Ресурсозабезпечення та раціональне природокористування на сучасному етапі розвитку економіки

Ідея «золотого віку» людства, відображення у міфах, легендах та наукових дослідженнях мислителів різних часів і народів, сьогодні виношується знову. Еволюція біосфери, що тривала мільярди років, призвела до появи стійких біологічних систем різних рівнів організації - від організмових до біомних. Людина, втручаючись у природні системи та процеси, руйнує їх структуру та зв'язки, що призводять до порушення стійкості біосистем. Наслідки цього, зокрема, є забруднення біосферних компонентів (атмосфери, грунтів, вод), що веде до погіршення умов середовища існування людей. Цей процес має динамічний характер, з часом стимулюватиме незворотні зміни в біосфері і зумовить неможливісь існування людства. Тому потрібно гармонізувати стосунки суспільства з природою, узгодити його економічну стратегію із законами природи. Це пов'язане з тим, що людина як частка соціуму підпорядковується також біологічним законам. Людина як біологічний вид, елемент біосфери на початкових етапах розвитку соціуму взаємодіяла з природою, не порушуючи стійкості її систем і біосфери загалом. Але з часом антропогенне втручання набуває розмірів і сили геологічного чинника з негативними для природи наслідками. Взаємодія суспільства з природою умовно розподіляється на три якісно різних етапи етапи. Протягом першого етапу відбувається становлення суспільства в межах природи, яка розвивається значно швидше, ніж суспільство. Зміни клімату, які призводили до перетворення якісного стану біосферии та її структур, стимулювали розвиток суспільства. В процесі пристосування до умов середовища від спостережень інабування та узагальнення досвіду людина переходить, до їх перетворення. Під впливом несприятливих екологічних умов, об'єднавши зусилля, спрямовані на виживання, створюються соціальні організації людей, здатнідо колективної праці. Разом з поширенням застосування знарядь праці це сприяло переходу від привласнювального господарства до відтворювального (завдяки освоєнню землеробства та тваринництва).

Розорювання та обробіток грунтів у процесі землеробства, ущільнення їх у місцях поселень, знищення, а також переважне розмноження певних рослин і тварин та порушення середовища існування інших «диких» видів, поява санатропів, пірогенні зміни рослинного й тваринного світів – це початкові зміни компонентів ландшафтів, які характеризуються переважно позитивними зворотними зв'язками, що віддаляють ландшафти від їх початкового збалансованого стану. Перехід до відтворювального господарства стимулював зростання населення, створення міст і змінював ландшафти. Протягом другого етапу розвиток суспільства відбувається швидше, ніж розвиток природи. Зростання масштабів виробництва та вдосконалення виробничих відносин визначають суспільний розвиток. Визволенню від повної безпосередньої залежності від природи сприяє ставлення до природи як до зовнішнього щодо людини об'єкта перетворень. Експансія природи людиною триває і збільшується масштабно. На частині Землі цей етап ще триває і зараз. Наш час характеризується становленням третього етапу. Відбувається взаємозалежний розвиток соціуму і природи. Зміна природи людством набуває глобальних розмірів і, в свою чергу, впливає на суспільство. Збільшення масштабів антропогенного втручання викликає порушення все більшої кількості природних структур. Це зумовлюється впливом як зростаючих обсягів використання готових ресурсів природи, так і їх трансформацією у форми, які не мають аналогів у природі (деякі речовини набувають властивостей, котрі раніше в природі не траплялися). Хімічні елементи, які використовуються в технологічних процесах, частково виключаються з біогеохімічного кругообігу, оскільки багато нових речовин або не підлягає біологічній деструкції, або вона відбувається дуже повільно. Таким чином, порушується біогеохімічний кругообіг, що викликає порушення і знищення структур біосистем. Останнє призводить до зниження стійкості біосфери, втрати динамічної рівноваги в природі, наслідком чого є екологічна криза. Характерною рисою екологічної кризи виступає збільшення об'єму хімічних елементів і речовин, які не беруть участі в біогеохімічному кругообігу. Таким чином, не спрацьовує механізм негативного зворотного зв'язку, який забезпечує стабільність біосистем, і зміни віддаляють їх стан від початкового (стабільного, збалансованого). До цього самого призводить просторова антропогенна експансія стосовно природних екосистем і перетворення їх у міські, сільськогосподарські, техногенні системи, в яких у зв'язку зі спрощенням структури та обмеженням біофункцій порушуються закони тран- сформації сонячної енергії, гідрологічного забезпечення грунтів, відбуваються зміни мікрокліматичних параметрів. В масштабах планети це призводить до зміни клімату, що, в свою чергу, ще більше дестабілізує функції біосфери. При цьому також відбувається ерозія фунтів (і зменшується вміст гумусу), забруднюються води і повітря, що викликає зростання захворюваності населення.

Антропогенні зміни біосфери особливо значні в умовах, сприятливих для господарської діяльності людини (багаті грунти, пасовища, помірний клімат). Це можна прослідкувати на прикладі України. Володіючи саме такими сприятливими умовами, на сьогоднішній день її природа зазнала значних змін. Переважна більшість родючих чорноземів степів порушена (забруднена пестицидами, важкими металами, зазнала ерозії). Природні екотопи з характерними для них біоценозами в степовій зоні залишилися лише в несприятливих для розорювання місцях, 16 їх збереглося в лісостепу. Агросистеми України займають 58% її території (в США –24), а природні відповідно 32 на Україні (у США – 70 %). Лісистість України становить 14%, тоді як у Франції – 24, у США – 33 %. Ці глобальні антропогенні зміни не тільки порушують стійкість біогеоценозів (більшість яких знищена на території республіки), а й призводять до порушення геохімічного кругообігу І гідрологічних режимів цілих природних зон (так зникли понад 20 тис. малих річок), зміни і дестабілізації біосфери загалом. Наслідком цієї дестабілізації є погіршення стану ландшафтів, інтенсивно змінених людиною: з 45 великих міст України лише в чотирьох концентрація шкідливих речовин не перевищує санітарно-гігієничиих норм, а в 21 місті забруднення атмосфери перевищує норму більше, ніж у 15 разів; 3,7 млн га земель зазнали радіоактивного забруднення. На сьогоднішній день освоєність Землі і розвиток суспільства неоднорідні і однією з причин цього виступає неоднорідність природних умов, у яких перебували народи. Рівень розвитку суспільства значною мірою визначається умовами природного середовища існування, з яким також пов'язаний рівень розвитку виробництва, що, в свою чергу, визначає кількість народонаселення. Кращі умови існування створюють сприятливі умови для безпосереднього відтворення життя людини при відносно низькому рівні розвитку виробництва і викликають зростання народонаселення, гірші умови - навпаки.

Але на сучасному етапі ця залежність не є визначальною в рівні розвитку виробництва, хоча її існування на певному історичному відрізку часу зробило свій відбиток на розвиток суспільства деяких країн. Одним із наслідків сучасного етапу розвитку виробництва є концентрація промисловості й пов'язана з нею концентрація населення у великих містах (урбанізація). Так виникли промислові зони вигідні для суспільства з точки зору виробництва, оскільки «сучасне велике місто найбільш концентрована локальна форма, що забезпечує функціонування виробництва з надзвичайно різноманітною і динамічною структурою, з дуже складними внутрішніми та зовнішніми виробничими та соціально-економічними зв'язками. Тут же сконцентрувались науково-виробничі, експериментальні та нау- кові установи, адміністративно-господарські управління, транспортно-розподільні і торгові функції». Але негативні риси урбанізації (забруднення, шум, надлишок інформації) викликають необхідність раціоналізації їх зон. Внаслідок екстенсивного розвитку землеробства сучасні сільськогосподарські угіддя займають 29% суші планети. Для виробництва максимальної продукції докладаються великі зусилля, які не завжди себе виправдовують (велика кількість мінеральних добрив, зрошування, велике механічне навантаження на грунти та ін.). Це пов'язане з нераціонним використанням сільськогосподарських територій без урахування особливостей ландшафтного районування і можливостей у межах певного ландшафту. Отже, на основі проведеного аналізу можна визначити збалансоване природокористування як суб'єктно-об'єктні відносини, які формуються в процесі взаємодії суспільства з природою, і характеризуються таким співвідношенням речовинно-енергетичних (кількістно-якісних) потоків, що забезпечують стійке функціонування біосфери.

Якщо розглядати у взаємозв'язку три сфери: природні ресурси, навколишнє середовище, господарство, то головними напрямками удосконалення і раціоналізації необхідно вважати комплексне і повне використання певних природних ресурсів з мінімізацією технологічних витрат і утворення відходів. Крім того, необхідно передбачити мінімізацію матеріало- і ресурсоспоживання, максимальну мобілізацію і утилізацію відходів виробничого і кінцевого споживання. В усіх напрямках мається на увазі створення умов для забезпечення нейтральності виробничих і невиробничих циклів відносно навколишнього середовища. В сучасних умовах раціоналізація ресурсозабезпечення ні в цілому, ні в національній економіці, ні в окремих регіонах не розглядалася як єдина комплексна цільова оптимізована програма. В зв'язку з цим з'ясувалося, щокраїна не готова до вирішення багатьох проблем використання природних ресурсів і захисту навколишнього середовища, що вимагає взаємозалежної оцінки трьох чинників, які характеризують забезпеченістьсуспільства: ефективності суспільного виробництва, ресурсозабезпеченості іякості навколишнього середовища (рис 11. 1). На це повинен бути орієнтирований весь господарський механізм. Таким чином, це досить складна прблема, а економічний апарат, включаючи систему відображення показників, які плануються в державному статистичному обліку, поки що не забезпечують її розв'язання. Стратегія раціоналізації ресурсокористування в напрямку найбільш ефективного використання матеріального ресурсного потенціалу формувалась і в теорії, і в практиці, у різних аспектах і на різних етапах наукового пізнання та суспільного розвитку. Але сьогодні необхідно розвивати досить удосконалений багатоаспектнии правовий, економічний, організаційний методичний апарат реалізації такої стратегії.

Рисунок 11.1 –Сфера раціоналізації використання природних ресурсів

Поданий підхід до ресурсокористування як особливої галузі діяльності і суспільства зумовлює його виділення і в системі державного регулювання, постановці проблеми, пошуку форм і змісту її практичного розв'язання, удосконалення всієї системи. Про необхідність такого удосконалення свідчить аналіз економічної теорії і господарської практики, який показує, що такі важливі економічні і соціальні завдання, як підвищення ефективності суспільного виробництва, раціоналізація використання природних ресурсів, сировини, матеріалів, відходів виробничого і кінцевого споживання і підтримка якості навколишнього середовища розглядаються і вирішуються як локальні самоцілі, ізольовано один від одного. Організація охорони навколишнього середовища як на рівні держави, регіонів чи галузей, так і на рівні окремих підприємств поки що не взаємопов'язана з основними показниками їхньої господарської діяльності і кінцевим результатом виробництва. Цей процес нормативно не пов'язаний з основним виробництвом і невиробничою сферою, а в діяльності підприємств він відбувається у вигляді заходів, не збалансованих сумарним впливом на навколишнє середовище та їх наслідками. Це, в першу чергу, стосується утворення відходів у виробництві та їх кінцевим споживанням. Використання відходів виробничого і кінцевого споживання є самостійним і складним за проблемами і багатоплановими напрямками процесом. Розвиток даного напрямку у нашій країні має значні практичні результати, але непропорційно малий теоретичний фундамент його розвитку в економічній науці, оскільки поки що відходи суспільного виробництва не фігурують в теорії як рівноцінний з іншими, самостійний елемент продуктивних сил. Тому сьогодні і з'ясувалось, що економічний механізм, організація виробництва, реальний рівень техніки і технології не підготовлені до сучасних вимог до управління процесами утворення відходів, їх використання і пов'язаними з ними процесами впливу на ефективність виробництва, на навколишнє середовище і на людину. В результаті цього в реальній практиці масштаб і організація комплексного використання сировини, залучення в обіг і використання відходів виробничого та кінцевого споживання не відповідає сучасній ситуації. Рівень використання маси первинних ресурсів і відходів виробничого та кінцевого споживання в багатьох галузях національної економіки істотно відстає від досягнутого рівня в цій сфері в інших країнах.

Економічні механізми, система управління виробництвом, організація господарства, методи обліку, аналізу, оцінки ефективності, ціноутворення тощо не стимулюють господарського процесу на форсування раціоналізації ресурсокористування в цілому і в першу чергу на більш повне використання вихідних ресурсів, екстенсифікації мобілізації та інтенсифікаціі використання відходів виробничого і кінцевого споживання. У підвищенні рівня ефективності функціонування національної економіки серед головних факторів при розробці програм економічного і соціального розвитку необхідно розглядати забезпечення раціонального використання виробничих фондів, матеріальних ресурсів, посилення режиму економії, уникнення втрат в господарській системі. Крім того, для забезпечення динамічного прогресу в самій структурі національної економіки і безперервного підвищення ефективності всього суспільного виробництва в перелік основних умов повинна бутипоставлена вимога визначення пріоритетів в розвитку галузей, економічних районів, окремих регіонів. Така постановка - це не тільки теоретична формула. Вона відображає необхідність докорінної зміни деяких негативних явищ_, що склалися в реальній господарській практиці. Так, наприклад, підвищенню ефективності виробництва через раціоналізацію використання сировини і відходів протидіють багато положень сучасної системи управління. Це особливо чітко проявляється у виробничих процесах відносно використання сировини і матеріалів. Вітчизняні підприємства практично не ставлять собі головну мету сучасності: випуск максимуму кінцевої товарної продукції із вихідних ресурсів з мінімізацією питомої матеріаломісткості на контрольні параметри споживчих властивостей продукції. В такій постановці повинна полягати раціоналізація ресурсокористування і, виходячи з цього, повинні постійно коригуватись всі інші завдання на підприємствах.

На противагу цій позиції, на практиці часта заготівля металобрухту і металовідході в не контролюється і не координується з внутрішніми технологічними можливостями підприємств. Саме утворення і використання лому та відходів чорних і кольорових металів фіксується по факту у звітних виконавчих балансах, в яких відсутнє обґрунтування і зв'язок з технологічними нормами утворення і можливого використання відходів. За іншими видами ресурсів форма якого обліку ще менш досконала або взагалі відсутня. Саме вторинні матеріальні субстрати, на нашу думку, будуть переважно забезпечувати світові матеріальні ресурси вже в першій половині XXI століття. Про це/свідчить і крива виробничих можливостей в умовах дефіцитності ресурсів (рис.11.2).

Рисунок 11.2 – Крива виробничих можливостей

ВЗВ - виробництво засобів виробництва; ВПС - виробництво предметів споживання. Відомо, що значне місце в основі сучасних економічних процесів займає розроблена В.Леонтьєвим система міжгалузевих балансів. Існуючу в колишньому СРСР теорію і практику загальногосподарського планування також неможливо уявити без застосування методології міжгалузевих балансів (МГБ). При величезних обсягах господарства за допомогою МГБ з достатньою збалансованістю здійснювалось програмування розподілу сировини, матеріальних ресурсів, енергії, реалізації продукції між галузями промисловості і регіонами держави в цілому. Ці баланси можна класифікувати як продукційні. Разом з тим як вартісні, так і натуральнішатеглйльні баланси, що відображають виробництво ресурсів - предметів праці та їх зовнішнє споживання - не відображали руху маси матеріальних ресурсів у суспільному виробництві. Фактично міжгалузеві баланси містили рівність між масою виробленої і масою спожитої продукції, але в дійсності фактична фізична маса виробленої продукції сукупно, в основному, ніде і ніколи не фіксувалась. Водночас ця маса є значно меншою від витрачених первинних ресурсів. Але різницю між первинною ресурсною масою і фізичною масою продукції прослідкувати майже неможливо, оскільки повного обліку маси і дійсного складу залучених в оборот первинних ресурсів, а потім спожитої їх маси не здійснювалось. Фактичне споживання було також менше від статистично врахованого у зв'язку з різного роду втратами на шляху руху ресурсів і продуктів.

Таким чином, фактично суспільство безпосередньо на задоволення своїх потреб корисно для себе споживало значно менше матеріальних ресурсів, ніж це знаходило відображення в балансах. Іншими словами, в міжгалузевих балансах не знаходила відображення в повній фізичній і компонентній структурі вся маса ресурсів: первинних природних, численних відходів суспільного виробництва, вторинних матеріальних ресурсів. Більше того, в країні не існувало жодної наукової, практичної організованої системи, яка могла б орієнтовно дати кількісну оцінку повного ресурсного потенціалу суспільного виробництва. В умовах існуючої адміністративно-командної, але все ж таки планової системи господарювання природні ресурси, які залучались в експлуатацію, оцінювались, розглядались і приймались на виробничий баланс не комплексно по всій натурально-речовій структурі їхньої маси (поліресурси), а здебільшого як моноресурси (окремі основні частини фізичної маси і головні компоненти хімічного складу). Це стосується і мінеральних, і біологічних ресурсів. Цій же вузькій моноцілі були підпорядковані і геологорозвідувальні роботи, фінансування яких здійснювалось головним чином на конкретний компонент. Якщо ж в природному об'єкті містяться декілька компонентів, але вони не є (навіть при наявності промислових концентрацій) профілюючими відносно галузі, яка повинна експлуатувати даний ресурс з метою вилучення і використання однієї-двох його складових, то непрофілюючі субтрати не ставились на баланс, а на їх вилучення часто не розраховувались технології, які розроблялись, і, відповідно, в подальшому не забезпечувались необхідним фінансуванням.

Виробництва ж, які орієнтувались на таке використання ресурсів, вводились в експлуатацію не пристосованими для вилучення тих чи інших похідних компонентів. Подальша перебудова таких підприємств виявляється пов'язаною зі значними труднощами і додатковими витратами, причому більшими, ніж якби відповідна технологія була закладена в реалізований початковий проектний варіант виробництва. Крім того, якщо говорити про мінеральну сировину, то організація її пошуку і розвідки, а також геологоекономічна оцінка повинні проводитись не окремих ресурсів і родовищ, а комплексно районів, рудних агломерацій з тим, щоб експлуатаційну оцінку можливо було давати одночасно по сукупності родовищ одного виду природних ресурсів або різних ресурсів для наступного комплексного освоєння природних ресурсів регіону. Тому при розробці проектів-обґрунтувань освоєння ресурсів або груп ресурсів і родовищ в одному просторі необхідно обов'язково розглянути у взаємозв'язку їх сукупність, оцінюючи взаємні можливості втрат і виграші при реалізації того чи іншого господарського рішення з їхньої експлуатації. Таким чином, ресурсні баланси необхідно складати по регіонах, районах і в державі в цілому, як по окремих видах первинних природних ресурсів галузевого профілю, так і по взаємозамінних видах ресурсів (включаючи різні відходи) в міжгалузевому розрізі для планування зміни відповідної частки цільових первинних ресурсів відходами і другорядними продуктами, для розширення обсягів виробництва відповідної продукції із промислових відходів.

У кінцевому вигляді завдання полягає в тому, щоб з відповідною оцінкою споживчої цінності врахувати у балансах всю фізичну масу матеріальних ресурсів, фактично залучених в суспільне виробництво. При розробці ресурсних міжгалузевих балансів (РМГБ) необхідно розглядати два напрямки: 1) вивчення і балансування утворення та використання власне природних первинних ресурсів; 2)мобілізацію і використання відходів виробничого і кінцевого споживання (вторинних матеріальних ресурсів). Однією з серйозних проблем є формування балансу відходів : вторинних матеріальних ресурсів в повному обсязі і номенклатурі особливо в регіональному розрізі для наступної організації їх заготівлі і переробки. Вторинні матеріальні ресурси, як правило, розпорошені, і їхня переробка здійснюється не на місці творення, а на об'єктах, часто розташованих в районах, віддалених на значні відстані. Розробка нормативів утворення вторинних ресурсів увиробництві повинна здійснюватися з одночасним переглядом стандартів якості, ваги і розмірів вироблюваної продукції, а також з оцінкою можливості заміни матеріальних субстратів продукції на менш дефіцитні і менш трудомісткі. Для формування ресурсних балансів, а також функціонально і структурно оптимальної сфери ресурсокористування необхідно в кожному регіоні мати ресурсний інформаційний банк колективного користування, який повинен складатися із трьох блоків-пакетів інформації. Перший блок-пакет відображає виробниче споживання первинних ресурсів з нормативами утворення й обсягами накопичення відходів як в поточних виробничих процесах, так і їхнього матеріалофонду. Другий блок-пакет містить нормативи утворення і накопичення відходів у кінцевому споживанні. Третій блок-пакет показує відповідне споживання вихідних первинних ресурсів виробництва, нормативно можливе компенсуюче споживання відходів і вторинних матеріальних ресурсів.

Методологічно побудова РМГБ у своїй основі повинна базуватися на принципах і методах розрахунку народногосподарських міжгалузевих балансів. Суттєвою різницею між ними є предмет балансування; якщо в традиційних балансах такими є продукти, що створюються, то в ресурсних балансах ним є вихідні для виробництва продукції ресурси (первинні і відходи). Крім того, в ресурсних балансах повинна відображатись альтернативність забезпечення тої чи іншої господарської потреби в матеріальних ресурсах. Це різко збільшує розмірність завдань, які ставляться, а тому реально, при наявності обчислювальної техніки для регіону важко ставити одразу, в цілому по господарському .комплексу, повне багаторесурсне завдання. Об'єктивно можливо необхідно вирішувати завдання "продукт-ресурси" або "ресурси - продукт", а потім вже вирішувати більш загальні "завдання з об'єднанням" отриманих результатів. Метою розробки і використання РМГБ є оцінювання потенційних можливостей суспільного виробництва у створенні додаткової кількості кінцевих споживчих вартостей на основі підвищення рівня повноти і комплексності використання вихідної сировини і відходів виробничого та кінцевого споживання, які використовуються. У господарській практиці з використанням системного застосування ресурсних міжгалузевих балансів з'явиться можливість оптимізації виробничої галузевої структури національної економіки не тільки затрадиційними економічними критеріями, а і критеріями стосовно функцій біоекономічних систем і, врешті-решт, у напрямку створення системи оптимального функціонування національної економіки в цілому. Крім того, реалізація у господарській практиці ресурсних взаємозв'язків і співвідношень, які виявляються ресурсними балансами, створює реальні умови для формування замкнутих по ресурсах виробничо-господарських систем з гранично можливим кругообігом в них матеріальних ресурсів.

м

Рисунок 11.3 – Цикл формування комплексних програм раціоналізації ресурсовикористання в регіоні

Перша стадія - аналіз господарської ситуації для оцінки повноти і комплексності ресурсокористування в діючій або спроектованій господарській системі досліджуваного регіону і впливу неповноти і некомплексності на якість навколишнього середовища. На другому етапі повинні розроблятися ресурсні міжгалузеві баланси сукупності первинних природних ресурсів і відходів виробничого і кінцевого споживання стосовно регіону, на основі оцінки полікомпонентності ресурсів і регіональної агломерації первинних і вторинних ресурсних об'єктів. На їх базі розраховуються схеми раціональних ресурсних зв'язків з проробкою реальних можливостей їх реалізації в регіоні при сучасному науково-технічному прогресі. Для цього необхідно створити регіональні банки ресурсної інформації, на яких базуються автоматизовані інформаційні системи "Техніка, технологія, економіка ресурсів", які за своєю сутністю повинні стати основою для формування інноваційно-інвестиційних процесів і для прийняття рішень в управлінні регіональним розвитком. Далі здійснюється оцінка ефективності потенційно реалізованих у регіоні схем ресурсних зв'язків з урахуванням факторів взаємозамінності ресурсів, поточної і перспективної ресурсозабезпеченості (дефіцитності) національно-господарського комплексу з використанням оцінок затрат праці в сукупності складових виробничого циклу отримання і використання кожного конкретного ресурсу. На основі вказаних оцінок розробляються довгострокова (від 10-15 до 25-50 років) перспективна і поточна п'ятирічна схеми ресурсокористування регіону, які детально опрацьовуються з врахуванням реалізації в них принципу полігалузевого задоволення потреб національної економіки в тому чи іншому моноресурсі згідно з цільовими народногосподарськими програмами в ресурсокористуванні. Тільки після розробки схем ресурсокористування з'являється можливість розробки довгострокових і поточних схем захисту навколишнього середовища. Ця позиція базується на тому, що із багатопланових аспектів, які характеризують стан навколишнього природного середовища, головними є ті, які відображають вплив технології на середовище, тобто повноту і комплексність використання природних і матеріальних ресурсів, утворення і надходження у середовище відходів виробничого і кінцевого споживання. В такій формі регіональна комплексна програма виявиться найбільшою мірою якісно наближеною за своїми параметрами до збалансованих еколого-економічних систем, тобто до систем стійкого розвитку. У вищезазначеному апараті моделювання реалізується знову ж таки методологія міжгалузевих балансів, а інструментарієм є метод нормативних параметрів взаємодії природи і господарства регіону (рис. 11.4). Нормативні параметри закладаються у матриці, які відображають взаємодію між господарством і природним комплексом; між суспільством і тим же комплексом; між власне природними - ресурсами, імітуючи їх динамічний взаємовплив у процесі змін параметрів, що відбуваються в часі і характеризують стан ресурсів.

Розроблені таким чином схеми-програми передбачають підвищення у використанні природних і всіх матеріальних ресурсів рівня диверсифікації регіональних систем і складових їх господарсько-виробничих ланцюгів за рахунок максимальної мобілізації і використання відходів суспільного виробництва не тільки всередині регіонів, ай в міжрегіональній господарській інтеграції. Здійснення такої диверсифікації дозволить стабілізувати, а потім поступово системно зменшувати тиск суспільного виробництва на природне середовище.

Рисунок 11.4 – Взаємодія природних ресурсів, господарства і людини в прийнятій системі оцінок

Умовні позначення:

вплив господарства на параметри стану природного середовища і людини (матриці ПС і МС);

вплив кінцевого споживання і населення на параметри стану природного середовища і людини (матриці КС і НС);

взаємний вплив змін параметрів стану природного середовища і їх вплив на людину (матриця СПС).

ВИСНОВКИ

1. Наслідком взаємодії суспільства і природи є знищення природних ландшафтів (стійких біогеосистем) і перетворення їх на антропогенні (аграрні, промислові, рекреаційні, транспортні, комунікаційні та інші зони). З недосконалістю створених ландшафтів і мінімізацією та використанням природних пов'язані такі проблеми, як:

• збіднення генофонду біосфери (зникнення видів рослин і тварин, середовища їх існування, дестабілізація функціонування біосистем усіх рівнів організації біосфери, глобальні зміни клімату, зпустинення);

• забруднення атмосфери, гідросфери, літосфери, нагромадження забруднюючих речовин в організмах рослин і тварин, а також людини в зв'язку з функціонуванням об'єктів промислового й сільськогосподарського виробництва, енергетики та транспорту.

2. Для вирішення цих проблем потрібна така система взаємодії суспільства і природи – гармонійна (збалансована) природоохоронна політика, яка б передбачала погодження економічної стратегії суспільства із законами природи. Вона повинна виходити з принципу гармонізації відношення людства до природи, який повинен реалізуватися, по-перше, в мінімізації втручання людини в природне середовище і, по-друге, в максимізації збереження природних систем. Реалізація цього принципу забезпечить відновлення стану біосфери через оптимізацію її екосистем, у тому числі структурно-функціональних елементів біогеоценозів (фіто-, зоо-, міко-, бактеріо-, та вірусоценозів і екотопічних умов, у першу чергуедафічних); відновлення втрачених структур, зв'язків і функцій на всіх рівнях організації біосфери (організмовому, популяційному, біогеоценотичному, біомному), забезпечуючи їх стійкий стан. Наслідком цього буде поліпшення стану, антропогенних систем. Гармонійна, збалансована природоохоронна політика може бути реалізована в системному поєднанні економічних, ландшафтних, правових та організаційних засад природокористування.

3. Економічні засади визначають конкретні об'єкти й суб'єкти, поняття і принципи економічного регулювання процесу природокористування, де під останнім розуміються суб'єктно-об'єктні відносини, які формуються в процесі взаємодії суспільства і природи, які зв'язані з речовинно-енергетичними (кількісно - якісними) змінами у природі.

Економічні засади передбачають введення плати за користування природними ресурсами, що стимулюватиме їх раціональне використання. Природні ресурси – це ландшафти та їх компоненти, а також надра та атмосфера у тому випадку, коли вони розглядаються як об'єкти природокористування. Плата за природні ресурси визначається з врахуванням їх структурно-функціональних, просторово-часових та типологічних критеріїв, які мають бути реалізовані в кадастрах. Кадастри повинні бути розроблені для всіх природних ресурсів: вод, фунтів, лісів, рослинного й тваринного світу, заповідних ландшафтів, надр та ін. За допомогою кадастрів визначаються межі та ступінь користування певним природним ресурсом, необхідні засоби його відновлення, у тому числі й вартісні, в грошовому вигляді, які визначають суму платила користування. Механізм оплати за природокористування має різні форми: оренду, заставу, пряму плату і в кожному конкретному випадку визначається за допомогою кадастру з метою оптимальних для даного ресурсу використання та відновлення.

4. В процесі природокористування повинен здійснюватися контроль за якісними та кількісними характеристиками стану компонентів ландшафтів. Під ландшафтом розуміється конкретна територія, однорідна за своїм походженням, історією розвитку та неподільна за зональними й азональними ознаками, яка базується на єдиному геологічному фундаменті, з однотипним рельєфом, однорідним кліматом, подібними гідрологічними умовами, грунтами, біоценозами і певною структурою, є основною одиницею фізико-географічних умов (тут: синонім геосистеми).

З метою оцінки стану ландшафтів розробляються норми і нормативи, які відображають межі впливу виробничої та іншої діяльності. Норми впливу процесів природокористування на ландшафти розробляються на основі визначення критичного (порогового) навантаження на ландшафти, ступені антропогенного впливу, перевищення яких призводить до руйнування структури й порушення функцій ландшафтів. Норми розробляються для кожного конкретного ландшафту.

5. Виходячи з принципу гармонізації відносин природи і суспільства, необхідності максимізації площ природних територій, а також з думки, що всі природні ландшафти мають екологічне, природоохоронне, естетичне, наукове значення і є унікальними (бо більшість територій антропогенно перетворені), в першу чергу потрібно значно розширити заповідний фонд, враховуючи принцип репрезентативності; змінити класифікацію, систему створення і функціонування заповідних територій. Науково забезпечені економічні та еколого-ландшафтні засоби збалансованого природокористування реалізуються організаційними і регулюються правовими засадами.

Наукові засади повинні визначити комплекс заходів в галузі стандартів і нормування щодо стану ландшафтних компонентів та середовища проживання людей, спостереження за параметрами стану й апаратурно-програмного забезпечення вимірювань, методологічних, теоретичних і прикладних наукових досліджень, зокрема технологічних аспектів проблеми взаємодії суспільства та природи.

Поиск по сайту: