Підсумковий контроль якості засвоєння знань курсантами з дисципліни «Теорія пенітенціарії».

Складання заліку. У випадку, якщо курсант впродовж семестру набрав від 35 до 75 балів, він повинен складати залік з метою підвищення свого рейтингу, але не більше ніж на 25 балів.

Питання до заліку складаються на основі навчальної програми дисципліни і адекватно відображають зміст усього навчального матеріалу дисципліни «Теорія пенітенціарії». Якщо курсант за підсумками модульного контролю та складання заліку не набрав балів, достатніх для виставлення позитивної оцінки (60 балів і більше), він має право перескласти залік, однак при цьому не враховуються результати складання заліку – підвищення балів здійснюється від рейтингової оцінки за результатами аудиторної роботи та модульного контролю.

Курсанти, які впродовж семестру набрали менше 35 балів, до складання заліку не допускаються.

Розподіл балів, які отримують курсанти (студенти)

Примітки:

1. До 7 балів можливо нарахувати за доповнення на семінарських заняттях.

2. До 3, 5 балів можливо нарахувати за конспектування (самостійну роботу з письмовими консультаціями та рекомендованою літературою).

3. Т1, Т2 ... Т4 – теми змістових модулів.

Шкала оцінювання: національна та ECTS

Семінарське заняття № 1

Змістовний модуль №1: Поняття та предмет курсу «Теорія пенітенціарії». Еволюція світової та вітчизняної пенітенціарної ідеї.

Мета семінарського заняття:перевірити, розширити та поглибити знання курсантів, набуті під час лекції щодо змісту поняття пенітенціарна політика, поняття, предмету та системи навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії», історії виникнення міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини, засуджених і ув’язнених, поводження із ними та їх сучасної класифікації. Організувати дискусію навколо навчальних питань, які виносяться на розгляд.

Час - 4 години

План заняття:

1. Письмове опитування.

2. Заслуховування реферативних доповідей за підготовленими ІНДЗ (реферативні доповіді за визначеною тематикою заслуховуються у процесі розгляду навчальних питань, тривалість однієї доповіді до 3-х хв.)

3. Індивідуальне та фронтальне усне обговорення навчальних питань.

Навчальні питання (питання для обговорення):

Поняття, зміст і завдання навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії».

Предмет та система навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії».

Загальне поняття пенітенціарної ідеї.

Історія виникнення світової пенітенціарної ідеї.

Еволюція та основні закономірності функціонування світової пенітенціарної ідеї.

Тюрмознавство як відображення пенітенціарної ідеї у дореволюційній Росії.

Вплив світової пенітенціарної ідеї та тюрмознавства на формування сучасної пенітенціарної теорії в Україні.

Методи проведення заняття:

Письмове опитування, індивідуальне опитування, розгорнута бесіда у формі запитань та відповідей, дискусії, полеміка, обмін думок.

Перше та друге навчальне питання:

Засвоєння матеріалу 1, 2-го питання перевіряється шляхом письмового опитування курсантів на протязі 25 –ти хвилин.

Після закінчення письмового опитування викладач збирає роботи курсантів, і задає запитання: «Які питання викликали складність під час надання відповідей?»

Якщо жоден із присутніх курсантів не в змозі надати правильну і повну відповідь на запитання викладача або деталізувати чи пояснити те чи інше положення, поняття, визначення тощо, викладач робить це сам. Після розгляду навчального питання викладач робить висновок, і переходить до другого навчального питання.

Довідковий матеріал

Навчальна дисципліна «Теорія пенітенціарії» ставить за мету підготовку кваліфікованих спеціалістів для органів та установ виконання покарань Державної пенітенціарної служби України.

Курсанти в процесі вивчення навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії» повинні знати: предмет, методологію та завдання навчальної дисципліни»Теорія пенітенціарії»; основні поняття, які використовуються при вивченні навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії»; документи та історичні матеріали, які визначають зміст сучасної пенітенці­арної політики; підстави виникнення та особливості змісту сучасних пенітенціарних теорій; основні джерела формування сучасних національних поглядів на світову пенітенціарну ідею, а також на особливості її здійснення в Україні; міжнародні документи, що визначають зміст міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини, засуджених і ув’язнених, поводження із ними, до яких приєдналась Україна; загальновизнані вимоги до співробітників пенітенціарної системи.

Курсанти в процесі вивчення навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії» повинні уміти: оперувати основними поняттями, які використовуються при вивченні навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії»; формувати сучасні погляди співробітників пенітенціарної системи на пенітенціарну теорію, на процеси виправлення осіб, які відбувають кримінальні покарання, та їх ресоціалізацію; користуватись основними положеннями пенітенціарної теорії, які базуються на досвіді та історичному матеріалі розвинутих країн, зокрема, США, Великобританії, ФРН, Франції тощо; самостійно працювати з нормативно-правовими актами, документальними матеріалами, літературни­ми джерелами, що стосуються питань міжнародного співробітництва в галузі пенітенціарної реформи; своєчасно враховувати в практичній діяльності позитивні зміни, що проходять у пенітенціарній системі України у зв’язку із прийняттям нових міжнародних документів, які регламентують порядок відбування кримінальних покарань та діяльність пенітенціарних установ; користуватись Законами України, міжнародними документами та іншими нормативно-правовими актами, в яких знаходять свій вираз міжнародних стандартів у галузі захисту прав людини, засуджених і ув’язнених, поводження із ними, пенітенціарна політика держави та основні засади реформування кримінально-виконавчої системи України.

Навчальна дисципліна «Теорія пенітенціарії» є логічним продовженням вивчення навчальної дисципліни «Кримінально-виконавче право України». З нею також тісно взаємопов’язані навчальні дисципліни «Пенітенціарна політика і пенітенціарна система України», «Теорія пенітенціарії», «Кримінальне право», «Кримінологія» тощо.

Метою вивчення навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії» є вивчення світового пенітенціарного досвіду та формування на цій основі у фахівців потреби суворого дотримання загальнолюдських та встановлених світовою спільнотою стандартів поводження із особами, які засуджені до кримінальних покарань, а також встановлення тісних міжпредметних зв’язків, перш за все, з такими навчальними дисциплінами як «Теорія пенітенціарії», «Пенітенціарна політика і пенітенціарна система України», «Історія пенітенціарної системи України», «Кримінально-виконавче право», «Кримінальне право», «Пенітенціарна педагогіка» тощо.

До предмету навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії» входять такі основні елементи: зародження та розвиток пенітенціарної ідеї як основи формування теорії пенітенціарії; висвітлення теоретичного доробку в даній галузі російських теоретиків дореволюційної Росії; історичний огляд розвитку і становлення кримінально-виконавчих правовідносин в Україні; історичні етапи становлення та розвитку світових пенітенціарних систем; історія міжнародного співробітництва в галузі поводження із засудженими; загальну характеристику сучасних пенітенціарних систем США, країн Західної, Східної Європи та Азії та порівняння їх законодавчого забезпечення із нормами діючого кримінально-виконавчого права України.

До системи навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії» входять наступні елементи: предмет, методологія та завдання навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії»; основні поняття, які використовуються при вивченні навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії»; формування і еволюцію поглядів на відбування кримінальних покарань; історичний розвиток та періоди становлення сучасних пенітенціарних систем; особливості виконання кримінальних покарань в зарубіжних країнах.

Завданнями вивчення навчальної дисципліни «Теорія пенітенціарії» є: засвоєння курсантами предмету, методології та завдань навчальної дисципліни; вивчення історії виникнення та становлення сучасних пенітенціарних систем; аналіз й узагальнення позитивного світового досвіду формування пенітенціарної політики та функціонування пенітенціарних систем у різних державах на різних етапах їх розвитку; ознайомлення з основними етапами становлення сучасних національних пенітенціарних систем розвинутих країн Західної Європи і США; вивчення шляхів вдосконалення і розвитку пенітенціарної системи України в сучасних умовах.

Третє питання: Загальне поняття про пенітенціарну ідею.

Довідковий матеріал

Значення розуміння і внутрішнього прийняття пенітенціарної ідеї громадянином цивілізованої держави незалежно від його соціальних ролей і професійних функцій, але, перш за все, працівни­ками системи виконання покарань, має розгляда­тися, на думку вчених, принаймні у таких найважли­віших аспектах.

По-перше, пенітенціарна ідея являє собою філософсько-світоглядну цінність, оскільки утвер­джує віру в людину, можливості її самосвідомості у виборі етичного та правового ідеалу, висвітлює шляхи перемоги Добра над Злом.

По-друге, розповсюдження пенітенціарної ідеї у суспільстві дає можливість сприяти його мораль­ному оздоровленню, утвердженню в громадській свідомості позицій поваги до людської гідності, милосердя, добродійності, готовності до активної допомоги тим, хто її потребує. Соціально-психо­логічна значущість цієї ідеї полягає і у тому, що її прийняття членами суспільства безпосередньо пов'язане з розумінням ними величезної соціаль­ної ролі роботи, спрямованої на ресоціалізацію злочинців, зі зростанням престижу професії пені­тенціарного працівника.

По-третє, пенітенціарна ідея є прогресивною як головний орієнтир на шляху до досягнення го­ловної мети діяльності кримінально-виконавчої системи — виправлення злочинців, навіть у та­ких складних умовах, які об'єктивно створюють­ся позбавленням волі. Адже, констатуючи, що «не­зважаючи на значний прогрес, досягнутий у сфері застосування до правопорушників виправних за­собів впливу, не пов'язаних із позбавленням волі, позбавлення волі залишається необхідним засобом покарання за кримінальні злочини». Європейські пенітенціарні правила визначають, що «цілі вип­равного впливу на засуджених полягають у тому, щоб зберегти їхнє здоров'я та гідність і, в тій мірі, в якій це дозволяє термін ув'язнення, сприяти формуванню у них почуття відповідальності та навичок, які будуть допомагати їх реінтеграції у суспільство, допоможуть їм додержуватися вимог законності та задовольняти свої життєві потреби власними силами після звільнення».

Нарешті, четвертий параметр оцінки цінності пенітенціарної ідеї безпосередньо пов'язаний з її значенням для особистості й ефективності профе­сійної діяльності самих представників пенітенціар­ного персоналу. Стверджуючи необхідність психо­логічної та професійної готовності співробітників системи до гуманного, емпатичного, доброзичли­вого, толерантного спілкування із засудженими, підкреслимо, що аналіз практики та спеціальні дослідження переконують у тому, що саме така позиція у ставленні до засуджених з боку представ­ників адміністрації сприяє збереженню психічного здоров'я як перших, так і останніх, упереджує ви­никнення руйнівних психічних станів, характеро­логічних акцентуацій, профілактує професійну й особистісну деформацію персоналу. Врахуємо та­кож і таку об'єктивну закономірність: загальна ефективність діяльності установ виконання пока­рань зумовлена тим, наскільки «команда» співро­бітників об'єднана спільною метою ресоціалізації засуджених, і діє для її досягнення у відповідності з гуманістичними засадами пенітенціарної ідеї.

Четверте та п’яте навчальні питання: Історія виникнення світової пенітенціарної ідеї. Еволюція та основні закономірності функціонування світової пенітенціарної ідеї.

Довідковий матеріал

Пенітенціарна ідея як принципово нова осно­ва розбудови оптимальної системи виконання по­карання у вигляді позбавлення волі, що відповідає інтересам цивілізації, загальновизнаним людським цінностям, суспільній безпеці і нормам христи­янської моралі, своїм походженням зобов'язана першим християнам.

Підвалини християнської релігії, проникнуті духом милосердя і любові до ближнього, визначи­ли зміст і характер відношення християн до тих, що стали на шлях злочину та пороку. Рятування їхніх душ, примирення з Богом і суспільством, при­ведення їх до каяття були покладені ними в осно­ву своєї роботи із в'язнями. Саме каяття визначи­ло головну сутність і назву цієї ідеї (каяття — ла­тинською poenitentia).

У IV столітті християнське вчення стало пану­ючою релігією в Римській імперії, переслідуван­ня християн припинилося, і піклування про в'язнів із духовної сфери стало переходити в законодавчу та адміністративну. Костянтин Великий низкою за­конів передбачив відокремлення найбільш небез­печних злочинців від інших ув'язнених, урегулю­вав питання щодо харчування в'язнів, звільнення їх від кайданів, утримання тюремних приміщень в чистоті. Суддям і духовенству ставилося в обо­в'язок два рази на тиждень відвідувати тюрми і розглядати законність підстав ув'язнення.

Питання щодо полегшення участі засуджених неодноразово розглядалося на Вселенських собо­рах. Нікейський собор (325 р.) визнав за необхід­не створити спеціальний інститут, члени якого були зобов'язані відвідувати тюрми, клопотатися про звільнення невинних, забезпечувати, в разі не­обхідності, в'язнів харчуванням, одягом та усіма засобами судового захисту. Шостий Вселенський собор (549 р.) приписав архідияконам і священникам відвідувати тюрми та піклуватися про засуджених.

У Середньовіччя увага до проблем засудже­них з боку духовенства значно знизилася у зв'язку з введенням інквізиції. Але активізувалася позиція громадянського суспільства.

Тюремне ув'язнення як вид позбавлення волі, найбільш обмежує можливість для злочинця розташовувати собою і своїми діями, становить тюремне ув'язнення, тобто примусове приміщення винного в замкнутий простір або будівля на строк або назавжди.

Виникнення в'язниць відноситься, безсумнівно, до першого періоду державної системи покарань; воно обумовлювалося навіть простий необхідністю мати окремі приміщення для тих злочинців, яких вважали чому-небудь необхідним не залишати на волі вже під час провадження про них суду, або для тих, які чекали застосування до них кари, призначеного за вироком. Завданням в'язниці було збереження злочинця надалі до запитання, поп ad puniendos, як каже Ульпиан, sed ad continendos homines.

Набагато пізніше в'язниця з підслідної перетворюється у каральну і займає певне місце серед інших покарань - у Франції у XVI і XVII століттях, у вигляді винятку у Німеччині в епоху Кароліни, у Росії - в епоху Уложення Олексія Михайловича. Але і в цьому вигляді її первісний тип характеризувався тією ж ознакою - збереження арештантів. В'язниця повинна була служити для охорони суспільства, видаляючи з нього на довгий термін злочинця, і в той же час тягарем своїх порядків завдавати винній особі такі фізичні і моральні страждання, які робило її гідною підмогою смертної кари, тілесних покарань та катування.

Таким чином, в'язниці стали розсадниками зарази, які за рахунок руйнування здоров'я ув'язнених ще згубніше впливали на їх моральність. Лише в окремих в'язницях існував розподіл за статтю: разом з неспроможними боржниками у в'язницях Англії зазвичай перебували їхні дружини і діти, які розміщались разом з іншими ув'язненими, іноді 14-15 осіб в одній невеликій кімнаті. Про розподіл злочинців за віком, про відокремлення тяжких закоренілих злочинців, на яких очікували шибениці, від новачків, які обвинувачувались у крадіжці, шахрайстві, а також від малолітніх, що займались жебрацтвом та були волоцюгами, звичайно не було й мови. Вільний час наповнювалося розповідями досвідчених тюремних в'язнів, грою, гульбою, найбільш недозволеними, розбещеними оргіями. У більшості в'язниць моральне псування обумовлювалося повною бездіяльністю, але не менш шкідливим був і інший тип позбавлення волі - публічна тяжка робота, тому що тут і мови не було про інтереси особи, що піддавалася карі, а всім керував лише один принцип вилучення можливо більшої вигоди з підневільної праці.

Але, зазвичай, на цій темній картині стану в'язниць в Європі можна було знайти і більш привабливі моменти. Наприкінці XVI і особливо у XVII столітті в Німеччині, Голландії, Фландрії виникають в окремих місцевостях так звані Zucht und Spinnhäuser, в яких могли знаходити притулок і притулок люди безробітні, пияки, жебраки.

У відомому французькому Ордонансі 1670 р. є цілий титул (XIII, 39 статей), присвячений регламентації тюремного пристрою, в якому є турбота про гігієнічний устрій в'язниць і покладається обов'язок на королівських і феодальних прокурорів щотижня відвідувати в'язниці. У Римі за ініціативою Папи Климента XI відкрилася у 1735 р. в'язниця св. Михайла, напис над якою свідчив: «Безплідно приборкувати занепалих покаранням, якщо не виправляти їх суворим порядком», що підтверджувало прагнення ввести до тюремної справи нові принципи.

Філантропічне ставлення до в'язниць виникло наприкінці XVIII століття в Англії завдяки працям і впливу таких діячів, як Говард (1726-1791рр.) і Бентам (1745-1832рр.). За наполяганням Говарда парламент видав Статути 1776р. і 1794 р., що заклали основу сучасного пенітенціарного устрою англійських в'язниць. Але головний поштовх у розвитку тюремного питання і, відповідно, тюремної теорії, дала Північна Америка, яка вважається батьківщиною тюремної пенітенціарної системи.

Тюремний рух в Америці почався наприкінці XVIII століття, в епоху війни за звільнення. У 1774 р. зібрався перший конгрес у Філадельфії для обговорення тюремної реформи, а у 1776 р. було утворено перше тюремне товариство, яке, завдяки старанням Франкліна (1706-1790) і квакерів, відкрило у 1786 р. першу пенітенціарну в'язницю. За прикладом Пенсільванії пішли інші штати, в особливості Нью-Йорк, і з початку XIX століття в Америці з'являються в'язниці, які переслідували абсолютно нові завдання. Завдяки їм в’язниці перестають вже бути тільки місцем утримання осіб, відокремлених назавжди або на деякий час із суспільства, а в умовах утримання починають шукати засіб боротьби із шкідливою і небезпечною для держави злочинною частиною населення. Турбота про тюремних арештантів не обмежується тільки поліпшенням тюремній гігієни, якості харчування тощо. Сподівання йдуть набагато далі: з'являється прагнення надати в'язниці такий устрій, за якого вона могла б впливати на розумову та моральну природу ув’язнених. Зазвичай, початкові спроби ввести пенітенціарний режим у тюрмах, як свідчить історія, зустрічалися й раніше, навіть у XVII столітті, у Європі, але Америка надала їм певну закінченість, зробила з них дійсні типи, що послужили зразком для сучасних в'язниць.

Прагнення до тюремної реформи, що дещо зменшилось у двадцятих і тридцятих роках XIX століття, знову зросло наприкінці сорокових років, особливо завдяки зменшенню обсягу застосування смертної кари і, зокрема, скасуванню в Англії інституту заслання. Зовнішнім вираженням цього руху були тюремні міжнародні конгреси і суттєве зростання обсягу ріст тюремної літератури.

Ще у 1845 р. між тюремними діячами різних країн виникла думка про користь, яку міг би принести з'їзд осіб, які присвятили себе теоретично і практично тюремній справі. Взаємний обмін ідеями, повідомлення фактів, що стосуються устрою і стану в'язниць різних країн, міркування про умови і заходи сприяння тюремному прогресу було визначено у якості мети такого з'їзду, що дійсно відбувся у 1846 р. у Франкфурті-на-Майні. Потім був з'їзд в Брюсселі в 1847 р., в якому вже брало участь до 200 осіб. З'їзди передбачалося повторювати або щорічно, або можливо через короткі проміжки. Але політичні події 1848 р. викликали довгу перерву, тому третій з'їзд відбувся тільки у 1857 р. у Франкфурті-на-Майні. Всі ці три з'їзду мали приватний характер: почин виходив від приватних осіб, які присвятили себе тюремним інтересам; окремі держави не мали на з'їздах офіційних представників, їх резолюції представляли скоріше побажання, ніж рішення, що можуть отримати здійснення. Їх положення видавались більше загальними місцями, або повторенням ходячих істин, що були малопридатні для практики, зокрема, в'язниці повинні бути побудованими на сухому місці, забезпечені доброю водою, наскільки можливо, повинні бути відокремлені від інших будівель; келії повинні бути досить великими і світлими, з гарним опаленням та вентиляцією тощо.

Зовсім іншим за характером був четвертий конгрес у Лондоні в 1872 р. Змінився порядок роботи конгресу: суто теоретичні питання були виключені із його програми та на перший план було поставлено збирання відомостей про стан тюремної справи у всіх її подробицях в окремих державах і обговорення заходів реформування, що мали б практичний характер.

Ще більшого розвитку офіційна сторона набула на Стокгольмському конгресі 1878 р. - на ньому була створена постійна міжнародна комісія, яка повинна була діяти в проміжках між конгресами і, за можливості, сприяти здійсненню прийнятих ним резолюцій. За ним відбулися Римський конгрес 1885 р. Петербурзький – 1890 р., Паризький – 1895 р. і Брюссельський конгрес – 1900 р.

Шосте та сьоме навчальні питання: Тюрмознавство як відображення пенітенціарної ідеї у дореволюційній Росії. Вплив світової пенітенціарної ідеї та тюрмознавства на формування сучасної пенітенціарної теорії в Україні.

Довідковий матеріал

Пенітенціарна наука в Росії на рубежі XIX—XX ст. не представляла особливого інтересу для суспільства. На думку професора С. В. Познишева, в Росії не було попиту на пенітенціарні знання, тому що вся складність, психологічна глибина і величезне соціальне значення пенітенціарного питання не усвідомлювалися. Таке положення зберігалося практично до кінця XIX ст. Тюрмознавство, за загальним визнанням більшості російських вчених кінця XIX — початку XX ст., зародилося і спочатку розвивалося як складова частина кримінального права.

Дещо інший підхід до визначення місця тюрмознавства в системі правових наук був у професора І. Я. Фойницького. Визнаючи відносну самостійність цієї науки, що зароджується в Росії, він розглядав її як особливу галузь політико-юридичних наук, одержуючу все більший розвиток, що ґрунтується на даному досвіді і прагнучу до філософсько-практичного (позитивного) осмислення каральної системи.

Російське законодавство в боротьбі зі злочинністю поступово серед інших видів кримінального покарання стало віддавати перевагу тюремному ув’язненню. Ця точка зору одержала наукове обґрунтування у ряді теоретичних робіт. Так, М. С. Таганцев стверджував, що, ізолюючи злочинця від суспільства на певний строк, в'язниця вже тим самим забезпечує охорону суспільства від цієї особи. При цьому позбавлення волі повинне зберігати своє репресивне значення. Здійснення карального права, за переконанням М. С. Таганцева, неминуче повинно заподіювати страждання фізичні і етичні особі, що вчинила замах на заборони або не виконала вимоги закону.

Під тюремною системою, в широкому розумінні слова, професор І. Я. Фойницький розумів сукупність всіх заходів, здійснюваних в'язницею в цілях реалізації кари і виправлення ув’язнених; у вузькому понятті — спосіб розміщення ув’язнених в стінах в'язниці, як чинник покарання, безвідносно інших тюремних заходів.

Відносно характеру і цілей тюремного ув’язнення в кримінально-правовій літературі стали складатися дві точки зору. Зокрема, обґрунтувавши переваги тюремного ув’язнення в системі заходів кримінального покарання, Таганцев в той же час визнає нереальність досягнення в умовах в'язниці мети етичного виправлення ув'язненого. До такого ж висновку приходить і С. П. Мокринський, який стверджує, що в'язниці не під силу завдання етичного виправлення дорослого злочинця. Ця точка зору є найбільш об'єктивною, про що свідчать матеріали, що характеризують діяльність в'язниць.

Розробці теоретичних основ визначення мети і змісту поняття виправлення ув’язнених приділяється значне місце в роботах професора С. В. Познишева. Він був прихильником іншої точки зору і вважав, що постановка питання про досягнення мети виправлення ув’язнених в умовах в'язниці реальна. На його думку, якщо виправлення людини взагалі можливо, то воно можливо і у в'язниці.

Відповідно до цілей покарання складаються певні напрями наукової думки, формуються відповідні школи, об'єднуючі прихильників того або іншого наукового переконання. І. Я. Фойницький в своїх дослідженнях виділяє два основні теоретичні напрями, що визначають головну мету і зміст покарання, які виявляються в абсолютних і відносних теоріях. Абсолютні теорії вбачають в покаранні самоціль,і їх не цікавлять кінцеві результати застосування покарання. Відносні теоріїв обов'язковому порядку вимагають досягнення за допомогою покарання певної мети.

У теорії пенітенціарної справи Росії в кінці XIX — початку XX в. починають закладатися прогресивні тенденції розвитку системи виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі, розробляються основи класифікації злочинців, диференціації і індивідуалізації виконання покарання, використання можливостей тюремної «общини» в підтримці порядку в місцях ув’язнення.

Професор Познишев при класифікації арештантів як основний критерій використовував показник, що характеризує поведінку, і в зв'язку з цим виділяв чотири класи: 1-й — клас «испытуемых»; 2-й — клас «исправляющихся»; 3-й — клас «образцовых» і 4-й клас — «штрафной разряд».

Російські вчені-правознавці серйозну увагу приділяли науковому обґрунтуванню способів розміщення ув’язненихв стінах в'язниці. Звертаючись до зарубіжного досвіду, більшість з них схилялася до одиночної системи тримання арештантів, вважаючи, що вона найбільшою мірою відповідає цілям і завданням виконання кримінальних покарань у виді позбавлення волі. Прихильники одиночного тримання стверджували, що при такій системі арештант зберігає свою людську гідність, відчуття честі та індивідуальної відповідальності, що неможливо при загальному триманні. Професор Познишев, підтримуючи цю точку зору, вважав, що розміщення арештантів групами по загальних камерах є простим, але абсолютно непридатним способом. Згубний, розбестливий вплив такого порядку не викликає сумніву. При ньому неминуче розвивається статева розпуста, процвітає арештантський «майдан» і гра в карти.

Визнаючи індивідуалізацію покарання необхідною умовою виправної дії в'язниці, С.П. Мокрінський звертає увагу на нереальність реалізації цієї ідеї в російських в'язницях.

В пенітенціарній літературі в'язниця розглядається як складний державний комплекс, в якому особливе місце займає тюремний персоналі, в першу чергу, начальник тюремної установи. В зв'язку з цим велика увага приділяється розробці моделі цього посадовця.

Кандидат на посаду начальника в'язниці повинен знати досконало тюремну справу і мати досвід практичної роботи; його призначенню повинна передувати обов'язкова робота протягом певного часу на посаді помічника начальника в'язниці; він повинен мати вищу юридичну освіту; володіти організаторськими здібностями і керівними навичками.

Функції начальника в'язницівчені підрозділяють на адміністративні, господарські і виховні.

Аналізуючи якісний склад кадрів місць ув’язнення, питання підвищення рівня їх професійної підготовки, керівництво Міністерства юстиції приходить до думки про необхідність запровадження при Головному тюремному управлінні тюремних курсів. Тюремні курси були розраховані на те, щоб в можливо короткі строки здійснити професійну підготовку працівників тюремного відомства. Програма навчання за поданням начальника Головного тюремного управління затверджувалася Міністром юстиції. Такий же порядок встановлювався для запрошення осіб, які виступали перед слухачами з лекціями або проводили практичні заняття.

Таким чином, із запровадженням тюремних курсів були здійснені перші кроки з використання наукових знань в практиці виконання кримінальних покарань.

Організація виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі разом з визначенням головної мети вказаного виду покарання наполегливо вимагала від науки розробкиосновних засобів впливу на злочинця,за допомогою яких ця мета може бути досягнута. Закріплена в науці і практиці точка зору, що головною метою місць ув’язнення є виправлення злочинця, викликала необхідність відмови від раніше широко використовуваних методів страхання і насильства.

Розробці засобів впливу на ув’язнених, сприяючих їх виправленню, серйозну увагу приділяв професор Фойницький. На основі дослідження історичних джерел, зарубіжних тюремних систем, практики виконання кримінальних покарань в Росії він дійшов висновку, що основними заходами тюремної діяльності повинні бути:тюремна робота; тюремна освіта; тюремна дисципліна; тюремне виховання;тюремна гігієна; тюремна архітектура.

Рекомендована література:

Поиск по сайту: