Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ. 2. Воронкова В.Г



1. Атаманчук Г. В. Теория государственного управлення: Курс лекций. – М.: Юрид. литература, 1997. – 398 с.

2. Воронкова В.Г. Менеджмент у державних організаціях: Навчальний посібник. – К.: ВД “Професіонал”, 2004. – 256 с.

3. Воронкова В.Г. Муніципальний менеджмент: Навчальний посібник. – К.: ВД “Професіонал”, 2004. – 256 с.

4. Воронкова В.Г. Управление как единый социальный организм
// Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – Запоріжжя, ЗДІА. – Випуск № 11. – 2002. – 191 с. – С. 5-19.

5. Дорофиенко В.В., Жеребьев Я.И., Долгалева Е.В. Методы принятия управленческих решений: Учебное пособие. – Макеевка: ДонГАСА, 2004. –
250 с.

6. Друкер П.Ф. Задачи менеджмента в XXI веке. – М.: Издательский дом «Вильямс», 2000. – 272 с.

7. Колпаков В. Теория и практика принятия управленческих решений. –К.: МАУП, 2000. – 256 с.

8. Куйбіда В.С. Принципи і методи діяльності органів місцевого самоврядування: Монографія. – К.: МАУП, 2004. – 432 с.: іл.. – Бібліогр.:
с. 373-431.

9. Палеха Ю. Организация современной деловой коммуникации: Учеб.-метод. пособие. – 2-е изд., доп. и испр. – К.: МАУП, 1996. – 164 с.

10. Спивак В.А. Современные бизнес-комуникации. – СПб.: Питер, 2002. – 448 с.: ил. – (Серия «Теория и практика менеджмента»).

11. Тронь В.П. Стратегія прориву / Українська Академія державного управління при Президентові України. – К.: 1995. – 340 с.

12. Файоль Анри. Общее и промышленное управление: Пер. с франц. / Научн. ред. и предисловие проф. Е.А. Кочерина. – М.: Журнал «Контролинг», 1992. – 111 с.

13. Фалмер Р.М. Энциклопедия современного управления: в 5 т. –
М., 1992. – 738 с.

 


ПІСЛЯМОВА

Проведений аналіз дає змогу зробити наступні висновки. Сучасні тенденції у розвитку політико-адміністративного поділу саме і полягають переважно у регіоналізації, тобто створенні регіонів субнаціонального рівня шляхом укрупнення існуючих адміністративно-територіальних одиниць, або шляхом заснування нового, вищого їх рівня. Під регіоналізацією на сьогоднішньому етапі розвитку України слід мати на увазі не зміну адміністративно-територіального устрою, а перерозподіл владних повноважень між центральними та регіональними органами, тобто через механізм децентралізації влади та деконцентрації повноважень на регіональний, тобто субнаціональний рівень. Реалізація Концепції державної регіональної політики України, а також труднощі в реформуванні адміністративно-територіального устрою та розподілу компетенції між органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на рівні областей свідчить, що є багато проблем, які слід вирішити: визначити статус адміністративно-територіальних одиниць субнаціонального рівня; способів їх формування та компетенції; оптимізації регіонального управління та самоврядування. В апдекватному смислі слова регіоналізація трактується як зростання ролі і повноважень регіонів у країні при збереженні вертикалі державної влади й управління. У такому розумінні регіоналізація немає нічого спільного з сепаратизмом, а її суть полягає у зростанні самостійності регіонів, при якій зростає їх зацікавленість і відповідальність за вирішення завдань відповідного рівня. Так, наприклад, при дослідженні співвідношення децентралізації та регіоналізації в регіонально-адміністративному менеджменті Франції використовується поняття «регіональної держави» як такої, що займає проміжне становище між унітарною децентралізованою та федеративною державою. Французький дослідник Ж.Марку регіональними державами вважає Італію, Іспанію, Бельгію між 1970:1993 р.р.; інші дослідники до цього списку включають і Францію. Регіоналізм і регіоналізація – концепції, що досліджують характерні риси окремих регіонів. Розпочинаючи з 1991 р., поняття регіоналізм і регіоналізація все частіше використовуються в сфері регіонально-адміністративного менеджменту, політології, глобалістики і світової економіки. Кінець біполярного світу у зв’язку з крахом комунізму у Східній Європі привів до того, що ще більша увага стала приділятися різним регіонам світу та їх становленню в якості політико-економічних одиниць. Тому посилання на регіоналізм і регіоналізацію стають все частіше в науковій літературі з 1990-р.р. До початкуХХ1 ст. ці поняття фактично злилися в одне ціле і часто використовуються як взаємо доповнювані, хоча вони відрізняються за своїм походженням і змістом. Концепція регіоналізації на протязі багатьох десятиліть використовувалася в основному в сфері географії і систематики; розумілася в даному контексті як класифікаційна система, що застосовувалася географами і систематиками для виявлення різних особливостей регіонального рівня, як органічних, так і фізичних. Проте після «холодної війни» вживання поняття «регіоналізація» вийшло за межі географії і систематики. Цей термін був підхоплений політологами, спеціалістами з міжнародних відносин та економістами, які намагалися зрозуміти тенденції світового розвитку після «холодної війни». Прийняття концепції регіоналізації в якості орієнтиру при підході до вивчення процесів становлення регіонів сприяло тому, що відкрилася перспектива дослідження регіональних проблем. По мірі того, як вчені вивчають процеси становлення регіонів, вони пристосовують мову своїх досліджень до сучасних проблем економічних відносин. У зв’язку з цим важливу роль у розвитку концепції регіоналізації як аналітичного інструменту, необхідного для розуміння міждержавних і міжнародних відносин, мають відіграли дослідження процесів глобалізації.

Концепція регіоналізації достатньо проблематична, так як часто її використовують при вивченні різних аспектів одного й того ж явища. В сучасній науковій літературі концепція регіоналізації використовується для пояснення процесів політичного і економічного об’єднання регіонів, так як для пояснення процесів, протилежних глобалізації, середнім арифметичним є наявність регіональних зразків поведінки. Регіоналізацію розуміють і як відповідь на сили глобалізації (зростаюче усвідомлення регіональних інтересів перед зростаючою силою глобалізму) і як проміжну зупинку на шляху до повної глобалізації (створення регіональних блоків як перший крок у становленні всезагальної політико-економічної системи. Ті вчені, які дотримуються останньої точки зору, вважають регіоналізацію всього лише еволюційним кроком у процесі розвитку всезагальної глобальної економічної системи. Вчені, які дотримуються першого визначення, розглядають регіоналізацію як доказ того, що глобальні процесі є неминучими. Ця дискусія про властивості регіоналізації, проте, чи є вона природнім процесом розвитку чи відповіддю на тиск зі сторони глобалізації, робить вироблення точного визначення глобалізації надзвичайно важким. Процес регіоналізації пояснюють через поняття «багатополярності», поскільки тільки в сучасній версії мова йде про сучасні багаточисельні варіанти існування регіональних блоків. Концепція регіоналізму виробила самі різноманітні підходи до розуміння регіональних проблем. Ця концепція особливо важлива для теоретиків міжнародних відносин, поскільки вона є частиною характерної для цієї науки «рівня аналізу» - постійного обговорення того, який рівень аналізу відносин є найбільш адекватним. Концепції регіоналізму розділилися на три категорії, кожна із яких відповідає певному рівню аналізу: 1. Системні концепції за зразок вважали макроконцепції часів «холодної війни» неореалізму і структурної взаємозалежності. Ці теоретики розглядають регіоналізм як явище, що залежить від розвитку подій як на рівні системи між державними відносинами і схильні надавати особливе значення широким політичним і економічним тенденціям. Теоретики цієї категорії розглядають регіональну інтеграцію як частину більш глобальної тенденції. 2.Регіональні концепції взаємозалежності являються концепціями «середнього рівня», які наслідують зразки функціоналізму, лібералізму чи неолібералізму. Концепції «середнього рівня» займаються вивченням регіональних факторів на основі дослідження ролі держав на рівні підсистеми. Ці концепції аналізують функціональне призначення і кооперативні аспекти міжнародних відносин, що основами регіональної інтеграції є питання зручності, і вона не обов’язково відбувається під впливом глобальних процесів. 3. Концепції глобалізації, направлені на пояснення процесів, що відбуваються на внутрішньодержавному рівні. Теоретики цієї категорії надають великої ролі питанням регіональної ідентичності, на становлення якої впливають релігія, етнічність та історія. І регіоналізм, і регіоналізація є концепціями, що допомагають вивчати природу регіональної співпраці та регіональної інтеграції як процесу. В цілому концепції регіоналізації можуть стати ключем до вироблення більш широкого розуміння такого динамічного явища, як регіональна інтеграція, в центрі якої діяльність регіональних об’єднань. Регіональні об’єднання (угрупування)- це країни, пов’язані угодами про надання один одному більш благоприємних, чим країнам третього світу, умов для розвитку економічного обміну і ( чи) взаємодії економік в цілому, Як правило, ці країни розташовані в одному географічному районі. Створення регіональних угрупувань – це виявлення міжнародної економічної інтеграції. Сама проста форма дії регіональних об’єднань (угрупувань) – зона вільної торгівлі, сама складна – економічний союз, який передбачає координацію економічної політики країн-учасниць.

Проведений аналіз дає можливість зробити такі пропозиції:

1. При укрупненні областей України мають бути враховано результати всенародного обговорення цієї проблеми, адже зменшення кількості адміністративно-територіальних одиниць може призвести до виникнення серйозних перешкод у контактах громадян з органами державної влади і регіонального самоврядування, порушить установлені економічні, культурні, міжособистісні зв’язки і контакти. Ці та інші негативні наслідки можуть стати додатковим джерелом соціальної напруги, викличуть рішучій супротив значної частини регіональних еліт та місцевого населення; укрупнення може спровокувати і політичний сепаратизм.

2. Концепція регіонально-адміністративного менеджменту повинна враховувати те, що проведення масштабної реорганізації адміністративно-територіального устрою на першому етапі може привести й до погіршення якості державного управління, оскільки реформування, пов’язане перерозподілом повноважень, ліквідацією окремих структур, виконанням нових функцій викличе дезорганізацію державного управління в регіонах. Унітарно-децентралізована держава має можливість ураховувати інтереси регіонів за рахунок розширення їх економічної самостійності, відповідальності регіональних та місцевих органів влади і самоврядування у вирішенні питань розвитку територій з урахуванням місцевої специфіки і культурно-історичних традицій. За умови встановлення унітарно-децентралізованого устрою в Україні можна успішно здійснювати регіоналізацію держави замість федералізації, що не матиме тих негативних наслідків для існування Української держави, які може спричинити федералізація. Головною метою територіального управління є створення умов для забезпечення матеріальних і духовних потреб населення даного регіону. На практиці ця мета реалізується шляхом забезпечення функціонування і розвитку економіки і соціальної сфери, охорони оточуючого середовища. Разом з цим можливості економічного і соціального розвитку регіону в цілому залежить від наявності економічних ресурсів, їх сполучення і співвідношенні, а також від їх стану і ступеня використання. Саме тому вирішення питань економічного і соціального розвитку території повинно базуватися на визначенні економічного потенціалу, формуванні системи його ефективного використання в умовах глобалізації.

3. Необхідно сприяти створенню регіонально-виробничої системи як основи створення промислової конкуренції. Існують дві основні теорії створення регіональної промислової конкуренції: 1) теорія регіонального виробничого синтезу; 2) теорія виробничих асоціацій. Теорія регіонального виробничого синтезу була розроблена в бувшому СРСР, який покладався на стратегічні можливості розвитку окремих регіонів. Спеціалізовані взаємодоповнюючі сектори і необхідні ресурси розташовувалися рядом; управління здійснювалося за допомогою регіональної адміністративної організації. Механізм такого роду регіонального виробництва, який використовувався за всебічного розвитку і використання ресурсів, ефективно працював в рамках планової економічної системи, яка мали недоліки тієї ж планової системи. Наприклад, підприємства були об’єктами адміністрації, а відносини між ними визначалися вищестоящими інстанціями, тобто підприємства на місцях ставали пасивними. Як правило, не виникало будь-якої конкуренції і у підприємств не було мотивів для інновацій. З іншої сторони, коли регіональний розподіл праці базується на постійних перевагах, підприємства не володіють механізмом швидкої перебудови виробництва, а адміністративна організація синтезу підтримує свого роду застарілі відносини з місцевою адміністрацією, в результаті чого їх системні функції не роз’єднуються. Регіональний виробничий синтез має недоліки компетенції та недостатньої енергії, так як в ньому проявляються такі наступні характеристики: залежність від ресурсів; формальна орієнтація на уряд; підпорядкування плануванню.

4. Теорія регіональних виробничих асоціацій, хоча і є продуктом ринкової економічної системи, має багато спільного з теорією регіонального синтезу. Проте вони відрізняються один від одного механізмом функціонування, серед яких найбільша відмінність в тому, що основу регіональної організації складають конкуруючі підприємства. Регіональна конкуренція є невід’ємною від підприємств і тим самим виникає ефективна мікроорганізуюча форма, яка забезпечує ефективний і узгоджений розвиток регіональної економіки в ринковій економічній системі. Теорія ринкових виробничих асоціацій базується на концентрації підприємств в одному регіоні, які один для одного являються і постачальниками, співробітниками і конкурентами. Концентрація відбувається завдяки конкуренції, яка є не тільки продуктивною організаційною формою, але і засобом ділового та ефективного управління. Виробнича асоціація включає різні типи корпорацій, проте її основу складають аналогічні організації промисловості, які завдяки вільній співпраці і конкуренції сприяють сумісному розвитку. Дана теорія виокремлює дві характеристики виробничої асоціації: 1) активна мотивація підприємств; 2) швидке створення нових підприємств. Основою структури промислової асоціації є набуття асоціацією інноваційних переваг, які допомагають збільшити регіональні виробничі можливості, реалізуючі тим самим стратегію розвитку, направлену на асоціативні інновації. Основні напрями саморозвитку муніципального (регіонального) розвитку зводяться до наступного: створення організаційних та економічних умов для господарюючих суб’єктів по забезпеченню зацікавленості в прибутках; розробка інвестиційних проектів і програм формування ефективних соціально-виробничих комплексів (СВК); формування стартового муніципального капіталу (бюджету, трудових ресурсів, основних фондів); реалізація муніципальної програми формування ефективних соціально-виробничих комплексів, накопичення муніципального капіталу; внесення коректив в організаційно-економічні умови і правове забезпечення, інвестиційні проекти і програми; формування ринкової інфраструктури, удосконалення взаємовідносин органів місцевої влади і господарюючих суб’єктів; взаємодія з бізнесом; проведення муніципального маркетингу; пошуки нових механізмів муніципального господарювання; муніципалізація власності; створення благоприємних умов для інвестиційної діяльності. Розвиток освітньої системи, реформа житлово-комунального господарства.

5. Таким чином, концепція муніципальної самоорганізації перетворює органи місцевого самоврядування в активного господарюючого суб’єкта ринкових перетворень. В найбільш широкому смислі слова мова йде про зміну курсу нинішніх реформ, коли держава відходить від сфери виробництва, розвитку і використання наукових досліджень. Місцева влада, напроти, провинна шукати шляхи гармонічного розвитку муніципальних утворень як соціально-виробничих комплексів, що є достатньо інноваційним для трансформації відносин в сучасному українському суспільстві. В соціально-виробничому комплексі реалізується основоположний соціально-економічний зв’язок, на основі якого обґрунтовується цілісний відтворювальний процес, який здійснюється в замкнутому циклі «населення – ринок робочої сили – виробництво товарів і соціальних послуг – ринок – соціальне споживання». Процес відтворення людини як товаровиробника і розвиненої творчої особистості є кінцевою метою виробництва і головним змістом ефективних муніципальних (регіональних) програм. Ефективність цього процесу вимірюється взаємопов’язаними показниками – добавленою вартістю, кінцевим споживанням та їх співвідношеннями. За допомогою названих критеріїв оптимізується програма розвитку муніципального утворення, в реалізації якого важливу організаційно-економічну роль будуть відігравати муніципальні та регіональні корпорації, інформаційні та інноваційні системи управління і розвитку. Такий підхід до регіонально-адміністративного менеджменту дозволяє успішно вирішувати актуальні науково-прикладні завдання: проведення структурної перебудови виробництва, надання йому соціальної спрямованості; забезпечення комплексного вирішення соціальних і економічних задач таким чином, щоб зростання соціальних показників сприяло розвитку виробництва, а зростання виробництва – соціальному розвитку.

6. Головна задача регіонально-адміністративного менеджменту – виробити напрями підвищення економічної ефективності муніципалітетів на основі використання ефективних державних і ринкових механізмів стимулювання стійкого розвитку територій, створення стартових можливостей для переходу на власний саморозвиток. Соціально-виробничі комплекси дозволяють удосконалити порядок формування місцевого бюджету за рахунок найбільш обґрунтованого надання йому дотацій, виходячи з рівня кінцевого споживання і валового муніципального продукту на душу населення та їх поступового вирівнювання до середнього рівня по регіонам України. Використовуючи ідеологію соціально-виробничого комплексу та ефективного розвитку корпорацій, можливо сприяти ефективній роботі муніципального утворення, працюючого на принципах господарського розрахунку, задіючого всю сукупність економічних відносин і всього господарського обороту території.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.