Основні принципи й шляхи вирішення регіональних проблем в Європейському Союзі

Вивчення досвіду вирішення регіональних проблем і механізмів реалізації регіональної політики Європейського Союзу (ЄС) може надати дієву допомогу Україні, наблизивши її регіональну політику до регіональної політики в ЄС. Вирішення регіональних проблем відбувається як на рівні Союзу, так і на національному рівні. У ЄС створений Комітет регіонів, що визначає найбільш гострі проблеми регіонального розвитку й пропонує Раді міністрів ЄС шляхів їхнього вирішення. Основними принципами регіональної політики в ЄС є: надання фінансової допомоги регіонам з яскраво вираженим відставанням в економічному розвитку; проведення погодженої політики між ЄС, національними урядами й місцевими органами влади при підготовці планів регіонального розвитку, визначенні стратегічних цілей структурної політики ЄС та ін.; визнання мультиплікаторної ролі інститутів ЄС, які стимулюють приватні капіталовкладення в слаборозвинуті регіони й представляють ресурси тільки як доповнення до національних програм; вирішення конкретних завдань на рівні (регіональному, національному, міждержавному), який є найбільш ефективним; тісна координація регіональної політики з іншими напрямками економічної політики ЄС; узгодження регіональної політики ЄС із макроекономічною соціальною політикою кожної із країн-членів Союзу; пряма взаємодія між державами ЄС при реалізації ними національної регіональної політики. Основний напрямок регіональної політики ЄС – сприяння соціально-економічній конвергенції країн і регіонів, тобто вирівнювання територіальних диспропорцій шляхом підтримки неконкурентоспроможних регіонів. Саме на створення сприятливих умов для підприємств, що адаптуються до єдиного ринку й до більшої конкуренції, і спрямована основна частина заходів співтовариства. У той же час кожна країна – член ЄС має власну регіональну політику, ціль якої може не збігатися із загальною метою регіональної політики ЄС.

У регіональній політиці ЄС виділяються такі основні цілі. Ціль1 – сприяння структурній перебудові й розвитку відсталих регіонів. До них відносяться регіони, де виробництво валового внутрішнього продукту в розрахунку на одну людину складає менш 75% середнього рівня в Європейському співтоваристві. Список регіонів, що підпадають під ціль 1, переглядаються кожні 5 років. Ціль 1 поширюється повністю або частково на 7 країн: Грецію, Ірландію й Португалію повністю, Італію й Іспанію – частково, заморські департаменти Франції й Північну Ірландію. На початку 90-х рр. на цій території проживало 21,5% населення Європейського співтовариства. Ціль 2 – сприяння перебудові й розвитку депресивних ареалів, прикордонних ареалів, частин ареалів, включаючи ареали ринків праці й міста (агломерації) з високим безробіттям і рівнем промислового розвитку, що знижується. Під мету 2 попадають ареали, де: середня частка безробітних за останні три роки внаслідок скорочення числа зайнятих у промисловості вище середньої величини в Європейському співтоваристві в цілому; частка промислових робітників у загальній чисельності зайнятих, починаючи з 1975 р., дорівнює або перевищує середній рівень у співтоваристві; за останні три роки спостерігалася істотна втрата робочих місць або скорочення життєво важливих секторів економіки, що тягнуть за собою серйозне загострення проблем безробіття.

Крім того, ціллю 2 були охоплені громади, у яких безробіття внаслідок значного скорочення числа зайнятих у промисловості була вище середньої в ЄС принаймні на 50%. На основі цих критеріїв був складений список ареалів, що переглядається кожні три роки. По закінченні трьох років комісія ЄС за участю Європейського парламенту може змінити критерії відбору ареалів у рамках цілі 2. Ціль 2 охоплює повністю або частково 60 регіонів (за винятком Греції, Ірландії й Португалії, які повністю попадають під ціль 1), у яких зосереджено близько 16% населення співтовариства. Ціль 3 – боротьба з довгостроковим безробіттям. Критерієм тут слугують кількість осіб старше 25 років, що шукають роботу й перебувають без роботи понад 12 місяців. Ціль 4 – допомога із включення молоді в трудове життя. Критерій відбору – молодь до 25 років, що шукає роботу. Ціль 5 – сприяння проведенню реформи загальної аграрної політики з виділенням двох самостійних цілей (5а й 5б): 5а – модернізація й розвиток обслуговуючих сільське господарство виробництв (заготівля, переробка й збут продукції сільського й лісового господарства); 5б – сприяння розвитку сільських ареалів. Комісія ЄС установила такі критерії виділення ареалів, яким виявляється сприяння в рамках мети 5б: більш висока частка зайнятих у сільському господарстві в загальній чисельності зайнятих у порівнянні із середньою в співтоваристві; низький рівень доходів у сільському господарстві; низький рівень соціально-економічного розвитку, обчислений на основі валового внутрішнього продукту. Сприяння Європейського співтовариства може поширюватися й на інші сільськогосподарські ареали, що характеризуються низьким рівнем соціально-економічного розвитку, при цьому висуваються критерії: низька густота населення й (або) значна тенденція населення до переселення; окраїнне або острівне положення ареалу стосовно великих центрів економічної й суспільної діяльності; чутливість розвитку сільського господарства до реформи аграрної політики Європейського співтовариства (погана структура сільськогосподарських підприємств і вікова структура зайнятих у сільськогосподарських господарств; надмірне навантаження на навколишнє середовище; місце розташування сільськогосподарських ареалів усередині гірських областей та ін. Ціль 5б поширюється на 56 ареалів і охоплює близько 5% населення співтовариства. Можна назвати три групи основних інструментів прояву регіональної політики ЄС: Європейський фонд регіонального розвитку; широке коло фінансових установ і фондів, кошти яких можуть використатися в регіональних цілях: Європейський інвестиційний банк; Європейський соціальний фонд; Європейський комітет вугілля й сталі; Європейський сільськогосподарський фонд управління й гарантій (відділення, управління); інші засоби координації: політика конкуренції; регіональні податки; плани-пропозиції регіонального розвитку країн-членів ЄС; концепції спільного розвитку; оперативні програми й ініціативи співтовариства; періодичні доповіді; пріоритети (і стимули) у регіональній політиці країн ЄС.

Європейське співтовариство надає допомогу населенню й підприємцям у тих або інших ареалах шляхом надання субсидій і позичок. Субсидії виділяють в основному три структурних фонди: Європейський фонд регіонального розвитку (European Regional Development Fund – ERDF), створений в 1975 р. з метою сприяння скороченню соціально-економічних розходжень між регіонами співтовариства (4,5 млрд. екю в 1989 р.); Європейський соціальний фонд (European Social Fund - ESF), завдання якого – сприяння зайнятості (3,5 млрд. екю в 1989 р.). Відділення управління при Європейському сільськогосподарському фонді управління й гарантій (Guidance Section of the European Agriculture Guidance and Guarantee Fund - EAGGF). Призначення фонду – сприяти прискоренню пристосування структури сільського господарства окремих країн і регіонів до умов загальної аграрної політики ЄС, сприяти розвитку сільських ареалів (1,5 млрд. екю в 1989 р.). Джерелами позичок ЄС є такі установи, як: Європейський інвестиційний банк (European Investment Bank – EI); Новий інструментарій співтовариства (New Community Instrument – NCI); Європейське товариство вугілля й сталі (European Cool and Steel Community – ESCS); Європейське атомне товариство (Euratom). Перевага в розподілі коштів віддається комбінації (поєднанню) субсидій і позичок, виділюваних на окремі заходи, що дозволяє підвищити результативність наданої допомоги. За інвестиціями в інфраструктурні проекти поєднання субсидій і позичок установлюється залежно від прибутковості проекту. Для інвестицій, у результаті яких очікуються значні доходи, існують верхні межі розмірів субсидій співтовариства. Для інвестицій в інфраструктурні проекти, при яких доходи невеликі (наприклад, у водне господарство, у близьке автомобільне або залізничне сполучення), а також для інвестицій у проекти, де немає доходів (безкоштовні дороги, інфраструктурні проекти в області охорони здоров’я, культури й виховання тощо), немає й специфічних верхніх меж, крім тих, які встановлені загальними правилами співтовариства в рамках структурних фондів. Співвідношення різних субсидій і позичок для інших проектів повинне відповідати таким правилам: 50% загальних витрат може покриватися у формі субсидій одного або декількох структурних фондів, 70% при поєднанні субсидій і позичок для фінансування тих же самих проектів (ця верхня межа в деяких випадках може бути підвищена, але не повинна становити більше 90% загальних витрат). Крім того, можуть залучатися й інші фінансові джерела. Підхід співтовариства, суть якого в тому, що будь-яке досягнення й області регіонального розвитку розглядається як результат спільних зусиль районів країн-учасниць і комісії співтовариства, базується на трьох принципах: партнерстві, субсидіарності й додатковості.

Партнерство визначається як тісне співробітництво між комісією співтовариства й країною, що її представляють на національному, регіональному, локальному й інших рівнях компетентні органи. Воно поширюється на підготовку, фінансування, реалізацію, супровід і оцінку заходів співтовариства. Зміст партнерства в тому, що різні економічні агенти, орієнтуючись у своїх діях на офіційні стратегії й програми, досягають загальних цілей як один партнер. Природно, партнерство не виключає певної де централізованості спільних дій, при якій краще враховуються реальні економічні умови і тим самим створюється основа субсидіарності. Субсидіарність – перенесення компетенції на той рівень (більш високий або більш низький), на якому найбільш ефективно вирішуються проблеми. Додатковість – спільне фінансування заходів. При цьому збільшення фінансових коштів структурних фондів співтовариства та їх концентрація в певних країнах або регіонах досягають свого ефекту, коли витрати відповідних країн, тобто національні витрати, щонайменше, залишаються постійними. Заходи співтовариства доповнюють відповідні національні заходи або сприяють їм.

ВИСНОВКИ

1. Соціально-економічна система в будь-якому своєму вигляді і будь-якій формі, будь то суспільна формація, регіон, фірма чи підприємство, має дві тенденції свого існування: функціонування і розвиток. Таким чином, виникає циклічна тенденція розвитку, що відбиває періодичне настання кризи.Криза–це крайнє загострення протиріч у соціально-економічній системі, що загрожує її життєстійкості в навколишньому середовищі.

2. Дуже суперечливі точки зору на причини криз. І для цього є чимало об'єктивних передумов. Справа в тім, що вплив на циклічність, відтворення тих самих факторів у різні періоди дуже різний і до того ж прояв їх в окремих державах має свої особливості. Багато економістів тривалість циклу пов’язують з науково-технічним прогресом (НТП). К.Маркс причини циклічності капіталістичного відтворення бачив у самій природі капіталізму, безпосередньо в протиріччі між суспільним характером виробництва і приватним характером присвоєння його результатів. Представники неокласичної і ліберальної шкіл висували різні версії на природу і причини економічних криз. Багато хто з них вважав причиною криз недоспоживання населення, що породжує надвиробництво. Більш близькі до марксистської позиції економісти вважають причиною криз диспропорціональність чи «нерівновагу». Існує психологічна теорія криз, за якої, на думку І. Шумпетера, кожній фазі властива своя психологічна картина, що формує відношення до інвестицій. Відповідно до сучасних уявлень, економічна динаміка макросистеми являє собою циклічний процес, що має складну структуру.

3. Практика показує, що кризи неоднакові не тільки зі своїх причин і наслідків, але і за самою своєю суттю. Необхідність у розгалуженій класифікації криз пов’язана з диференціацією засобів і способів управління ними. Якщо є розуміння характеру кризи, з’являються можливості зниження її гостроти, скорочення часу і забезпечення безболісності протікання. З безпосередніх причин виникнення кризи розділяються на природні, суспільні, екологічні. Перші викликані природними умовами життя і діяльності людини. До причин таких криз відносяться землетруси, урагани, пожежі, кліматичні зміни, повені. Усе це не може не відбиватися на економіці, психології людини, соціальних і політичних процесах. При визначених масштабах такі явища природи народжують кризи. Причиною кризи можуть бути і суспільні відносини у всіх видах їхнього прояву. У сучасних умовах велике значення має розуміння і розпізнавання криз взаємин людини з природою – екологічних. Це кризи, що виникають при зміні природних умов, викликаних діяльністю людини – виснаження ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виникнення небезпечних технологій, зневага вимогами законів природної рівноваги.

4. Важливою особливістю управлінських навчань є те, що вони всі в більшій чи меншій мірі виходять з наявності так званого системного ефекту, що виражається в тім, що ціле завжди якісно відмінне від простої суми складових його частин. Ситуаційний підхід вимагає ухвалення оптимального рішення, що залежить від співвідношення наявних факторів. Якщо процесний і системний підходи в менеджменті більш доцільно застосовувати в спокійній обстановці й у процесі планомірної діяльності менеджера, то ситуаційний підхід частіше використовують у нестандартних і непередбачених ситуаціях. У цьому підході збережена концепція процесу управління, застосовна до всіх організацій. Але ситуаційний підхід визнає, що, хоча загальний процес однаковий, специфічні прийоми, які повинен використовувати керівник для ефективного досягнення цілей організації, можуть значно варіювати. Керівництво повинне визначити, яка структура чи прийом управління найбільше підходить для даної ситуації. Більше того, оскільки ситуація може мінятися, керівництво повинне вирішувати, як необхідно відповідно поміняти організаційну структуру, щоб зберегти ефективність організації. Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних розходженнях між організаціями й усередині самих організацій. Він намагається визначити, які значимі перемінні ситуації і як вони впливають на ефективність організації.

5. Економічний простір держави, різнорідний за наявністю природних ресурсів, рівнем економічного розвитку й рівнем життя населення, включає ряд територій з особливими аномаліями. У теорії регіональної економіки такі особливі території прийнято називати проблемними регіонами (районами). Особливість проблемного районування в тім, що воно на є суцільним і безперервним. Проблемний регіон – це територія, що самостійно не може вирішити свої соціально-економічні проблеми або реалізувати свій потенціал і тому вимагає підтримки держави. Основними показниками проблемних регіонів є: особлива кризовість прояву тієї або іншої великої проблеми, що створює загрозу соціально-економічному становищу в країні, політичній стабільності, екологічній рівновазі; наявність ресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного), використання якого особливо важливе для національної економіки; особливе значення геополітичного й геоекономічного положення регіону для стратегічних інтересів країни; нестача у регіоні власних фінансових ресурсів для розв’язання проблем загальнонаціонального й світового значення.

6. Принципи: Принцип цільового управління, принцип використання регіональних переваг у територіальному розподілі, принцип поєднання інтересів усіх структур, що беруть участь у процесі регіонального відтворення, принцип економічної самостійності, принцип самофінансування, залежність між ефективністю економічного розвитку регіональної економіки й формуванням ресурсної бази соціального й загальноекономічного розвитку регіону, принцип відповідальності за реалізацію функцій управління. Реалізація всієї системи принципів дозволить створити передумови для формування надійної стійкої системи управління. Залежно від ознак, покладених в основу класифікації, виділяють такі групи методів управління: за характером впливу на ринкові процеси – прямі й непрямі; за широтою впливу – економічні й селективні; за каналами впливу – економічні й адміністративні; за політикою дії і формами реалізації – податкові, бюджетні, кредитно-грошові, цінові, антимонопольні, зовнішньоекономічні, інституціональні. Форми й методи управління соціально-економічними процесами на регіональному рівні визначаються, з одного боку, загальнодержавною економічною політикою, а з іншого – регіональною політикою, що враховує особливості розвитку регіонів.

7. Основний напрямок регіональної політики ЄС – сприяння соціально-економічній конвергенції країн і регіонів, тобто вирівнювання територіальних диспропорцій шляхом підтримки неконкурентоспроможних регіонів. Основними принципами регіональної політики в ЄС є: надання фінансової допомоги регіонам з яскраво вираженим відставанням в економічному розвитку; проведення погодженої політики між ЄС, національними урядами й місцевими органами влади при підготовці планів регіонального розвитку, визначенні стратегічних цілей структурної політики ЄС та ін.; визнання мультиплікаторної ролі інститутів ЄС, які стимулюють приватні капіталовкладення в слаборозвинуті регіони й представляють ресурси тільки як доповнення до національних програм; вирішення конкретних завдань на рівні (регіональному, національному, міждержавному), який є найбільш ефективним; тісна координація регіональної політики з іншими напрямками економічної політики ЄС; узгодження регіональної політики ЄС із макроекономічною соціальною політикою кожної із країн-членів Союзу; пряма взаємодія між державами ЄС при реалізації ними національної регіональної політики.

ПИТАННЯ ДО САМОКОНТРОЛЮ ЗНАНЬ:

1. Дайте визначення поняття «криза»?

2. Які Ви знаєте причини та симптоми кризових явищ у суспільстві?

3. Дайте характеристику основних концепцій кризи

4. Які види кризових явищ Ви можете назвати?

5. Назвіть основні проблеми регіонального розвитку? В чому полягає їх особлива кризовість?

6. Які основні принципи та методи антикризового управління на регіональному рівні?

7. В чому полягає сутність ситуаційного (кейсового) підходу в регіональному антикризовому управлінні?

8. Назвіть основні типи проблемних (кризових) регіонів?

9. Які основні стратегії антикризового регіонального управління в країна Євросоюзу?

10. Які можна назвати групи основних інструментів прояву регіональної політики ЄС

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон Украины «О местном самоуправлении в Украине» / Законодательство Украины о местном самоуправлении: Сборник нормативных актов. – Х., «Одиссей». – 2002. – С. 15-100

2. Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України» // Відомості Верховної Ради України. – 2000 - №25

3. Закон України «Про державні цільові програми» // Відомості Верховної Ради України. – 2004 - №25

4. Концепція державної регіональної політики України // Голос України – 4 листопада 2000 р. – №203

5. Антикризове управління підприємством: Навч.посібник. – Київ: ЦУЛ. – 2003.

6. Антикризове управління: Підручник / під ред. Е.М. Короткова. – М.:ІНФРА – 2001

7. Василенко В.О. Антикризове управління підприємством: Навч. посібник, - К.:ЦУЛ. – 2003. – 503с.

8. Воронкова В.Г. Муніципальній менеджмент: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал». – 2004. – 256с.

9. Воронкова В.Г. Соціально-економічне прогнозування: Навчальний посібник.. – К: ВД «Професіонал». – 2004. – 228с.

10. Гранберг А.Т. Основы региональной экономики: Учебник для вузов. – М.: ГУВШЭ. – 2000. – 495с.

11. Евсенко А.В., Зверев В.С., Унтура Г.А. Процессы регионального научно-технического развития. – Новосибирск: ИЭиОППСО РАН. – 1995. - 216с.

12. Епіфанов А.О., Сало І.В. Регіональна економіка: навчальний посібник. – К.: «Наукова думка». – 1999. – 340с.

13. Кіндратець О.М. Такий далекий і важкий шлях до Європи // Політика і час, 2004. - №4. – С.63-70

14. Коваль Я.В. Антоненко І.Я. Регіональна економіка: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал». – 2005

15. Ларина Н.И. Задачи и методы региональной политики в странах рыночной экономики // Регион: экономика и социология. – 1994. - №4. – С.146

16. Ларина Н.И., Кисельников А.А. Региональная политика в странах рыночной экономики. – М.: Экономика. – 2000

17. Левин А.П. Эффективность промышленного производства: региональный аспект. – М.: «Экономика», 1982. – 143с.

18. Лексин В.Н. Швецов А.Н. Государство и регионы. Теория и практика государственного регулирования территориального развития. – М. – 1997

19.Мазур А.Т. Регіональна економіка: проблеми відтворення і управління. – Вінниця: ВАТ «Вінницяоблдрукарня». – 2000. – 263с.

ТЕМА 13

Поиск по сайту: