Сучасні економічні теорії зростання

1. Неокейнсіанські теорії економічного зростання. Моделі еконо­
мічної динаміки Е. Хансена, Р. Харрода і Є. Домара.

2. Неокласичні концепції оптимального зростання. Динамічні мо­
делі економіки Дж. Міда і Дж. Неймана.

У вчення Дж. Кейнса було багато прихильників, особливо в піс­лявоєнні роки, коли на перший план вийшли проблеми економічного зростання і макроекономічної оптимальності. Майже всіх послідовни­ків теорії Кейнса умовно можна поділити: на ортодоксальних кейнсі-анців, які трактували теорію ефективного попиту як стратегічну те­орію рівноваги в умовах неповної зайнятості; помірних кейнсіанців (соціально-класовий характер їх теорій яскраво не виражено), що розглядали концепцію Кейнса як теорію нерівноваги; представників неокласичного синтезу, які вважали кейнсіанську теорію окремим випадком неокласичної теорії загальної рівноваги.

Найвідоміші прихильники ортодоксального кейнсіанства — Е. Хансен, Р. Харрод та Є. Домар. Е. Хансен(1887-1976) — амери­канський економіст, закінчив університет у Вісконсині, викладав в університетах Міннесоти, Гарварда і Бомбея, член Американської економічної асоціації. Його основні праці — "Американська еконо­міка" (1957 р.), "Ділові цикли і національний доход" (1959 р.), "По­сібник по Кейнсу" (1963 р.). Основою динамічної теорії циклу Хан­сена є теорія кон'юнктури, відповідно до якої промисловий цикл — це кон'юнктурне коливання виробництва, або відхилення кривої динаміки виробництва від лінії рівноваги. Причина коливань кри­вої динаміки, тобто причина економічних криз полягає в дії закону спадної продуктивності капіталу і частки споживання, що знижу­ється. Отже, Е. Хансен визнавав теорію недоспоживання С. Сис-монді і розвинув її, використовуючи принцип акселерації Хікса — Самуельсона.

Акселераційний ефект полягав у тому, що зростання доходів в ок­ремих випадках може збільшити інвестиції. Вважалось, що окремі види обладнання мають порівняно тривалий термін виробництва, і очікування завершення цього терміну психологічно впливає на роз­ширення виробництва необхідного обладнання в обсягах, що пере­вищують реальний попит, а це приводить до зростання попиту на ін­вестиції. Щоб акселераційний ефект був максимальним, держава по-508

винна здійснювати антикризову програму на кожній фазі циклу з ме­тою активізації "вбудованих стабілізаторів", використовуючи по­даткову систему, тобто підвищувати ставки податків під час піднесень і знижувати під час спадів; впливати на інвестиційний і споживчий попит незалежно від фази циклу. Для цього варто поліп­шити життєвий рівень населення, надавати субсидії фірмам і допо­могу у фінансуванні НДОКР; закликати багату верхівку населення утриматися від марнотратства. Таку політику держави Е. Хансен назвав "соціалізованою", оскільки її метою є досягнення поєднання економічних інтересів усіх членів соціуму. Основою соціалізованої політики, на думку вченого, є "подвійна" або змішана економіка, що поєднає державну і приватну власність.

Р. Харрод(1890-1978) — англійський економіст, закінчив Окс­фордський університет, викладав в Оксфорді, член багатьох урядо­вих комісій з питань зайнятості й економічного розвитку. Його ос­новні праці — "До теорії економічної динаміки" (1956 р.), "Політика проти інфляції" (1958 р.), "До нової економічної політики" (1967 р.). Основна проблема, яку вчений вирішував у теорії економічної дина­міки (теорії "господарства, що розширюється"), — визначення необ­хідного обсягу капіталу, достатнього для зростання найважливіших елементів виробництва за постійної процентної ставки. На його дум­ку, проблема нагромадження зводиться до вибору такого коефіцієн­та капіталу, який необхідний для зростання продуктивності праці. Коефіцієнт капіталу визначається як різниця між величиною вико­ристовуваного капіталу і сумою доходу за певний період. Такий ко­ефіцієнт розрахований Р. Харродом для капіталомісткого, капіта-лозберігаючого і капіталонейтрального типів технічного прогресу. Автор вважав, що економіка тяжіє до нейтрального типу зростання, оскільки тенденція до заощадження праці врівноважується тенден­цією до нагромадження капіталу.

Р. Харрод сформулював кілька моделей економічної динаміки, що забезпечать капіталонейтральний тип економічного розвитку. Це насамперед модель фактичного зростання виробництва

ОС = S,

де G — приріст загального обсягу продукції, вираженої як частка від усього випуску; C—залишок капіталу до кінця періоду, поділений на приріст продукції за цей період, інакше кажучи, капіталомісткість продукції; S — частка доходу, що йде на заощадження.

Згідно з цією моделлю, капіталу, що нагромаджується, у прирості продукції повинна відповідати певна сума заощаджень з доходу, інак­ше кажучи, реальні капіталовкладення повинні бути забезпечені гро­шима і товарами. Р. Харрод розробив також моделі гарантованого і потенційного зростання. Модель гарантованого зростання описуєть­ся рівнянням

О^С_Г = з,

де G_w — гарантований темп зростання виробництва, що задоволь­няє фірми; C_r — потреба в новому капіталі, поділена на приріст ви­пуску продукції, для забезпечення якого потрібен новий капітал.

Модель потенційного темпу зростання Р. Харрод представив у вигляді рівняння

О_пС_г = з,

де G_n — темп зростання, що передбачає повне використання трудо­вих ресурсів і технічного прогресу, тобто збігається з потенційними можливостями виробництва і не припускає безробіття; C_r — гаран­тований темп зростання, що визначається в такому разі як лінія під­приємницької рівноваги "сил", що припускає наявність безробіття.

Від співвідношення G_n і G_w залежить перевага економічного пож­вавлення або депресії. Найоптимальнішою є модель гармонізовано­го темпу зростання, що відповідає умові

Крім цього Р. Харрод помітив, що по мірі зниження ставки відсот­ків нагромадження корпорацій зростають, а особисті заощадження знижуються. Отже, необхідний державний контроль над заощаджен­нями як джерелами капіталу. Для цього позичковий відсоток варто представити в двох формах: як плату за "чекання" грошових надход­жень населенням r₁ і як плату за "розставання" з ліквідністю фірмами r₂. Причому, щоб фірмам було вигідно приймати нові інвестиційні проекти, r₁ повинно перевищувати або дорівнювати r₂.

Очевидно, що забезпечення динамічної рівноваги в моделі Р. Харрода пов'язане з підтриманням постійних темпів зростання національного доходу на основі регулювання заощаджень, рівня безробіття, тобто споживання й інфляції. Учений вважав, що варто дотримуватися нейтрального типу технічного прогресу як найдо­цільнішої форми розвитку економіки, "підбадьорюючи" її в період кризи й "охолоджуючи" у період перегріву. Як прихильник активно­го державного втручання в економіку, Р. Харрод вважав, що необ­хідне здійснення державної структурної політики, яка б регулювала 510

темпи і напрями капіталовкладень, політики регулювання (заморо­жування) зарплати і грошової політики, що підтримувала б певний рівень інфляції (але за умови високого рівня оподаткування).

Є. Домар(Домашевський) (нар. 1914) — викладач університетів Гарварда і Чикаго, Массачусетського технологічного інституту. Йо­го основна праця — "Нариси теорії економічного зростання", (1957 р.). Учений виступив з теорією гармонізованого зростання, в якій під джерелом зростання економіки розумів нагромадження ка­піталу. Рівень і структура нагромадження пов'язані, згідно з теорією Є. Домара, з зацікавленістю фірм в інвестуванні, населення — у спо­живанні. Роль інвестицій двоїста: вони збільшують попит на товар і сприяють новій пропозиції товарів. Завдання теорії економічного зростання за Домаром — визначити обсяг інвестицій, необхідних для такого зростання доходу, отже, і платоспроможного попиту, що покрив би зростання пропозиції товарів, викликане зростанням ви­робничих потужностей. Держава повинна заохочувати збільшення капіталовкладень і доходу. Основним рівнянням економічного зрос­тання є таке:

І = I₀eαβt,

де I— приріст пропозиції товарів; 0I₀e^αβ^t — приріст обсягу інвестицій, що викликає приріст попиту для покриття приросту передбачуваних товарів; αβ—темп урівноваженого зростання; t — урівноважене зрос­тання за певний час; e — основа натуральних логарифмів.

Суть моделі економічного зростання, запропонованої Є. Дома­ром, полягає в тому, що темп зростання інвестицій повинен бути та­ким, щоб приріст пропозиції товарів врівноважувався приростом попиту, забезпеченим капіталовкладеннями. Учений, на відміну від Дж. Кейнса і Р. Харрода, прагнув врахувати місткість ринку, що змі­нюється.

Загалом теорії Харрода і Домара поєднує висновок про доціль­ність підтримання постійного темпу економічного зростання як вирі­шальної умови досягнення динамічної рівноваги, коли в основному подолано циклічні порушення. Відповідно до їх моделей, стійкий темп зростання в довгостроковому періоді забезпечується за такого спів­відношення факторів виробництва, що вплине на зростання сукупно­го попиту та пропозиції. Обидва вчені вважали, що реалізація моде­лей гармонізованого зростання можлива лише в результаті активного державного втручання в економіку, тобто вони визнавали основний постулат кейнсіанської концепції про залежність динаміки економіч­них процесів від пропорцій між заощадженнями й інвестиціями.

Серед неокласичних концепцій макрорегулювання економіки ви­окремлюють теорію економічного зростання Дж. Міда. Дж. Мід (нар. 1907) — англійський економіст, здобув освіту в Оксфордсько­му і Кембриджському університетах, професор Лондонської школи економіки, член Королівського економічного товариства. Його ос­новні праці — "Планування і ціновий механізм" (1948 р.), "Геомет­рія міжнародної торгівлі" (1952 р.), "Відсоток і безробіття" (1958 р.), "Неокласична теорія економічного зростання" (1951 р.). У теорії економічного зростання вчений розглянув особливості моделі роз­витку економіки, в якій зростання суспільного виробництва пов'язу­валось зі зміною різних економічних факторів. Основне поняття, що враховує вплив різних факторів економічного зростання на динамі­ку національного продукту (доходу), — це поняття виробничої фун­кції. Її найпростіший вигляд такий:

¥₍=Р(К₍,Ь₍,Т₍,М₍),

де Y_t — обсяг національного виробництва; K_t — розміри капіталу; L_t — трудові ресурси; T_t — узагальнений природний ресурс, визна­чений на основі статистичної обробки динамічних рядів у базисному (t-му) періоді; N_t — фактор, що повинен уловити вплив на обсяг ви­робництва технічного прогресу, представленого тут як функція часу.

Якщо задано закони зміни ресурсів і кінцевого споживання Ср то мова йтиме про траєкторію обсягів виробництва продукції відповід­но до рівняння

де F(K_t, L_t, T_t, N_t)

У цих умовах зміна темпів зростання заощаджень, отже, норми нагромадження відразу впливатиме не на темпи національного ви­робництва, викликаючи їх прискорення або уповільнення, а на змі­ну співвідношення темпів зростання основних виробничих ресурсів (капіталу і праці). Відповідно до цієї моделі господарська рівновага є досить стійкою, тому державне втручання в економіку повинно бу­ти мінімальним і обмежуватися сферою кредитно-грошового регу­лювання. Гнучка кредитно-грошова політика змінить співвідношен­ня між прибутком і зарплатою і вплине на темп зростання зайнятос­ті. У результаті всі основні макроекономічні змінні зростають у стій­кому темпі, що дорівнює темпу зростання робочої сили.

Розвитку моделей економічного зростання сприяло використання принципу оптимальності. З'явилися теорії оптимального зростання Ф. Рамсея, Я. Тімбергена ("Оптимальний рівень пропозиції", 1956 р.),

Р. Солоу("Лінійне програмування й економічний аналіз", 1958 р.), Е. Фелпса. Вїх теоріях розглядається послідовність виробництва об­сягів випуску продукції за роками з урахуванням таких економічних факторів, як нагромадження капіталу К_р споживання C_t і технічний прогрес T_t. Така послідовність може бути названа припустимою тра­єкторією розвитку, якщо задовольняє певні вимоги (наприклад, у ній запланований темп зростання економіки, що відповідає динамі­ці одного або кількох виробничих ресурсів). Вважається, що опти­мальною траєкторією (K_t C_t T_t) є така, на якій досягає максимуму де­яка функція оптимальності. Це передусім функція максимізації ко­рисності від споживання. Серед оптимальних траєкторій виокрем­люють особливі траєкторії — магістралі, на яких досягається макси­мальний середній темп зростання, що економічна система може вит­римати як завгодно довго. Теорія моделей оптимального зростання розроблена досить глибоко. На основі використання складного ма­тематичного апарату досліджено багато характеристик оптималь­них траєкторій, зокрема, їх зв'язок з вирішенням проблем максимі­зації сукупного споживання.

Модель, призначена для знаходження максимально можливого темпу зростання економічної системи і рівня споживання, була роз­роблена в теорії розвитку багатогалузевої економіки Дж. Неймана(1903-1957) — американського математика, кібернетика, який здо­був освіту в університетах Берліна, Цюріха, Будапешта, викладав у Принстонському, Гамбурзькому і Берлінському університетах. Його основна економічна праця — "Теорія ігор і економічна поведінка" (1937 р.). Найпростіша модель багатогалузевої економіки, що роз­ширюється, була запропонована Дж. Нейманом для знаходження максимально можливого темпу зростання економічної системи і цін. Модель, у якій враховувалися тільки обмеження, пов'язані з техно­логією, описується за допомогою такого рівняння:

тах тіп

^а=хТо7^1

де α — максимальний технологічний темп зростання багатогалузе­вої економіки за максимального використання вектора інтенсивнос­тей і мінімізації витрат; (х₁… х_j) — вектор інтенсивності виробничих

способів, названий нейманівським (нейманівські інтенсивності); Ьц — випуск продукції, виробленої виробничим способом; пц — ве­личина витрат фактора виробництва у виробничому способі.

п

Матриця витратA дорівнюєX ;_Σa_ij матриця продукції (випуску) В до­рівнює X Ьц.

і)

Нейманівські ціни продуктів і факторів (p₁ …_p n) визначаються співвідношеннями

П п п п

£ ^хі]^Ьі]Рі] - <* 2 *у «уЛ/ = 0> £ Ь_і}р_і} - а £ а_і}р_і}.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ

Поиск по сайту: