Семінарське заняття № 1. Змістовний модуль №1: Історичний аспект міжнародного співробітництва в галузі

Змістовний модуль №1: Історичний аспект міжнародного співробітництва в галузі виконання покарань та поводження із засудженими. Тюремні конгреси

Мета семінарського заняття:перевірити, розширити та поглибити знання курсантів, набуті під час лекції щодо змісту поняття пенітенціарна політика, поняття, предмету та системи навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії», історії виникнення міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини, засуджених і ув’язнених, поводження із ними та їх сучасної класифікації. Організувати дискусію навколо навчальних питань, які виносяться на розгляд.

Час - 4 години

План заняття:

4. Письмове опитування.

5. Заслуховування реферативних доповідей за підготовленими ІНДЗ (реферативні доповіді за визначеною тематикою заслуховуються у процесі розгляду навчальних питань, тривалість однієї доповіді до 3-х хв.)

6. Індивідуальне та фронтальне усне обговорення навчальних питань.

Навчальні питання (питання для обговорення):

8. Передумови зібрання перших міжнародних тюремних конгресів.

9. Характеристика рішень , прийнятих на перших міжнародних тюремних конгресах.

10. Загальна характеристика рішень конгресу у Цинциннаті стосовно основних понять та принципів кримінального права та пенітенціарної науки.

11. Загальна характеристика другої серії міжнародних тюремних конгресів

12. Значення другої серії міжнародних тюремних конгресів у становленні сучасної пенітенціарної теорії.

13. Загальна характеристика резолюцій та рішень міжнародних тюремних конгресів 1872–1950рр.

14. Практичне значення конгресів ООН по попередженню злочинності та кримінального правосуддя для становлення сучасної пенітенціарної теорії.

Методи проведення заняття:

Письмове опитування, індивідуальне опитування, розгорнута бесіда у формі запитань та відповідей, дискусії, полеміка, обмін думок.

Наближений розрахунок часу:

1.Організаційний момент і вступне слово 10 хв.

2. Розгляд 1-го та 2-го питань 15 хв.

3. Розгляд 3-го питання 40 хв.

4. Розгляд 4-го та 5-го питань 15 хв.

5. Розгляд 6-го питання 50 хв.

6. Розгляд 7-го питання 20 хв.

6. Заключне слово викладача 10хв.

Всього: 160 хв.

Порядок проведення семінарського заняття

Після вступного слова викладач називає навчальне питання, яке буде розглядатись і пояснює курсантам методику його відпрацювання.

Перше та друге навчальне питання:

Засвоєння матеріалу 1-го та 2-го питання перевіряється шляхом письмового опитування курсантів на протязі 15 –ти хвилин.

Після закінчення письмового опитування викладач збирає роботи курсантів, і задає запитання: «Які питання викликали складність під час надання відповідей?»

Якщо жоден із присутніх курсантів не в змозі надати правильну і повну відповідь на запитання викладача або деталізувати чи пояснити те чи інше положення, поняття, визначення тощо, викладач робить це сам. Після розгляду навчального питання викладач робить висновок, і переходить до другого навчального питання.

Довідковий матеріал

Проведення перших тюремних конгресів – 1846 року у Франції та 1857 року в Германії характеризувалось такими основними моментами:

¨ приватна ініціатива їх організаторів;

¨ відсутність належного висвітлення серед громадськості;

¨ благодійно-ліберальний рівень засідань;

¨ відсутність практичних рішень з питань, що розглядались.

На період виникнення перших пенітенціарних систем, мова про які велась на попередній лекції, пенітенціарна ідея вже сформу­валася в науково-практичному значенні як цілісна система уявлень про природу, соціальну роль та зміст виконання кримінального покарання у виг­ляді позбавлення волі. її основу складали думки видатних філософів і мислителів минулого, істин­ність яких пройшла випробування часом існуван­ня всієї людської цивілізації. Новий поштовх для їх розвитку і трансформації саме до пенітенціар­ної ідеї дав вихід у світ у 1777 році твору Джона Говарда «Стан тюрем».

З ініціативи Нью-Йоркського тюремного товариства, яке вивчало стан тюремної справи у Сполучених Штатах Америки і звернулось до усіх країн з проханням поділитися досвідом, що вони вже напрацювали у цій сфері, почалася підготовка до 1 Міжнародного тюремного Конгресу.

Це було початком другого етапу у вивченні, узагальненні та розвитку передової думки та досвіду правового регулювання тюремної практики цивілізованих держав.

Перший міжнародний тюремний конгрес від­бувся в 1846 році у Франкфурті-на-Майні за ініціа­тивою бельгійського пенітенціариста Дюкпес'є. В роботі конгресу брали участь вісімнадцять пред­ставників Сполучених Штатів, Англії, Франції, Бельгії та інших держав, які мали практичний дос­від проведення тюремних реформ у своїх країнах - всього 75 чоловік, але в їх числі були мало не всі корифеї тюремній науки.

Другий міжнародний конгрес в Брюсселі в 1847 році при участі двохсот чоловік. Третій кон­грес відбувся в 1857 році у Франкфурті-на-Рейні.

Перед закриттям другого конгресу було вирішено збиратися щорічно і розширити програму занять, утворивши міжнародне товариство для поліпшення долі робітників і бідних класів із створенням у Парижі центрального комітету цього товариства, однак політичні події 184 р. загальмували розвиток справи.

Місцеві конгреси збиралися під різними назвами в Бельгії, Швейцарії, Данії і Швеції.

У 1857р. у Франкфурті-на-Майні відбувся міжнародний конгрес благодійності, третя секція якого була присвячена пенітенціарним питанням і була продовженням конгресів 1846 і 1847рр.

Конгреси першої серії проходили за про­грамами, складеними Дюкпес'є і Варрентраппом, і під пенітенціарним питанням розуміли власне тільки питання про одиночну систему ув’язнення і збиралися для обговорення необхідності цієї системи - на кожному з конгресів надавались точні дані про стан в'язниць одиночного ув'язнення у різних державах.

Уряди багатьох держав посилали на ці конгреси своїх представників, але більшість на конгресах першої серії становили літератори, публіцисти, економісти і взагалі так звані «друзі прогресу». Резолюції цих конгресів визначались більшою частиною або загальними місцями, або повторенням відомих істин.

Третє питання: Загальна характеристика рішень конгресу у Цинциннаті стосовно основних понять та принципів кримінального права та пенітенціарної науки.

Довідковий матеріал

Злочин є навмисним порушенням обов'язків, які визначені законом і завдають шкоди іншим. Злочинці — це особи, викриті в злочинах відповід­ними судами і піддані ув'язненню в тюрмі. Пока­рання є моральним і фізичним стражданням, що накладається на злочинця за порушення ним за­кону, зі спеціальною метою попередження повтор­ного здійснення злочину шляхом виправлення зло­чинця. Тому злочин — це свого роду моральна хвороба, ліками від якої є покарання. Успішна дія цього засобу відноситься до області спеціальної терапевтики і залежить як від своєчасності, так і від розміру наданого впливу. Лікування злочинців зусиллями суспільства має на меті відмежування від них останнього. Так як покарання стосується не злочину, а злочинця, то ймовірно, що воно буде спроможним забезпе­чити суспільну безпеку та встановити соціальну гармонію, порушену злочином, тільки у тому ви­падку, коли можна буде відновити моральну гар­монію у душі самого злочинця, перевиховавши його і примусивши знову поважати закони.

Прогресивна класифікація злочинців, заснова­на на особистих заслугах, а не на довільних прин­ципах, таких як вік злочинця, вид злочину тощо, повинна застосовуватися у всіх тюрмах, почина­ючи з арештантських будинків. Ця система вклю­чає три ступені: перший — карний, з камерним ув'язненням, більш чи менш тривалим у залеж­ності від поведінки: другий — виправний, засно­ваний на системі хороших і поганих оцінок, при­чому ув'язнені переходять із одного класу в інший, отримуючи в кожному наступному класі деякі пе­реваги у комфорті та певні привілеї; третій — вип­робувальний, до нього допускаються лише ті, хто виправився, з метою визначення їхньої моральної стійкості та дійсності виправлення.

Завдання зробити із поганої людини хорошу неможливо доручити першому, хто трапиться; ця робота потребує серйозного підходу і підготовки, цілковитої відданості, спокійного і справедливого судження, міцної стійкості при досягненні мети, наполегливості в діях, великого досвіду, дійсної симпатії та багатогранної моральної сили в хви­лини випробовування. Таким чином, особи, що служать у тюрмах, повинні отримувати спеціаль­не виховання відповідно до виду своєї майбутньої служби. Для цього слід заснувати зразкові школи для тюремного персоналу, і майбутні чини повинні готуватися в них із усвідомленням важливого зна­чення їхньої професії. Тюремний персонал пови­нен бути організований в ієрархічному порядку в залежності від займаної посади й одержуваного ут­римання.

Виховання — одна із живих сил у справі вип­равлення злочинних чоловіків і жінок, що вчиня­ють проступки переважно через необізнаність, яка межує з пороком. Освіжити розум, знищити ко­лишні думки, прищепити нові, надати матеріал для роздумів, вселити повагу до своєї особистості, підтримати твердість характеру, спонукати потяг до більш високого, відкрити нове поле діяльності, сприяти особистому та суспільному процвітанню, замінювати порочні задоволення благородними і корисними — ось напрямок виховання.

Щоб бути дієвою, тюремна дисципліна по­винна користуватися співчуттям злочинця. Тільки тоді злочинець може бути виправлений, але і це буде неможливо, якщо він буде вороже настроє­ний щодо засобів, які спрямовані на його виправ­лення. Ніяка система не може розраховувати на успіх, якщо вона не буде прагнути до гармонійно­го співвідношення між бажаннями злочинця і ба­жаннями його сторожі. Але для цього посадова особа повинна вибрати засіб впливу, що найбільш відповідає інтересам злочинця, а останній пови­нен, по можливості, пристосуватися до нього, щоб доброчесність стала його звичкою.

Тюремна праця повинна отримати більший розвиток і має бути організована на кращій основі, ніж тепер. Праця настільки сприяє розвитку добрих по­чинань, наскільки є засобом існування. Чесна, постійна, жвава праця є найкращою основою будь-якого виправного режиму. Вона не тільки сприяє справі виправлення, але і є її необхід­ною складовою частиною.

Організація та побудова в'язниць — обов'язок держави, яка повинна побудувати ряд різних вип­равних установ, відповідно до потреб прогресив­ної класифікації. При їх побудові держава повин­на брати до уваги як розумовий та фізичний розви­ток ув'язнених, так і потреби, що їх вимагає мораль.

. На батьках частково чи повністю повинна ле­жати відповідальність за злочинність дітей. Вони повинні утримувати своїх дітей у виправних уста­новах. Ніщо не може бути більш справедливе, ніж це положення. На кого справедливо покласти всі виплати, як не на батьків, які своєю злочинною безпечністю сприяли появі дитячої злочинності. Користь від цього правила буде двостороння. По-перше, суспільство буде звільненим від утримання злочинців-дітей. По-друге, і це головне, боязнь цього своєрідного штра­фу стане для батьків міцним мотивом, за відсутні­стю інших, більш моральних, зайнятися вихован­ням дітей.

Четверте та п’яте навчальні питання: Загальна характеристика другої серії міжнародних тюремних конгресів. Значення другої серії міжнародних тюремних конгресів у становленні сучасної пенітенціарної теорії.

Довідковий матеріал

В історії тюремних систем самостійне місце займають виправні установи для неповнолітніх. З другої половини XIXст.. в законодавстві і практиці боротьби зі злочинністю неповнолітніх під впливом громадської думки широкий розвиток отримали різні заходи педагогічного характеру та опікунського виховання, що застосовувались разом із покаранням або замість нього. Надалі розширилася мережа виправно-виховних закладів, до яких могли спрямовуватися неповнолітні правопорушники замість тюремного ув'язнення.

З метою розповсюд­ження рішень конгресу у Цинциннаті секретар Північноамериканського національного тюремного товариства Уайнс (Wines) за дорученням уряду Сполучених Штатів і при підтримці президента Сполучених штатів Гранта об'їздив у 1871р. більшу частину європейських держав і заручився згодою урядів прийняти участь у заняттях конгресу. З цього часу починається нова серія міжнародних тюремних конгресів. Головне місце в них надано урядам; однак, крім офіційних делегатів, у конгресі беруть участь і приватні особи, за запрошенням або за власним почином. Нові конгреси зайнялися усіма сторонами тюремної діяльності і приєднали до своєї програми обговорення багато частин кримінального законодавства, а також питання громадської благодійності та громадського піклування. За усталеним звичаєм тюремні конгреси ділились на 3 секції: перша присвячена загальним питанням кримінального законодавства, друга - питанням внутрішнього режиму місць ув'язнення, третій - питанням щодо попередження злочинів. Кожен міжнародний тюремний конгрес перед закриттям призначає за згодою відповідного уряду місце проведення наступного конгресу.

Друга серія міжнародних тюремних конгресів почалась з 1872 року і характеризувалась участю в них вже не приватних осіб, а офіційних представників цілої низки країн, а також конструктивністю та практичною спрямованістю рішень, які були прийняті.

Всього з 1872 року було проведено 12 конгресів: 1872р. – у Лондоні -; 1878р. – у Стокгольмі; 1885р. – у Римі; 1890р. – у С.–Петербурзі; 1895р. – у Парижі; 1900р. – у Брюсселі; 1905р. – у Будапешті; 1910р. – у Вашингтоні ; 1925р. – – у Лондоні; 1930р. – у Празі; 1936р. – у Берліні; 1950р. – у Гаазі.

Перший міжнародний тюремний конгрес нової серії відбувся в Лондоні у 1872 р., за участю 310 членів. Головою конгресу був обраний граф Карнарвон. У 1878р. було вироблено і в 1880р. затверджено регламент міжнародної тюремної комісії. Вона повинна збирати відомості про всякого роду заходи, що можуть сприяти попередженню злочинів і правильній організації покарання, і пропонувати урядам введення таких загальних заходів, які могли б сприяти правильному устрою виконання кримінальних покарань.

Другий тюремний конгрес відкрився в Стокгольмі у 1878р. під головуванням шведського міністра-президента Бьєрнстьєрна, за участю 297 осіб, у тому числі 137 іноземців.

Третій міжнародний тюремний конгрес зібрався у Римі в 1885р. під головуванням міністра внутрішніх справ Депретіса, віце-головами було вирішено обрати представників делегатів всіх урядів. На римському конгресі були офіційно представлені 18 держав; всього делегатів було 246 (з них іноземців - 95).

Четвертий міжнародний тюремний конгрес засідав влітку 1890р. в С.-Петербурзі за участю 69 офіційних делегатів від 26 держав: всього делегатів було близько 600, у тому числі 140 іноземців. На затвердження конгресу були запропоновані 26 питань.

П'ятий міжнародний П. конгрес засідав влітку 1895 р. в Парижі; в його роботі брало участь 808 осіб, у тому числі 275 іноземців. На затвердження конгресу було внесено 30 питань, причому з ініціативи з'їзду представників російських виправних закладів, що працював у 1890р. в Москві, питання, що стосуються дітей і неповнолітніх, були виділені в особливу, IV секцію. З питань, розглянутих на міжнародних пенітенціарних конгресах другої серії, особливої уваги заслуговують:

а) з кримінального права: 1) про придатність заслання як покарання; 2) про заміну короткострокового тюремного ув'язнення умовним засудженням; 3) про засоби боротьби з приховуванням; 4) про рецидив; 5) про сп'яніння з точки зору кримінального права;

б) про тюремну адміністрацію: 1) про устрій в'язниць для підслідних арештантів і для короткострокового і довгострокового ув’язнення; 2) про харчування ув'язнених; 3) про організацію арештантських робіт; 4) про винагороду арештантів за роботу; 5) про устрій тюремної школи і бібліотеки, 6) про дисциплінарні покарання та систему нагород та заохочень для ув'язнених; 7) про умовно дострокове звільнення; 8) про порядок комплектування службовців у в'язницях;

в) щодо попередження злочинів: 1) про організацію товариств патронату; 2) про боротьбу з бродяжництвом і жебрацтвом; 3) про піклування душевнохворих і алкоголіків; 4) про заходи запобігання втрати особами, які звільняються з в'язниць, виданого їм заробітку;

г) щодо дітей та неповнолітніх: 1) про організацію виправно-виховних закладів для малолітніх злочинців і безпритульних дітей; 2) про порядок направлення малолітніх в ці заклади; 3) про боротьбу із шкідливим впливом на малолітніх їх батьків та опікунів

Шосте навчальне питання: Загальна характеристика резолюцій та рішень міжнародних тюремних конгресів 1872–1950рр.

Довідковий матеріал

Поиск по сайту: