Позитивні та негативні риси глобалізації

Глобалізація в сучасному світі є не лінійним та рівномірним процесом. У феномені сучасної глобалізації простежується, зокрема, множина неоднозначних, у тому числі, негативних моментів.

Перш за все, глобалізація виявилася не настільки універсальною, як це уявлялося раніш (тобто, тим процесом, що охоплює, з одного боку, усі країни і регіони, а з другого — усі галузі: економіку, соціальні відносини, культуру тощо).

Саме тому абсолютно необгрунтованим є твердження про географічну глобальність ринків.

Таким чином вплив глобалізації поширюється на групу країн, які вступили до постіндустріальної епохи розвитку і намагаються обмежити власні економічні зв’язки з іншим світом, претендуючи на статус самодостатності за винятком ресурсно-енергетичного забезпечення власних економічних систем.

Не охопленими глобалізацією залишилися Африка, майже вся Латинська Америка, увесь Близький Схід (за винятком Ізраїлю), значні простори Азії. Велика кількість країн, через ті чи інші причини залишилася на периферії глобальних процесів. Ця дисгармонія розвитку, в свою чергу, породжує нові виклики та загрози світу: так, наприклад, відбувається масова міграція населення до більш стабільних і сприятливих в економічному плані регіонів, об’єднання низькорозвинутих країн, розвиток у них неконтрольованих конфліктів тощо. Результатом стає поява «нових незадоволених»: з одного боку, за лінією «Північ - Південь», з другого — за лінією стратифікації населення в розвинутих країнах, де формується, в першу чергу з числа іммігрантів, неінтегрований до соціальної системи новий нижчий клас.

По-друге, неоглобалізація є не настільки гомогенною (тобто тією, що має єдині, перш за все європейські та американські норми, стандарти, цінності). Навіть загальна «зовнішня оболонка» в різних культурах практично завжди має власне наповнення, оскільки культурні архетипи змінюються досить повільно, а нерідко й чинять активний опір зовнішньому тиску. В результаті нові елементи доповнюють старі, вживлюючись до традиційних стереотипів, створюючи досить своєрідні симбіози. Ці культурні симбіози, які узгоджують архаїку і модерн (постмодерн), також є досить неоднозначними, суперечливими, іноді навіть створюючи бар’єри на шляху до глобального порозуміння.

З іншого боку, слід мати на увазі, що далеко не завжди одержує поширення саме західна «зовнішня оболонка» культури. Існує і зворотний процес, який, проте, є не настільки всеосяжним і руйнівним.

На особливу увагу заслуговує ще одна ознака глобалізації, яка пов ’язана з тим, що предметом праці стає, в першу чергу, знання, а об’єктом — свідомість. Таким чином виникає ситуація, коли глобалізація пояснюється з позицій інтересів тільки провідних західних країн.

Найбільш відверто тезу про глобалізацію як всесвітню експансію західного лібералізму показав в 1989 р. американський соціолог Френсіс Фукуяма в статті «Кінець історії». Він зазначив, що рушійна сила процесу глобалізації, як це було завжди в історії — етноцентризм сильних. У зв’язку з цим непозбавленим логіки є твердження про те, що ідеї Фукуями викликали значне зростання націоналістичних антизахідних настроїв.

Почали з’являтися й публікації, зміст яких не вписується у оголошену «глобалізацією» тезу про універсалізацію культур. Серед таких публікацій виділяється аргументацією стаття німецького юриста Фрідріха фон Халема. Автор виводить складності порозуміння між християнськими країнами Заходу і державами ісламсько - буддистського Сходу з юридичної форми відносин Бога і людини в католицизмі, що була ще розробленою Тертулліаном. Автор пише про «Абендланд», території країн Західної Європи, де панує римське правове і політичне мислення. Він вказує на докорінну різницю Заходу і Сходу, яка полягає, зокрема, в тому, що в межах «Абендланда» фактор влади є витісненим з суспільного життя фактором права.

За його думкою, через слабку розробку міжнародного права у міждержавних відносинах досі переважає влада.

Все це викликає безліч непорозумінь у контактах Заходу і Сходу, аж до різного розуміння суті одних і тих саме явищ. Отже, висновком Халема є те­за про те, що «глобалізація» всіх сторін життя поза «Абенд-ландом» передбачає прийняття західного правового мислення.

Глобалізація в її сьогоднішньому вигляді означає також і консервацію соціально-економічного укладу, який, за визначенням і за внутрішньою глибинною суттю, поділяє суспільство на багатих та бідних, на власників капіталу, засобів виробництва і тих, хто може запропонувати тільки працю і інтелектуальні можливості, а отже на еліту і плебс.

Так званий «середній клас» — є досить умовною, розпливчастою ідеологемою, оскільки, по-перше, ніхто не може назвати межі, які визначають належність до нього, і, по-друге, на його внутрішньому рівні існує також власна майнова диференціація.

У духовному надбанні людства домінуючими є дві головні цінності — індивідуальна свобода і соціальна справедливість.

По-третє, глобалізація є не настільки «прямолінійною» (тобто тим процесом, що розвивається тільки в одному напрямі й не припускає «зиґзаґів» і регресів), як це уявлялося у 60-х роках XX ст.

По-четверте, стає дедалі очевиднішим і те, що, як визнає на сьогодні більшість дослідників, на відміну від різноманітних ілюзій (типу «всесвітнього федералістського уряду») глобалізація не означає, що держави розчиняться чи втратять власний суверенітет.

Зробивши свого роду «прозорими» кордони національних держав, глобалізація вивела на авансцену загальнопланетарного масштабу цілу плеяду нових діючих осіб, котрі мають власні інтереси і цілі. Це й екологічні, і правозахисні рухи, і транснаціональні корпорації, і терористичні організації, впритул до окремих політичних, релігійних й інших лідерів. Іншими словами, глобалізація різко нарощує обсяг людської маси, втягнутою до міжнародних відносин, і робить традиційну дипломатію лише одним з механізмів міжнародного спілкування, врегулювання спірних питань, політичного менеджменту.

Як наслідок, сучасна картина світу є вкрай складною у порівнянні з минулим століттям, коли на світовій арені фактично діяли лише кілька десятків національних держав і міждержавних організацій. У нових діючих осіб, особливо з урахуванням технологічного рівня розвитку світу, з’явилися можливості реалізовувати власні вузькокорпоративні цілі, що породжує нові загрози політичного тероризму.

Саме тому очевидною стає необхідність трансформацій традиційних функцій держави в умовах нових глобальних реалій.

Виникають сумніви в тому, що глобалізація насправді є магістральною і довготерміновою тенденцією розвитку світу. Іноді висуваються гіпотези, які наголошують на ймовірності виникнення нової світової економічної кризи, наслідком якого буде кінець глобалізації і перехід світу до економічної

автономізації регіонів.

Глобалізація є лише загальним вектором світового розвитку.

Поиск по сайту: