Розділ І. Війна і журналістика

Зміст

Стор.

Зміст3

Вступ 5

Розділ І. Війна і журналістика7

1.1. Природа війни 7

1.2. Проблеми збройної боротьби в українській публіцистиці

першої половини ХХ ст. 28

1.2.1. Початок ХХ століття 28

1.2.2. Міжвоєнна доба 48

1.2.3. Доба українського збройного підпілля 63

1.3. Із історії воєнної журналістики 71

Розділ 2. Воююча Україна: війни і битви на Марсовому полі Сходу 105

2.1. Зміст й історичний сенс поняття 105

2.2. Українська воєнна доктрина 115

Розділ 3. Українська військова преса у ХХ ст.

як відображення бойового духу і волі нації137

3.1. Зміст поняття «українська військова преса»

Структура і періодизація 137

3.2. Початок ХХ ст. (1900–1914) 146

3.3 Період Першої світової війни 152

3.3.1. «Вістник Союза визволення України» як військове

видання 153

3.3.2. Преса Українських Січових Стрільців 157

3.3.3. Таборова преса для українців-полонених у таборах

Австрії і Німеччини 163

3.4. Доба українських визвольних змагань (1918–1920) 166

3.4.1. Військова преса часів Центральної Ради і УНР 166

3.4.2. Військова преса ЗУНР 170

3.5. Міжвоєнна доба (20-30-ті роки ХХ ст.) 172

3.5.1. Таборова преса початку 20-х років ХХ ст. 173

3.5.2. Структура військової преси 20-30-х рр. 180

3.6. Період Другої світової війни і українського збройного підпілля 185

3.6.1. Преса українського збройного підпілля 186

3.6.2. Преса Дивізії «Галичина» 189

3.7. Доба повоєнна (друга половина ХХ ст.) 194

3.7.1. Таборова преса «дивізійників» (друга половина

40-х років ХХ ст.) 197

3.7. 2. Військова преса української діаспори 199

Розділ 4. Мартиролог української воєнної і військової журналістики 203

Розділ 5. Антиукраїнські війни Росії 225

5.1. Хронологія і причини протистояння 225

5.2. «Гібридна» війна 248

5.3. Інформаційна війна 256

Розділ 6. Воєнний дискурс українських ЗМІ 273

6.1. Концептуальна основа воєнного дискурсу 273

6.2. Усвідомлення своєї місії і завдання

(на чийому боці журналіст?) 284

Розділ 7. Журналістика і війна (практичний аспект) 296

7.1. Методика підготовки до роботи в зоні бойових дій

(загальні настанови) 296

7.2. «Кабінетна» підготовка воєнного кореспондента 301

7.3. Морально-психологічна підготовка 307

7.4. Інші аспекти підготовки (документи, спорядження, медогляди) 311

Список рекомендованої літератури 314

Розділ 8. Додатки 321

Вступ

Поява навчального посібника «Журналістика і війна» (як і навчального посібника «Історія української військової преси») пов’язана із відкриттям на факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка спеціалізації «воєнна журналістика». Військова преса завжди була органічним сегментом української преси, її вивчення передбачено у навчальних планах з історії української журналістики (йдеться про роки відновленої державності), але в умовах нинішньої російсько-української війни воєнна журналістика перестала бути минулим, історією,вона перетворилася у той вид журналістики, який неопосередковано, «з перших рук» відображає, висвітлює одну із найбільш небезпечних не лише для України, а й для початку ХХІ століття війну, оскільки вперше по Другій світовій війні Росія, велика європейська держава, знехтувала як міждержавними договорами, так і міжнародним правом, анексувавши і окупувавши частину території іншої європейської держави – України.

Сучасна наука про журналістику проблеми, пов’язані з різноманітними аспектами воєнної журналістики, того виду журналістики, де виконання професійного обов’язку пов’язане з ризиком для життя більшою мірою, ніж в інших ситуаціях, практично не досліджує. Наш досвід воєнної журналістики – у минулому (але зазначимо, що він не втратив актуальності). Для порівняння наведемо приклад наших сусідів і друзів – польських дослідників, де упродовж останніх років вийшло кілька праць, в яких узагальнено досвід сучасної воєнної журналістики і не лише польської («Воєнний кореспондент. Самопожертва і жертва» М.Годальської, «Воєнний кореспондент. Етика–історія–сучасність» К.Вольного-Зможинського, Й.Снопка, В.Фурмана і К.Барнат).

Роздумуючи над структурою посібника, автор прагнув до того, щоб посібник мав і пізнавальне, і виховне, і практичне значення, і намагався максимально використати досвід як української військової і воєнної журналістики так і зарубіжної і, зрештою, започаткувати новий важливий дискурс в науці про журналістику. Зрештою, в цьому і полягала мета посібника: дати студентам певні знання з історії воєнної журналістики (а українська воєнна журналістика дає чимало прикладів жертовного служіння українській державницької ідеї), спонукати їх до самостійної роботи над опануванням основ воєнної журналістики (це стосується і знання методики підготовки журналістів до роботи в районі бойових дій), сприяти їх вихованню.

Розділ І. Війна і журналістика

Природа війни

Є класичне визначення війни у Клаузевіца: війна – це продовження попередньої політики іншими засобами. Можна дати й інше визначення: війна – це розв’язання конфлікту між державами, народами, класами, конфесіями за допомогою зброї; війна – це знищення ворога збройним чином; війна – це вбивство, але дозволене, бо освячене певною моральною чи духовною ідеєю і виправдане законом. Суть в іншому: моралісти і пацифісти всіх часів стверджували: війна – це зло.

Серед тих фундаментальних понять, які відображають буття і структуризують наше уявлення про нього (свобода, поневолення, добро, зло, любов, ненависть, життя, смерть, мир, війна) саме останнє сприймається чомусь неоднозначно – його надмірно демонізують, надають йому зайвої ірраціональності, невиправдано пов’язують лише з проблемою смерті, піддають абсолютному моральному остракізму, а водночас не менш відчутною є й надмірна глорифікація, романтизація, психологічне і моральне виправдання. Про неоднозначність поняття (а тому й неоднозначність розуміння суті війни) свідчить хоч би те, що філософи і політики, історики й публіцисти не завжди можуть переконливо пояснити причини війни (навіть відрізнити цю причину від приводу). А тому – сприймати її як акт Божого Провидіння (чи Божої кари), як наслідок злої волі, примхи і хворобливих амбіцій того чи іншого володаря, диктатора, президента, як реалізацію войовничого інстинкту (народу і людини), як відчайдушний (і справедливий) здвиг поневоленого народу, як результат нездоланних суперечностей між державами чи групами держав, як протистояння цивілізацій, як вияв протилежних інтересів класів, груп, станів у межах однієї держави?

У всякому разі індуктивне мислення людини неминуче повинно було привести її до висновку, що боротьба (війни, конфлікти, зіткнення, суперечності) – не просто спосіб i засіб розв’язання (соціальних, духовних, психологічних i т. д.) проблем, у результатi чого вiдбуваються змiни, а й “звичайна”, “нормальна” риса, особливість, притаманна людському суспiльству i людинi зокрема. Очевидно, що поняття боротьби у публіцистичному лексиконi виникло раніше, нiж iдея державності, скажiмо, нiж думка про можливість подолання конфліктів i розв’язання проблем іншим шляхом, нiж через боротьбу й насильство. Людина бачила цей стан боротьби в природi, не здаючи собі справи з того, що, власне, в природi цей стан є гармонією. Вона усвiдомлювала себе, працюючи у потi чола, – i це була боротьба за виживання в умовах, коли вона (людина) була ще органічною частиною природи. Так у неї формувався інстинкт боротьби, а водночас iз цим i намагання зрозумiти значення, сенс боротьби не в природi, а в суспiльному життi, її вплив на розвиток, на перебiг iсторичного процесу, на долю народу, держави, людства загалом. У всякому разi, потрібно було немало iсторичного часу (а вiдтак i емпіричного матерiалу – реальних фактiв боротьби), немало інтелектуальних зусиль, щоб дiйти висновку про боротьбу як чинник не лише розвитку, змiни певного стану чогось, а й iсторичного поступу. Це не суперечило i християнському поглядові на свiт. Приклад Христа – це теж приклад боротьби за людину, за утвердження нових духовних вартостей; релiгiйний погляд не заперечував збройної боротьби – це “не мир, а меч я принiс вам”, це i Архангел Михаїл, який подолав змія iз зброєю в руках.

Для того, щоб назвати хрестоматію захiдноукраїнської публіцистики першої половини ХХ ст. “Пресою боротьби й ідеї” [1], у нас були вагомi пiдстави: преса була чинником боротьби за українську державність; тема боротьби за українські національні інтереси (політичні, економічні, культурнi) була однією iз провiдних; на пiдставi узагальнення публіцистики вiдповiдної тематики можна було зробити висновок про концепцію визвольного руху українцiв на рiзних iсторичних етапах. Виходили ми й iз загальнофілософського розуміння природи боротьби як закономірного елементу людського буття i природи, як сутi i чинника iсторичного процесу. Аналогічна концепція лежить i в основi наступних наших праць – це “Нариси з історії української військової преси” (1998), «Нариси з історії і західноукраїнської преси першої половини ХХ століття» (2002, у двох частинах), «Західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті» (2006).

Осмислення проблематики війни, а також й ідеї боротьби (в т.ч. і збройної боротьби), що вiдображає моральний i соціально-психологiчний стан нації, її готовність i бажання боротися i йти на жертви, інтелектуальний рівень нації, зокрема спроможність її політичної думки, має багато аспектiв, пов’язаних iз розв’язанням теоретичних i практичних проблем. Найважливiшим для нас є зв’язок iз ідеєю державності. Iдея боротьби як поняття втрачає свiй iсторичний сенс i змiст, втрачає навiть елементарний глузд, якщо боротьба не передбачає здобуття корони державності, коли вона не осяяна цим найвищим національним iдеалом. Iдея державності без ідеї боротьби – мертвонароджена або, принаймні, безплiдна, iдея боротьби без ідеї державності – iсторично безглузда. В історії України такi трагічні моменти можна побачити в добу Руїни чи, наприклад, в добу найбiльшого розгулу анархістської отаманії під час національно-визвольних змагань 1918–1924 років.

Поняття боротьби настiльки складне i багатогранне, настiльки “мiждисциплiнарне” чи “мiжгалузеве”, що його не можна розглядати в межах, скажiмо, лише теорії конфлiктологiї чи осмислити, обмежившись аналiзом філософії насильства або ж ототожнити боротьбу лише з війною. В усякому разi, вже на зорі свого розвитку людство було свідком боротьби (війни, конфлікти). Античні філософи зауважили стан боротьби в природі. Так, Геракліт стверджував, що війна (чи боротьба) – це творець, першопочаток усіх речей, він уважав боротьбу законом буття. У «Трактаті про політиків» Спіноза наголошував на тому, що всякий предмет має лише постільки права, поскільки він має сили для того, щоб існувати й діяти.

Уже на зламі XVIII-XIX ст. Ж.де-Местр, мало відомий сьогодні мислитель, заявляв про божественність війни, оскільки вона є законом світу.

Про божественність війни писав і Прудон, підкреслюючи, що війна – це наша історія, наше життя, наша душа…

Насильницькі, «плебейські», методи якобінців не подобалися Гегелю, в листі до Шеллінга (1794 р.) він писав про мерзенність прихильників Робесп’єра, але французьку революцію вважав історичною необхідністю, саме під її впливом він стверджував, що народи більше не будуть просити свої знехтувані права, вони їх завоюють (це вже з листа 1795 року). Зрештою, ідея боротьби посідала важливе місце в діалектиці Гегеля. Розуміння глибинної сутності війни узгоджувалася і з теорією боротьби за існування Дарвіна. 1791 року Й.Г.Гердер видав фундаментальну працю «Ідеї до філософії історії людства», в якій, по суті, обґрунтовано закономірність революцій, катастроф як норми існування природи і людини.

Не менше мислителів і не менш авторитетних можна знайти і серед противників війни – Арістофан, Платон, Ціцерон, Монтеск’є, Паскаль, Лабрюйєр, Руссо, Гюго, Кант, Фіхте…

Як відомо, відповідаючи на «Анкету», молодий К.Маркс зазначав, що щастя полягає в боротьбі. Це розуміння щастя він і Ф.Енгельс хотіли нав’язати i цiлому класовi, а саме пролетарiатовi, оскiльки всяка iсторична боротьба – здійснюється вона в полiтичнiй, релiгiйнiй, фiло­софськiй чи в якійсь iншiй сферi ідеології – була, на їхню думку, виявом боротьби класiв. Поняття класової боротьби було основним у їх поглядах на суспiльне життя, насильство i революцію вони вва­жали найефективнiшим засобом для перемоги над буржуазією. В умовах ХХ ст. вчення про класову боротьбу i революцiйне на­сильство продовжували розвивати В. Ленiн та інші теоретики комунiзму в його рiзних іпостасях, особливо в бiльшовицькiй. Принагідно зауважимо, що поняття боротьби в бiльшовицькiй ідео­логії було просто глорифiковане.

Ніцше вважав, що війна і геройство зробили більше, ніж любов до ближнього. Інший німецький філософ В. Вундт писав, що влас­не світові війни, заворушення спричинилися до духовного відрод­ження.

«Літературно-науковий вістник» Д. Донцова після завершення Першої світової війни ви­дру­кував статтю Р. Вiппера «Вічність війни». Автор, до речі, згадує голландця Гугона Гроцiя, який, обґрунтовуючи право свого народу на боротьбу з іспанськими завойовниками, дiйшов висновку про неминучість воєн, оскiльки вони зумовлені природнiм потягом людини... Так ось, Р. Віппер іронічно пише про романтичний про­тест проти війни, про т. зв. миролюбність чи огиду до війни маси культурних людей не як про ознаку моральної «висоти», а як про елементарний страх перед війною, про небажання брати в нiй участь. Пацифізм, на його думку, має прикрий наслідок – вiн допомагає заглушити той своєрiдний початок (первень) людської природи, той інгредієнт людського духу, що його можна назвати героїчною основою [2]. Р. Віппер заперечує думку, що соціальні війни шля­хетніші i потрібніші, нiж національні, але й тi, хто вірить у це, визнають, що війна неминуча i що війна – це не обридливий нарiст культури, але її органічна прикмета, її могутнiй чинник.

Поява цієї статті була закономірною. Д.Донцов ніколи не був пацифістом. Він розумів органічність війни як моменту буття, її значення в історії людської цивілізації, зокрема і в українському сюжеті світової історії. У передмові «Замість передмови до «Націоналізму» він зазначав: «Наш час є часом присмерку божків, до яких молився ХІХ вік. Катастрофа 1914 р. недаремно перелетіла через наші голови: всі «незрушимі» засади і «вічні» закони суспільної еволюції розсипалися в порох, відкриваючи безконечні перспективи перед людською волею.

Лише один закон вийшов неткнутим із катастрофи. Се – закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом так само, як панував на початку історії народів і держав.

Розніжений вік, якому кривавий підсумок зробила війна, вік забобонних «законів» і законних забобонів забув про сей єдиний закон життя. Особливо, у своїй другій половині почав наш вік забувати, що то є воля, пам’ятаючи лише про розум; що то є боротьба і що то є нація як одна з найгарніших еманацій волі до боротьби й боротьби за волю» [3]. Прочитавши «Націоналізм» Д.Донцова, неважко зауважити, що він пронизаний пафосом, ідеєю боротьби, волею до боротьби. Уже в першому розділі Д.Донцов критикує занепадницький «гуманізм», для якого фізичний біль і смерть одиниці завжди будуть найстрашнішим нещастям, для якого доктрина лібералізму, що протиставила «права» одиниці правам цілого, завжди буде аксіомою, а особливо її найвульгарніша форма – пацифізм, а героїзм, «що пхає маси» до самопосвяти, ніколи не виправданий для них, в ім’я якої б величної мети він не виступав. Війна для них, незалежно від її мети і наслідків, – се зло, «масове мордування», гідне вже тому всякого осуду, що посягає на «найцінніше» – на життя одиниці… Для великих рас є щось, що вище за життя одиниць» [4]. В українському контексті – це ідея державності і воля до боротьби за державність, – так ми бачимо логіку роздумів Д.Донцова.

І вже зовсім не випадково у ч.7-8 «Вісника» за 1939 р. (це останнє число журналу) Д.Донцов знову повернувся до цієї проблеми і надрукував статтю (це радше коментар) «Війна у творі Клаузевіца», де коментує працю К.Клаузевіца «Про війну»: це стосується природи війни, її політичних цілей, психічних сил війни, мети і засобів війни, воєнного генія, сили характеру на війні, ваги розуму, воєнного духу, ролі народу у війні. Зокрема в дев’ятому розділі «Народна війна» Д.Донцов зазначає: «В оборонній війні велику ролю грає поміч народу» – є нагода порівняти, як українці допомагають армії в нинішній російсько-українській війні…

Проте страхітливі війни, світові i локальні, поява зброї масового зни­щення змусили багатьох задуматися не лише над тим, як уникнути глобальних мiждержавних i міжблокових конфлiктiв, але й над природою боротьби. Можна вiдмовитися вiд погляду на ре­во­люцію i класову боротьбу як локомотиви історії, можна вiдмо­витися вiд насильства, вiд силового розв’язання мiждержав­них, мiжетнiч­них, мiжконфесiйних конфлiктiв, – однак iз природи, iз iсторичного процесу, суспiльного буття i навiть побуту не вдасться усунути бо­роть­бу, конфлікт, як iз філософського i політичного лек­си­­кону саме поняття боротьби. Зрештою, отi п’ять тисяч воєн, що їх пережило людство, могли переконати багатьох, що коли це й не найкращий спосіб досягнути мети (є трагічний досвід ХХ ст.), то могли переконати хоч би в тому, що це постiйний супутник суспiльного буття. В уся­кому разi, Ф. Фукуяма вважає, що бiльшiсть мiжнацiональних кон­флiктiв зумовлена не економічним чинником, а почуттям національної гід­ності, бажанням бути рiвним. Багато цікавих думок можна знайти у працях А. Тойнбi (це «Дослiдження історії», насамперед). Так, вiн звертає увагу на неминучість боротьби i Божі заповіді, адже Божа воля закладена i в соціальних цілях людських суспільств; А. Тойнбi розглядав революцію як прискорення розвитку; мілітаризм – це справа не технології, а психології; вiн го­ворив про ймовірність того, що в недалекому майбутньому всесвітнє поширення західної цивілізації приведе до світової держави i до зникнення фізичних кордонiв (у зв’язку з цим А. Тойнбi ставить питання – а чи не означало б це встановлення на землі Царства Божого? – зважаючи на те, що таке питання неминуче, оскiльки метою бiльшостi ідеологів у захiдному свiтi ХХ ст. i є той чи iнший різновид земного раю, але вiдповiдає на нього негативно, бо суспiльство – це не що інше як спільний ґрунт мiж полями діяльності окремих людей, а кожнiй людинi при­таманна вроджена здатність як до зла, так i до добра – зрештою, не забуваймо про 11 вересня 2001 р. i про конфлікт мiж євро­пейсько-християнською цивілізацією i азiйсько-мусульман­ською, наявнiсть якого дипломати i полiтики заперечують). Звернув увагу А. Тойнбi i на те, що історики всіх цивілізацій традиційно роз­глядали війни як найцiкавiшу тему в своїй царинi; про розвиток у природi вiн пише як про закон, а в суспiльствi як про свободу (що у цьому контекстi майже тотожне iз боротьбою). А. Тойнбi вживає рiзнi поняття – війна, конфлікт, зіткнення, порушення рiвноваги тощо, але можна сказати, що iдея боротьби пронизує усi його мірку­вання i роздуми над iсторичним процесом.

Багатий матеріал можна почерпнути у праці «Мир i війна мiж на­цiями» Р. Арона, який прямо пише: «Війна властива всім iсторичним епохам i всім цивілізаціям. Сокирами або гарматами, стрiлами або ядрами, хімічною зброєю або атомною, зблизька i зда­зда­леку, поодинцi чи великими масами, навмання чи за детально обмiркованим методом люди вбивали однi одних, застосовуючи тi знаряддя вбивства, якi надавали в їхнє розпорядження звичай та знання їхніх спiльнот» [5]. Варте уваги i таке зауваження Р. Арона: «Са­ме воюючи, націоналісти часто доводили про свою здатність оформитися в націю. Якщо імперська дезінтеграція рідко вiдбу­вається мирно, то, либонь, національна інтеграція, хоч би йшлося про Велику Британію, Німеччину, Францію, нiколи не була мир­ною. А перехiд вiд одного ладу до іншого – революція – є завше насильницьким, хоч би скiльки було пролито кровi. Пацифісти надихаються історією, позбавленою насильства, але вони не зважають на співвідношення революції та війни у свiтi, де нестрим­но розвивається рух народiв за незалежнiсть» [6]. Зауважимо, що вiн розглядає проблему пiдтримання миру i за допомогою права. Цікавими є його роздуми про двозначність суверенiтету, про iсто­ричний характер доктрини суверенiтету. До речі, Р. Арон теж роз­гля­дає створення планетарної федерації чи конфедерації як своєрідної імперії для розв’язання проблем, що їх не можна роз­в’язати на нижчому рівні – на рівні суверенної держави. Він, що­прав­да, вважає це утопією і формулює два види запитань щодо цієї утопії. Перший вид запитань – це історико-соціологічні: якими є, в абстракції, умови їхнього існування? Конфедерація і федерація всередині ХХ ст. є можливими чи неможливими? Інші питання є суто філософськими: суперечить чи не суперечить утопія природі людей? Природі людських суспільств? Суті політики? Чи можна зачати людське суспільство за відсутності ворога [7Ошибка! Источник ссылки не найден.]? Як бачи­мо, складних питань досить, щоб просто визнати природність, орга­ніч­ність війни і конфліктів (Р. Арон саме так і вважає), перш ніж осмислити і відповісти на ці питання і намагатися розв’язати їх як насущні завдання.

Привертає увагу російський контекст питання, адже імперія, яка виросла із духовно і матеріально бідного провінційного князівства і збільшилося за територією у десятки разів, досягнула цього саме через війну, через агресію до сусідів. Важко сказати, чи був хоч би, принаймні, місяць, упродовж якого б Росія не брала участі хоч би в якомусь локальному конфлікті. Лише в окремих випадках (період Смути, війна з Наполеоном) це були війни суто оборонні, а не загарбницькі. Саме завдяки численним війнам російська література створила міф про славу «русского оружия», перемоги російської армії – це дна із вічних тем російської літаретури. Е.Томпсон слушно і справедливо означила російських письменників як трубадурів імперії (Л.Толстой з його «непротивлением злу насилием» – не виняток, бо у романі «Війна і мир» він все ще засуджує війни загарбницькі, несправедливі і прославляє війни справедливі – священні, визвольні, в яких народ захищає незалежність своєї держви; хоча Л.Толстой зазначав, що він намагався писати «историю народа», він теж писав історію імперії; він не міг не бачити згодом, що в результаті перемоги над Наполеоном Росія стала жандармом Європи, сприймаючи війну 1812 року як справедливу і священну, Л.Толстой не міг зрозуміти, що ця війна могла змінити традиційний історичний побут Росії, її історичний вектор і спонукати до європеїзації).

Проблематика війни була предметом роздумів російських філософів і наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Так «Три розговора о войне, прогрессе и конце всемирной истории…» (1899) В.Соловйова – це апологія війни. Він, зокрема, зазначав: «Если прекращение войны вообще я считаю невозможным раньше окончательной катастрофы («кінець світу», кінець всесвітньої історії. – С.К.), то в теснейшем сближении и мирном сотрудничестве всех христианских народов и государств я вижу не только возможный, но необходимый и нравственно обязательный путь спасения для христианского мира от поглощения его низшими стихиями» [8]. Констатація органічності війни і неможливості її знищення до кінця світу, як бачимо, значно переконливіша від теоретичної можливості її уникнути завдяки зближенню і мирному співробітництву християнських народів і держав – через п’ятнадцять років саме в середовищі християнських держав почалася жорстокіша і брутальніша війна, ніж попередні війни.

Можна зрозуміти «віхівців» – авторів збірника «Вехи» – вони були налякані можливістю громадянської війни, кривавого і безглуздого російського бунту, а відповідальність за цей бунт вони покладали на російську інтелігенцію. Такою була позиція, наприклад, Н. Бердяєва, яку він висловив у статті «Философская истина и интелигентская правда» [9]. Але по-іншому, ніж до революції 1905–1907 років, М. Бердяєв підійшов до проблеми Першої світової війни. Він був прихильником війни до переможного кінця, він не боявся жодних жертв, але в книзі «Судьба России. Опыты по психологии войны и национальности», що вийшла навесні 1918 року він висловлює низку думок, які стосуються природи війни і морального аспекту цього питання, долі Росії і національності, зрештою, і долі світу. Проте завжди він залишався російським патріотом.

У цьому відношенні цікавим є його відгук на книгу В. Розанова «Война 1914 года и русское возрождение»: «Кабинетное, идеологическое обоготворение стихии войны и литературное прославление войны, как спасительницы от всех бед и зол нравственно неприятно и религиозно недопустимо. Война есть внутренняя трагедия для каждого существа, она бесконечно серьезна. Но мне кажется, что Розанов со слишком большой легкостью и благополучием переживает весну от войны, сидя у себя в кабинете… Обоготворение войны так же недопустимо, как недопустимо обоготворение революции или государственности» [10] . Надзвичайно глибока думка. Так, на відміну від В.Розанова та інших, міг сказати лише той, хто розуміє філософію війни. Не будемо звертати уваги на критику В. Розанова у цьому есеї – там є ще думка, значно важливіша від критики будь-якої, навіть визначної особистості. Для М. Бердяєва погляди В.Розанова – це «розановщина», «Розанов – гениальная русская баба, мистическая баба. И это «бабье» (саме «бабье», а не женственное. – С.К.) чувствуется и в самой России» [11]. Але найголовніше: М.Бердяєв сенс війни бачить по-іншому, ніж В.Розанов: «И если есть желанный смысл этой войны, то он прямо противоположен тому смыслу, который хочет установить Розанов. Смысл этот может быть лишь в выковывании мужественного, активного духа в русском народе, в выходе из женственной пассивности. Русский народ победит германизм и дух его займет великодержавное положение в мире, лишь победив «розановщину» [12]. І все висловлено у контексті великого покликання російського народу…

Найповніше свої погляди на питання М.Бердяев виклав у розділі «Психология войны и смысл войны», зокрема в есеї «Мысли о природе войны». Основні моменти його концепції: природа війни як матеріального насильства чисто рефлексивна, знакова, симптоматична, не самостійна; війна не є джерелом зла, а лише рефлексом на зло, знак існування внутрішнього зла і хвороби; війна, що почалася 1914 року – це лише матеріальний знак глибинної духовної війни і важкої духовної хвороби; фізична смерть страшніша, ніж смерть духовна; релігійний погляд на життя глибше бачить трагедію смерті, ніж позитивно-поверховий; не можна у війні вбачати лише насильство і вбивство, все наше мирне життя базується на насильстві і вбивстві; в абстрактних прагненнях пацифізму уникнути війни є щось погане; це бажання зняти із себе відповідальність; не можна вірити у вічний раціональний мир; Христос на землю приніс не мир, а меч – в цьому глибока антиномія християнства: християнство не може відповідати злом на зло, опиратися злу насильством, і водночас християнство – це війна розмежування світу; ми всі винні у війні; коли я бажаю перемоги російській армії, я духовно вбиваю і беру на себе відповідальність за вбивство; вбивство – не фізичне, а духовне явище; солдат, який стріляє, менш відповідальний за вбивство, ніж той, в кому є керівна воля до перемоги над ворогом, але хто не завдає фізичного удару; вина іноді морально вища за чистоту; до війни не можна підходити по доктринерсько-раціоналістичному; ми приймаємо війну в ім’я її заперечення; мілітаризм і пацифізм – однакова брехня.

У цих тезах М.Бердяєва мало залишилося від його нормальної і патріотичної позиції на початку війни – «війна до переможного кінця». Він дуже гостро і болісно сприйняв війну, бо вона завершилася більшовицькою революцією, яка, на його думку, занапастила Росію, але загалом його глибокі думки не позбавлені сучасного змісту, вони й сьогодні актуальні – деякі навіть прийнятні. Влітку 1918 року М.Бердяєв написав книгу «Философия неравенства», це була реакція на більшовицьку революцію, безбожну і сатанинську. І в цій праці він продовжує роздумувати над природою війни у зв’язку з революцією: «Русская революция есть событие производное от мировой войны. Она есть эпизод мировой войны. И революция эта имеет прежде всего один горестный и унизительный для русского народа смысл: русский народ не выдержал великого испытания войны… Русский народ оказался банкротом. У него оказалось слабо развитым чувство чести» [13]. Проте в контексті нашого предмету нас більше цікавлять його роздуми про війну – в книзі є окремий розділ «О войне». І знову – важко не погодитися з М.Бердяєвим у тому, що життя – це боротьба, що війна – одна із шляхетних, хоча і жахливих форм боротьби, що її природа суперечлива, що вона не може бути лише добром чи лише злом. Не можна не погодитися з його критикою пацифістів. Не можна не погодитися з тим, що фізичне вбивство під час війни не скероване на заперечення і знищення людини, що війна не передбачає ненависті до людини, що воїни – не вбивці. Має рацію він і в тому, що революцію (а особливо більшовицьку) і громадянську війну (війну між класами) заперечує. Проте є моменти в роздумах М.Бердяєва що викликають сумнів. Так, він зазначає, що є різноякісні війни: війни більш-менш рівних за своєю силою народів, є війни могутніх і висококультурних проти слабких і малокультурних, є війни пригноблених за своє визволення, є війни, в яких сильні, варварські, некультурні народи підкорюють народи вищої культури, але вже кволої, переніженої і підточеної внутрішньою духовною хворобою. Та річ не в класифікації – М.Бердяєв зазначає: «Ложна та философия и та мораль войны, для которой война враждующих народов есть борьба Орнузда и Аримана, света и тьмы, добра и зла. Никогда в войне свет и правда не могут быть исключительно на одной стороне, а зло и тьма на другой… Когда мой народ воюет с вражеским народом, то нравственно предосудительным самохвальством было бы представлять свой народ перлом совершенства, вражеский же народ рисовать черным злодеем. В борьбе народов должно иметь свою «идею» и желать как можно сильнее отпечатлеть эту идею на мировой жизни. Идея моего народа не есть единственная, имеющая право на существование. У других народов есть другие «идеи», и они имеют свое оправдание» [14]. Це «обмовка за Фрейдом» – у цьому пасажі М.Бердяєв виправдав усю історію російської імперії, всі ті жорстокі загарбницькі війни, які Росія вела проти України, Польщі, народів Кавказу і Середньої Азії, проти народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу, яких вона знищила, споїла або асимілювала. Сьогодні проти нас воює не лише Росія як держава, але й російський народ, дев’яносто (чи приблизно стільки) відсотків якого підтримує Путіна. Ми боремося за таку «свою» ідею: незалежність, право вільного вибору (євроінтеграція), загальнолюдські вартості. Не будемо конкретизувати, в чому ж полягає ідея російського народу, але загалом широка філософська і моральна проблематика війни в російській інтерпретації зводиться до одного твердження: Росія – велика (йдеться, звичайно, не про територіальний чинник), у Росії – месіанське призначення, вона має право нав’язувати іншим народам свою ідею «русского мира» (у кінцевому підсумку це повинно завершитися світовим пануванням). Ось чому всупереч М. Бердяєву, є війни, в яких лише один народ має моральну рацію. У нинішній російсько-українській війні саме український народ має моральну рацію (як і історичну).

Помиляється М.Бердяєв і тоді, коли вважає, що війна – це не боротьба за справедливість, а за онтологічну силу націй і держав. На його думку, тут радше доцільний критерій біологічний, ніж етичний. Спраді, на той час такий висновок йому підсував увесь попередній досвід світової історії. Власне, сьогоднішня Росія, яка саме продовжує цей досвід, збагачує його, бо ігнорує не лише моральний аспект, але й міжнародні правові документи, що регламентують взаємини між державами.

Викликає заперечення і категоричність думки про те, що війна – це боротьба за здійснення свого призначення (бо своє призначення можна реалізувати через інший вид боротьби – через духовну експансію). Проте закінчення цього розділу пророче: «Бывают периоды в истории, когда война становится безусловным злом, когда здоровый духовно–религиозный институт должен требовать мира для всего мира. И если тогда мира не будет в Европе, то Европе грозит торжество монгольского Востока» (підкреслення наше. – С.К.) [15].

Така небезпека сьогодні погрожує Європі з боку якщо не монгольського Сходу, то з боку євразійської Росії (а внутрішній зв’язок між ними існує).

Цим екскурсом ми лише хотіли пiдкреслити важливість про­блеми, оскiльки детальний iсторико-соцiологiчний, етичний, фiлософ­ський аналiз природи боротьби не входить у нашi наміри. Але як наявнiсть цієї проблеми у дослiдженнях другої половини ХХ ст., так ще більшою мiрою методика її розгляду, iнструментарiй сучасних дослідників полегшують ретроспективний аналiз, осмислення теоретичних i практичних аспектiв боротьби у контекстi української проблеми.

Контекст ХХ ст. лише ускладнив проблематику війни як теоретико-методологічну, так і практичну, пов’язану з великими людськими жертвами у двох світових війнах, а також і з удосконаленням зброї масового знищення.

Після краху СРСР багатьом здавалося, що можливість третьої світової війни принаймні мінімалізувалася, якщо не зникла. Друга декада ХХІ ст. засвідчила: агресивна й експансіоністська політика Росії як нової «імперії зла» знову загрожує міжнародному світопорядкові.

Таким чином, і ми до «війни» поставилися не як до суспільного явища – жорстокого, жахливого, складного в моральному контексті, а як до закону життя, тобто того, що існує незалежно від нас. Свого часу це й спонукало нас у дослідженні й обґрунтуванні методологічних засад західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. використати ідею боротьби (війна – одна із форм боротьби, прямої тотожності нема, це не синоніми).

Не всі мої колеги-історики преси зрозуміли суть ідеї боротьби як методологічної засади української преси. Адже йшлося 1) не про дискурс боротьби (війни) на сторінках преси; 2) не про суспільну функцію преси (преса – засіб боротьби), а йшлося про те, що функціонування преси не треба розглядати як щось застигле в кожному певному історичному моменті, а розглядати як змінну субстанцію і в контексті закономірної, практично безперервної боротьби (на певних етапах і воєнної). Це означає, що без такого розуміння ідеї боротьби як методологічної засади ми не побачимо ні справжньої історії українського суспільства, ні справжньої історії його преси. Це також означає визнання закономірності боротьби (війни) у всесвітньому бутті, в українському сюжеті світової історії.

Чи російсько-українська війна випадкова (все ж – «братні» народи!)? С.Грабовський щодо Першої світової війни зазначає: «Хай як парадоксально не звучить, а Перша світова війна спалахнула до певної міри випадково. Адже існували реальні можливості не допустити її, домовитися про розв’язання чинних суперечностей…» [16]. Некоректна і наївна думка відомого публіциста. Отже, автор сподівається, що Росія могла відмовитися від традиційної мети – оволодіти Константинополем і протоками, загасити вогнище «мазепинства» і сепаратизму в Галичині, відмовитися від війни як засобу подолання внутрішньої кризи? А як бути з національно-визвольними рухами в Європі? Не будемо вже вказувати на політичні й економічні інтереси тих двох груп держав, що існували на той час – Троїстого союзу і Антанти? Війну можна було відтермінувати, але її не можна було уникнути.

Щодо виникнення другого Майдану. Склалася думка (у всякому разі вона досить поширена), що головна причина виникнення Майдану – жорстоке побиття студентів 30 листопада 2013 року. Але це, радше, був привід для вибуху, бо ступінь загострення стосунків між українським громадянським суспільством (народом) і владою був надзвичайно високий, таким же був і ступінь психологічної готовності до боротьби з режимом, незадоволення його діями у сфері і зовнішній (відмова від європейського курсу), і внутрішній. Тут потрібно шукати причини другого Майдану, що перейшов у революцію Гідності, а приводом міг стати будь-який інший випадок.

Ця війна була (і є) неминуча, бо наш історичний ворог – Росія, яка ніколи не визнавала і не визнає українську державність і не примириться з нею. Історія наших стосунків із північним сусідом має тисячолітню історію. Головною причиною Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні було те, що більшовицьку Росію не влаштовувала навіть радянська і соціалістична Україна, навіть такої України боялися російські більшовики. Європейська і демократична, цивілізована і високорозвинута Україна для тоталітарної Росії загроза більша, ніж будь-який зовнішній ворог, ніж будь-яка економічна й соціальна загроза внутрішня. Якби Україну не вдалося прикувати до імперської колісниці через економічну, фінансову, торгову війни, якби не було Майдану, то раніше чи пізніше Росія використала би будь-який інший привід для воєнної інтервенції (і не треба демонізувати Путіна, як колись Сталіна, не треба психоаналітичних мудрувань і методики Фройда.).

Українське суспільство (переважна його частина) упродовж років незалежності не розуміло аксіоматичності цієї тези про неминучість війни з Росією. Подібне твердження сприймалося як аморальне, антилюдське, навіть злочинне. Але якщо ми визнаємо цю війну неминучою, то ми повинні дійти і до висновку про те, що вона й потрібна – яким би страхітливим і парадоксальним не здавався цей висновок.

1917 року О.Макарушка видав брошуру «Впливи війни на виховання», в якій він проаналізував позитивні й негативні впливи світовой війни в контексті української проблеми. Автор був членом НТШ, педагогом і він не заперечував, що війна має й позитивні впливи: так, війна (власне «залізна рука військової дисципліни») допомагає виховати залізні характери, які сприяють виробленню почуття обов’язковості, точності, ретельності, громадянської єдності; позитивне він вбачав і в тому, що люди в результаті війни повертаються до Христа; третій позитивний момент – «се прояснення і отверезіння нашої національної ідеології без романтики», більший практицизм і віра у власні сили [17].

Позитивний вплив, позитивне значення має і нинішня російсько-українська війна. Війна, яку проти України відверто почала Росія із захоплення Криму є неминучою через імперську суть Росії, через її традиційну агресивну природу. Проте, які би біди й нещастя вона не принесла, ця війна має для України і позитивний вплив, вона навіть була потрібною (повторюємо, що ця думка може видатися і страхітливою, і парадоксальною). Ця війна потрібна, бо вона в багатьох українських громадян поховало проросійські ілюзії, йдеться і про російськомовних українців. Поява серед них людей з поглядами українського націоналізму – річ симптоматична. У навчальному посібнику «Голодомор 1932–1933 років в Україні» (2012) ми зазначали, що Росія ніколи не визнає Голодомор геноцидом, не визнає антиукраїнської спрямованості Голодомору, що Росія як правонаступниця СРСР ніколи не покається через Голодомор, яким було знищено мільйони українців, бо це було б останнім цвяхом у домовину міфу про «братні» народи – український і російський. То не цілком так: останній цвях російська влада забила, захопивши Крим і розпочавши неоголошену війну. Свого часу М.Грушевський у збірнику «На порозі нової України» (1918) писав про кінець московської орієнтації як про те, «що згоріло в моїм кабінеті» (Муравйов, який командував більшовицькими військами, що після бою під Крутами підійшли до Києва, наказав обстрілювати стратегічні об’єкти міста і будинок М.Грушевського запалювальними снарядами). Так і в сучасній російсько-українській війні згоріли проросійські ілюзії тих, хто ще вірив у цивілізованість і європейськість Росії.

М.Грушевський, як і І.Франко, не був прихильником війни як засобу розв’язання міждержавних, міжнародних чи внутрішніх соціальних проблем. Проте агресія, воєнна інтервенція більшовицької Росії на початку січня 1918 року (жорстока і брутальна антиукраїнська поведінка більшовицьких військ на чолі з Муравйовим) зумовили його висновок про те, що в цій трагедії є й позитивні моменти для українського суспільства. М.Грушевський зазначає: «Всі наші утрати, які б вони не були болючі й ненагоро­димі, ми запишемо на рахунок відбудови державного жит­тя нашого народу, забезпечення його економічних і куль­турних потреб, інтересів наших трудових мас, утвердження нашого національного існування – і приймемо сей раху­нок до уваги в нашій дальшій діяльності. Тверезо і твердо оцінимо ті реальні умови, в котрих ми опинились в резуль­таті революції і війни за українську самостійність, не уносячись роздраженням, але не ведучись і старими поглядами, відносинами й зв’язками. В тім лихім і тяжкім, що нам довелось пережити, єсть, безперечно, і ся добра сторо­на, що воно прискорило процес визволення від старих пережитків і упереджень, від спадщини старих призвичаєнь^-і поглядів, яка в обставинах більш нормальних ще довго б тяжіла на нас і гальмувала нову творчу роботу.

Се взагалі та позитивна сторона всяких великих суспільних катастроф, котру здавна висували в оправдання пере­воротів і війн їх прихильники. Безперечно, в тім єсть прав­да. На новім будувати не тільки легше, ніж поправляти плохе, але краще можна вибудувати по новому плану, ніж поправляючи старе [18].

Вказує М.Грушевський й на інші позитивні моменти тодішньої російсько-української війни: вона показала, що в України і Росії різні інтереси, про справедливе і цивілізоване співжиття мови бути не може; ця війна спричинилася і до усвідомлення власної гідності. Цитуємо: «а війна більшовиків з Україною рішучо поставила хрест над сею ідеологією, розв’язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв’язувати українця з московським громадянст­вом спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини права «особо благоприятствуемой» нації й дала почуття права кермуватись в своїх відносинах до неї єдино добром українського народу, а не якимись інтересами спільної ре­волюції, спільної культури, спільної отчини, чи що.

Я вважаю таке визволення від «песього обов’язку» суп­роти Московщини незвичайно важним і цінним. Роздумую­чи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молодіжі, коли вона принесла чи закріпила духове визволення на­шого народу від найтяжчого й найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духового чи мораль­ного закріпощення. Я скажу різко, але справжніми словами: се духове холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом. Російські белетристи за­кріпили з художній формі тип такого холопа, і я ще раз вибачаюсь за грубе слово: таким холопством вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глубоку і необориму, поколіннями виховану, яку українське грома­дянство виявляло – в одних частях менше, в інших більше – супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу» [19].

Думки, що їх висловив М.Грушевський (а він тривалий час був прихильником федералізації, – федеративного зв’язку з Росією) були дуже цінні на той час, вони не втратили своєї актуальності і сьогодні, хоча сам автор скомпрометував себе своєю непослідовністю – поверненням у радянську (під російську) Україну.

Ця війна потрібна була для того, щоб переконатися, що українці подолали «совковість» (в основному, бо її залишки ще є, особливо на сході й південному сході України), що ми не надаємося до існування в межах «нової історичної спільноти – радянського народу», цієї вигадки радянських ідеологів. Українці двічі упродовж останнього десятиріччя спромоглися на пасіонарний вибух, що спричинилося не лише до зміни історичної долі України, а й до зміни геополітичної ситуації в Європі. «Совковий» народ на це не спроможний. Ось чому ми відрізняємося від російського народу, як відрізняємося за кров’ю і походженням, за ментальністю і національним характером, за метою існування й історичним покликанням, за ставленням до фундаментальних вартостей цивілізованого людства, зокрема до гідності й свободи. Ніколи не було «единого русского народа». Твердження про це – ідеологічний міф і пропагандистський слоган.

Ця війна потрібна була для того, щоб відродитися політично і технологічно. Ми у цій війні відроджуємося і ще раз доводимо, що ми як сформована нація вийшли на Майдан і воюємо. Інша річ, що Майдан і війна об’єднали нас як націю, сконсолідували українське суспільство.

Війна потрібна була для того, щоб подолати пацифізм і переконати себе й інших у тому, що ми вміємо воювати. Пацифізм як суспільний настрій і напрям політичної думки завдав нашому історичному розвиткові чималої шкоди (про це ще буде мова, а порушували ми це питання в «Нарисах з історії української військової преси» і в монографії «Західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. у всеукраїнському контексті»). Майдан і нинішня війна доводять, що войовничість – не набута риса українського національного характеру, що ворог має справу не з гречкосіями, не з флегматичним, замріяним, недалеким українцем, любителем поспівати, а також сала і вареників, а з українцем войовничим, вольовим, рішучим, безкомпромісним, готовим до самопожертви і навіть до ірраціонального спротиву. Про потребу виховання такого, «нового українця», ще на початку 20-х років ХХ ст. писав Д.Донцов. Це шевченківський тип людини, це людина-борець. Існує він не лише в текстах Шевченка, існує він реально.

Ця війна ще раз підтвердила історичну слушність однієї із тез С.Бандери: «хоч які великі жертви – боротьба конечна». Без самопожертви Небесної Сотні, без жертв у цій війні Україна втратила би значно більше. Без цих жертв не буде й України.

Ця війна потрібна була для того, щоб ще раз довести важливе геополітичне значення України. Кілька заслуг має Україна перед людством. Так, вона стала на перешкоді більшовицькій армії, яка в 1918–1920 рр. намагалася прорватися в Європу, щоб запалити і там пожежу пролетарської революції. Україна спричинилася до краху Радянського Союзу. Україна відмовилася від ядерної зброї. Сьогоднішня заслуга України полягає в тому, що вона воює не лише за свою незалежність, – вона воює за загальнолюдські вартості, за справедливий світопорядок, за європейську цивілізацію.

Так склалося в українській історії, що українська справа, проблема була однією із причин обох світових воєн, що саме війна (Перша світова, українська революція і визвольні змагання, Друга світова війна створювали умови для відновлення української державності (сьогодні йдеться про її збереження і зміцнення). Не є винятком і сучасна російсько-українська війна. Але є одна умова: ми знову повинні навчитися воювати, жертвувати особистими інтересами (якщо потрібно – і життям) і перемагати. Ми приречені перемогти – і це створює основу і передумову психології народу-переможця. Є ще одна умова: Європа не повинна мовчати, бо ми воюємо і за європейські вартості, бо труни полеглих українських вояків вкривають і українським прапором, і прапором Євросоюзу.

1. Преса боротьби й iдеї (захiдноукраїнська публiцистика першої половини ХХ ст.): Зб. текстiв / Упоряд. С. Кость. – Львiв, 1994. – 526 с.

2. Вiппер Р. Вiчнiсть вiйни // Літературно-науковий вістник. – 1924. – Т. LXXXIV. – Кн. 10. – С. 71.

3. Донцов Д. Вибрані твори: у 10 т. / Д. Донцов. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2011. – С.24.

4. Там само. – С.

5. Арон Р. Мир i вiйна мiж нацiями / Р. Арон. – К.: «Юніверс», 2002. – С. 157.

6. Там само. – С. 627.

7. Там само. – С. 646.

8. Соловьев В. С. Сочинения в 2 т. / В.С.Соловьев. – Москва: Місль, 1988. – С.642.

9. Вехи; Интеллигенция в России: Сб.ст. 1909–1910. – Москва: Мол. гвардія, 1991. – 462 с.

10. Бердяев Николай. Судьба России / Николай Бердяев. – Москва: Изд-во МГУ, 1990. – С.39.

11. Там само. – С.32.

12. Там само. – С.42.

13. Бердяев Николай. Философия неравенства / Николай Бердяев. – Москва: АСТ: Астрель: Полиграфиздат, 2010. – С.20.

14. Там само. – С.79.

15. Там само. – С.285.

16. Грабовський С. Напередодні. Який світовий устрій зруйнувала глобальна війна // День. – 2014. – С.140–141.

17. Макарушка О. Впливи війни на виховання. – Львів, 1917. – С.14–15.

18. Грушевський Михайло. Твори у 50 томах / Т.4: Книга І: Серія суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради березень 1917 – квітень 1918) / Михайло Грушевський. – Львів: Вид-во «Світ», 2007. – С.229.

19. Там само. – С.231–232.

Поиск по сайту: