В). Загальна характеристика демократичних революцій в країнах Східної Європи (1989-1991 рр.). Їхній характер, спільні риси та особливості.

Економічна ситуація у країнах Східної Європи на кінці 70.-начале 80. років впривела зрештою до появи соціальних проблем. Виникла безробіття, явна чи прихована інфляція знецінила заробітну плату, погіршилося продовольче забезпечення. Стали зникати ті риси життя, які у масовій свідомості закріпилися як “завоювання соціалізму”: відсутність безробіття, соціальна стабільність, тверді ціни. Тоталітарний соціалізм вичерпав останні аргументи на свій захист як більш “ передового ладу”. Замовчувати чи приховувати проблеми стало неможливим з більшу відкритість країнах Східної Європи Заходу. Розчарування в соціалізмі зробило неефективним колишні способи контролю над масовим свідомістю, без яких не можна існування тоталітарного суспільства. У цьому спроби придушення невдоволення були безперспективні, оскільки саме собою жорсткість режиму не вирішило б економічних проблем. Криза тоталітарного соціалізму став загальним- економічним, соціальним, політичним і моральних. Поштовхом до розв'язання почала перебудова, початок 1985. року у у Радянському Союзі, оказавшая на країни Східної Європи великий вплив. Вона породжувала серед народних мас таку ж процеси, що у суспільстві. Відбувалася швидка політизація різних верств населення, що вів до розробки нових поглядів, нових оцінок і самооцінок, усвідомлення реальностей на іншому якісному рівні. [22]

У свідомості народів країн Східної Європи міцно зміцнилося свідомість про складності реформ через “невсипущої ока” східного сусіда- СРСР (придушення виступів у Чехословаччини та Угорщини було потужним прецедентом), при цьому на території вищезгаданих країн повсюдно перебували радянські війська. Проте знесилений власними економічними, політичними і соціальними проблемами, угрузлий в непотрібної війні в Афганістані, Радянський Союз перед, що підвівся вже так-сяк на шлях реформ, не перешкоджав змін у колишніх країнах- саттелитах.

Горбачов заявляв у кінці 80. : “Східну Європу перестав бути більше стратегічно необхідної територією, це дороге економічне тягар, і ключ політичного незручності… але немає моделі розвитку однаковою всім” У 1987. року Єгор Лігачов у інтерв'ю Угорському телебаченню оголосив : “ Кожна нація має власний шлях развития.”[23]

Такі промови показали всім народам Східної Європи, що у Радянському Союзі стався відмови від “доктрини Брежнєва” і сила нічого очікувати використана проти них, і можуть тепер самі вибирати собі чи соціальну демократію чи демократичний соціалізм.

В усіх країнах стала поступово назрівати революційна ситуація “особливий”. Її відмінністю була відсутність політичного механізму, здатного вловити свідоцтва назревавших внутрішніх конфліктів: знову авторитарно-бюрократический режим, позбавлений зворотної зв'язку, було адекватно відреагувати на що відбуваються громадські зрушення. Зростання ж опозиційних настроїв намагалися звично придушити репресивним аппаратом.

Рушійні сили революцій 1989. року складалися із багатьох чинників: політичних, економічних, соціальних. За 45 повоєнних років багато змінилося свідомості нашого народу: змінилося два покоління. Виріс питому вагу середніх верств, і навіть осіб зайнятих в інфраструктурі. Як наслідок цих змін склалося суспільство із зовсім іншим соціально-політичним виглядом, ніж півстоліття тому. І переважають у всіх соціальних шарах суспільства невдоволення, накопичене упродовж свого панування авторитарно-бюрократических режимів, наблизилося до небезпечної вибуховий межах. У його основі лежало кризові явища економіки, тоталітарна відчуження практично всіх прошарків (виключаючи правлячий) влади і від власності (хоч останнє і не настільки тотальним, як і СРСР). Відсутність гнучкості політичного керівництва цих країн може дати цілком можливості перевести назріваючий вибух в режим керуючої реакції.

Ланцюгова реакція революційних вибухів засвідчувала тісному зв'язку які відбувалися на різних країнах односпрямованих процесів і близькості їх становища. Вони свідчили про спільний кризу, яке охопило авторитарне- бюрократичні режими у низці країнах Центральної і Південно-Східної Европы.

Революції були справою народних мас. Багаточисельні демонстрації по вулицях і площах Праги й Берліна, Лейпцига і Софії самовідданість молоді, піднялася боротьбі в Бухаресті, Темишоаре й інших містах Румунії, визначили результат. Активну участь у подіях студентської молоді, і навіть інших верств населення притаманно всіх країн. У той самий час успіх цих революцій навряд чи правомірно вносити у рахунок самих лише лише стихійних виступів. Вони була присутня й певна організація. Питання політичної організації революцій кінця 1989. року потребує ретельному вивченні, оскільки що він багато в чому ясен.

Основним гаслом народних мас під час революційних виступів були вимоги демократії та ліквідації монополій правяших компартій на влада як ядра авторитарно-бюрократических режимов.И це завдання був у основному вирішена. Влада перейшла особисто від партійно-державного виконавчого апарату до рук представителных органів управління, а форми такого переходу у країні дуже різноманітні. У Польщі, Угорщини, Чехословаччини осередком нової власті почали парламенти, що супроводжувалися бурхливим ростов альтернативних політичними організаціями, створенням внеконституционых структур громадянського суспільства, котрі почали гарантами необоротності тамтешніх змін. Близькі формою процеси характерні і НДР, при більшою ролі виконавчих органів державного управления.[26]

Майже у всіх країнах події починалося з приходу до повалення влади прибічників (відновлення соціалізму( в компартіях. Це було результатом або гострої внутрішньопартійної боротьби (Польща, Угорщина, Болгарія), або сталося під прямим тиском розпочатих масових виступів (Румунія, НДР). Оновленці проголошували курс - на заміну тоталітарного соціалізму демократичним, запозичую цей термін із арсеналу соціал-демократії. А першим результатом їх приходу до своєї влади було проголошення плюралізму і приходу до повалення влади було проголошення плюралізму і багатопартійності, поява опозиційних політичних угруповань, стрімко расширявших свій вплив з допомогою критики тоталітарного соціалізму, і компартій. На перших вільні вибори прибічники відновлення соцализма, зазвичай, отримували більшість, і доходили влади, відсуваючи компартії. Вони вже пропонували політичні програми не (відновлення соціалізму(, а (будівництва капіталізму(, включаючи приватизацію держсектора, заохочення бізнесу, створення ринкових структур. У політичній області вони продовжували лінію обновленцев на демонтаж тоталітарного суспільства. У зовнішній політиці поворот був особливо різкий: вони вимагали ліквідації РЕВ і ОВС, виведення радянських військ із своїх територій і висловилися про бажання інтегруватися у Європейське Економічне Сообщество.

Як демократичні й антитоталітарні революції вони- протилежність революціям 40. років. Проте вони мають загальні риси. Революції 40. років починалися з однакового захоплення влади, формування тоталітарного режиму, та був під нього подводилась відповідна соціальна, економічна опора у вигляді (будівництва соціалізму(. Таким самим шляхом йшли поряд і революції 1989. року. Спочатку сокрушен політичний режим і при владі опинилися опозиційні сили, які потім почали “будівництво капіталізму”, створення відповідної ліберальної демократії, соціально- економічної бази- социально-ориентированного ринкового господарства. Основних напрямів економічних реформ були: відновлення регулюючої ролі ринку України і полнлценных товарно- грошових відносин, перехід до конвертованій валюті, до багатоукладності економіки та співіснуванню різної форми власності, включаючи визнання приватної власності і ринку найманої робочої сили в, демонтаж командно- адміністративної системи, децентралізація і демократизація господарської жизни.[28]

Звісно, події у кожної країни відрізнялися національними особенностями.

Спостерігаючи процесами Радянському Союзі, громадськість країн Східної Європи очікувала, що політична керівництво цих країн сприйме реформи. Частково такі очікування справдилися лише Угорщині та Польщі, де розвитку подій прийняло, проте, інший характер, ніж у СРСР, саме- перехід які правили там компартій до парламентської моделі розвитку , тобто до відмові монопольної влади й визнанню альтернативних політичних сил є. Такий розвиток передувала довга політична боротьба як і довідниках правлячих партій, і за і межами. [

Б№3

30.Битва за Лівобережну Україну і Донбас у 1943 р. Форсування Дніпра і визволення Києва.

Поиск по сайту: