Таким чином, проблема правогенезу пов’язується із соціолого-феноменологічною (комунікативною) теорією.

Важливе значення для становлення права має такий аспект суспільства як етногенез.

Етнос – це певний колектив суб’єктів, що має особливу внутрішню структуру та характеризується оригінальним стереотипом поведінки. У зрівнянні з суспільством етнос має певні особливості, що характеризують становлення права:

─ це система, що складається історично та розвивається;

─ в основу системних зв’язків в межах групи покладається відчуття свого та чужого, а не усвідомлені відносини як у суспільстві;

─ більш значна ступінь залежності від природних факторів, що сприяють виживанню етносу чи його зникненню.

Виникнення права на певному етапі розвитку суспільства забезпечує можливість розширення форм та засобів комунікації. Це пов’язується з чітким визначенням за допомогою права можливої та необхідної поведінки суб’єктів.

З виникнення держави комунікативне значення права виявляється у чіткому визначенні меж правового впливу та можливості примусового виконання державних рішень.

Таким чином,право та комунікація є взаємозалежними категоріями і комунікативна роль права може бути сформована наступним чином:

1) поза суспільством, тобто в природі права не існує;

2) закони природи є вічними і незмінними, а право є динамічною категорією, що не лише змінюється, а і може порушуватись;

3) право виявляється в суспільстві як певний порядок суспільних відносин;

4) учасники суспільних відносин мають певний рівень свободи, що визначається обов’язками інших суб’єктів;

5) міра свободи визначається певними правилами, що мають обов’язковий характер;

6) дія права має комунікативну направленість, оскільки, окрім встановлених прав та обов’язків суб’єктів, передбачає певну кореляцію їх поведінки;

7) комунікативна роль права виявляється і в тому, що воно передбачає два рівні взаємодії людини:

а) по відношенню до інших людей;

б) по відношенню до суспільства в цілому – що і забезпечує публічний характер права;

8) само суспільство є сукупністю різноманітних комунікативних сфер, що зумовлює необхідність встановлення загального порядку та задоволення загальних інтересів;

9) функціонування права пов’язується з виокремленням двох різновидів соціумів:

· первинного – як сукупності всіх людей, що функціонує за допомогою спеціальних засобів, які встановлюються на рівні суспільства та захищаються владними структурами;

· вторинного суспільства – що функціонує як певна організація, що створюється на основі спільності інтересів та регламентується нормами, які мають договірну основу;

10)право завжди має письмовий характер, оскільки лише в такому значенні воно є елементом правової комунікації. При цьому воно формувалося у первинних текстах (нормативно-правових актах) та у вторинних юридичних текстах (індивідуальних нормативно-правових актах);

11)комунікативна роль права виявляється також у взаємності прав та обов’язків суб’єктів, що не лише забезпечує реальність суб’єктивного права, а і створює умови для розширення комунікації;

12)специфічною соціальною умовою виникнення цивілізаційних форм права є наявність держави. Саме вона забезпечує функціонування різноманітних форм права та його взаємодію з іншими засобами соціального впливу.

Таким чином, право є засобом суспільної комунікації, що характеризується еволюційними формами розвитку, залежить від природи людини як соціального елементу суспільства від різноманітних соціальних груп та від держави як засобу управління суспільством.

ІІ. Право як цінність

Поряд з моральним та релігійними нормами право є одним з найдавніших засобів, що супроводжує функціонування людського суспільства. Саме право є універсальним засобом людського спілкування, що забезпечує необхідні умови для соціальної практики. Воно відображає рівень розвитку суспільства, залежить від процесів, які в ньому відбуваються і є частиною культури суспільства.

Право є культурною цінністю, однак його місце в системі соціальних цінностей є різним. В межах певних суспільних одиниць право являє собою вищу соціальну цінність та зумовлює розвиток моральних та релігійних цінностей. В межах інших суспільних одиниць воно має другорядне значення і виконує другорядну роль. Саме на основі цієї ідеї в теорії права розрізняють правове вчення двох напрямків.

В західній науці, першооснову якої складає індивідуальна культура, право визначається основним засобом суспільного розвитку. Соціальна досконалість суспільства засновується на досконалості правового закону. Саме ці закони забезпечують реалізацію індивідуальних інтересів та суб’єктивних прав.

Східні концепції права засновані на ідеї колективістської правової культури, основу якої складає моральність суспільства, а право є засобом її закріплення. Основу розвитку суспільства складає служіння в ім’я загального блага. Таким чином, основу такого суспільства складає ідеологія, а не право.

В сучасній юридичній науці існує два погляди на характеристику цінності права. Вони обґрунтовані в межах спеціальної науки – аксеології.

І-а точка зору – характеризує цінність права як управлінську категорію, оскільки основним його призначенням є регулювання суспільних відносин шляхом встановлення прав та обов’язків суб’єктів (Недбайло П.Е.).

ІІ-а точка зору – характеризує багатоаспектну цінність права як категорії, що має не лише суспільну, а і суто гносеологічну цінність (Малько, Матузов, Скакун).

Цінність права характеризується наступними напрямками:

1) інструментальна цінність права – виявляється в його можливостях забезпечення суспільству рис упорядкованості та цивілізованості;

2) суспільна цінність права – виявляється у забезпеченні розвитку тих відносин, в яких зацікавлене саме суспільство;

3) ідеологічна цінність права – виявляється у виробленні категорій та понять, що є складовими суспільної ідеології;

4) політична цінність права – виявляється в можливості регулювати процес здійснення владних відносин та забезпеченні функціонування політичної системи суспільства;

5) моральна цінність права – виявляється у закріпленні певного рівня справедливості, а також рівності суб’єктів перед правом;

6) гуманістична цінність права – забезпечує правове закріплення прав людини в якості вищої соціальної цінності;

7) охоронна цінність права – забезпечує можливість знаходження соціального компромісу та гарантування можливостей, що надаються людині суспільством та державою.

Таким чином, право є ціннісною категорією, що характеризує його призначення в суспільстві та через функціональне його призначення визначає роль права у створенні умов щодо існування суспільства як певним чином організованої соціальної системи.

ІІІ. Право та закон

Проблема співвідношення права та закону є однією з найбільш дискусійних у сучасній теорії права. Її вирішення залежить від належності вченого до певної наукової школи та підтримки ним певного типу праворозуміння.

Розуміння права як системи норм, встановлених та санкціонованих державою охоплюється правовим статизмом і передбачає лише формальну відмінність права та закону. Закон в такому випадку розглядається як одна з форм права. Окрім закону визнається існування права і в інших формах: правового звичаю, нормативного договору та судового прецедента. Окрім закону до нормативно-правових актів як форми права відносять також підзаконні акти, що є меншими за юридичною силою і приймаються на основі, на виконання та у відповідності до закону.

При цьому статичне розуміння права передбачає розуміння закону в матеріальному та формальному значенні. Під правовим законом у матеріальному смислі розуміють будь-яку діючу норму права, так і правову норму, що визнається державою. На цій підставі прибічники правового статизму вважають, що право є тотожним закону.

Формальний зміст закону не ототожнює закон зі всіма правовими нормами. Законом вважають лише ті норми, які отримують специфічну текстуальну форму виразу. Це різновид нормативно-правових актів, що приймаються спеціальними законодавчими органами в особливому порядку та мають вищу юридичну силу.

Інший тип праворозуміння засновується на наявності власної природи права як специфічного феномену та характеризується як школа природного права. Її прибічники не задовольняються формальними відмінностями права та закону. Державні закони, якщо розглядати їх не формально, а по суті, є обов’язкові для всіх установлення, що підтримується можливістю державного примусу. Однак такими є всі діючі юридичні норми держави. І норми Конституції, і норми указів голови держави, і норми постанов уряду є узаконеними нормами, тобто законом. Однак на думку прибічників постнатуралізму, право не зводиться до закону, оскільки воно народжується не державою, а природою людини і відображає не волю держави чи конкретного правителя, а природну закономірність і буття. Прибічники цього типу праворозуміння вважають, що законодавець не створює право, а надає офіційної форми тому праву, яке існує в природі як постійне і незмінне та досконале. Фіксація в законі такого права надає самому законові правового характеру, зумовлює виникнення правового закону.

В ліберальній концепції праворозуміння, правовий закон пов’язується з закріпленням та захистом індивідуальних прав та свобод, в яких і відображаються природний стан людини. Відповідно, закон, що порушує природні права людини, хоча і залишається державним, є неправовим, оскільки в ньому відсутній правовий зміст. Таким чином, вирішення питання про співвідношення права та закону передбачає вирішення питання про співвідношення права та держави.

Зазначені вище підходи викликають певні зауваження:

1. Право дійсно не може зводитись лише до установлень держави, однак, воно не є суто природнім явищем, що існує незалежно від суспільства та має вічний зміст як вияв справедливості та моральної чистоти.

Право завжди існує в суспільстві, завжди є недосконалим і несправедливим настільки, наскільки несправедливе саме суспільство. Існування права зумовлене необхідністю захищати особисту і суспільну безпеку, вирішувати конфлікти, гарантувати права.

2. Справедливість права є відносною, оскільки воно не може бути справедливим взагалі. Його справедливість визначається у контексті певної культури, соціального середовища чи індивідуальної ситуації.

3. Будь-які цінності у праві мають не апріорний (встановлений для будь-якого соціального досвіду) характер, а є історичними цінностями, обумовленими соціокультурним рівнем та розвитком суспільства.

4. Незалежно від того, чи визнаємо ми закон правовим чи неправовим, він породжує певні наслідки для суб’єктів і продовжує діяти. Тому поняття „неправовий закон” стосовно до вищого законодавчого акту держави, що реалізується у правовідносинах є протирічним, як вираз „гарячий лід” чи „квадратне коло”.

5. Навіть наявність справедливих правових норм не надає можливості говорити про справедливість чи несправедливість права взагалі. Право не може гарантувати не лише абсолютного характеру справедливості, а й її присутності у праві взагалі.

6. Не всі правові норми підлягають оцінці з точки зору справедливості. І ті норми, які можуть бути оцінені з точки зору справедливості, будуть оцінені по-різному різними представниками одного суспільства. Більше того, навіть ті норми, які більшість у суспільства визначає несправедливими, можуть зберігати відносну соціальну цінність.

Науковим критерієм визначення закону правовим може бути лише наявність чи відсутність суб’єктів, що користуються закріпленими в законі правами та виконують обов’язки. Це визначено появою нової теорії – комунікативна теорія. Таким чином, право не вичерпується державно організованою формою буття (законом). Його не слід ототожнювати із законом, ні протиставляти йому. Воно існує поряд із державним законом та знаходиться з ним у комунікативних відносинах.

Право – це універсальне соціальне явище, що існує на різних рівнях. Воно може бути централізованим (універсальним) та децентралізованим (приватним). Соціальне право може мати різноманітні зовнішні форми: міф, звичай, доктрина, договір, священне писання, нормативний акт, інструкції.

За ступенем поширеності та систематизованості в децентралізованому праві розрізняють індивідуальне, що забезпечує індивідуальні можливості суб’єкта; сімейне, що функціонує в межах кожної сім’ї, відображаючи її особливості; корпоративне, що виникає в межах певних співтовариств для досягнення їх функцій та цілей; спортивне, ігрове, канонічне (церковне), міжнародне.

В рамках соціального права діє офіційне (державне) та неофіційне. Вони є взаємодіючими.

Поиск по сайту: