Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Регулювання національної економіки



1. Неоконсервативні макроекономічні концепції. Німецький неолі­
бералізм і американський монетаризм.

2. Концепції регулювання економіки на мікрорівні. Сучасні теорії
недосконалої конкуренції.

Економічний лібералізм середини XIX — початку XX ст., що від­стоював принципи вільного підприємництва і заперечував посилен­ня державного втручання в економіку, визначав ринок як основний механізм і критерій економічного розвитку суспільства. Криза 1929-1933 рр. призвела до краху старого економічного лібералізму. Неолібералізм, що прийшов на зміну класичному лібералізму, був відповідною реакцією економічної теорії на переростання моделі досконалої конкуренції в модель недосконалої (монополістичної) конкуренції, коли загострилися проблеми обмеженості ресурсів, змі­нилися становище держави і фірм, що стали монополіями на ринку, та їх вплив на розвиток соціально-економічних процесів у суспільс­тві. Водночас припускалося, що конкуренція разом з монополістич­ними елементами планування матиме пріоритетне значення. Збері­гався консервативний підхід до оцінки явищ, що відбувалися в еко­номіці розвинених країн. Згодом криза кейнсіанства і численних со-ціально-інституціональних теорій, що обґрунтовували посилення державного втручання в економіку, актуалізувала застосування нео-консервативного підходу до аналізу відносин суб'єктів сучасної ка­піталістичної економіки як розвиненої економічної системи, що прагне до стійкої рівноваги.

Розрізняють "помірний" неоконсерватизм, представлений нео­класичними теоріями недосконалої конкуренції, в яких на монополії покладається основна регулююча функція в розвиненій економіці, і "жорсткий" неоконсерватизм, що заперечує посилення панування монополій та обґрунтовує збалансоване втручання держави в еконо­міку при скороченні (або оптимізації) державних витрат на соціаль­ні потреби. Неоконсерватизм, що розглядає проблеми регулювання економіки на макрорівні, включає європейський неолібералізм 40-50-х років та американський неолібералізм 60-70-х років ХХ ст. (Чиказька школа).


В Європі неоліберальні теорії були розроблені насамперед фран­цузькою школою на чолі з М. Аллє (нар. 1911) — професором політ­економії, працівником національного центру наукових досліджень, який обґрунтував ідею конкурентного планування, заснованого на поєднанні державного програмування економіки з конкуренцією приватних підприємств. У своїй праці "Основи аналізу макроеконо-міки" (1954 р.) учений стверджував, що держава повинна бути подіб­на регулювальнику руху: не визначаючи конкретного маршруту, підтримувати певні правила руху. Французька школа найпослідовні­ше відстоювала одну з основних тез неолібералізму: "конкуренція — наскільки можливо, планування — наскільки необхідно", водночас критикуючи кейнсіанців за недооцінку загрози надмірного держав­ного втручання в економіку.

Значне місце посідає також лондонська школа, яку представля­ють Е. Кеннан(основні праці — "Багатство", 1914 р., "Гроші" 1918 р.); Л. Роббінс(основні праці — "Велика депресія", 1934 р., "Економічне планування і міжнародний порядок", 1937 р., "Еконо­мічні проблеми війни і миру", 1947 р.). Представники лондонської школи вважали, що причини економічних криз полягають у надмір­них вкладеннях капіталу і неправильній кредитно-грошовій політи­ці банків. На їх думку, виходом з кризи є зниження прибутків насе­лення (зарплати) і споживчого попиту, а також стимулювання зао­щаджень. Ця школа найактивніше відстоювала свободу капіталіс­тичного підприємництва, заперечуючи будь-яке державне втручання в економіку. Німецький (західнонімецький) неолібералізм 40-50-х років ХХ ст. був представлений фрейбурзькою школою, його при­хильники розробили оригінальну концепцію ринкової перебудови тоталітарної моделі народного господарства. Німецький неолібера­лізм запропонував неокласичне вирішення соціально-економічних проблем депресивної економіки, що відрізнялося від кейнсіанської макроекономічної моделі регулювання.

Основними представниками західногерманського неолібералізму є: В. Ойкен(1891-1950) — німецький економіст, професор Тюбінген-ського і Фрейбурзького університетів (основна праця — "Основи на­ціональної економії", 1959 р.); О. Рюстов(1885-1963) — професор Стамбульського і Гейдельберзького університетів ("Порівняння ка­піталізму і соціалізму", 1949 р.); В. Рьопке(1899-1966) — професор Стамбульського університету й Інституту міжнародних відносин у Женеві ("Цивільне суспільство", 1948 р.); Л. Ерхард (1897-1977) —


Господарський порядок ----------- ^- Економічні системи

Свобода ------------ ► Ринкове або мінове господарство

Наказ ------------ ► Безмінове або центрально-

кероване господарство

Рис. Д 7.Зв'язок типів господарських порядків і економічних систем

економіст, професор Фрейбурзького університету, політичний діяч, міністр економіки ФРНі канцлер.

У межах німецького неолібералізму 40-50-х років розвивалися такі економічні концепції: теорія конкурентного порядку, теорії со­ціального ринкового господарства та сформованого суспільства.

Теорія конкурентного порядку В. Ойкена розглядала два типи господарських порядків і економічних систем (рис. Д 7).

Свобода визначається як господарський порядок, що діє за до­помогою ринку і конкуренції приватних власників. Наказ — це ме­тод управління, коли практично всі економічні рішення приймає держава. Для життєздатності країн повинен затвердитися конкурен­тний порядок, за якого досконала конкуренція підтримується внаслідок структурної політики держави і в результаті соціальної політики регулюється процес розподілу прибутків. В. Ойкен вва­жав, що державне втручання має бути пристосоване до функціону­вання ринку, у такому разі господарство країни можна назвати со­ціально-організованим.

Наслідком теорії конкурентного порядку є теорія соціального ринкового господарства. Соціально-ринкове господарство проти­ставляється державі із соціалістичною економікою, з одного боку, капіталістичній державі — з іншого. Держава у такій моделі госпо­дарювання повинна оптимально втручатися в економіку. Ознаками такого втручання вважається передусім інституціональне гаранту­вання конкуренції (це означає, що монополії поставлені під кон­троль держави і не можуть стримати вільної конкуренції фірм). Не­обхідне також здійснення активної кон'юнктурної і зовнішньоторго­вельної політики, щоб досягти позитивного сальдо торговельного балансу. Здійснення соціальної політики забезпечить належний рі­вень розподілу прибутків, що виключить надмірне багатство і над­мірну бідність. Якщо цих цілей буде досягнуто, то вважається, що держава досягла стану сформованого суспільства.


Термін "сформоване суспільство" вперше використав німецький публіцист Р. Альтманн у книзі "Спадщина Аденауера" (1960 р.), розвинув цю ідею Л. Ерхард. Сформоване суспільство — це суспільс­тво, яке об'єднує принципи свободи ринку з принципом соціального вирівнювання, що передбачає створення для всіх суб'єктів суспільс­тва рівних можливостей виявити свої здібності. Населення повинно диференціюватися не за класовою ознакою, а за виявом особистих якостей і спроможностей, основним принципом взаємовідносин у суспільстві повинна стати співпраця, і це принципово нова єдність людей.

Різновидом теорії соціального ринкового господарства є теорія ліберального інтервенціонізму О. Рюстова, відповідно до якої забез­печення справді вільного господарства пов'язано з непрямим втру­чанням (інтервенцією) держави у вільний ринок за допомогою кре­дитної, валютної і податкової політики. Пряме втручання держави в господарську діяльність монополій вважається неприпустимим, тому що вони є такими самими приватними підприємцями, як середні або дрібні фірми. Багато економістів-неокласиків зазначали, що теорія соціального ринкового господарства, яка забезпечує всім громадя­нам рівність можливостей, є найпродуктивнішою формою організа­ції суспільства. Теорія сформованого суспільства як результат захід-ногерманських неоліберальних теорій вважається специфічним варі­антом так званого третього шляху соціально-економічного розвитку.

В Америці сучасний неолібералізм представлений монетарист-ською економічною теорією. Виокремлюють чиказьку школу моне-таризму, основними представниками якої є М. Фрідмен(нар. 1912) — економіст, юрист, радник президента Ніксона, професор Чиказького університету, і Ф. Хайєк,професор Чиказького університету. Ці вче­ні свого часу одержали Нобелівську премію за теорію невтручання держави в економічне життя. Основні праці М. Фрідмена — "Капі­талізм і свобода" (1962 р.), "Оптимальна кількість грошей та інші дослідження" (1969 р.), "Монетарна історія США" (1963 р.), "Гроші й економічний розвиток" (1973 р.). Основні праці Ф. Хайєка — "Гро­шова теорія і торговий цикл" (1933 р.), "Прибуток, відсоток і інвести­ції" (1939 р.), "Чиста теорія капіталу" (1942 р.), "Індивідуалізм і еконо­мічний порядок" (1948 р.). Послідовниками й учнями М. Фрідмена є Ф. Найт(1885-1974) — американський економіст, викладач Чиказь­кого університету, його основні праці — "Економічна організація" (1951 р.), "Історія і метод економіки" (1956 р.); а також Е. Фелпс,ос­новною працею якого є "Золоте правило нагромадження" (1966 р.).


На основі монетарної макроекономічної концепції в 1977 р. був створений тіньовий кабінет європейської економічної політики Орга­нізації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Цей кабінет регулює тенденції економічної політики країн Західної Європи. Моне-таризм як специфічний різновид кількісної теорії грошей ґрунтується на тому, що на ринку встановлюється автоматична відповідність зао­щаджень та інвестицій, отже, процентна ставка приходить у рівнова­гу без допомоги держави. Економіка сама досягає стану рівноваги завдяки "вмонтованим стабілізаторам", до яких належать механізм конкурентної боротьби, ринковий механізм ціноутворення і грошово­го обігу. Втручання держави в економіку повинно бути мінімальним або обмеженим (у вигляді регулювання кредитно-грошового ринку і підтримання інфляції на мінімальному рівні). Державне регулювання кредитно-грошового ринку починається з організації грошового обі­гу, основне завдання — забезпечити необхідну кількість грошей від­повідно до формули, запропонованої М. Фрідменом:

де DL — попит на гроші;/(У^^ — функція від доходу; SL — про­позиція грошей державою.

Попит на гроші прямо пропорційний стійкому зростанню націо­нального доходу, і всі диспропорції в економіці пов'язані з невідпо­відністю пропозиції грошей попиту на них. Щоб правильно регулю­вати кредитно-грошовий обіг, держава повинна виконувати певні правила, тобто відмовитися від політики дефіцитного фінансування економіки та дискретного принципу в регулюванні грошового обігу (здійснювати грошову емісію виключно під зростання сукупного прибутку, а також здійснювати плановий приріст грошової маси в обсязі 3-5 % на рік). На практиці ця операція одержала назву "тар-гетування" і вперше була застосована в 1974 р. Бундесбанком Німеч­чини. Теорія інфляції монетаристів є логічним продовженням їх тео­рії грошей. Монетаристи урізноманітнили форми інфляції та запро­понували однофакторну модель інфляції: посилення інфляційних процесів пов'язане лише з помилками держави в регулюванні грошо­вого обігу. Отже, скорочення інфляції є ще одним з найважливіших завдань економічної політики держави.

М. Фрідмен погоджувався з ідеєю Дж. Кейнса щодо досягнення необхідного ("природного") рівня безробіття, але зауважував, що коли держава занадто активно поводиться на ринку праці, намагаю­чись скоротити безробіття і підвищуючи рівень інфляції, тоді крива


Філліпса набуває вигляду вертикальної лінії. Тоді вже хоч би як дер­жава управляла інфляцією, безробіття не знизиться. Це призводить до того, що інфляція і безробіття залишаються на високому рівні. Монетаристи зазначили, що коли держава занадто довго зловживає інфляційним очікуванням населення, то в економіці відбувається прискорення (акселерація) інфляційних процесів, що супроводжу­ється не зниженням безробіття, а його подальшим зростанням. Дер­жава також не повинна втручатися в саморегулювання ринку капіта­лів, оскільки відсоток як основна форма прибутку на капітал само­регулюється, тому що процентна ставка автоматично досягає рівно­ваги на ринку капіталів.

У теорії "вмонтованих стабілізаторів" або теорії неокласичного макрорегулювання обґрунтовується обмежене втручання держави в економіку, яке має відбуватися як "підналагодження" автоматичного ринкового механізму. Основними видами економічної політики дер­жави мають бути грошова і фіскальна (маніпулювання витратами та прибутками) політика. Монетаристи визначають правила фіскальної політики, серед яких слід виокремити такі: державна бюджетна полі­тика має бути пристосована до праці "вмонтованих стабілізаторів"; податкова політика держави повинна бути помірною, високе оподат­кування неприпустиме; бюджетні витрати на соціальні програми по­винні бути оптимальними (або мінімальними). Крім того, держава не повинна припустити проникнення імпортованої інфляції в країну, впроваджуючи механізм плаваючих валютних курсів.

Отже, концепція М. Фрідмена і монетаризму загалом — це док­трина "акселераційної" інфляції, тобто інфляції, що пришвидшуєть­ся. Монетаризм виступав з ідеєю "змушеного" безробіття як наслід­ку штучної підтримки державою робочих місць, виконання соціаль­них програм. Крім того, монетаристи вважали, що кейнсіанська по­літика "накачування" попиту (політика його штучного зростання) не має довгострокових результатів, тому що діє ефект витиснення приватних інвестицій державними, оскільки залучаються значні фі­нансові ресурси у сферу економічної діяльності держави.

Теорія економіки пропозиції розроблялася на основі економічної концепції монетаризму, її представники — економіст А. Лаффер,журналісти Дж. Гільдер("Багатство і бідність", 1981 р.) і Дж. Ванніс-кі,конгресмен Дж. Кемп("Відродження Америки. Стратегія 80-х ро­ків", 1978 р.). Захисники теорії економіки пропозиції вважали, що економіка стихійно саморегулюється, отже, не повинно бути прямо-


Податкові надходження

заборонена зона"

податкова ставка Рис. Д 8. Крива Лаффера

го або непрямого втручання держави в економічні процеси. Держа­ва своєю необдуманою податковою політикою може спровокувати зростання інфляції і негативно вплинути на обсяги пропозиції про­дукції. З огляду на це А. Лаффер сформулював модель оптимальної податкової ставки, що не викликає інфляційних процесів (рис. Д 8).

Рівень податкової ставки повинен бути таким, щоб забезпечити максимальне надходження податків до державного бюджету і не припустити їх інфляційного знецінювання, бо високі податки приз­водять до ефекту "податкового клину". Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина податків у разі їх підвищення трансформу­ється у витрати підприємців і перекладається на споживачів у формі вищих цін, отже, підвищення податків викликає прискорення інфля­ції витрат. Враховуючи сказане, слід зазначити, що крива Лаффера може бути критерієм вибору податкової державної політики й оцін­ки її ефективності. Теорія економіки пропозиції взагалі встановлює межі маневрування держави в сфері оподаткування: податкова став­ка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання інфляційних процесів в економіці та забезпечити необхідний рівень надходжень до бюджету.

На основі дослідження реакції економічних суб'єктів на інфляцій­ні коливання було розроблено основні положення теорії раціональ­них очікувань, авторами якої є Дж. Мут("Раціональні очікування в теорії ціноутворення", 1961р.), Р. Лукас, Т. Сарджент.Вважається, що всі суб'єкти ринку поводяться раціонально, адаптуючись до май­бутньої зміни цін (тобто змінюють пропозицію продукції або попит


на неї). Автори теорії раціональних очікувань дотримувалися думки, що одержуючи інформацію про несподіване зростання цін на готову продукцію, викликане зростанням маси грошей в обігу, господарю­ючі суб'єкти збільшать виробництво товарів, отже, зросте попит на робочу силу і знизиться безробіття. Однак тривала й очікувана суб'єктами інфляція спричинить тільки зростання цін, оскільки у дов­гостроковому періоді зростання маси грошей в обігу призведе до то­го, що фірми пристосуються до інфляційних процесів: гроші з реаль­ного сектору економіки перемістяться у фінансовий, у результаті чо­го рівень безробіття не зменшиться, а інфляція посилиться. Отже, держава повинна періодично викликати неочікувану інфляцію, що змінюватиме рівень зайнятості, ціни та обсяги виробництва.

Розглянувши основні макроекономічні концепції, можна зробити певні висновки. По-перше, кожна з концепцій відрізняється ставлен­ням до втручання держави в економічні процеси. Згідно з моделлю Кейнса пропонується активне втручання держави в економіку, спря­моване на регулювання сукупного попиту. Основною проблемою економічної стабілізації і розвитку є високий рівень безробіття. Мо-нетаристська теорія припускає мінімальне втручання держави в еко­номічні процеси. За необхідності можливе тільки державне регулю­вання грошового обігу. Основною проблемою економічного розвит­ку визнається зростання інфляції. Згідно з теорією економіки пропо­зиції передбачається помірне втручання держави в економіку, при­чому держава регулює сукупну пропозицію. Основною метою дер­жавного регулювання є досягнення рівноваги між витратами і при­бутками, а фіскальна політика переважає в економічній політиці держави.

Всі моделі макрорегулювання дають найбільший ефект у кон­кретній ринковій ситуації, що може скластися на різних етапах роз­витку національного виробництва (рис. Д 9).

На графіку зображені крива сукупного попиту СDy і крива сукуп­ної пропозиції СSy, яка має кілька відрізків:

• горизонтальний відрізок характеризує економіку в стані неповної
зайнятості, коли збільшення національного виробництва може
бути досягнуте за рахунок збільшення зайнятості. Проблеми еко­
номіки неповної зайнятості можуть бути вирішені за допомогою
кейнсіанської моделі макрорегулювання;

• вертикальний відрізок описує стан економіки повної зайнятості,
коли інфляційні процеси не дають приросту національного про-


Національний продукт Y, фіз. од.

Рис. Д 9. Ринкова рівновага на макрорівні

дукту і зайнятості. Тут найефективніша монетаристська модель макрорегулювання;

• проміжний відрізок показує, що приріст продукту супроводжу­ється як зростанням зайнятості, так і збільшенням інфляції. У та­кій ринковій ситуації застосовується модель макрорегулювання виробництва, запропонована теоретиками економіки пропозиції. До неоконсервативних концепцій, що розглядають проблеми ре­гулювання економіки на мікрорівні, належать теорія монополістич­ної конкуренції, теорія олігополії та теорія ефективної конкуренції. Теорія монополістичної конкуренції належить до неокласичного напряму й описує ситуацію недосконалої конкуренції. Основні пред­ставники цієї теорії: Е. Чемберлін(1899-1967), викладав у Гарвард­ському, Паризькому, Копенгагенському університетах, член Амери­канської економічної асоціації, його основна праця — "Теорія моно­полістичної конкуренції" (1933 р.); В. Феллнер(нар. 1905) — викла­дач Каліфорнійського університету, його праці — "Тенденція і цик­ли в економічному розвитку" (1956 р.), "Монетарна політика і пов­на зайнятість" (1966 р.); К. Боулдінг(нар. 1910), його праці — "Ре­конструкція економіки" (1950 р.), "Лінійне програмування і теорія фірм" (1960 р.); Ф. Маклуп (1902), основна праця — "Політекономія монополій: бізнес, праця, урядова політика" (1952 р.); С. Сліхтер (1892-1959) — американський економіст, викладач Принстонського і Гарвардського університетів, його праці — "Американська еконо­міка: проблеми і перспективи" (1949 р.), "Що має більші переваги для американського бізнесу" (1951 р.).


У теорії монополістичної конкуренції виокремлюють три форми монополістичної влади на ринку: чиста монополія, монополістична конкуренція, олігополія. Чиста монополія визначається як тип рин­кової структури, в якій є тільки один продавець унікальної продук­ції (тобто тієї, що не має аналогів). Причинами появи чистої моно­полії вважаються володіння патентами, контроль за джерелами си­ровини, низькі порівняно з конкурентами ціни. Монополістична конкуренція є елементом недосконалої конкуренції. Недосконала конкуренція — це тип структури ринку, що перебуває між крайніми полюсами ринкової влади: чистою конкуренцією і чистою монопо­лією. Основними видами недосконалої конкуренції Е. Чемберлін вважав монополістичну конкуренцію й олігополію. Монополістич­на конкуренція — це ринкова структура з досить великою кількістю продавців диференційованих товарів, що характеризуються поліп­шенням якості, реклами, упаковки тощо.

В умовах монополістичної конкуренції монополія, використовую­чи своє виняткове становище на ринку, може одержувати високий прибуток, навіть скорочуючи свої виробничі потужності. У ціні сво­їх товарів вона враховує витрати, пов'язані з амортизацією непрацю­ючого обладнання і підвищенням якості продукції. В моделі монопо­лістичної конкуренції найпоширенішою формою боротьби фірм на ринку є "гонка за лідером": якщо одна фірма встановила ціну, то ін­ші повинні слідувати за нею. Ціна, що встановлюється в ході конку­рентної боротьби галузевих монополій, називається регульованою ціною. Що ближча монополістична конкуренція до чистої монополії, то більше регульована ціна не залежить від обсягу випуску продукції. Отже, держава на ринку, де конкурують монополії, повинна здійсню­вати збалансовану економічну політику — не припускати, щоб вели­кі фірми перетворилися на монополію і знищили вільну конкуренцію.

Теорія олігополії з'явилася на основі теорії монополістичної конкуренції. Її основними представниками були Дж. Фасфельд,його праця — "Економікс. Принципи політекономії" (1982 р.); Дж. М. Кларк(1884-1963), доктор філософії й економіки, викладач Чиказького і Колумбійського університетів, працював в урядових ус­тановах США, основні праці — "Громадський контроль за бізнесом" (1926 р.), "Стратегічні фактори в бізнес-циклах" (1934 р.), "Конкурен­ція як динамічний процес" (1949 р.), "Економічні інститути і добробут суспільства" (1957 р.).


Представники цієї теорії вважали, що з посиленням концентрації виробництва в галузі кількість конкурентів скорочується. Великі га­лузеві монополії стають "концентрованими" олігополіями. Олігопо-лія — це тип ринкової структури, за якого кілька великих фірм мо­нополізують виробництво і збут продукції в галузі і проводять зде­більшого нецінову конкуренцію, причому між галузевими монополі­ями може існувати взаємна угода, у результаті якої утворюється гру­пова монополія. Автори теорії монополістичної конкуренції та олі-гополії зазначали, що з появою монополій відмінності дрібних і ве­ликих фірм згладжуються, оскільки вважається, що будь-яке підпри­ємство може диференціювати свою продукцію. Стверджувалось, що економіка олігополій загалом ефективніша, ніж економіка монопо­лій, оскільки всі виробничі поліпшення продукції настільки пере­вершують зростання цін, що споживач має специфічний надлишок, суть якого полягає в тому, що корисніше придбати продукцію, яка має підвищену якість. Усе це давало підстави зробити висновок, що теорія монополістичної конкуренції стала основою системи теорій сучасної фірми (рис. Д 10).

Значний внесок у розвиток теорії сучасної фірми зробили основ­ні представники теорії ефективної конкуренції Й. Шумпетер і Дж. М. Кларк.

Й. Шумпетер(1883-1950) — економіст, соціолог, професор Бон­нського і Гарвардського університетів. Основні праці — "Бізнес-

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.