IV. Об’єктивне та суб’єктивне право

Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхідність дослідження поняття права як в об’єктивному, так і суб’єктивному значеннях. Це зумовлюється тим, що особа взаємодіє з обома вищезгаданими проявами права. Норми об’єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов’язків, а суб’єктивне право є засобом досягнення можливостей та р6еалізації інтересів особи. Саме за допомогою об’єктивного та суб’єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний та моральний потенціал, свої інтереси.

Різниця між правом в об’єктивному та суб’єктивному значенні визнавалася ще римськими юристами. Однозначно ця проблема вирішувалася науковцями США та європейських країн. У вітчизняній науці тривалий час відбувалися спроби визнати категорію суб’єктивного права не суттєвою, такою, що не має самостійного значення. Однак, в подальшому ці тенденції розвитку не отримали і на сьогодні загальновизнаною стала теза про багатоаспектність категорії “право”. Вона набирає різноманітного значення в залежності від того, яке юридичне явище повинно відобразитись терміном право.

В сучасній юридичній літературі слово право вживається в двох основних значеннях - об’єктивному та суб’єктивному. Це надає можливості розглянути правову дійсність в двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм і як можливості та повноваження, що належать суб’єктам на основі і в межах цих норм.

Однак, не будемо забувати і той факт, що визначеність суб’єктивного права ще не вирішила теоретичних проблем його дослідженості в науці. Тривалий час цей термін відображали за допомогою іншої граматичної форми. Р.Ієрінг називав суб’єктивне право конкретним¹, Р.Бабун - правомочністю², а Л.Дюгі - соціальною функцією³. В зв’язку з появою широкого праворозуміння Л.С.Явич, С.Ф.Кечек’ян та О.О.Піонтковський пропонували об’єднати поняття об’єктивне та суб’єктивне право єдиним терміном “право”. Хоча і така позиція не заважає визначити в праві два зрізи – обов’язкові приписи, що виходять від держави, та юридичні можливості окремих осіб.

Не дивлячись на згадані проблеми, в сучасній науці об’єктивне та суб’єктивне право визначаються самостійними та взаємозалежними категоріями, що відображають різноманітні сторони правової дійсності.

Об’єктивне право – це система загальнообов’язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об’єктивність права визначається тим, що воно:

─ не залежить від волі та свідомості суб’єкта права;

─ не належить йому.

Формою виразу об’єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб’єктивне право – це міра юридично можливої поведінки. що задовольняє інтереси певної особи.

Суб’єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

─ залежить від волі суб’єкта;

─ реалізується від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб’єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб’єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об’єктивного та суб’єктивного права характеризуються:

· спільними рисами;

· відмінностями;

· взаємодією.

Спільні риси:

1. Об’єктивне та суб’єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не дивлячись на наявність певних спільних ознак, категорії об’єктивного та суб’єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

Взаємодія об’єктивного та суб’єктивного права виявляється двома напрямами:

ü об’єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб’єктам;

ü суб’єктивне право – це засіб (спосіб) реалізації об’єктивного права шляхом його конкретизації.

Поиск по сайту: