Близькосхідний конфлікт: причини, етапи, шляхи та перспективи вирішення

Терміном «Близькосхідний конфлікт» (конфлікт на Близькому Сході) позначається серія міжнародних конфліктів, що протікають із 1940-х років в цьому регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії.

Основний конфліктний потенціал регіону пов’язаний із арабо-ізраїльськими протиріччями. Вони виникли навіть до створення єврейської держави Ізраїль на території колишньої підмандатної британської території Палестини у 1948 році. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було інституціалізовано як територіальний. В цьому територіальному конфлікті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав, перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

Історичні мотиви конфлікту:

На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини. Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв. На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000 євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав. Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова власна версія подій минулого.

Національні мотиви конфлікту:

Араби та євреї належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил, викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування (сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст. єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, - панісламізму. Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман. Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних» ідеологій загострює протікання конфлікту.

Політичний контекст конфлікту:

Близькосхідний конфлікт, за виключенням його латентної фази, протікав під час «холодної війни» та після неї. Структура та процедури впливу на конфлікт сформувалися, однак, саме під час «холодної війни». Стратегічна важливість регіону обумовили активне втручання обох наддержав в хід конфлікту від самого його початку.

Із завершенням «холодної війни» настає криза регулюючих засобів конфлікту, що проявилася в ході Першої палестинської інтифади. Суб’єктам конфлікту довелося брати більшу відповідальність на себе, в результаті домовленості, які ними досягалися, ставали нетривалими. Сучасний етап близькосхідного конфлікту відбувається на тлі піднесення міжнародного тероризму та активізації боротьби з ним.

Основні етапи конфлікту:

1. Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність)

2. Суецька війна 1956 року

3. Шестиденна війна 1967 року

4. Війна на виснаження 1970 року

5. Сирійсько-Йорданська криза (громадянська війна в Йорданії) 1970-1971 років

6. Війна Судного дня (Йом Кіпур) 1973 року

7. Громадянська війна в Лівані (1975-1990)

8. Ірано-Іракська війна 1980-1988 років

9. Ліванська війна 1982 року

10. Конфлікт в південному Лівані 1982-2000 років

11. Перша палестинська інтифада 1987-1993 років

12. Війна в Перській затоці 1990-1991 років

13. Друга палестинська інтифада 2000-2006 років

14. Війна в Іраку 2003-2006 років

15. Ліванська криза 2006 року

Деякі з етапів близькосхідного конфлікту виходять далеко за рамки арабо-ізраїльського протистояння, наприклад, ірано-іракська війна. Однак кожен із етапів суттєво впливає на розстановку сил в регіоні та динаміку розвитку політичних відносин; збільшує або зменшує силові можливості всіх учасників. В цьому проявляється комплексність конфлікту.

Б№8

Поиск по сайту: