрій”. Гестапо знову заарештувало його і при спробі втекти Д. Мирона–Орлика смертельно поранили 25 липня 1949 р.

Літ.: Верига В. Втрати ОУН в часі Другої Світової війни. _­ – Торонто, 1991. – С. 63, 81–82; Визначні постаті української визвольної боротьби (Найновіша доба). – Нью–Йорк, 1967. – С. 52; Енциклопедія Українознавства : Словникова частина / За ред. В. Кубійовича. – Львів, 1994. – Ч. 4: Перевидання в Україні. – С. 1538; Encyclopedia of Ukraine / Edited by Danylo Huzar Struk. – Toronto; Buffalo; London, 1993. – Vol. III. – P. 516; Казанівський Б. Шляхом легенди (спомини). – Лондон, 1975. – С. 274; Кук В. Дмитро Мирон – „Орлик” як теоретик і організатор української національно-визвольної боротьби (біографічний нарис) // Максим Орлик (Дмитро Мирон). Ідея і чин України: Нарис ідеологічно-політичних основ націоналізму. – К., 2001. – С. 9–12; Осока К. Герой ідеї соборности (У 20-річчя смерти сл. п. Дмитра Мирона-Орлика) // Альманах-Календар „Гомону України” на рік 1962. – С. 58–62; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943–1949: Довідник. – Нью-Йорк, 1994. – С. 104; Парубій В. Мирон Дмитро // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника /За ред. М. Романюка. – Львів, 1997. – Вип. IV. С. 168–169.

Мітринга Іван –діяч українського збройного підпілля, публіцист.

Народився 1909 року в с. Вілія Людвипільського пов. на Рівненщині.

У 30-і роки дописував до видань ОУН. За політичну діяльність був засуджений і побував у Березі Картузькій. У 1938 р. видавав газету «Геть з большевизмом». Після розколу ОУН І. Мітрінга спочатку підтримав С. Бандеру, але потім відійшов від ОУН(р). Наприкінці 1941 р. І. Мітрінга вступив до УПА Т. Бульби–Боровця і почав редагувати часопис «Гайдамака», що виходив в Олевському на Волині. Він був одночасно керівником політично–пропагандивного відділу УПА під псевдонімом «Полин». Як журналіст І. Мітрінга користувався псевдонімом «Сергій Орелюк».

Загинув у бою із червоними партизанами у 1943 р.

Літ.: Бульба–Боровець Тарас. Армія без держави: Слава і трагедія українського руху: Спогади. – Вінніпег, 1981. – С. 268; Верига В. Втрати ОУН в часі Другої Світової війни. – Торонто, 1991. – С. 143–144; Енциклопедія Українознавства : Словникова частина /За ред. В. Кубійовича. – Львів, 1966. – Т. 5: Перевидання в Україні. – С. 1616.

Позичанюк Йосип – політичний і військовий діяч, публіцист.

Народився 1911 р. у с.Дашів Іллінецького р-ну Вінницької обл. Закінчив Ніжинський педінститут. Працював у Вінниці на комсомольській роботі, у молодіжній газеті. У 1940 р. Й.Позичанюка скерували до Львова для організації комсомольських організацій. Тут на нього вийшли відповідні служби ОУН і Й.Позичанюк почав співробітничати з ОУН. Уже у 1941 р. він був членом ОУН. Після проголошення Акту 30 червня 1941 р. він став міністром інформації і пропаганди в Українському Державному Правлінні. У вересні 1941 р. німці заарештували його як члена ОУН на Київщині – Й.Позичанюк був у складі похідних груп. Його ув’язнили у Краківській в’язниці. Коли Й.Позичанюка перевозили до концтабору, йому вдалося втекти. Після повернення в Україну Й.Позичанюк став політичним референтом Команди УПА-Північ. Після утворення Головної команди УПА і ГВШ УПА у січні 1944 р. Й.Позичанюк очолив Головний осередок пропаганди і керував ним аж до своєї загибелі. Й Позичанюк був членом Проводу ОУН, членом Головної команди УПА, членом Генерального секретаріату УГВР. Був співорганізатором конференції поневолених народів Східної Європи і Азії, яка відбулася у листопаді 1943 р.

Як публіцист і письменник друкувався на сторінках підпільної преси. Його псевдоніми: Шугай, Шаблюк, Євшан, Рубайгада, Стожар, Губенко.

Й.Позичанюк редагував низку підпільних журналів: „За самостійну Україну”, „За Україну”, „За українську державу”. Загинув у бою із загоном НКВД у грудні 1944 р. (або у лютому 1945 р. за іншими даними), біля с.Юшківці Жидачівського р–ну на Львівщині.

Літ.: Визначні постаті визвольної боротьби України. – Нью–Йорк, 1967; Мечник С. Початок невідомого / С. Мечник. – Мюнхен, 1989. – С. 9; Мечник С. Вивчаймо ворога: Доповіді, лекції, роздумування і спомини / С. Мечник. – Мюнхен, 1989. – С.252–262; Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / За ред. В.Кубійовича. – Львів: 1970. – Т. 6: Перевидання в Україні – С. 2151; Encyclopedia of Ukraine / Edited by Danulo Husar Struk. – Toronto; Buffalo; London, 1993. – Vol. IV. – P. 177; Костюк Г. У світі ідей і образів: Вибране: Критичні та історико-літературні роздуми: 1930–1950 / Г. Костюк. – Б.м.в, 1983. – С. 385–389; Подоляк Б. Йосип Позичанюк – поет, революціонер, член КГВР / Б. Подоляк // Сучасна Україна. – 1951. – Ч. 4. – С. 9–10; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943–49: Довідник / П. Содоль. – Нью–Йорк, 1994. – С. 112; Шанковський Л. Ініціятивний комітет для творення УГВР : Документальний спогад учасника / Л. Шанковський. – Нью–Йорк, 1985. – С. 17–18.

Старух Ярослав – відомий політичний і військовий діяч ОУН, публіцист.

Народився 17 листопада 1910 р. у с. Бережниця Вижня (пов. Лісно на Лемківщині). Його батько, Тимотей Старух (1860–1923) був послом до австро-угорського парламенту, членом Української Національної Ради в Станіславі та делегатом на Трудовий конгрес у Києві в 1919 р.

Я. Старух закінчив середню школу у Бережанах у 1928 р. і почав студії на юридичному факультеті Львівського університету. Займався політичною діяльністю, а тому через постійні арешти він так і не закінчив університет. Вступивши до ОУН, Я. Старух спочатку працював виховником Юнацтва ОУН, а в 30-х роках був членом Краєвої екзекутиви на Галичині, а потім на Волині й Поліссі. Уже тоді Я. Старух зарекомендував себе як талановитий публіцист. Він співробітничає у багатьох виданнях, що стояли на націоналістичних позиціях: „Студентський шлях”, „Наш клич”, „Вісті”, „Голос нації”, „Голос”, був редактором масового тижневика „Нове село” (Львів).

Я. Старуха кілька разів ув’язнювала польська влада. Так, у 1934 р. він був в’язнем концтабору в Березі Картузькій. У травні 1939 р. у Рівному знову відбувся великий політичний процес, на якому Я. Старуха засудили до 13 років ув’язнення. Я.Старух вийшов на волю після розвалу Польщі і відразу поринув у політичну роботу. Він один із ініціаторів створення Українського допомогового комітету, що згодом трансформувався в Український центральний комітет. У червні 1941 р. Я. Старух очолив Міністерство інформації й пропаганди в Українському Державному Правлінні. У цьому ж 1941 р. він став членом Проводу ОУН (тієї частини ОУН, що підтримувала С.Бандеру). Влітку 1941 р. Я. Старух керував організацією громадського і політичного життя на Житомирщині і Київщині, за що його гестапо заарештувало. Із в’язниці він утік і став керівником школи для членів ОУН на Волині.

Повернувшись на Галичину, Я. Старух працює над видавництвом популярних підручників для самоосвіти, зокрема з історії України. У 1942 р. він став організаційним референтом Проводу ОУН. У грудні цього ж року гестапо знову заарештувало Я. Старуха. ОУН вдалося вирвати його із сумнозвісної в’язниці на вулиці Лонцького у Львові напівживого. Згодом Я.Старух почав працювати у Головному осередку пропаганди ОУН, власне, працював він на організованій тоді радіостанції „Самостійна Україна”. Підпільна радіостанція знаходилася в Карпатах, охороняв її відділ УПА. Свої програми „Самостійна Україна” передавала українською, французькою, англійською і російською мовами. До речі, англійською і французькою мовив молодий бельгійський економіст Альберт Газенбрукс, який під час поїздки в Україну потрапив до УПА і захопився ідеями українського визвольного руху, боротьби проти німців і російських більшовиків. Згодом він у 1945 р. потрапив до рук НКВД і відсидів десять років у радянських в’язницях і концтаборах.

У квітні 1945 р. Я. Старуха призначають головою Проводу ОУН на Закерзонні. Це були роки, дуже важкі для українців, проти яких був спрямований терор як польської, так і радянської армій. У цей період Я. Старух пише велику статтю під назвою „Упир фашизму”, а також чимало інших статей, меморандумів, закликів, що виходили іноземними мовами для того, щоб інформувати західного читача про визвольну боротьбу українців.

Коли 20 вересня 1947 р. польський військовий відділ оточив бункер (біля м. Любачева), де знаходився Я. Старух зі своїми співробітниками і охороною, вони відспівали український національний гімн і підірвали себе гранатами – про це є спогади польського підполковника, який керував цим загоном.

Псевдоніми Я.Старуха – Стяг, Ярлан, Столяр, Синій, Гомін, Стоян.

Літ.: Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / За ред. В. Кубійовича. – Львів, 2000. – Т. 8: Перевидання в Україні. – С. 3035; Encyclopedia of Ukraine / Edited by Danylo Huzar Struk. – Toronto; Buffalo; London, 1993. – Vol. V. – P. 17–18; Содоль П. Українська Повстанча Аромія, 1943–49: Довідник / П. Содоль. – Нью–Йорк, 1994. – С. 122–124; Як загинув Ярослав Старух? // Вісті Комбатанта. – 1970. – Ч. 1. – С. 8–13.

Федун Петро– ідеолог українського збройного підпілля, публіцист, майор УПА.

Більше відомий як Петро Полтава. Народився 24 лютого 1919 р. у с. Шнирів на Бродівщині. У 1938 р. закінчив гімназію в Бродах. Студіював медицину у Львівському університеті. За радянських часів його мобілізували в армію. Воював проти Фінляндії, потім проти Німеччини. У 1941 р. потрапив до полону, але вдалося звільнитися. У 1942–1944 рр. навчався у Львові, був редактором журналу «Юнак», краєвим провідником Юнацтва ОУН на західноукраїнських землях (1942–1943). Потім очолив політвиховний відділ Крайового військового штабу УПА–Захід (1944–1946). Від 1946 р. П.Полтава стає керівником Головного осередку пропаганди при Проводі ОУН. Він же очолював і політвиховний відділ Головного військового штабу УПА (1946–1949), керував Бюро інформації УГВР (від літа 1950 р.), був заступником голови Генерального секретаріату УГВР (1950–1951). Нагороджений Срібним Хрестом заслуги і Золотим Хрестом заслуги.

П. Полтава написав багато статей і брошур. Деякі його публікації появилися у «Збірці підпільних писань», що вийшла друком у Мюнхені в 1959 р. Найбільш відомі його праці: «Елементи революційності українського націоналізму», «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу», «Хто такі бандерівці та за що вони борються», «Безпосередньо за що ми ведемо наш бій». Його псевдоніми: П. Полтава, Полянський, Север, 99.

Загинув у бою із загоном НКВД 22 грудня 1951 р. на Івано–Франківщині. Його брат (Василь) загинув у бою 26 березня 1945 р.

Літ.: Верига В. Втрати ОУН в часі Другої Світової війни / В. Верига. – Торонто, 1991. – С. 25–26; Вєдєнєєв І. Під псевдонімом «Полтава» / І. Вєдєнєєв // Дзеркало тижня. – 2008. – Ч. 20. – С. 21; Енциклопедія Українознавства: Словникова частина /за ред. В.Кубійовича. – Львів, 1997. – Т. 6: – Перевидання в Україні С. 2204; Заєць В. Легенда постатей України / В. Заєць // Нація і держава. – 2004. – Ч. 6. – С. 8; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943–49: Довідник / П. Содоль. – Нью-Йорк, 1994. – С. 128; Федун Петро – «Полтава». Концепція самостійної України. – Т. 1: Твори. – Львів, 2008. – 720 с.

Хасевич Ніл –художник–ілюстратор підпільних видань ОУН–УПА–УГВР.

Народився 13 листопада 1905 р. в с. Дюксин (тепер Костопільського р-ну Рівненської обл.) в сім’ї диякона УАПЦ. Через нещасний випадок (віз, на якому вони їхали з батьком, потрапив під поїзд; батько загинув) 13-річний Ніл втратив ногу. Закінчив гімназію у Рівному, навчався в Академії мистецтв у Варшаві (1925–1937). Як графік здобув на міжнародній виставці у Варшаві третю нагороду. Був одним із засновників гуртка «Спокій». У 1941 р. почав співробітничати із газетою «Волинь», яку редагував У.Самчук. Н.Хасевич був членом Крайової референтури пропаганди ОУН – УПА північно-західних українських земелях (1943–1952). Ілюстрував підпільні видання ОУН–УПА–УГВР. Він – автор проектів військових відзнак УПА. У 1948 р. його було нагороджено Срібним Хрестом заслуги. Загинув у бою із загоном НКВД 4 березня 1952 р. біля с. Суховці Рівненського р-ну Рівненської обл. Його псевдоніми – Бей, Зот, Старий. У 1952 р. у Філадельфії вийшли друком його твори у збірці «Графіка в бункрах».

Літ.: Андрусів М. Мистецтво – найміцніша зброя. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто / М. Андрусів. – 1987. – С. 141–147; Гордієнко М. З волинських і поліських рейдів: Із дій УПА–Північ, 1943–1944 / М. Гордієнко. – Торонто, 1959; Продовження друкарської традиції „Книжкові знаки” Ніла Хасевича // Діло. – 1939. – 21 червня; С. Г. Вільне мистецтво в підпіллі (Ніл Хасевич, Бей-Зот) / С. Г. // Свобода. – 1952. – Ч. 9. – С. 1; Чорноморець М. Важкий хрест художника / М. Чорноморець // Українське слово. – 1995. – 16 лют; Яців Р. Ніл Харсевич: акценти творчості і долі / Р. Яців // Воля і Батьківщина. – 1996. – Ч. 1. – С. 123–133.

Поиск по сайту: