Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Преса Дивізії «Галичина»



Про Дивізію “Галичина” написано багато. Це заслуга нашої діаспори. Із зарубіжних авторів, які писали про Дивізію “Галичина”, в першу чергу назвемо В.-Д. Гайке, колишнього начальника штабу Дивізії [2] і Дж. Армстронга [3]. Серед російських дослідників (і радянських, і сучасних) практично нема таких, хто, висвітлюючи це складне і суперечливе питання, не вдався б до брехні і перекручування фактів, до звинувачень українців у колабораціонізмі і т.д. Зрештою, не завжди коректні оцінки цього факту створення Дивізії: знаходимо і сучасних українських істориків. Так, Я.Грицак у навчальному посібнику “Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття” з приводу створення Дивізії зазначав: “Весною і літом 1943 р. край охопив ентузіазм, який межував з істерією”[4]. Відомий сьогодні історик тоді (це був 1996 рік) помилявся, бо думку висловлено некоректну і навіть дивну: в істерію впадають нації і суспільства з імперською свідомістю, з манією величі і месіанського покликання (може автор мав на увазі «ейфорію», але й для такого означення не було підстав, бо і прихильники створення Дивізії (В.Кубійович, Дм.Паліїв), і противники (Р.Шухевич) тверезо оцінювали ситуацію). А поява ентузіазму теж цілком зрозуміла, – після поразки Німеччини під Сталінградом у розв’язанні української проблеми появилися варіанти. Помилкова оцінка суті соціально-психологічних настроїв українського суспільства в Галичині з приводу створення Дивізії «Галичина» не поодинока в посібнику Я.Грицака. Скажімо, глибшого осмислення вимагає і його думка про «явно колабораціоністський характер» діяльності Дивізії.

Дивізія “Галичина” – це лише один із часткових проявів “української проблеми” (яка існує вже упродовж останніх чотирьох сотень років і від розв’язання якої залежали долі держав, імперій, континентів). Навіть якщо припустити, що важко дійти згоди щодо всіх аспектів історії Дивізії “Галичина”, то все ж треба уникати кон’юнктурницьких підходів до її тлумачення, а тим більше того, що нав’язується нашими ворогами, того, що вороже українській національній ідеї.

Поява Дивізії “Галичина” була зумовлена історично й політично. У доцільності Дивізії не треба сумніватися. Вона – одна із ланок нашого збройного шляху до відновлення державності. Українці програли визвольні змагання 1917–1920 рр., але не втратили віри в перемогу, не втратили мужності і бажання боротися зі зброєю в руках. Ще одного висновку дійшло українство після тієї поразки – не можна, не треба розраховувати на чужу допомогу. “Концепція орієнтації на власні сили стає в період між двома світовими війнами панівною в українському політичному світі й твердо вкорінюється в українську масу, в першій мірі на Західніх землях” [5]. Оскільки Німеччина була ворогом української державності, то й мови не могло бути про створення українського війська. На початку 1943р. ситуація змінилася. Німеччина зазнала нищівної поразки під Сталінградом. Уже мало хто вірив у перемогу Німеччини. Лідери українського організованого життя здавали собі справу з того, що Німеччина програє, але якою буде ситуація після війни? Умови підштовхували до створення своєї військової формації, добре вишколеної і озброєної, на базі якої можна було б розбудувати армію. Згодом В. Кубійович писав: “Ми є за створення Дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі:

1) ми включені в боротьбу з большевизмом не як безіменні;

2) ми входимо на політичну арену, хоча і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову;

3) ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав’язок армії;

4) це може бути точка виходу для дальших плянів;

5) лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді. Ця школа дасть здисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальності і інші вояцькі чесноти.

Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм” [6].

Думка Митрополита Андрея, за словами В.Кубійовича, була така: “Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії” [7].

Провідні українські політичні кола прихильно оцінили факт створення української збройної сили. Проблемою було ставлення українського підпілля. Мова йде про ОУН(р), бо ОУН(м) вже раніше порушувала питання про створення українських військових формацій. Але звертання до вищих німецьких чинників залишилося без відповіді. А ОУН(р) уже від осені 1941р. перебувала у стані боротьби з німецькою окупаційною владою. На конференції ОУН(р), що відбулася в лютому 1943р., було намічено подальше розгортання збройної боротьби українського народу. Зрештою, про можливість збройної боротьби з будь-якою державою, що окупує українські землі, у документах ОУН(р) говорилося ще раніше. Отже, не можна було очікувати від ОУН(р), що вона піде на компроміс із окупантами. Підпілля ОУН негативно ставилося до політичної концепції Дивізії, але щодо набору до Дивізії, то одностайності не було. Адже багато хто знав німецький військовий вишкіл і добре знаючи його серйозність і ґрунтовність, уважав, що якомога більшу кількість молоді (членів підпілля) треба послати на вишкіл до Дивізії. Р. Шухевич був саме такої думки, а такі відомі діячі підпілля, як Клим Савур, Л. Ступницький були проти. І все ж було вирішено не бойкотувати набір до Дивізії, а дехто навіть отримав особистий наказ від Р. Шухевича вступити до Дивізії – для зв’язку між підпіллям і Дивізією. Своєрідний підсумок дискусії про ставлення до Дивізії підвела стаття “Довкруги СС Дивізії Галичина”, що була надрукована у “Бюлетні Краєвого Проводу ОУН” наприкінці 1943 р. (ч.11). Зрозуміло, що певні непорозуміння були, бо були незадоволені з обох боків – і з боку підпілля, і з боку легальних українських політичних кіл. Не було, на жаль, належного порозуміння між Проводом ОУН і Українським Центральним Комітетом. Не випадково дехто із членів Військової Управи намагався організувати набір до Дивізії як акцію, що конкурувала би з підпіллям, з “лісом”.

Акт проголошення створення Дивізії відбувся 28 квітня 1943 р. у Львові. У цьому акті взяли участь як представники німецької влади, так і представники українського громадянства. Від Українського Центрального Комітету виступив його голова В. Кубійович: “Сьогодні для українців в Галичині справді день історичний, бо нинішнім державним актом здійснюється одне з найсильніших бажань українського народу – зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з большевизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 р., було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріальну й духовну руїну, але також і національну смерть”[8].

У Військовій управі, яка займалася формуванням Дивізії, була і референтура пропаганди (М.Кушнір), отже видання газети чи журналу – це було лише питанням часу. М.Островерха згадує, що ця думка виникла у липні 1943 р., коли перші добровольці поїхали на вишкіл. Дозвіл з Берліну прийшов аж у листопаді, а перед тим М. Островерха підготував ілюстровану одноднівку про Дивізію “Галичина” під назвою “Ми ідемо в бій”. Заголовок виконав Л. Перфецький, ілюстрації до літературних нарисів і гумористичні карикатури – Е. Козак, обидва – відомі художники.

Перше число “До Перемоги ” появилося з датою 23 грудня 1943 року. В тижневику були такі рубрики: “З вояцького життя”, “Вісті з краю”, “Історія. Література. Мистецтво. Музика”, “На фронтах”, “Куток воєнного словництва”, “Посмертна згадка”, “Короткі вісті”, “Різні вісті”, “Комунікати і розпорядки Військової управи”, “З гумору і карикатури”, “Листування”. Німецька окупаційна влада розпорядилася, щоб тижневик розповсюджували лише в Дивізії. Пребував він під постійним наглядом цензури, а конфлікти траплялися часто. Проте, як згадував згодом М. Островерха (редактор), тижневик поступово “українізувався”. Останнє число тижневика вийшло 7 січня 1945 року.

Із Дивізією пов’язані ще кілька періодичних видань. Ю. Тис-Крохмалюк згадує про газету “До зброї”, яка виходила, очевидно, наприкінці 1944 – на початку 1945 року. Інше видання, “До бою!”, виходило після тижневика “До Перемоги” (дехто ввважає, що це було його продовженням). В одному із полків Дивізії виходив журнал “Український Козак”. Ці видання мали кілька чисел.

Крім Дивізії «Галичина» була ще одна військова формація – Українське Визвольне військо, але туди німецька влада вербувала колишніх червоноармійців різних національностей, назвати його українським з огляду на принципи формування і мету важко. Проте для українців–вояків з травня 1943 року почала виходити один раз на тиждень газета «Український доброволець». Чий орган не було вказано, лише в червні 1944 р. – це «орган Українського Визвольного Війська». Антирадянська спрямованість «Українського добровольця» зрозуміла.

1. Потічний Петро Й. Політична думка українського підпілля 1943–1951 // Зустрічі.– 1991.– Ч. 2.– С.138.

2. Гайке В.–Д. Українська Дивізія “Галичина”.– Торонто; Париж; Мюнхен, 1970; його ж кінцеві зауваження до споминів “Українська Дивізія “Галичина”// Українська Дивізія “Галичина”: Матеріали до історії.– Торонто; Нью-Йорк, 1990. – С. 101–103.

3. Армстронг Дж. Чи “легіонова” політика така безнадійна?// Українська Дивізія “Галичина”: Матеріали до історії.– Торонто; Нью-Йорк, 1990.

4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття.– Київ, 1996.– С.251.

5. Ортинський Л. Перша Українська Дивізія на тлі політичних подій Другої світової війни// Броди: Зб. статей і нарисів за ред. О. Лисяка.– Мюнхен, 1951.– С.9.

6. Кубійович В. Початки української дивізії “Галичина”// Українська Дивізія “Галичина”: Матеріали до історії.– Торонто; Нью-Йорк, 1990.– С.18.

7. Там же.– С.21.

8. Краківські Вісті. – 1943. – Ч.89.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.